Християнський екуменізм у світлі міжконфесійної ситуації в Україні

Знаменним у релігійному житті України став 2001 рік. Вперше за всю історію християнства її відвідав Папа Римський. На те Івана Павла ІІ офіційно запросили колишній президент країни Леонід Кучма, а також дві Церкви – Греко – та Римо – Католицькі. Але визнаємо те, що цього візиту бажав у переважній більшості своїй український народ. Це засвідчували неодноразові і різні соціологічні дослідження. Так, відомий центр « Соціс» фіксував протягом півріччя до днів візиту Папи бурхливо зростаючу кількість позитивного сприйняття візиту – від 23 до 60 відсотків. Ті негативні настрої щодо приїзду Понтифіка, які галасливо і некультурно інспірував Московський Патріархат в Україні, звучали як зримий вияв темного середньовіччя. Це і лайливі графіті на Соборах, і агресивні хресні ходи по центральних вулицях Києва, і налаштування громадської думки проти приїзду Папи в газетах і телепередачах. Було навіть прагнення породити антикатолицькі настрої на основі звинувачення в причетності ордену «Тамплієрів»,що має свою громаду в Києві, до незаконної торгівлі зброєю разом із деякими чиновниками з Міністерства оборони України [63, c. 235].

Проте остаточна кількість тих, хто не сприйняв візит – 6 % опитаних центром «Соціс» - засвідчила ляпас українців тим, хто вважає їх підданими якоїсь «канонічної території» Російської Православної Церкви. Україна живе як незалежна і демократична держава й положення Російської Конституції, які закріплюють визначальну роль Московського Патріархату в релігійному полі Росії, не поширюються на Україну. Понад десятирічний Закон її «Про свободу совісті та релігійні організації» повністю відповідає міжнародним правовим стандартам свободи релігійного життя і не надає переваги в суспільному статусі тому чи іншому віровизнанню чи Церкві.

Своїм приїздом в Україну Папа Іван Павло ІІ засвідчив, що вона є самостійною державою. Завдяки цьому візиту весь світ зміг пізнавати українців, переконуватися в тому, що ми не є ті «раши», до яких нас довго відносили та ще й нині почасти відносять за кордоном. Українці є, і Папа Іван Павло ІІ приїхав до нас, а не до якогось там СНД чи східнослов’янської спільноти. Та й не східнослов'яни ми, як це чомусь звикли говорити, а центрослов'яни, бо ж, як засвідчив це навіть візит Папи Римського, ментальність українців відмінна від росіян, не є східною. Ми – інтроверти, а не екстраверти. І якби Понтифік поїхав у Росію, то й тоді невдоволені ним українці так не галасували б, бо ж вони розуміють те, що то є вільна і незалежна у своєму виборі дій держава і протиправно нав'язувати їй нашу думку з питання приймати у себе когось, а чи ж ні.

Проведення Папою богослужінь за латинським та візантійським обрядами та україномовність усіх заходів за його участю засвідчили їх рівність і дещо збило потуги декого розглядати греко – католиків як несправжніх католиків, їх Церкву – як сходинку до римо – католицизму, а українську мову – як небогослужбову [59 , c. 260].

Наслідки візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну мають духовний характер і тривалі виміри. Але вже засвідчимо той факт, що завдяки йому Україну пізнав весь світ, а в її релігійних проблемах чіткіше змогли визначитися її ж владні структури. Явним стало те, кому, чому і як служать у ній різні Церкви, чи вміють вони жити за умов демократичного суспільства і співвимірювати свою діяльність з українськими національними інтересами. Наочно стало всім зрозуміло, що з тим цивілізаційним вибором, який йде від Московської Церкви, підтриманої активно комуністами, аж ніяк не по шляху Україні і її вірним. Візит Папи наддав відчутну підтримку нашому демократичному розвитку.

Проте визнаємо те, що в Україні чекали Римського архієрея не просто як паломника, хоч зрештою (визнаємо це з всією повнотою думки) чимось більшим його візит не став. До початку візиту Понтифіка з боку мирянського, зокрема греко – католицького, руху (владики у нас переважно улесливі і мовчазливі) висловлювалися побажання і сподівання. Йшлося (1) про офіційне затвердження Патріаршого статусу Української Греко – Католицької Церкви, право на який після ІІ Ватиканського Собору мають практично всі Східні Церкви і більшість з них (навіть дрібнота) одержали; (2) організаційне підпорядкування Верховному Архиєпископу УГКЦ всіх греко – католицьких спільнот українців – Закарпаття і Польщі, Північної та Південної Америки, Західної Європи й Австралії; (3) беатифікацію (висвяту) митрополита Андрея Шептицького [59, c. 265].

Але все це залишилося поза сферою уваги Івана Павла ІІ. Акцентувалося на загальнолюдських цінностях, духовній історії України, духовних засадах її європейського вибору. Це – добре, але хотілося українцям все ж мати «синицю в жменях». А оскільки Понтифік все це не зреалізував у повізитні роки, то його ставлення до України залишається на рівні офіційності, а не душі. Українські католики свій шлях Берестейських угод 1596 року, як це аргументовано показав у своїй книзі «Християнська Україна» отець Іван Шевців, пройшли героїчно і віддано. Вони, не зважаючи на різні гоніння, тортури, обмеження і спроби підкупів, залишилися вірними Апостольській Столиці. Але від неї вони чекають (і вже не одне десятиліття) зважливого, без оглядки на Москву, розв'язання проблем світового буття своєї Церкви. Їх національні почуття і сподівання слід шанувати, а не мовчки нехтувати. Папа залишається тупо глухим до сподівань українців – греко – католиків, що засвідчило і цьогорічне порозуміння в Москві посланця Ватикану кардинала Вальтера Каспера з Предстоятелем РПЦ Олексієм ІІ з питання Патріархату УГКЦ.

То ж перечитуючи нещодавно праці Івана Франка про католицизм, Ватикан, Римських Пап, переконуюсь в тому, наскільки вони актуальні й сьогодні. Не менш значимі й оцінки Тарасом Шевченком політики Ватикану щодо слов'янства. Відтак папські вибачення при незмінності орієнтацій і дій нічого не варті [66, c. 345].

Відзначимо те, що візит Папи Римського в Україну вітали не лише католики. Як це засвідчили соціологічні опитування фірми «Соціс», 94% її громадян сказали б йому при можливій зустрічі «Ласкаво Просимо!». Тож мильною булькою виявилися заяви, хто з метою применшення значимості візиту Івана Павла ІІ до України голослівно твердить, що 35 мільйонів православних українців були проти.

Насамперед мудрість виявили Автокефальна Православна Церква і Церква Київького Патріархату. Вони не заперечували наявності суперечок між православними і католиками. Окрім того – визнавали неможливість їх розв'язання, а відтак засвідчували цим неможливість навіть у віддаленій перспективі свого підпорядкування католицизму, яке пророкували ті, хто прагнув дискредитувати здорову позицію цих Церков щодо приїзду Понтифіка. Але, як і Папа, ці православні спільноти підчас зустрічі з ним в рамках Всеукраїнської Ради Церков наголошували на тому, що єднає християн і що могли б робити вони разом і світі для піднесення духовності, здолання моральної деградації, негативних наслідків глобалізації тощо, а про те, що роз’єднує, не згадували, бо ж з точки зору християнського вчення домінувати має любов, а не зневага [59, c. 269].

Дехто висловлював надії, що приїзд Папи в Україну буде сприяти єднанню Українських Церков. Але, визнавши Православ’я за одну із легень християнства поруч з католицизмом, Понтифік водночас толерантно засвідчив, що міжцерковні відносини в Православ’ї України є його внутрішньою справою, а тому не потребують ( бо ж це було б некоректно) його втручання чи оцінок.

Тут слід усім, хто нині багато говорить про об’єднання Православних Церков України, усвідомити, що такий процес є нездійсненним. Адже жодних реальних засад для поєднання двох відмінних православних традицій – української і російської – в Україні немає. Кожна з них може і має існувати окремо у своєму церковному вираженні. Справа лише за гарантуванням толерантності їх відносин між собою. Важливо також всіляко сприйяти єднанню власне Українських Православних Церков – УПЦ (КП) та УАПЦ – і не допустити утворення на їх основі (коли вже здавалося, що таке об'єднання стане реальністю) в угоду комусь нової церковної одиниці, що йменує себе Українською Апостольською Православною Церквою.

Що ж стосується єднання православних з греко – католиками, про що також говорять і пишуть ( особливо у західноукраїнському регіоні), то це, на нашу думку, нині є швидше побажанням, бо ж хоч останні й зберегли Український Східний обряд, але ті умови, які вони висувають православним для поєднання – визнання главенства в Церкві Папи Римського, практично нічим не відрізняються від тих засад, на яких ще в 1596 році поставала Берестейська Унія, тобто збереження Східного обряду при одночасному організаційному підпорядкуванні Апостольській Столиці. Тому, як бачимо, «підстави об’єднання» тут більше схожі на «підстави приєднання». Зрозуміло, що православні на це ніколи не погодяться [59, c. 277].

Об’єднана Українська Християнська Церква має постати як Помісна серед незалежних Церков всього християнського світу. Звідси й характер ставлення власне Українських Православних Церков – Київського Патріархату і Автокефальної – до позиції Московського Православ’я, яке вимагає приєднання їх до «Церкви – Матері» через покаяння. Але, по – перше, Церквою – Матір’ю щодо Київського Православ’я не є Московське (швидше навпаки, бо ж останнє в 1448 році виокремилося з Київської Митрополії); по – друге, канонічною не є та Церква, яка само проголосила себе канонічною, захопивши опісля в свою юрисдикцію православні структури народів, насильно загнаних в Російську імперію; по – третє, що визначає й Константинопольська Церква, зарахування в 1686 році до складу Московського Патріархату Київської Митрополії відбувалося не канонічно, без згоди на це Церковних соборів і Києва, і Царгорода.

Відтак відродження в 1989 – 1992 роках Автокефальної Православної Церкви в Україні, а опісля утворення Київського Патріархату є процесом повернення Українського Православ’я в свою, насильно відібрану в нього в 1686 році Московським Патріархатом канонічність. Неканонічною за такою логікою мислення є та суща в Україні Церква, яка залишається в підпорядкуванні Московського Патріархату. До того ж, вона ще є Церквою з невизначеним статусом. Бо ж вона не є ні автономною, ні автокефальною, а що таке Церква з широкими свободами в своєму організаційному житті, які їй надав Московський Патріархат, то це хіба що добре знає глава РПЦ Олексій ІІ, бо ж в церковних канонах такі церковні утворення не значаться, як і відсутнє описання якогось канонічного шляху постання окремих автокефальних Церков.

У світлі цього можна якось витлумачити неявку митрополита Володимира (Сабодана) – глави УПЦ (МП) – на зустріч з Папою в рамках Всеукраїнської Ради Церков. Якби владика відчував себе самодостатнім керівником (хоч би автономним) Церкви, то він, керуючись власною волею, певно що, прийшов би. А так його, з одного боку, на посаді глави УПЦ затверджує Патріарх Московський, а з іншого – його обрання Предстоятелем цієї Церкви на зібранні єпископів у Харкові в 1992 році відбулося з порушенням офіційно зареєстрованого українською державою Статуту, чому й не одержало тоді визнання Президії Верховної Ради України. А в Статуті цьому сказано, що архієрейський Собор УПЦ МП скликає обраний із її ж владик по життєво Предстоятель. Тодішній глава УПЦ митрополит Філарет Харківський зібрання не скликав, на ньому не був присутній, заявки на зняття його з по життєвої посади не давав, а тим більше згоди на обрання Предстоятелем владики не з України. Відомо, що митрополит Володимир (Сабодан) на той час був главою однієї з російських єпархій – Ставропольської. Враховуючи все це, Патріарх Константинопольський не йменує митрополита Володимира (Сабодана) в своїх листах, адресованих йому, як главу якоїсь Церкви. Та й сама Московська Патріархія, друкуючи щорічно Православний Календар, не виокремлює в ньому український єпископат як єпископат окремої церковної структури [27, c. 26].

Як відомо, щоб зняти ту напругу, яка виникла у зв’язку із запрошенням в Україну Папи Римського, Президент Леонід Кучма запросив до нас також і Патріарха Московського Олексія ІІ. Очікувався його приїзд також на офіційне відзначення 950 – річного ювілею Києво – Печерської Лаври. Таке запрошення своєму главі надіслала й УПЦ МП. Відзначимо, що й власне Українські Православні Церкви – Київського Патріархату і Автокефальна – не мали наміру організовувати шабашні акції протидії цьому візиту, вважаючи, що глава Церкви має повне право приїздити до своїх вірних. Але якщо спочатку надійшло офіційне пояснення неможливості візиту із – за зайнятості Патріарха невідкладними справами, то опісля Олексій ІІ у відповідях кореспонденту серверу УПЦ «Православ'я в Україні» сказав вже чіткіше: «Мають бути створені відповідні умови: протистояння і розколи, що з’явилися в Україні, не сприяютьвізиту Предстоятеля РПЦ. Але такий візит відбудеться».

Проте, на нашу думку, пояснення цим відтермінуванням слід шукати в іншому. І тут у відсутності певної завбачливості Олексію ІІ не закинеш. Якщо їхати, то слід очікувати масової та значимішої за своїми наслідками зустрічі, ніж та, яку мав візит в Україну Папи Римського. Та й мову українську, наслідуючи приклад Папи, певно що варто було б Патріарху опанувати до того, як він прибуде в Україну [38, c. 69].

А між тим розкол Православ'я в Україні живлять не проблеми канонічні, а політичні. Як кажуть образно, розпалася «імперія Горбачова», але збереглася «імперія Олексія», яку дехто прагне використати для відтворення нового Союзу, нової імперії з входженням до неї і України. Погодьмося тут, що канонічними є не так ті церкви, які з тих чи інших міркувань кимось визнані, а насамперед ті, які визнають науку Христову, сприймають Біблію як священну книгу, дотримуються Христових таїн, живуть за Символом віри і заповідями Декалогу й Нагорної проповіді Христа. У всьому цьому власне Українські Православні Церкви вірні християнству. А те, що там хтось їх не винає, органічно не сприймає, не є вже такою великою бідою, бо ж ненависть – не від християнства. Московську Церкву (та й не лише її) також аж 140 років не визнавали. Головне, як говорив покійний Патріарх Мстислав, щб ми самі себе визнали.

Великий ювілей 2000 – річчя Різдва Спасителя християнські Церкви України не так зустріли, як того хотілося, бо ж до здійснення заповіді Ісуса, щоб всі були одно, їм ще надто далеко. Двохтисячолітній вік християнства був швидше підготовчим етапом до його екуменічного єднання. Думаю, що Екуменічне Християнство постане не у вигляді єдиної Церкви – Організації, а як Єдина Духовна Християнська Церква, в лоні якої будуть толерантно співіснувати і діяти на спільній віросповідній основі, не претенлуючи на якусь винятковість, на основі Христового заклику до любові й одності, різні християнські віровизнання та Церкви.

Певно тому ознаменувати 2000 – літній ювілей Ісуса Христа миряни і клір України прагнули по – різному. Характерним було те, що роз'єднання християн і знереалізованість заповіді Христа, щоб всі були одно, більше хвилювала світських осіб, політичних діячів, навіть секуляризовані кола, ніж християнсько – церковний світ. У напрямку поєднання з боку останнього не було виявлено майже ніяких рухів. Якщо й лунали заклики до єднання з боку того чи іншого церковного діяча, то не більше як для того, щоб в такий спосіб завоювати собі імідж поборника християнської єдності [29, c. 269].

Таким чином єдності в християнському світі немає. Окрім того, диференціація християнства продовжується майже з геометричною прогресією. Наявною є не лише можливість вільного вибору певної його конфесії, а й явна чи ж прихована їх конкуренція з використанням таких форм протистояння, які далекі від цивілізованих чи демократичних. Кожна конфесія, Церква і течія діє за принципом: істинне християнство – це ми, а всі інші – єресь. Дивна річ, зауважив в одному із своїх виступів відомий діяч українського адвентизму Микола Жукалюк: «Ми виступали як одне ціле, коли нам протистояв атеїзм, а нині, коли зник цей об’єкт протистояння, ми діємо розрізнено як ніколи».

Відтак основна заповідь Христова любити не лише Бога, а й ближнього свого, навіть – ворога, не спрацьовує. Ті, хто претендує називатися християнами, ними вже не є, бо ж діють вони в поза християнському морально – силовому полі й нехристиянськими методами. Оскільки вони не є миротворцями, то називатися, згідно з Новим Завітом, «синами Божими» вже не можуть. Часто лунає неправдиве свідчення проти ближнього, по суті пожадання на все, що він має, навіть непошана до батька і матері своєї, якщо вони з іншої конфесії.

Екуменічний рух, про який так багато говорять і який одержав навіть міжнародне організаційне оформлення, перетворюється в засіб само пропаганди і вияву ще більшої неприязні, ніж це було у відносинах між християнськими течіями до того. Бо ж, пізнаючи особливості християнського думання й обрядового діяння інших конфесій, кожний суб’єкт цього екуменічного процесу, замість того, щоб визнавати можливість різноманіття шляхів до Бога, виявлення справжньої повноти християнської традиції через її конфесійну різноманітність, зумовлену особливостями соціокультурного розвитку народів, що засвідчив Христос своєю П’ятидесятницею, все більше утверджується в думці і всіляко обстоює свою єдиноістинність [43].

Хоч Католицька Церква і не входить в організаційні структури міжнародного християнського екуменізму і займає в них роль лише спостерігача, але вона, відчувачи свою могутність і покликання до місії євангелізації, сповідує принцип єдності в багатоманітні, принцип сестринства у відносинах з іншими християнськими Церквами. Згідно з визначенням Папи Івана Павла ІІ, поняття православний і католик не протиставні, а взаємодоповнюючі, бо ж всі католики є православними за вірою, а всі православні – католиками за любов’ю. ІІ – й Ватиканський Собор засвідчив можливість відтворення однієї християнської Церкви без зречення конфесій від своєї обрядової самобутності.

Протестанти загалом уподібнюють християнство дереву, стовбур якого не страждає від того, якщо на ньому з'являються нові гілочки і ще більше нових листочків. Це засвідчує його велич і здоров'я. Тож для протестантських конфесій проблема християнського організаційного єднання не постає як актуальна, бо ж в конфесійному різноманітті вони не вбачають щось особливо зле [72].

Дисонансом цим міркуванням католиків та протестантів є заяви православних, які визначаючи лише себе «чистою Церквою», про інших говорять як про «Церкви відпалих», церкви в лапках. Діалог з ними вони вважають неможливим, бо ж то нібито є «діалог світла з пітьмою». І якщо в мирянському (навіть ієрейському середовищі ще звучить думка про єднання християн, конструюються різні варіанти зближення і об’єднання різноконфесійного християнства, то на рівні керівних церковних структур, коли з’являється у кожного їх діяча питання: а ким я буду в об’єднаній Церкві, як це писав вже покійний Патріарх УАПЦ Димитрій, «про об’єднання Церков, про віднову їх життя, повернення їм дійсно християнського напрямку та зведення в Єдину, святу, Соборну й Апостольську Церкву ніхто й не думає. Немає охочих віддавати Христу його власність» [59, c. 274].

Полишимо без належних коментарів ідею єднання католиків, православних і протестантів в одну Християнську Церкву. Це – ілюзія, в яку вірити може лише великий християнський утопіст. Як на мене, то нереальним є вже навіть поєднання трьох Православних Церков України, хоч, як здається, цього хочуть і владні структури, і церковні діячі, і широка громадськість. Об’єднувальному процесові тут протидіють не лише суб’єктивні чинники (боязнь, явна чи скрита, галв та архієреїв Церков за можливе пониження в статусі при створенні об’єднаної Церкви; особа Патріарха УПЦ КП Філарета, з яким за стіл переговорів не сядуть керівники інших християнських Церков; прагнення зарубіжних владик взятии на себе розв'язання проблем церковного життя України). Визначальна роль у цьому протистоянні належить об'єктивному фактору. Насамперед слід враховувати те, що Українське і Російське Православ’я – це різні духовно – культурні утворення, які не можна механічно поєднати. Не знати і не враховувати це не може лише невіглас і історії Українського Християнства. Історія світового християнства не дає прикладів пізнішого органічного поєднання його виокремлених Церков, течій. Приклад з утворенням Київського Патріархату засвідчує, що там, де єднаються двоє, з’являється троє. Слід враховувати і те, що національний інтерес Росії, зокрема її прагнення знову відтворити східнослов’янську державність, працюватиме проти розпаду Московської церковно – православної імперії. Через розкол в Українському Православ’ї чітко проглядається дія політичного чинника, який виявляється сильнішим від канонічного, бо ж 34 – й канон Вселенських Соборів визначає, що «єпископам будь – якого народу слід знати першого серед них і визнавати його за свого Главу». Єднанню Українського Православ’я певним чином не сприяє й неоднозначна та обережна з певними обіцянками позиція Константинопольського Патріархату. Це виявилося в прийнятті ним під свій омофор Українських Православних Церков Американської Півночі, в його очікувальних діях при одночасних обіцянках виконати роль Церкви – Матері щодо Українського Православ'я, в опікуванні через УПЦ США парафій УАПЦ. Останнє зумовлює протистояння на українських теренах на тривалий час православних імперій Москви і Фанари.

Мала б і Апостольська Столиця враховувати і те, що не в її переговорах з Московським Патріархатом вирішуються справи Українських Церков, а в прямих контактах з ними, бо ж очікувати ефективності у розв'язанні міжконфесійних проблем в Україні від цих зв'язків не можна. До того ж, це є явнее втручання Апостольської Столиці у внутрішні справи нашої країни.

Аналіз історії релігії і Україні, а також нинішня релігійна ситуація дають підстави для висновку, що утворення Об'єднаної Національної Церкви на підставі визнання винятковості однієї з конфесій і згуртування навколо неї інших християнських течій практично і теоретично неможливе. Об'єднання наявних конфесій на паритетних началах не може відбутися з багатьох причин:

1) жодна з християнських конфесій в Україні не є витоковою, оскільки Володимир Великий прийняв конфесійно ще не розділене християнство;

2) час існування кожної з християнських конфесій зовсім не співпадає з часом існування християнства в Україні;

3) поява тієї чи іншої християнської конфесії – це не плід суб’єктивної примхи, а відображення об’єктивного процесу історичного розвитку, тому й зникнення їх чи об’єднання можуть відбутися лише на таких же засадах;

4) послідовники кожної християнської конфесії сприймають саме її як єдино істинну національну релігію, тому це, а також сформована міжконфесійна упередженість, відкидають можливість масового переходу послідовників однієї конфесії (чи Церкви) до іншої;

5) денаціоналізовані українці, а також росіяни та віруючі інших національностей, сприймають як свою національно – українськи незорієнтовану УПЦ Московський Патріархат, а тому загроза втрати серед них своїх послідовників перешкоджає останній повернутися до ви токового Українського Православ’я;

6) якщо греко – католицизм і український автокефалізм зберегли вірність українському православному обряду й організаційним формам життя, то УПЦ діє на основі оросійщеного Православ’я і є українською не завдяки своїй суті, а лише згідно і своїм територіальним розташуванням;

7) непоступливість у визначенні ідентичності ідеї Вселенського християнства, яке нібито прийняв Володимир Великий, служить перешкодою у визначенні шляхів зближення християнських конфесій;

8) небажання керівництва християнських конфесій України втратити свої позиції в організаційній структурі об’єднаної спільноти та відповідні привілеї й почесті [80, c. 106].

Нині склалася сприятлива ситуація для об’єднання двох національних Православних Церков України - УПЦ (КП) та УАПЦ. Тут уже справа за суб'єктивним чинником. Цьому протидіє лише амбітність деяких діячів УАПЦ (зокрема архієпископа Харківського Ігоря Ісиченка) і підспудно виявлена позиція УПЦ (КП) розглядати процес цей не як об’єднання, а приєднання до неї автокефалів. Водночас на перспективу можна було б розв'язати питання Екзархату Російської Православної Церкви в Україні, але тут за Верховною Радою прийняття спеціального Закону про статус Церков України, які мають підпорядкування своїм зарубіжним центрам.

На нашу думку, проблема наявності в Україні водночас декількох Православних Церков і їх єднання не є вже такою актуальною і вагомою, як її прагнуть подати і певні державні структури, і політичні сили, і церковні кола. ЇЇ не порушує УПЦ. Визнає те, що «Українські Церкви до об'єднання сьогодні не готові» й УАПЦ словами свого архієпископа Ігоря (Ісиченка). «Спроби здійснити його політичними методами…, - зазначає владика, - внесе тільки більший розбрат у міжконфесійні відносини в Україні, як це одного разу вже сталося». Лише з боку УПЦ (КП) постійно звучать заклики до державних органів використати свої можливості для об’єднання Православних Церков з надією, що воно відбудеться саме навколо неї. Але в усіх цих затурбованостях єдністю більше політики, ніж болі за стан справ, більше прагнень граючи на цих питаннях, здобути політичний капітал і засвідчити необхідність свого буття. В багатьох Західних країнах водночас існує в конфесіях і по декілька Церков, але держава байдужа до цього, залишаючи розв'язання проблеми можливого діалогу й об'єднання за самими Церквами. Згадаймо тут хоча би стан в Баптизмі США чи в тому ж Православ'ї в Греції.

Ратуючи за об'єднання Церков, у нас в цьому подеколи вбачають ледь не найголовніший чинник національного виживання, закріплення свого місця серед вільних народів світу, духовного відродження. Проте це явнее перебільшення функціональної ролі Церкви в поліконфесійній країні і, до того ж, неврахування того внутрішнього духовного стану, з яким увійшли ці Церквив етап національного відродження України і на що вони здатні в ньому.

Важливо усвідомити те, що Христос не творив свою церкву як організацію (останнє – людський витвір з волі імператора Костянтина). Відтак Українська Християнська Церква – це також не якась окрема конфесія чи церковна організація. Це сукупність християнських церковних виявів українського народу, на які і в організаційному плані, і в плані богословському булла багатою наша історія [78, c. 129].

Розв'язуючи питання міжконфесійних і міжцерковних відносин, увагу акцентують частіше на тому, що роз'єднує християнські об'єднання, зумовлює їх протистояння, а відтак і неможливість поєднання в організаційні структури. А між тим має бути у християн, як говорив апотол Павло, «Один Господь, одна віра, одне хрещення». Насамперед треба бути християнином за вірою, а вже опісля християнином за конфесією, церковною організацією. Зближення слід починати з питань, в яких немає відмінностей, а це насамперед сприйняття Біблії в її двох Завітах як Священного Писання і визнання Символу віри як догматичної основи богословського вчення. Відтак у відносинах треба користуватися однією мовою – християнським світоглядом.

Як відзначав ще митрополит Андрей Шептицький, українські Церкви розв'язання своїх проблем не мають ставити в залежність від порозуміння між собою Риму, Москви і Царгорода, а розв'язувати їх самостійно, працюючи на міжцерковне порозуміння в самій Україні. Слушною є також його пропозиція, щоб кожне віросповідання зробило такі можливі вчинки, які совість дозволяє і які не йдуть супроти послуху його Святому Законові, супроти обов'язків Богові. Поступки ці має виявляти Церква, а не окремі віруючі. Актуальним є гасло: «Забудьмо!» - всі взаємні образи, кривди, насилля. Визнаймо статус – кво всіх християнських конфесій і йдімо на діалог з ними без будь – якої боязні чи упередженості [84, c. 79].

Враховуючи спільність віри і необхідність слідування Христовим принципам любові, важливо, щоб християнські конфесії підтримували між собою посестринські зв'язки, визнаючи той факт, що через хрещення і євхаристію «ми одні в Христі Ісусі». Визнання українцем себе насамперед християнином не є чимось незвичайним, бо ж його релігійна ментальність завжди була відкритою і конфесійно толерантною. До того ж, це визнання має і своє історичне підґрунтя у Володимировому хрещенні, яке не було ще конфесійно визначеним, знаходилося в межах загально християнського світоглядного поля.

Відзначимо й те, що нині в Україні релігійний фактор загалом не працює на її національне відродження. Якщо й прагнуть деякі християнські Церкви долучитися до певних державницьких акцій, то переслідують насамперед свої корисливі, далекі від релігії цілі. Ще не зазнала відповідних змін богословська і обрядова практика православних церков у відповідності з традиціями Могилянської доби, специфікою Українського Християнства. В православно – церковному житті не відроджується українська вимова церковнослов’янської мови, відсутні принципи соборноправності й відкритості [39, c. 173].

Митрополит Андрей Шептицький писав, що роз’єднання українців за конфесійним принципом «доведе нарід до повної кризи, якщо представники українських церков не знайдуть способу поєднання». Проте релігійний фактор в Україні ніколи не був етноутворювальним і етноінтегративним чинником. Він також ніколи не відігравав роль визначального засобу національного відродження, бо ж пріоритет у цьому завжди належав національній ідеї, національним інтересам. Україна є поліконфесійною країною. Відтак національної єдності в ній можна досягти лише за умови дотримання принципу світоглядного і релігійного плюралізму. Християнські конфесії не повинні прагнути до свого монопольного впливу на релігійно – духовне життя всіх українців, а наявні між ними відмінності переносити на національний грунт. Лише за цих умов вони будуть служити побудові в Україні національної держави, її національному відродженню [83, c. 79].