Українські гуманісти епохи європейського Відродження: загальна характеристика.

Гуманізм як напрям світської думки епохи Відродження став ідейною основою могутніх антифеодальних виступів у Європі. На відміну від середньовічного релігійного світогляду, в основі якого був Бог, у гуманістів провідне місце посідала людина. Заперечуючи релігійно-аскетичні ідеї про гріховність плоті і земного життя, гуманісти розглядали людину як частину природи і проголошували її право на задоволення «земних» потреб, ідеї свободи особи, справедливого суспільства, а спонукальну причину діяльності людини вбачали у її прагненні до насолоди. Ці положення і створили ядро ідей гуманізму.

В Україні поширенню ідей гуманізму в XVI ст, сприяли такі чинники:

- соціально-економічний прогрес, що розпочався в XV ст. і був зумовлений переходом суспільства до простого товарного виробництва;

- поява великої кількості економічно незалежних міст;

- створюються передумови для виникнення нового (капіталістичного) способу виробництва, буржуазних відносин;

- посилюється інтерес до рідної культури, історії, мови;

- пробуджується національна свідомість;

- з'являється розуміння необхідності широкого розвитку освіти й науки.

- зросла кількість шкіл і підвищився їх освітній рівень;

- відсутність вищих, середніх навчальних закладів в Україні, що спровокувало українських юнаків по закінченню місцевих шкіл продовжували освіту у польських і західноєвропейських університетах. Це явище було масовим і тривалим. За кордоном молодь з України одержувала вищу освіту, а також переймалася передовими ідеями, передусім гуманістичними, які переносила на рідний грунт.

Зачинателями гуманістичної культури в Україні й найвизначнішими гуманістами XV — XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський та ін. Специфічні соціально-економічні умови в Україні у першій половині XVI ст, сприяли поширенню і розвитку ідей раннього, чи етико-філологічного, гуманізму, пов'язаних з вивченням і викладанням риторики, граматики, поезії, історії і моральної філософії на базі класичної античної освіти.

Погляди українських гуманістів, їхні дії, міркування відіграли важливу роль у розвитку національної української культури, суспільної свідомості, філософії. Як нова верства світської інтелігенції, що здобула широке громадське визнання, українські гуманісти, так само як і італійські, були носіями високої освіченості, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва. Вони виявили себе й на терені державного управління — на посадах канцлерів, секретарів магістратів, придворних дипломатів. До порад гуманістів прислухалися, їх твори викликали інтерес у різноманітних колах суспільства.

Гуманістична діяльність українських мислителів була спрямована проти жорстоких утисків феодального ладу, на утвердження нового світогляду, просякнутого ідеями критицизму, світськості й поваги до античності, яка була для гуманістів взірцем для наслідування.

У працях вітчизняних гуманістів цього періоду є думки про походження держави, форми державного управління, суть держави й ідеалу, а також обгрунтування ідеї освіченої монархії, обмеженої законом, проблеми війни і миру. Українські гуманісти одними з перших у європейській філософській думці заперечували божественне походження влади й держави, виступили проти підпорядкування світської влади духовній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Таким чином, вони розглядали проблему держави зі світських, а не теологічних міркувань, що було значним кроком до вивільнення політичної думки від теології.

Крім категоричного заперечення керівної ролі католицької церкви, деякі українські гуманісти, зокрема Оріховський, висловлювали компромісні міркування щодо ролі церкви в суспільстві (або й цілком протилежні). Це було зумовлене нестійкістю позицій прогресивних сил суспільства, які виступали проти феодального ладу в країні і католицької церкви. Отож, враховуючи політичну ситуацію в країні, мислителі зважали на кон'юнктуру, маневрували і заявляли, що берло держави король отримав з волі Божої та що єпископ під час богослужіння не є підданим короля. Таким чином, наслідуючи дух реформаційного вчення, українські гуманісти відстоювали ідею незалежності світської влади від церковної.

Центральний принцип етики гуманізму — принцип спільного блага (блага народу), основні ідеї якого — патріотизм, служіння державі, суспільна активність — грунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному благу тощо. Про те, що благо народу є найвищим законом і метою державної влади, як відомо, чітко висловлювалися Гобс, Лок. Але подібні ідеї притаманні й їхнім попередникам, зокрема українським гуманістам першої половини XVI ст. , наприклад Ст. Оріховському, який перефразовує Ціцерона і відзначає, що держава є ні чим іншим, як «зібранням громадян, поєднаних узгодженням права і спільною користю», і наводить відомий вислів римського філософа: «Щастя народу хай буде найвищим правом!»

Найважливіший принцип громадянського гуманізму — це любов до батьківщини, патріотизм, у яких вбачаються вищі чесноти громадянина. Вболівання за долю свого народу, бажання йому прислужитися, ностальгічна любов до Вітчизни, оспівування рідної землі, природи містяться у творах багатьох вітчизняних мислителів і культурних діячів XV — XVI ст. Все це засвідчує їх високу національну самосвідомість, немислиму в середні віки з їх полісним патріотизмом. В історії філософської думки Західної Європи національна самосвідомість формується лише з виникненням буржуазного мислення, спричиненого зародженням елементів нового суспільного устрою.

У творах українських мислителів знаходимо нові гуманістичні погляди на історію, на роль і місце людини в історичному процесі. Історія розглядається ними не як реалізація наперед визначеного божественного припису, а як людська драма в дії, де якщо якісь надприродні сили й вирішують долю людини, то, принаймні, не християнський Бог. Гуманісти звеличували людину — творця історії, проголошували людину рівною Богові Так, властиві середньовічній історіографії провіденціоналізм і фаталізм були відкинуті гуманістами і поступилися місцем історично зумовленим вчинкам персонажів, які стають активними суб'єктами дії. У працях українських мислителів утверджується ідея історичної активності особи і мас, що визначало їх інтерес до народного життя і національної історії, розвитку суспільної свідомості Головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу гуманісти вважали мудрість, розум, знання, освіту. Особливу зацікавленість вітчизняні гуманісти виявляли до історіографії. Вони вбачали в історії досвід життя і радили вчитися на історичних прикладах, зокрема на подвигах великих особистостей, політичних діячів, полководців, які, на їхню думку, стали відомими, безсмертними лише завдяки тому, що мали мудрих, розумних вихователів. «Історик, — говорить Оріховський, — нічого не повинен вигадувати, а писати лише правду; не керуватися ні дружбою, ні ненавистю».

Антологія «Українські гуманісти епохи Відродження (XVI — початок XVII ст.)» складається з творів 25 мало відомих (чи й зовсім не відомих) авторів, більшість з яких писали латинською мовою, решта — польською та українською. Майже всі тексти даються у перекладі сучасною українською мовою, за винятком кількох, які відбивають специфіку давньої української мови, не русифікованої видавцями XIX ст. Це, зокрема, деякі твори Іпатія Потія, Захарія Копистенського, Герасима Смотрицького, Лаврентія Зизанія та рукопис українського списку словника Максима Грека.