Утворення козацтва. Етапи його розвитку. Запорізька Січ як форма державності

ХV-XVI ст.- початок капіталістичної ери на Заході. Україна в цей час стає важливим постачальником продовольства на Захід і Схід і осередком великої транзитної торгівлі у містах – Львів, Київ, Луцьк. Найтісніші економічні стосунки були з російськими землями. В цей період в Україні спостерігається швидке економічне піднесення. З’являються фільварки - господарські хутори з економічною запашкою землі. У 1557 р. було видано «Устав на волоки», щодо нових засад організації фільваркового господарства. Селяни зрівнювались у власності і виконанні повинностей. Вільні селяни отримували по одній волоці (19-20 га), а невільні – «отчичі» по третині волоки. Путні бояри, слуги одержували по 2 волоки. На селян наділених землею було покладено нові податки натурою та відробітками. Волочний перемір зустрів опір селян, бо ломав старі форми власності і с/г діяльності, ліквідуючи спільне землеволодіння у формі дворища та право переходу селян на інші землі. Така організація панського господарства призвела не тільки до посилення кріпацтва, а й до втрати селянином своєї земельної ділянки.

В цей період розвиваються товарно-грошові відносини, що призводить до руйнації феодального, натурального господарства.

Фактично в цей час відбувається повторне закріпачення селянства. Селяни втрачають право щорічного переходу на Юр’їв день і право звільнятись за гроші від натуральних повинностей і відробітків, працюють кожен день. Єзуїт Петро Скарга, свідчив, що на всій землі не знайдеться держави, де б так обходились з землеробами як в Україні «Володілець чи королівський староста не тільки віднімають у бідного холопа все, що він заробляє, але вбивають і його самого, коли захочуть і як захочуть. І ніхто не скаже їм за це поганого слова».

Політичне життя в Україні концентрувалось в руках нащадків колишніх руських князів, польських магнатів, воєвод і каштелянів – комендантів фортець. Україна ділилась на 7 воєводств: Руське, Подільське, Волинське, Підляське, Берестейське, Брацлавське, Київське. Вищим щаблем шляхетської адміністрації являлись місцеві сеймики, що представляли і основну і судову її інстанції. Україна мала 10 сеймиків. Зі складу магнатства поповнювались лави земських «дігнітаріїв» - вищих посадових осіб, а також вищої воєнної адміністрації.

Чинники, що робили можливим виникнення та формування козацтва:

1. Існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями;

2. У XIV-XVI ст. на Півдні України існував досить великий малозаселений район, необжиті осілим населенням степи - Дике поле, яке не належало жодній державі. Тому люди, які там проживали, були дійсно вільними, незалежними від панів і державної влади;

3. Надзвичайно сприятливі для господарської діяльності умови Дикого поля приваблювали сміливих, відважних, волелюбних людей (їх називали уходниками), промислові заняття яких сприяли господарському освоєнню цих земель і поступовому їх втягуванню в економічне життя України. Це закладало міцну основу для подальшого розвитку козацтва;

4. Природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого життя, до самозбереження, самоствердження і самореалізації. В ті часи великі простори над Дніпром, Бугом і Дністром були безлюдні. Останні оселі йшли недалеко від Кам’янця, Брацлава, Черкас. Далі, аж до Чорного моря, простягалися дикі поля околиці, пусті, вкриті буйними травами, з островами лісів. Буйна рослинність і велике багатство тварин притягали до себе людей з прикордонних осель, що йшли туди залюбки на влови та рибальство по уходах, тобто в гирлах річок;

5. Степові промисли давали багато користі, але були дуже небезпечні, бо у степу кочували із своїми стадами татари. Не раз вони нападали на уходників, забирали нароблене, гнали самих в полон, а то й вбивали. Та останні поступово зуміли знайти собі безпечний захист і почали із зброєю в руках відбиватися від ворога. Адже перші козаки-уходники не мали ніякої вищої військової організації. Зброя в них була простою: луки, списи, сокири, шаблі, а то й рушниці кустарної роботи. Охочі до козакування збиралися в одну ватагу по кілька десятків і більше людей. Самі вибирали собі старшого або отамана. Старшинами були переважно ті, хто підучився військовій науці в замках. Перші козаки жили окремо один від одного і рідко коли об’єднувалися до спільного походу. Щонайчастіше такі ватаги засідали на татарських шляхах або Дніпровських перевозах, очікуючи переїжджих татарських купців, послів та інших подорожніх. Такими були перші відомості про українських козаків.

Причини виникнення козацтва:

1. посилення феодального, національного, релігійного гніту («краще смерть у бою з татарами і небезпека прикордонної території, ніж життя в рабстві»);
2. боротьба з татаро-турецькою агресією, захист південних кордонів (поляки і литовці цьому не перешкоджали);

Укріплення часів князя Володимира Святославовича були знищені монголо-татарами. За часів Великого князівства Литовського вони були відновлені біля самого Чорного моря поблизу гирла Дністра. Однак у кінці XV ст. кримські хани ці нові укріплення зруйнували і стали здійснювати регулярні набіги. Молодих і сильних забирали в рабство. За один набіг-від 3 до 30 тисяч чоловік. Найбільший невільничий ринок знаходився на Кафі.

1. господарське освоєння родючих південних земель;
2. польські магнати самі прагнули захопити родючі південні землі.

Польські магнати заманювали переселенців на нові землі, звільняючи їх від податків на 10, 20, 30 років. Однак, крім законних переселенців, було багато й таких, які втікали сюди самі. Спочатку, щоб остаточно закріпитися на цих землях, поляки дивилися на цей процес крізь пальці. Формується нове покоління молодих людей, які не знають кріпосного права, не платять податків, не виконують жодних повинностей, мають великі земельні наділи Ø Формується Козацтво

Загалом же, в історіографії, з приводу походження козаків існують різні точки зору. Так, польські історики XVI ст. вважають їх холопами або втікачами-селянами; українські історики XVIII ст. вважають їх воєнною організацією, схожою на лицарський орден, спрямованою на боротьбу з мусульманами.

На думку Л. Гумільова виникнення козацтва обумовлено проблемою: «залишатись кріпаками, чи йти світ за очі». «І вони йшли і розіклали вогонь в придніпровських пустинях, заграва від якого охопила небо всієї Польші».

Козаки вважали себе вільними людьми і селилися в безлюдних степах Північної України. Займалися козаки землеробством, скотарством, промислами, ремеслами. Їхні слободи й хутори, порівняно із селами селян-кріпаків, вирізнялися значним добробутом. Але козацтво не було однорідним соціальним прошарком. На нові землі переселялися не тільки втікачі, а й заможні селяни, міщани й навіть дрібні шляхтичі, які мали широкі можливості для експлуатації бідняків. Хоча формально кожен утікач, що прибував на козацькі землі, діставав рівні права користуватися громадськими землями і брати участь у самоврядуванні. Суспільною організацією козацтва була «громада», яка, незважаючи на домінантну роль заможного козацтва, переважно базувалася на демократичних принципах. Козацькі землі відігравали роль своєрідного буфера між Кримським ханством і володіннями польських феодалів.

Джерела формування козацтва: у першій половині і середині XVI ст. - головне джерело формування козацтва - уходники. Також у козаки подавалися збіднілі бояри, позбавлені сану священики, шукачі пригод.

Перші достовірні згадки про українських козаків маємо з «Хроніки» польського автора Мартіна Бєльського: у 1489 р. козаки супроводжували польське військо в поході проти татар; у 1492 р. татарський хан скаржився Великому князю литовському Олександру, що українські козаки напали на турецький корабель під Тягинею.

З 80-х років XV ст. ватагам козаків-уходників усе частіше доводилося вступати в збройні сутички з татарами. Щоб утриматися в Дикому полі в уходах рубали засіки й зводили дерев’яні укріплення-городці, січі. Під їхнім захистом деякі сезонні уходи перетворювалися на стани - добре укріплені господарські пункти з постійним населенням. Чимало таких укріплень виникло на Дніпровському Низу. Поступово козаки освоїли весь Великий Луг. Козацтво формувалося на грунті взаємодії, взаємовпливу, на стику землеробської та кочової цивілізацій, між слов’янськими і тюрськими етнічними світами, між християнством і магометанством. Протягом останніх десятиліть XV і в XVI ст. у пониззі Дніпра виникла мережа січей, городців, станів. Козацтво міцно закріпилося в цьому регіоні. Однак організованого зв’язку між першими січами не існувало.

Сильніший розвиток козаччини почався тоді, коли опанували простори нижче Дніпровських порогів, так званий Низ або Запоріжжя. Тут Дніпро широко розливався, ділився на багато річищ і рукавів і творив безліч великих та малих островів. На цих островах козаки знаходили для себе безпечний захист, бо доступ до них був тяжкий. Козаки перебували тут не тільки влітку, але частина них залишалася й на зиму, живучи по землянках та зимовиках. Їх почали звати низовими або запорізькими козаками. Сучасник тих подій хроніст Грондський (XVIІІ ст.) так описував це явище: «Ті з руського (українського) народу котрі… не хотіли терпіти ярмо і владу місцевих панів, ішли в далекі краї, на той час не злюднені і привласнювали собі право на свободу, засновували нові колонії і щоб відрізнятись від підданих що належали руським панам стали називатись козаками».

За польської доби дніпровські пороги стають найбільшим центром українського козацтва. Козаки селилися уздовж Дніпра, на території від Канева і Черкас (Дике поле - край над Дніпром, Бугом і Дністром): «Хоч і небезпечно було од татар у тому Дикому полі, та зате кожен почував себе там на вольній волі». Займалися полюванням і рибальством, випасали коней і худобу. Адже, за порогами Дніпра лежав край з родючими грунтами, буйними травами, багатий на рибу, сіль, звіра, птицю. В цей час і з’являються козацькі городки зимівники – невеличкі степові оселі – хижу або землянку – з загородою для худоби, стогами сіна, пізніше – більш менш упоряджений козацький хутір. Серед козаків усі були рівними, серед них не було ні шляхтича, ні пана, ні старшого. Козаки, які розсілялись по нізу Дніпра, по островах – полювали, розводили пасіки. Займалися запорожці також рибальством (у Дніпрі та його притоках тоді ловили до 60 видів риб), звіроловством, бджільництвом. Проте на Січі довго (аж до появи в другій половині ХVII ст. добротних зимівників) переважав архаїчний спосіб одержання додаткового прибутку – захоплення здобичі в походах. Більше того, досить тривалий час частина козацтва презирливо ставилась до тих побратимів, які займалися сільським господарством. Їх називали сиднями, гречкосіями, баболюбами, гніздюками. Вояки – запорожці, захоплюючи в походах коштовні килими, парчу, вовняні й шовкові тканини та інші цінні товари, іспанські реали й арабські цехіни, швидко з ними розставалися в шинках.

Також практично всі козаки варили пиво, брагу, медовий напій, продавали спиртне. На території Січі та в паланках (невеликих укріпленнях, обнесених частоколом) було багато шинків – відомо, що на 1740 р. їх налічувалося 370).

Невдовзі постійна загроза з боку урядових польських військ, нападів татар і турків змусила козаків будувати укріплені засіками містечка, так звані «січі». Ця назва вийшла із слова «сікти», «рубати». Запорожці забезпечували себе засіками, фортецями з деревини. Від січі пішла назва – «січові козаки», «січовики».

Козаки доклали величезних зусиль для освоєння нових територій, вони розорювали степову цілину, зарослу тирсою. Французький інженер Г. Боплан (XVI ст.), що проживав в Україні писав: «Місцева людність… так далеко відсунула її (держави) кордони і доклала стільки зусиль для обробітку пустинних земель… що тепер їхня надзвичайна родючість становить основне джерело доходу… держави».

У середині XVI ст. з’явилося перше достовірно відоме постійне укріплення на дніпровському острові Мала Хортиця, яке прийнято вважати першою Запорізькою Січчю. Польський уряд починає використовувати козаків як основну військову силу для здійснення воєнних походів проти турок. У 1520 році був створений перший загін козаків. Однак поки що це тільки одиничне явище. У 1556 р. Дмитро Вишневецький (Байда) об’єднує розрізнені козацькі поселення в єдине ціле і засновує на острові Мала Хортиця – Запорізьку Січ (козацьку республіку), інакше Січ називали «кіш». Навкруги Січі були куріні, в них жили козаки. Кожен курінь обирав собі атамана, котрий звався курінний. Цією громадою обирали «військову старшину» та «кошового атамана». Вибирали його на один рік. Окрім кошового на раді обирали ще осавула, писаря та суддю. Жінок у Січ не пускали. Одружені запорожці жили по зимівниках у степах. Січ Запорізька билась за віру, за права свого рідного края.

У січні 1557 року кримський хан із великим військом підплив човнами під Хортицю. Облога замку Вишневецького продовжувалася 24 дні, але взяти його татари не змогли й мусили відступити. Аж у літку вдруге із ще більшою силою прийшов хан на Запоріжжя і таки переміг Вишневецького. Оборонцям забракувало харчів, козаки стали розбігатися, і князь Дмитро мусив покинути Хортицю. Татари укріплення зруйнували.

Дмитро Вишневецький і пізніше на чолі козаків вів боротьбу з татарами. 1562 року він побував на острові Монастирським, що вище Хортиці. Є свідчення, що й тут князь Дмитро закладав укріплення. До боротьби з Кримом він прагнув залучити й Московщину, але без особливого успіху. Загинув Вишневецький у Царгороді, де турки його стратили після полонення в поході на Молдову. Його наступник – Богдан Ружинський також мав політичні стосунки з Москвою, вбачаючи в ній союзника в боротьбі з Ордою.

Від доби Вишневецького на Запоріжжі вже постійно стояла козацька залога. Січ ще не мала означеного місця. Козацький кіш, тобто табір, переносився з одного острова на інший. Але всі визнавали Січ осередком всього козацького війська. Серед січових укріплень вже стояли курені для залоги, тут мала захист артилерія, тут резидувала старшина. На Січі збиралося військо на походи.

У війську запорізькому витворився своєрідний демократичний устрій. Усі важливі справи вирішувала військова рада, що в ній брали участь усі козаки. Рада вибирала старшого, судила великі провини, укладала умови з державами, що бажали наймати козаків на службу. Військові ради відбувалися в міру потреби, часом і щодня. Голосування відбувалося окликами. Нерідко доходило і до фізичної боротьби між прибічниками того чи іншого рішення. Зазвичай більшість погрозами і терором примушувала меншість до покору і послуху.

Козацьке військо мало свої окремі уряди. Старший або гетьман проводив усім військом і під час війни мав необмежену владу над козаками. Але після походу в усьому відповідав перед радою. Незважаючи на те, що запорізьке військо зростало під впливом литовського й польського військового устрою, вся його організація, побут і звичаї прийняли зовсім окремий самобутній характер.

Соціальну базу Січі становили селяни, що втікли від своїх феодалів, а також представники інших верств населення, зокрема, - міщани, які не могли розрахуватися з боргами, шляхтичі, які тікали від судового переслідування, невдоволені владою священики. Окрім українців, тут знаходили притулок литовці, поляки, росіяни, білоруси, греки.

Польським законодавством переселення й перебування на цих землях підданих Речі Посполитої заборонялося (конституція Вільного сейму 1590 р., ухвала Віленського сейму 1593 р.).

На війні запорозький козак відзначався завжди розумом, хитрістю, вмінням у ворога «виграти вигоди, якнайшвидше на нього напасти й несподівано заманити», вражав ворога великою відвагою, гідною подиву здатністю витримувати найтяжчі випробування й жах смерті. «Наш ворог, - пише поляк Симон Окольський,- уміє витримувати татарські атаки, звик терпіти спрагу й голод, спеку й студень, він невтомний у нападах. А на морі що робить? Посеред хвиль легкими чайками своїми нападає на судна, майстерні в чужоземних виправах, і перемагає всі їхні військові хитрощі».

Про хоробрість запорозьких козаків турецький султан сказав: «Коли довколишні панства на мя возстають, я на обидві уші сплю, а, про козаків мушу єдиним вухом слухати». А літописець козацький з цього приводу відзначав: «В мирі жити ніколи не хочуть, але коли в землі завжди тепло, хоробро й мужньо країни поганих розорювали й спустошували», і на погрози збоку відповідали: «Війська твого не боїмось - будемо битися з тобою землею й водою». Один з козаків пригадував: «Вони вояки великі були. Бувало, батько мій як почне розповідати про ту звитягу запорожців та про баталії їхні з турками, татарами чи полякамиїхній мир оголошений буде, то самовільно йдуть на поміч іншим царствам, і заради малої користі велику нужду приймають, море перепливати дерзають в однодеревних суднах».

Самі запорожці про свою хоробрість говорили: «Ми, так страшно слухати його. Оце ось літньої пори, увечері, як стане прудитися коло кабиці та як скине з себе сорочку, так жаско дивитися на нього: все тіло наче решето, пошматоване та побите кулями, а на плечах та на ногах так м’якуш і метляється. Страшні вояки були! А тільки в себе, на січі, нікого не займали….».

Для того щоб налякати чи пригрозити ворогові, запорожці нерідко самі поширювали про свою силу й непереможність неймовірні розповіді й примушували вірити в те інших.

Дедалі козацтво все збільшувалось, входило в силу, почало нападати не тільки на татар та турків, польських та українських магнатів на Україні, але й на Литву та Московські землі, та грабувало їх. «Имя запорожцев, писав проф. В. Антонович, в глазах угнетенных козаков и простолюдинов южно-русского края было символом свободы»

У 1572 р. Жигмонт ІІ Август наказав сформувати козацьке військо числом 300 чоловік. Реєстрові козаки вписувались у спеціальний реєстр (список) і називалися реєстровими. Причиною формування реєстрового козацтва стало залучення польським урядом козацтва для захисту південних кордонів держави від нападів турків і татар. У реєстр набирали здебільшого заможних селян і дрібних українських шляхтичів. На чолі реєстровців був поставлений старший (пізніше гетьман). Реєстр мав певні привілеї. Козаки звільнялися від усіх повинностей, здобували право володіти землею і підпорядковувались своїй старшині, яка мала, в свою чергу право судити і управляти козаками. За ці пільги реєстровці повинні були відбувати службу за власний кошт. У 1578 р. за короля Стефана Баторія, реєстр було збільшено до 500 чоловік. Реєстр відбував службу в Південному Подніпров’ї. З того часу реєстрове військо почали називати в офіційних актах «Військом Запорізьким». Польський уряд підкреслював, що ніяких інших козаків (тих, що належали до Запорізької Січі) він не визнає.

Невід’ємною рисою Запорізької січі був демократизм, навіть відомий історик М. Костомаров називав Запорізьку Січ «християнською козацькою республікою».

Клейноди Запорізької Січі

Символами влади військової старшини були клейноди (від німецького слова Klieinod - дорогоцінність). До клейнодів належали: корогва (прапор), бу­нчук, булава та її різновиди: тростина (палиця) та пірнач, каламар, литаври та печатка. Зберігалися клейноди в приміщенні Військової Скарбниці па території січової фортеці. Булава, пірнач та литаври були срібними, вершина бунчука зо­лотою. Перші клейноди Запорозькій Січі були даровані польським королем Стефаном Баторієм у 1576 р. Тому на рожевому полі першої корогви був зо­бражений білий сріблястий орел - герб Польської держави. Після приєднання України до Росії царським урядом була подарована Січі корогва з зображенням двоглавого орла - герба Російської держави.

Герб Запорозької Січі - козак з шаблею при боці і рушницею на лівому плечі - був зображений на січовій печатці. Беручи клейноди від сусідніх державців, запорожці ніколи не вбачали в тому ознаки підданства; навпаки вважалося визнанням незалежності Війська Запорозького і не раз бувало так, що, воюючи з поляками, козаки йшли в бій із клейнодами, що їх подарував польський король.

Крім дарованих клейнодів, а також клейнодів куренів та паланок, на Січі існували різноманітні бойові клейноди, зокрема, прапори, які мав похідний кіш, похідні команди та їх підрозділи. Клейноди були святи­нею Січі, втрата їх вважалась великою ганьбою. Щоб підсилити обожнювання клейнодів, для їх охорони, а також виносу в урочистій чи бойовій обстановці були призначені військові старшини з посадами хорунжого, булавничого, бун­чужного та пірначного.

Корогва, печатка, литаври

Великою повагою і авторитетом користувався військовий довбиш. Без його ударів у литаври рада не могла бути скликаною.

При проведенні урочистих за­ходів, усі клейноди виносились на чільне місце. Перед початком ради кошовий отаман брав булаву і ставав під корогвою, судця і осавул трима­ли тростини, оздоблені сріблом. Вій­ськова старшина ставала під бунчу­ком. Це дійство супроводжувалось ударами в литаври, звуками сурм.

Пернач, булава, бунчук

Повага до клейнодів як символу влади дозволяла використовувати змен­шені копії пірначів чи палиць, зроблених з різних матеріалів, як перепустки на січових шляхах або знаки довіри.