Міжнародна правосуб'єктність фізичної особи

В

питанні міжнародної пра-восуб'єктності фізичної осо­би наука і практика розвивалися не досить синхронно. Та й у межах науки міжнародного права в цьому питанні

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

Міжнародна правосуб'єктність фізичної особи

ніколи не було одностайності. У західній науці міжнарод­ного права питання міжнародної правосуб'єктності фізич­ної особи розглядалося від її повного невизнання (до кін­ця XIX ст. включно) до поодинокого визнання (період між двома світовими війнами), до появи шкіл, напрямів, які безумовно визнають таку правосуб'єктність. Проте не можна сказати, що серед західних фахівців міжнародного права сьогодні відсутні опоненти міжнародної право­суб'єктності фізичної особи. Але, як правило, роблять вони це тому, що обстоюють «чистоту» більш загальної концепції (наприклад, нормативістської чи окремих на­прямів позитивістського підходу тощо), а не в силу упе­редженого ставлення до фізичної особи. Так само вони відмовляють у правосуб'єктності іншим учасникам міжна­родних правовідносин.

Радянська наука міжнародного права розвивалася в напрямі повного невизнання фізичної особи як суб'єкта міжнародного права. Власне, тут зайве вживати слово «розвивалася», бо, незважаючи на опубліковані моногра­фії, статті з цього питання, їхньою метою було довести тезу: фізична особа не може бути суб'єктом міжнародно­го права, бо вона ніколи не може ним бути. А за такого ставлення до проблеми особливо винахідливим не станеш.

Коливання або висловлення сумніву з цього питання розцінювалися як спроби підірвати підвалини держави, її суверенітет, у кінцевому підсумку — як антирадянська пропаганда. Тому вчені досить однозначно і прямоліній­но висловлювалися (як правило, на початку дослідження проблеми) проти правосуб'єктності фізичної особи, а по­тім уже «доводили», як шкідливо міркувати інакше. Всі «проти» висловлювалися як директива, а не як теза, що піддягає доведенню. Такі директивні вказівки могли лише трохи відрізнятися за формою незалежно від часу їх вис­ловлення, наприклад: Є. Б. Пашуканіс (1935): «Будь-яка міжнародно-правова норма — звичайна чи договірна — наділяє правами та обов'язками тільки державу, а не ок­ремих громадян»; Ф. І. Кожевніков (1947): «Суб'єктами міжнародного права виступають, як правило, тільки дер­жави. Окремі фізичні особи не можуть бути суб'єктами цього права»; Г. 1. Тункін (1956): «Радянська наука міжна­родного права одностайна у визнанні того, що індивіди не є суб'єктами міжнародного права. Будь-який індивід

перебуває під владою держави, на території якої він знаходиться, і підкоряється правопорядку цієї держа­ви»; С В. Черниченко (1974): «Індивіди ні за яких умов не є і не можуть бути суб'єктами міжнародного права»; Г. В. Ігнатенко (1982): «Індивіди перебувають під юрис­дикцією відповідної держави і виступають суб'єктами вну­трішньодержавних правових відносин. Вони не мають са­мостійного міжнародного статусу, не володіють юридич­ною здатністю до незалежного здійснення міжнародних прав та обов'язків і внаслідок цього не є суб'єктами між­народного права»; П. М. Бірюков (1998): «Індивіда до суб'єктів міжнародного права відносити не можна».

Всі аргументи, які виробила радянська наука міжна­родного права в боротьбі з визнанням міжнародної пра­восуб'єктності фізичної особи, можна звести до таких: 1) суб'єктами міжнародного права можуть бути лише пра-вотворчі учасники міжнародних відносин; 2) суверенітет — це основа міжнародної правосуб'єктності; 3) суб'єкт права повинен бути здатним здійснювати автономну волю; 4) су­б'єкт міжнародного права повинен мати здатність бути учасником контрольного механізму щодо здійснення норм міжнародного права.

Противників міжнародної правосуб'єктності фізичної особи не бентежив той факт, що до індивіда в цьому пи­танні вони підходять з інших позицій, аніж це передбаче­но в теорії права.

В теорії права до суб'єкта права висуваються дві ос­новні вимоги: 1) учасник таких відносин повинен мати здатність бути носієм суб'єктивних юридичних прав та обов'язків і 2) він набуває такої здатності в силу правових норм. Теорія права не ставить вимоги до суб'єкта права обов'язково мати здатність творити право, володіти суве­ренітетом чи бути учасником механізму контролю за якіс­тю реалізації норм права. Такі властивості важливі при визначенні характеру, особливості правосуб'єктності, міс­ця учасника правовідносин серед інших суб'єктів права. Категорія «суб'єкт права» визначає, до кого звернено пра­во і на кого розраховані його норми.

Розуміючи це, в останні роки в радянській науці між­народного права після зняття ідеологічних вимог почали висловлюватися, хоч і не дуже впевнено, інші погляди на міжнародну правосуб'єктність фізичної особи. Одні авто-

ЗЗЇ

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

8

Міжнародна правосуб'єктність фізичної особи

ри (І. П. Бліщенко) почали закликати «переглянути пи­тання про роль людини в міжнародних відносинах, виз­нати її суб'єктом міжнародного права другого рівня». Інші (Р. А. Тузмухамедов), віддаючи пріоритет старій догмі, все-таки почали сумніватися в її коректності: «Відомо, що, на відміну від національного права, суб'єктами між­народного права є не просто носії прав та обов'язків, а те, що, крім іншого, виступає його творцем, чиєю волею створюються норми. Міжнародний правопорядок без'я­дерного і ненасильницького світу немислимий, якщо на­роди, індивіди, їхні громадські організації не зможуть ре­ально здійснювати свою міжнародно-правову суб'єктність». Деякі автори (В. С Верещетін, Р. А. Мюллерсон) уже готові визнати міжнародну правосуб'єктність фізичної особи, але в дуже обмеженій сфері міжнародних відно­син: «Індивід щораз більше безпосередньо й тісно сти­кається з міжнародним правом, розширюється обсяг його міжнародної правосуб'єктності. Більшість міжнародних норм у галузі прав людини дійсно є надто абстрактними і потребують для своєї реалізації прийняття конкретних внутрішньодержавних актів. Проте навряд чи правомір­ним є відчуження самої людини від міжнародних доку­ментів, спрямованих на захист її прав. Гадаємо, що такі договори містять обов'язки держави не тільки перед інши­ми державами-учасниками конкретного договору, а й пе­ред своїми громадянами».

Нарешті, з'явилися й безумовні прихильники міжна­родної правосуб'єктності особи (Н. В. Захарова). Але ос­новним аргументом такої позиції є не міжнародно-право­вий матеріал, а ідеологічне твердження, що така поста­новка питання не нашкодить міжнародному праву: «Виз­нання міжнародної правосуб'єктності індивіда не викли­че ніяких революційних змін у теорії міжнародного пра­ва, бо воно не зачіпає державного суверенітету — основи цього права. Зберігається всевладдя держави у визначенні прав та обов'язків своїх громадян. Міжнародна право­суб'єктність індивіда, тобто застосування до індивідів ок­ремих норм міжнародного права, — одна з реалій сучас­ного міжнародного життя».

Очевидно, що ідеологічне (неправове) заперечення міжнародної правосуб'єктності фізичної особи, як і її іде­ологічне обгрунтування, не мають перспектив на міжна-

родно-правове визнання. Але й такий підхід насторожив деяких авторитетів міжнародного права (Ю. М. Колосов), які готові повернутися до визнання єдиного суб'єкта між­народного права — держави: «Ми не схильні ігнорувати зростання ролі особи... в розширенні контактів між наро­дами. Визнання поряд із державами міжнародної право­суб'єктності особи... спричинило б встановлення своєрід­ної ієрархії суб'єктів. У такому разі «ієрархізація» могла б торкнутися й самих держав, що суперечило б принципу їх рівноправності. Варто повернутися до концепції, згідно з якою суб'єктами міжнародного права є лише держави. Що ж стосується решти учасників міжнародних відносин, то вони можуть залишатися в цій ролі як дестинатори міжнародного права».

Зарубіжна наука міжнародного права (А. О. Обіладе, Д. Р. О'Коннел, Дж. Удочі, Л. Дж. Грін, П. К. Менон, Е. Хамбро, Г. Лаутерпахт та ін.) в цілому визнає міжна­родну правосуб'єктність фізичної особи. Звичайно, і тут висловлюються певні застереження, але не надто катего­ричні. Наприклад, Г. Даам: «Індивід має певні права і навіть правоздатність захищати свої права в міжнародних інстанціях. Індивід не затуляється повністю своєю держа­вою»; Я. Броунлі: «Міжнародне право покладає певного роду обов'язки на індивідів як таких»; Л. Опенгейм: «Хоч нормальними суб'єктами міжнародного права є держави, вони можуть розглядати фізичних осіб як таких, що без­посередньо наділені міжнародними правами та обов'яз­ками, і в цих межах робити їх суб'єктами міжнародного права»; А. Фердросс: «В обмежених рамках індивіди мо­жуть безпосередньо зобов'язуватися нормами міжнарод­ного права, і їм можуть надаватися права» та ін.

І в зарубіжній науці міжнародного права вчені часто бувають непослідовними, коли вони в загальних твер­дженнях виступають категорично проти міжнародної пра­восуб'єктності фізичної особи, а в аналізі міжнародних договорів наголошують на такій правосуб'єктності.

Очевидно, фактором утвердження міжнародної право­суб'єктності фізичної особи може бути не те або інше твердження науковця, а аналіз міжнародної практики, пе­редусім джерел міжнародного права і судової практики. Втім, доктринальний підхід не слід цілком ігнорувати, адже він може свідчити і про opinio juris sive necessitatis

Глава УІІі Суб'єкти міжнародного права

Міжнародна правосуб'єктність фізичної особи

стосовно правосуб'єктності фізичної особи в міжнародно­му праві.

Практика міжнародно-правового співробітництва в га­лузі правосуб'єктності фізичної особи розвивалася в XX ст. у напрямі поступового, але стабільного закріплення її міжнародно-правового статусу. Так, створена 1907 р. у Картаго (Коста-Рика) на основі Вашингтонської конвенції 20 грудня 1907 р. (підписана Коста-Рикою, Гватемалою, Гондурасом, Нікарагуа і Сальвадором) Центрально-Аме-риканська палата правосуддя мала повноваження розгля­дати позови громадян до держав. Згідно зі ст. 2 Конвенції, «Палата Правосуддя могла приймати на свій розгляд скар­ги, які можуть бути подані фізичними особами — підда­ними однієї з центрально-американських країн — проти будь-якого з інших урядів-учасників договору у зв'язку з порушенням договорів або конвенцій, а також інші спра­ви, що мають міжнародне значення; безвідносно до того, чи підтримує цю скаргу власний уряд, чи ні, якщо ж на­ціональні можливості, які закони відповідної країни пе­редбачають проти таких порушень, були використані або була очевидна відмова у здійсненні правосуддя».

За десять років існування Палата Правосуддя (1908— 1918) розглянула десять справ, у п'яти з них індивіди вис­тупали проти держави. У чотирьох справах було визнано, що недостатньо використані національні можливості, а в одній позов фізичної особи до держави не було задоволено. На основі Гаазької конвенції (XII) 1907 р. було зроб­лено спробу створити Міжнародний Призовий Суд, яко­му надавалися повноваження розглядати позови фізичної особи до іноземної держави (ст. 4). Конвенцію було під­писано переважною більшістю держав, які брали участь у Конференції. Суд так і не було створено, позаяк вступ конвенції в силу зумовлювався ратифікацією і набуттям чинності Лондонської декларації 1909 р. про морську вій­ну. Ніхто з держав-учасників конвенції не ратифікував, і Декларація також не набрала чинності.

За Версальським договором (ст. 297) фізичним особам забезпечувалося право позову до Німеччини та інших дер­жав у змішаних арбітражних судах (ст. 304). Дванадцять держав створили такі суди з Німеччиною, вісім — з Ав­стрією, сім — з Угорщиною, по шість — із Болгарією і Туреччиною.

Десятки тисяч позовів фізичних осіб висунуто до Ні­меччини (близько 30 тисяч — у польсько-німецькому суді, 20 тисяч — у французько-німецькому суді, 10 тисяч — в англо-німецькому суді, до 13 тисяч — в американо-ні-мецькій змішаній комісії). У багатьох їхніх рішеннях, крім іншого, визнавалася міжнародна правосуб'єктність фізич­ної особи. Так, англо-німецький арбітражний суд у справі «Ледерер проти Німеччини» визначив, що права грома­дян союзних та асоційованих держав щодо компенсації нанесення їм збитків Німеччиною гарантуються Версаль­ським договором безпосередньо. У справі «Зігвальд, Чарльз проти Німеччини» французько-німецький змішаний ар­бітражний суд визнав (1926), що міжнародні права грома­дян щодо Німеччини гарантуються їм ст. 297 (є) Вер-сальського договору і що їм немає необхідності вдаватися до посередництва Франції.

Створений на основі німецько-польської конвенції (1922 р.) Верхньосілезький арбітражний суд розглянув у 1922—1937 pp. понад 2300 позовів фізичних осіб проти держави. У справі «Штейнер і Гросс проти польської дер­жави» суд відкинув, як юридично необгрунтовану, заяву польської держави, що конвенція не передбачає за поль­ськими громадянами права позову проти польської держа­ви, що згідно з принципами міжнародного права особа не має повноважень проти її власної держави. Суд наголосив, що право фізичної особи пред'явити позов до держави га­рантується конвенцією незалежно від громадянства особи.

Створений на основі Конвенції з питань урегулюван­ня питань, які виникли в результаті Другої світової війни та окупації, між США, Великою Британією і Францією — з одного боку, та Німеччиною — з іншого (1952), Вищий Реституційний суд отримав право розглядати позови фі­зичних осіб до Німеччини. Перед цим судом фізичні осо­би могли виступати як позивачами, так і відповідачами у стосунках із державою.

Дванадцять держав уклали 1953 р. угоду з Німеччи­ною, за якою в 1954 р. було створено Змішану Комісію. Комісія отримала право розглядати позови фізичних осіб (кредиторів і боржників) до Німеччини. За Конвенцією про Світовий банк (1965) з метою гарантії прав, у тому числі й фізичних осіб, створено Міжнародний Центр з питань урегулювання інвестиційних спорів. Центр дістав

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

повноваження розглядати заяви фізичних осіб до держав. Фізичні особи (ст. 25, 28, 36, 53) отримали право у міжна­родному арбітражному процесі безпосередньо судитися з державою.

Більш як дві тисячі позовів фізичних осіб до держав розглянув Європейський Суд у правах людини, що знач­но більше, ніж за всю історію судів було розглянуто між­державних спорів.

Досить чітко міжнародна правосуб'єктність фізичної особи наголошується в рішеннях Суду Європейського Со­юзу. У справі «Ван Генд і Лус проти Нідерландів» Суд заз­начив: «Співтовариство констатує новий правовий поря­док у міжнародному праві, за яким переваги держав щодо їх суверенних прав обмежуються, і суб'єктами визнають­ся не лише держави, а й громадяни»; Суд, зокрема, вста­новив, що ст. 9, 12, 13 (2), 16, 31, 32 (1), 37 (2), 48, 52, 53, 59 (1), 60 (3), 85, 86, 92 (1), 95 договору про Європей­ський Союз прямо формулюють права та обов'язки як держав, так і фізичних осіб.

Згідно зі ст. 44 Американської конвенції з прав люди­ни 1969 р. (вступила в силу 18 липня 1978 р.), за фізичною особою визнається право петиції в Міжамериканську Ко­місію з прав людини в разі порушення державою її прав.

У рамках ООН укладено ряд міжнародних конвенцій, які не тільки передбачають права та обов'язки держав щодо фізичних осіб, а й наділяють останніх деякими між­народними правами та обов'язками. Тут насамперед слід назвати Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та Факультативний протокол до нього, ст. 1 якого закріплює: «Держава-учасниця Пакту, що стає учасницею цього Протоколу, визнає компетенцію Комітету прийма­ти і розглядати повідомлення від осіб, які підпадають під його юрисдикцію і які твердять, що вони є жертвами по­рушень даною державою-учасницею якогось із прав, вик­ладених у Пакті». Як показує аналіз висновків Комітету, він неодноразово визнавав державу винною перед особою (див. «Сандра Лавелас проти Канади», «Суерез де Гуерро проти Колумбії» та ін.).

Безпосередньо формулюються міжнародні права та обов'язки фізичної особи в Міжнародному пакті про еко­номічні, соціальні і культурні права (1966), в Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього

_____ Питання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній_______

(1948), у Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1985), Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973), в Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979), у Конвенції проти тортур та інших жорсто­ких, нелюдських або таких, що принижують гідність лю­дини, видів поводження і покарання (1985) та ін.

Звичайно, визначені в них права і свободи фізичних осіб є передусім проявом суверенної волі держав. Але для міжнародної правосуб'єктності суттєвим є не те, ким роз­роблені права та обов'язки, а їхня суть. Скажімо, обов'яз­ки фізичних осіб не вдаватися до піратства, не викорис­товувати незаконно прапор випливали з міжнародних зви­чаїв, які лише в 1982 р. були кодифіковані в конвенціях. За злочини проти миру, проти людяності відповідальність у статуті Міжнародного воєнного трибуналу (Нюрнберг) було предбачено вже після їх скоєння. Відповідальність за повітряне піратство та викрадення літаків передбачена цілою системою міжнародних конвенцій.

Питання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній

О

дними з перших, хто по­ставив питання про ви­знання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній (ТНК), були правові радники самих компаній. Точніше сказати: вкотре поставили питання про визнан­ня такої правосуб'єктності, бо транснаціональні компанії існують не одне століття, і за цей час вони побували в різних правових статусах. Відомо, що правовими радни­ками транснаціональних компаній були Франциско Вітто-ріа, Франциско Суарес, Альберіко Джентілі та інші знані фахівці. Міжнародна правосуб'єктність Ост-Індської ком­панії обґрунтовувалася саме такими радниками.

У XX ст. вплив транснаціональних компаній на міжна­родні відносини, особливо на міжнародні економічні зв'язки, суттєво зріс. Сьогодні ТНК, в яких частка вну-тріфірмової торгівлі становить більш як третину світової торгівлі, а також понад дві третини всіх платежів за пере-

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

дачі технологій, вирішують не лише економічні, а й прин­ципові політичні питання міжнародного співробітництва. Державні заколоти, економічні кризи в країнах, оголо­шення платіжної неспроможності, банкрутства тощо ча­сто є результатом, виконаним на замовлення певної ТНК.

Водночас ТНК, не обтяжені бюрократичними струк­турами, досить оперативно можуть вирішити як власні, так і державні проблеми. Завдяки власним капіталам і тех­нологіям вони здатні піднести економіку навіть тих країн, яким не змогло допомогти міждержавне співробітництво. Проблеми боргів країн, що розвиваються, сьогодні вирі­шити практично неможливо без участі ТНК.

Сам термін «транснаціональні компанії» на сьогодні не є сталим. Поряд з ним уживають терміни: «транснаці­ональні корпорації», «багатонаціональні компанії-корпо­рації», «мультинаціональні компанії-корпорації», «глобаль­ні компанії-корпорації», «наднаціональні компанії-корпо­рації», «транснаціональні компанії-корпорації» та ін.

Через те, що деякі ТНК, наприклад «багатонаціональні компанії», можуть належати державам чи ефективно кон­тролюватися ними, деякі західні вчені, за аналогією з між­народними економічними організаціями, висловлюють думку про набуття такими ТНК правосуб'єктних власти­востей. Не виключають можливості набуття міжнародної правосуб'єктності й деякі вчені з країн близького зарубіж­жя. Щоправда, аргументи на користь правосуб'єктності ТНК в них менш переконливі. Наприклад, С. В. Черни-ченко вважає: «Якщо допустити, що індивіди можуть бути суб'єктами міжнародного права, то тоді логічним буде висновок про можливість набуття міжнародної правосу­б'єктності і ТНК».

Спроби регулювати діяльність ТНК здійснюються як окремими державами, так і групами держав і через міжна­родні організації. Загальним положенням є принцип, зак­ріплений у Хартії економічних прав та обов'язків держав (ст. 2): кожна держава має право регулювати і контролю­вати діяльність транснаціональних корпорацій у межах своєї національної юрисдикції і вживати заходів для того, щоб така діяльність не суперечила її законам, нормам, постановам і відповідала її економічній та соціальній по­літиці. Транснаціональні корпорації не повинні втручати­ся у внутрішні справи держави, що її приймає. В остан-

Питання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній_______

ньому твердженні прихильники міжнародно-правової су-б'єктності ТНК вбачають пряме для них міжнародно-пра­вове зобов'язання. Але такі твердження викликають сум­нів навіть серед активних прихильників ТНК.

Значна більшість міжнародних документів, прийнятих державами та міждержавними організаціями стосовно ста­тусу і діяльності ТНК, мають рекомендаційний характер. А тому з них не можна виводити юридичні права чи обо­в'язки. Створені у зв'язку з діяльністю ТНК міжнародні інституційні механізми також не є свідченням їх міжна­родно-правової суб'єктності. Так, у рамках ЕКОСОР ООН створено відповідно Центр та Комісію з питань, пов'яза­них із діяльністю ТНК. Остання спробувала розробити Кодекс поведінки ТНК, але обмежилася лише докумен­том рекомендаційного характеру.

Організація економічного співробітництва і розвитку (орган промислово розвинутих країн) розробила керівні засади для багатонаціональних компаній, які так і не ста­ли юридично обов'язковими. Деякі автори (1. 1. Лукашук) вбачають у таких актах норми «м'якого права», тобто не правові, а моральні, політичні зобов'язання. Розроблені Організацією економічного співробітництва і розвитку директивні принципи для транснаціональних компаній 1976 р. були переглянуті в 1984 р. Але і в новому варіанті вони не набули зобов'язального юридичного значення.

Не набув юридично обов'язкового значення і керів­ний кодекс для регламентації окремих питань діяльності ТНК, розроблений у рамках Європейського економічно­го співтовариства 1977 р. У листопаді 1977 р. Міжнародна організація праці ухвалила Декларацію про принципи що­до мультинаціональних компаній та соціальної політики. Цей документ мав також рекомендаційний характер, але МОП зуміла надати йому трохи більшого значення, ніж було з іншими актами. Втім, ні держави, ні ТНК його не визнали за юридично обов'язковий.

У 1978 р. розроблено конвенцію про попередження та усунення незаконних платежів, але вона не знайшла під­тримки у держав.

Ці та інші спроби держав і міжнародних організацій урегулювати діяльність ТНК не є свідченням становлення міжнародної правосуб'єктності таких корпорацій. На мо­рально-політичних засадах ще не утворився за всю істо-

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

рію міжнародного права жодний суб'єкт права. Може йти­ся лише про створення для ТНК правового статусу, підпо­рядкованого державам. Через те, що ТНК функціонують у різних країнах, домогтися чіткого вирішення навіть цьо­го питання не вдалося.

В сучасній науці міжнародного права панує здебіль­шого негативне ставлення до визнання ТНК суб'єктами міжнародного права. Поодинокі прихильники такої пра-восуб'єктності висловлюють скоріше побажання, аніж наукові доведення. Так, французький учений Ж. Тускоз, найбільш переконаний серед своїх колег у міжнародній правосуб'єктності ТНК, вважає, що «деякі юридичні осо­би, метою яких є одержання прибутків (як транснаціо­нальні компанії) або які мають безкорисливі цілі (як не­державні організації)... є суб'єктами міжнародного пра­ва». Свою тезу він обгрунтував таким чином: «Право­мірність цієї точки зору буде підтверджена всією цією працею (підручник «Міжнародне право»), у якій ми все­бічно розглянемо це і доведемо, що транснаціональні компанії також є суб'єктами міжнародного права». На­справді доведення звелося до висновку: «Міжнародне право могло б створити норми, які б регулювали ТНК; але зусилля, що докладалися до цього часу, мали тільки дуже слабкий успіх». Більш оптимістичного висновку прихильники міжнародної правосуб'єктності ТНК не ви­словлювали.

Самостійно, завдяки тиску на держави ТНК домогли­ся трохи більшого: право участі в роботі деяких міжна­родних організацій (наприклад, ЮНКТАД), право участі в підготовці документів деяких міжнародних форумів, уча­сті на паритетних засадах у розв'язанні проблеми «пів­ніч—південь» та ін.

Дослідники міжнародної правосуб'єктності транснаці­ональних компаній (К. Н. Океке, Дж. Фіцморіс, А. Вуль-фер, Б. Белл, У. Т. Фокс, Дж. Бартон, Дж. Розено, Г. Кат-тан та ін.) звертають увагу на договори, які укладають транснаціональні компанії з державами. При цьому ро­биться спроба надати таким угодам державно-владних властивостей. Наприклад, К. Н. Океке, А. А. Фатурос, аналізуючи концесійні угоди (між приватними корпора­ціями і державами), визначають останні як засіб забезпе­чення гарантій з боку держави корпораціям звичайних

______ Питання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній________

прав і владних повноважень, які в нормальному стані на­лежать державам і здійснюються ними.

Іноді робиться спроба визнати результати неправомі­рного тиску транснаціональної компанії на державу за права більш суттєві, аніж права та обов'язки держави в сучасному міжнародному праві. Посилаючись на угоду між Грецією та американською корпорацією (Коннесотт Купер Корпорейшн) 1956 p., автори наголошують, що компанія отримала право вивезення за кордон без будь-яких обмежень капіталів і товарів. Отримала на десяти­ліття гарантії від імпортних та інших обмежень, які не на­давалися навіть грецьким державним структурам. Була звільнена на цей період від будь-яких державних чи міс­цевих податків та зборів. У разі невиконання зобов'язань однією зі сторін домовлено вирішувати справи у міжна­родному арбітражі тощо.

Автори зазначають, що в подібних концесійних угодах, а також в угодах про економічний розвиток (як приклади наводяться: угода між Ганою і Вольта Алюміній Компані; консорціум американських і канадських компаній 1960 p.; угода між Індією і Стандарт Вакуум Ойл Компані (угода Індія—Вакуум Ойл) 1952 p.; між Іраном та його національ­ною компанією — з одного боку та американськими, ан­глійськими, французькими і голландськими компаніями — з другого (угода Іранського консорціуму) 1954 р.) держави визнали за інвесторами значну кількість гарантій та при­вілеїв, яких вони у звичайній практиці міждержавного спів­робітництва не визнавали за іншими державами. За таки­ми угодами, наголошують науковці, держави визнавали якість адміністративних актів, які мали превалюючу зако­нодавчу силу. Але, продовжують дослідники юридичної природи транснаціональних компаній, ці угоди мають біль­шу юридичну силу, ніж законодавчі акти. В разі конфлікту між державою і транснаціональною компанією в міжнарод­ному арбітражі застосовується не національний законодав­чий акт вищої юридичної сили, а норми міжнародного права. Як приклад називається Лівійський закон про на­фту 1955 р. зі змінами 25 листопада 1965 p., який закрі­пив, що Лівія з транснаціональними нафтовими компанія­ми буде керуватися принципами і нормами міжнародного права, а в разі відсутності таких — загальними принципа­ми права, зокрема тими, що застосовуються арбитражами.

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

Досить часто цитується стаття 13 Іранського закону про нафту (1957) про застосування у відносинах із компа­ніями «принципів міжнародного права» і висновок, до якого дійшов міжнародний арбітраж у справі між Сауді­вською Аравією та арабо-американською нафтовою ком­панією (Арамко) 1958 p.: «Якщо не можна застосувати якої-небудь норми внутрішньодержавного права якої-не-будь держави в усіх питаннях стосовно транспортування морем, територіальними водами, що перебувають під су­веренітетом держави, та відповідальності держав за по­рушення їх міжнародних зобов'язань, то у відносинах, які регулюються концесійними угодами, застосовується публічне міжнародне право».

Посилаючись на такі законодавчі або судові рішення, автори, як правило, замовчують, що більшість із них приймалися під тиском самих транснаціональних ком­паній, а отже, не можуть вважатися за зразок правового вирішення проблеми. Те, що порушує право, не можна вважати правом. Недивно, що минало небагато часу, і держави скасовували подібні угоди.

Крім того, посилання на можливість застосування норм міжнародного права у відносинах із транснаціональ­ною компанією не робить останню суб'єктом міжнарод­ного права. Коли держави закріплюють, що вони будуть застосовувати до своїх торговельних відносин Конвенцію ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980), Конвенцію про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (1974) або Конвенцію про право, яке застосовується до договорів міжнародної купівлі-про­дажу товарів (1985), — то звідси не слід робити висновок, що відповідні юридичні особи у сфері торгівлі стали су­б'єктами міжнародного права. Вироблені стандарти між державами і права та обов'язки юридичної особи — різні правові категорії.

Ці та подібні до них права далекі від прав, властивих інституту міжнародної правосуб'єктності. Отже, висновок може бути лише один: транснаціональні компанії не є суб'єктами міжнародного права.

Прихильники міжнародної правосуб'єктності трансна­ціональних компаній (М. Макдугал, В. Фрідман, Ж. Тус-коз) сподіваються на визнання такої правосуб'єктності че­рез визнання «квазіміжнародного права». Логіка доведен-

______ Питання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній________

ня проста: корпорації не підпадають під контроль жодної правової системи, а тому для регулювання їхньої діяль­ності слід укладати договори між корпораціями та держа­вами. Ці договори й стануть джерелами «квазіміжнарод­ного права», та при цьому вони залишаться всього-на-всього міжнародними приватно-правовими контрактами. Тобто «квазіміжнародне право» не є міжнародним публі­чним правом з характерними для нього суб'єктами. Тут мова може йти скоріше про міжнародне приватне право чи внутрішньодержавне право залежно від конкретної пра­вової ситуації.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА _m

Вельяминов Г. М.

Международная правосубъектность // СЕМП, 1986. М., 1987.

Захарова Н. В.

Индивид — субъект международного права

// Советское государство и право. 1989. № 11.

Корецкий В. М.

Избранные труды: В 2 кн. К., 1990. Кн. 1.

Малинин С. А., Ковалева Т. М.

Правосубъектность международных организаций

// Правоведение, 1992. № 5.

Труженникова Л. Т.

Доктрина международного права о правовом положении физического

лица // Моск. журн. междунар. права. 1994. № 4.

Ушаков Н. А. Государство в системе международно-правового регулирования.

М., 1997.

Brownlie I.

Principles of Public International Law. Oxford, 1990.

Bart Driessen.

A Concept of Nation in International Law. The Hague, 1992.

Malcolm N. Shaw. International Law. Cambridge, 1997.