Середня освіта в кінці xviii ст

Середня освіта на Україні була зосереджена в «главных народных училищах», програма яких відповідала нижчим клясам пізніших гім­назій. Такі «училища» були в Києві, Новгород-Сіверському, Харкові, Катеринославі, Більше значення мали приватні пансіони, здебільша в губернських містах. З фахових шкіл були — медико-хірургічна в Єлисаветграді, сільськогосподарська в Миколаєві, музична в Кате­ринославі та духовні семінарії.

1804 року в губернських та деяких повітових містах засновано гімназії з 4-річним курсом навчання, а в повітових —дворічні «пові­тові школи».

Середня освіта на Правобережжі мала особливий характер. Ні Катерина II, ні її наступники не входили в національне питання,

²⁰⁰ Л. ЯСІНЧУК. Буковина, як «коронний край» Австрії. Там же, стор 662-667 ²⁶¹ А. ШТЕФАН. «ЕУ», І, crop. 933. '

і для них ближчими були інтереси польського панства, ніж інтереси українських селян. Ні куратор Віденської шкільної округи, князь Адам Чарторийський, ні його помічник, Тадеуш Чацький, не цікави­лися освітою селян та нижчими школами, і ввесь край вкрився ме­режею добре устаткованих польських середніх шкіл. Польська куль­тура розвивалась успішніше під владою Росії, ніж під польською. Школи вели в патріотичному польському дусі. Такий характер мала й заснована 1812 року в Києві перша гімназія, де викладовою мовою була польська.

Року 1828 створено в Росії для гімназій новий статут, за яким курс навчання збільшувалось з 4-х років до 7-ми і поширювалось вивчення латинської і грецької мов.²⁶²

Після польського повстання 1831 року на Правобережжі школи при манастирях закрито і ставлення російського уряду до шкіл змі­нилось: замість ширення польського патріотизму — школа мусіла виховувати дітей в російському патріотичному дусі. 1836 року в Києві відкрито 2-гу гімназію, яка набула характеру губернської'. її директор завідував усіма школами губернії — повітовими та пара­фіяльними. Вищий нагляд за гімназіями з 1835 року доручено кура­торам шкільних округ. З 1849 року, в зв'язку з революційними ру­хами, російський уряд почав обмежувати вступ до гімназій, бажаючи середню освіту зробити привілеєм вищих кляс суспільства. З гімназіяльної програми усунено філософію, натомість більшу увагу при­ділено вивченню клясичних мов. З 1871 року в усіх «клясичних гім­назіях» викладали латинську та грецьку мови. Крім гімназій творе­но прогімназії з 4-ма та 6-ма клясами. Одночасно творено реальні школи, де замість клясичних мов викладали природничі науки і математику. По закінченні реальних шкіл молодь вступала до тех­нічних високих шкіл.

Кількість державних гімназій зростала, але не могла задоволь­нити всіх, хто бажав до них вступити. Поруч з цими гімназіями засно­вували гімназії й приватні особи. Вони були під контролем кураторів округ і програмою не відрізнялися від державних. Чимало гімназій та прогімназій утримували земства. Існували середні школи з шир­шою програмою — колегії або ліцеї: Рішельєвський ліцей в Одесі, Безбородьківський — у Ніжені, колегія Павла Ґалаґана — в Києві. Вони мали характер упривілейованих навчальних закладів.³"

В Україні існувало багато спеціяльних середніх шкіл. Для дітей духовенства були духовні семінарії, до яких підготовляли 4-клясові «духовні училища». Семінарії мали 6-річний курс навчання. Для

²⁸² Д. ДОРОШЕНКО. Нариси... II, стор. 281.— П. ПОЛІЩУК. Гімназії, «ЕУ», 2, стор. 381.

²⁰³ М. НІЖИНСЬКИЙ. Початкова середня і загальна освіта. «Історія Ки­єва», І, стер. 326-329.

Другим за чергою був Київський університет св. Володимира, за­снований 1834 року на базі закритого Крем'янецького ліцею. Про­фесори ліцею, бібліотеки, колекції — все було перенесене до Київсь­кого університету. Засновано цей університет для того, щоб ство­рити фортецю проти впливу поляків після першого польського пов­стання. Університет мав спочатку два факультети: філософський та юридичний. Року 1841 відкрито медичний факультет, а року 1850 філософський факультет поділено на два: історико-філологічний та фізико-математичний. Першим ректором був М. Максимович, ві­домий енциклопедист, друг Гоголя та Шевченка, дослідник історії й археології України.

Київський університет став одним із головних осередків україн­ського руху, не виправдавши надій графа Уварова, що цей універ­ситет буде твердинею монархізму та русифікації. Серед професури були видатні українські вчені: так— доцентом був М. Костомаров; довгий час катедру історії посідав В. Антонович, видатний історик України, який протягом 1880-1890 років обсадив усі катедри історії в університетах України (Д. Багалій — в Харківському, П. Голубовський та М. Довнар-Запольський — у Київському, І. Линниченко — в Новоросійському, М. Грушевський — у Львівському, Б. Ляскоронський — в Ніженському інституті) своїми учнями. Всі вони шири­ли так звану «Київську історичну школу» і передавали її своїм учням.

Так у галузі вивчення історії України Київський університет став осередком, з якого розходилися в усі міста історики. Тим, чим був В. Антонович на історичному факультеті, професор М. Владимирський-Буданов став для юридичного факультету. Професор М. Владимирський-Буданов — творець історії українського права; учні цього професора теж розсіялися по інших університетах.²⁷⁰

Протягом XIX ст. в Київському університеті було багато видат­них вчених у всіх галузях науки. Значно змінився контингент студен­тів. На початку це були переважно поляки-шляхтичі, далі — укра­їнські та російські шляхтичі, а в 1860-их роках переважала українсь­ка демократична молодь, серед якої ширилися революційні ідеї. У кінці XIX ст. в Київському університеті організуються студент­ські українські громади.²⁷¹

Українські університети, разом із російськими, пережили різні етапи. Року 1863 введено статут дуже сприятливий для розвитку науки. Університетам дано широку внутрішню автономію — право обирати всю адміністрацію, професорів, доцентів. Року 1883 введено новий статут, за яким касувалося автономію, обрання адміністрації,

и° М. РУДЬКО. Вища школа і наука. «Історія Києва», І, стор. 335-347. — Його ж: Розвиток вищої освіти. «Історія Києва», І, стор. 479-484.

²⁷¹ О. МОРГУН. Напровесні то було. «Визвольний Шлях», 1963, ч. IV, стор. 420-428.

участь професорів в управлінні. Життя університету підлягало су­ворій реґляментації та наглядові куратора шкільної округи. Запро­ваджений був контроль над студентами, введено обов'язкову уніфор­му тощо. Цей статут діяв до 1917 року, хоч зазнав значних змін після революції 1905 року.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), за­снований 1864 року.²⁷²

Інший характер мав Львівський університет, заснований 1784 року цісарем Иосифом II з латинською мовою викладання. Року 1787 при ньому був «Студіюм Рутенум» з українською мовою. Року 1805 уні­верситет перетворено на ліцей, а року 1817 — знову на університет, але з німецькою викладовою мовою. Року 1849 в університеті вперше постала катедра української мови та літератури; катедру цю зайняв Я. Головацький. Увесь час точилася боротьба між українцями та по­ляками за мову викладів. Року 1871 скасовано обмеження в мові ви­кладів, але фактично університет польонізувався. Все ж року 1894 засновано катедру історії України, яку посів проф. М. Грушевський, а року 1900 засновано катедру української літератури (К. Студинський).²⁷³

На Буковині університет засновано 1875 року в Чернівцях; ви­кладовою мовою була німецька, але були катедри й з українською мовою навчання: української мови і літератури, церковно-слов'янсь­кої мови та практичного богослов'я.²⁷⁴

Університетами не обмежувалися високі школи на Україні в XIX столітті. У Києві була Духовна Академія. Славетна Київська Академія була закрита, а на її місці 1819 року відкрито звичайну Духовну Академію. Були —• Технологічний Інститут — у Харкові (з 1884 p.), Політехнічні — у Києві (з 1898 р.), у Львові (з 1844 р.) та Одесі; Вете­ринарний Інститут — у Харкові, Сільсько-Господарський — в Одесі, Гірничий — в Катеринославі, Вищі Жіночі Курси — в Києві, Хар­кові та Одесі.

Усі ці високі школи, розкидані по всій Україні, мали одну спільну рису: всі вони були засновані окупантами і викладовою мовою в них були — російська, німецька, польська. Уперта боротьба за українську мову не мала успіху; досягненням був дозвіл мати кілька —- змістом та мовою — українських катедр у Львівському університеті.²⁷⁵

²⁷² М. РУДЬКО. Там же, стор. 479-482.

²⁷³ А. ФІҐОЛЬ. Львівський університет. «ЕУ», 2, стор. 1420.

²⁷⁴ Ю. МАЧУК. Високе шкільництво. «Буковина», стор. С93-695.

^27!? Л. БІЛЕЦЬКИЙ, Г. ВАЩЕНКО, Д. ДОРОШЕНКО Висока школа. «ЕУ», І, стор. 926.

Г) НАУКОВІ ТОВАРИСТВА

Брак високих шкіл певною мірою компенсували численні наукові товариств, які ставили своєю метою досліджувати минуле України — її археологію, історію, мистецтво.

Року 1885 в Києві засновано Тимчасовий Комітет для досліджен­ня старовинностей, членами якого були професори університету. 1843 року, замість цього Комітету засновано «Тимчасову Комісію для розбору давніх актів», яка існувала до революції 1917 року. Ця ко­місія видрукувала величезну кількість історичних документів у фундаментальному виданні — «Архив Юго-Западной России». Крім того Комісія видала низку літописів та збірників документів.

Найстаршим науковим історичним товариством Південної Укра­їни було Одеське Товариство історії і старожитностєй, засноване1839 року. Члени його досліджували пам'ятники грецької колонізації Чорномор'я, скитів, Запоріжжя. Року 1869 при Харківському універ­ситеті відкрито Товариство дослідників природи та інші. 1869 року в Києві засновано Товариство Природознавців. На початку 1870-их років там же засновано Південно-Західній Відділ Російського Гео­графічного Товариства, члени якого вивчали етнографію, фолкльор України. Року 1867 при Київському університеті засновано Історич­не Товариство Нестора Літописця, а при Харківському — Історично-Філологічне Товариство. Року 1889 при Новоросійському універси­теті, в Одесі, засновано Історично-Філологічне Товариство. Року 1894 в Ніжені, при Інституті ім. Безбородька, засновано Історико-Філологічне Товариство. Крім того були: Історичне Товариство при Київ­ській Духовній Академії; в Житомирі — Товариство дослідників Волині, в Катеринодарі — Товариство дослідників Кубані. Напри­кінці XIX ст. створено Губернські вчені архівні комісії для дослі­дження місцевої старовини: в Чернігові — в 1896 р., в Катериносла­ві, згодом — у Полтаві, Харкові, Кам'янці-Подільському і т. д.

Праці всіх цих Товариств, звичайно, друкувалося російською мо­вою. Наслідком їх діяльносте залишилися сотні томів різних видань, в тому числі копії документів, оригінали яких загинули під час рево­люції. Заслуги цих Товариств перед українською наукою колосальні. Багато зробило Москвоське Товариство історії та старовинностей, де секретарем був український патріот О. Бодянський. В органі Това­риства «Чтения» надрукував він багато цінних пам'яток, зокрема «Историю Руссов».

У Львові року 1873 засновано Товариство імени Шевченка, яке спочатку мало характер літературний. В 1876 році, коли посилилася реакція в Росії й стали забороняти видання українською мовою, ви­рішено перетворити це Товариство на Наукове Товариство імени Шевченка (в скороченні — НТШ). Кошти на це Товариство почали

давати наддніпрянці: В. Семиренко, Єлисавета Милорадович-Скоропадська, П. Пелехин, петербурзький професор О. Кониський, Є. Чикаленко та інші. Року 1894 на катедру історії України Львівського університету запросили М. Грушевського, учня В. Антоновича. М. Грушевського обрано на голову Товариства імени Шевченка.

З кінця XIX ст. Львівське Наукове Товариство ім. Шевченка стало вже не місцевою, краєзнавчою організацією, а всеукраїнським нау­ковим осередком, що охоплював усі галузі науки, і у виданнях То­вариства друкували праці українців з цілої України. НТШ розгор­нуло діяльність величезного діяпазону, мало кілька секцій і видало сотні томів «Записок», «Джерел», монографій. У 90-их роках XIX ст. та на початку XX ст. воно справді відіграло ролю Української Ака­демії Наук.⁸⁷⁹

Політика Російської імперії супроти культурних цінностей Укра­їни була своєрідною формою імперіалізму. Росія намагалася забра­ти з України все, що вона мала цінного, не тільки збіжжя, сало, а пізніше — цукор та руду: забирала вона й людські скарби, знекров­люючи тим українську культуру. І ця сторона російського імперіялізму виявилася найбільш небезпечною.

Уже в XVII ст. почався рух українських вчених до Москви. Жад­на видатна подія культурного характеру в Москві не обходилась без участи українських фахівців. Фахівців для виправлення Біблії, творіння Четьі Мінеї, мистецтва, церковного співу, театральних ви­став, навчання царських дітей, організації шкіл, навіть шевців кравців, ремісників, городників — все це щедро давала Україна^2М

У XVIII ст.. українські діячі йшли до Росії і з примусу, і добро­вільно, бо там відкривалося ширше поле для діяльності. Перші діячі Церкви за Петра І були українці, ' Синод на три чверті скла­дався з українців. Був час, коли всі єпископи Росії, з Сибіром включ­но, були українці, і більшість з них були вихованці Київської Ака­демії. Вони засновували семінарії, школи при своїх катедрах,^гю викладали в школах усіх ступнів у всіх містах Росії. Граф II. Завадовський, українець, голова комісії об учреждении народных учи­лищ», вимагав від Київського митрополита року 1789 присилати вчи­телів з Київської Академії, бо вони найкращі і сприяють довір'ю народу до шкіл.» Протягом XVIII і значної частини XIX ст. в Росії вживали українських підручників: історію — Гізеля, граматику — М. Смотрицького. Великий попит на українців був у Колегії За­кордонних Справ, де завжди були потрібні перекладачі Серед укра­їнської інтелігенції було багато знавців латини, грецької, польської, німецької, турецької мов, яких виряджали з посольствами до різних міст Европи. Українці перекладали російською мовою різних чужи­нецьких авторів Г. Полетика — твори Арістотеля, Епіктета, Ксенофонта; С. Гамалія —- твори Сен-Мартена, Я. Бема, Юнґа. О. Лобисевич переклав з французької мови, «Слово президента де-Монтеск'є», «Описание пещеры бога сна из Овидиевых превращений» та ін.²⁶'

Україна дала Росії видатних економістів: А. Рубановеького, О. Самборського, М. Ліванова, Є. Десницького, I. Козлова, які познайо­мили Росію з англійською системою хліборобства; Г. Бужинський упорядкував перший словник термінів ботаніки, перекладав твори

³⁸² Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСЙЛЕНКО. Наслідки Переяславського договору в галузі духової культури. «Вісник ООЧСУ», 1955, ч. 2, стор. 14.

²⁸³ Б. КРУПНИЦЬКИЙ. Роля українців у розвитку культури Східмьої Ев­ропи. «Українські Вісті», Берлін, 1945, ч. 15. "

-^>м Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСЙЛЕНКО. Там же, стор. 16.

^ж ООГЛОБЛИН. Там же, стор. 141

Пуфендорфа, Страттемана, Морер'ера;²⁸* Т. Прокопович був, мабуть, найвизначнішим ученим-енциклопедистом (теологія, філософія, лі­тература, історія, математика, астрономія) тогочасної України .^ш В 1786 році вийшла друком «Поетика» Т. Прокоповича, а його чотири томи богословія були видані в Німеччині в 1782-1784 роках. Найбільше значення для Росії мали два трактати Т. Прокоповича: «Правда волі монаршої», який дав обґрунтування царського само­державства, і «Духовний реґлямент», який поклав підвалини для російського цезаропапізму.⁸⁸⁸

Багато письменників дала Україна Росії: С. Полоцький приніс драматичні вистави та новий стиль віршування; драми Д. Туптала, І. Хмарного, С. Ляскоронського поклали початок театрові; поет В. Капніст — автор «Сатири» і «Оди на рабство», яка була першим проявом демократизму».²⁸⁹ Тонічний розмір, відкриття якого припи­сували В. Тредьяковському, насправді принесли українці; так само теорія — яку приписували Ломоносову — про три «штилі» в росій­ській мові, українського походження.²⁹⁰

Величезна роля українців у галузі малярства: К. Головачевський, А. Лосенко, І. Саблуков, Д. Левицький, В. Боровиковський, різьбар І. Мартос та інші прославили своїми творами російське ми­стецтво, до якого їх зараховували. У галузі музики, не кажучи про виконавців, співаків, досить нагадати славетні імена композиторів М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.²⁹¹

Ряд видатних адміністраційних постів Російської імперії посі­дали українці; найвидатніші з них — князь О. Безбородько, канцлер Російської імперії; граф П. Завадовський — міністер освіти; Д. Трощинський — міністер фінансів, не згадуючи маси інших уря­довців, які переповнювали столичні установи імперії.²⁹²

У XIX ст. кількість українців у різних російських установах, у різних галузях культури збільшується одночасно з тим, як змен­шуються можливості знайти відповідні посади, відповідно викори­стовувати свої здібності в Україні. їх поглинала російська імперська культура і часто потрібні дослідження генеалогічні, антропологічні, психоаналітичні, щоб встановити українське походження особи.

²⁶⁶ Ф. Б. КОРЧМАРИК. Духові впливи Києва на Московщину в добу Геть­манської України. Нью-Йорк, 1964, стор. 29,

²⁸⁷ О. ОГЛОБЛИН. Гетьман Іван Мазепа тайогодоба.Нью-Йорк,1960,стор.Ш.

гее д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Історія української літератури. Нью-Йорк, 1956, стор. 309.

²⁸⁹ О. ОГЛОБЛИН. Люди..., стор. 58-66.

^ш І. ОПЄНКО. Українська Церква, І, стор. 162, 165-168.

^М1 Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Наслідки Переяславського договору... «Вісник ООЧСУ» 1955,ч. 2, стор. 16.—О. ОГЛОБЛИН. Люди..., стор. 129, 134, 211.

²⁶² Б. КРУПНИЦЬКИЙ. Там же, «Українські Вісті», 1945, Берлін.

Кількість діячів, які включилися в російську культуру, дуже ве­лика, і вони збагатили цю культуру видатними творами.²⁹³

Мова йде не тільки про окремі особистості. В XIX ст. офіційно «кооптовано» величезну Південну Україну з її серцем — Запоріж­жям, і її стали вважати за «Нову Росію» на підставі адміністраційної термінології XYIII ст. Цікаво, що наприкінці XIX ст., коли єдиний в Україні український часопис «Киевская Старина», до редакції якого входили видатні історики України з В. Антоновичем на чолі, оголосив конкурс на курс історії України і дав програму цієї праці (там були Правобережна, Лівобережна, Слобідська Україна, але не було Південної), — потрібні були праці істориків, щоб довести, що Новоросія є Південна Україна.²⁹⁴

Не можна перелічити всіх українських діячів, що потонули в морі російської культури. Закінчилась майже сторічна дискусія з приводу національности М.«Гоголя: доведено, що і генеалогічно, і — головне — духово належить він Україні. Проте, не закінчилася дискусія з приводу Ф. Достоєвського, не зважаючи на його безсум­нівно українське походження: в його роді були ченці Києво-Печер­ського манастиря, борці за волю України, уніятські священики.²⁹⁵ Дуже важливі думки о. Петра Голинського: порівнюючи До­стоєвського з філософом В. Соловйовим, пише він так: «з дна цих обох, Божим Провидінням таким багатством геніяльности обдарова­них істот визирає наша рідна українська душа, з усіма її добрими прикметами та поганими нахилами» .^2М Але шукати у творах вияву цієї української душі звичайно не люблять дослідники і з легкою душею дарують росіянам те, що є окрасою української культури. Коли з'явилися перші оповідання українця В. Короленка під якимсь псевдонімом, О. Потебня, не зважаючи на російську мову та чужий псевдонім, відчув, що автор оповідань — українець, бо так писати, так сприймати життя міг тільки українець.™⁷

Характеристичний приклад дає біографія відомого поета, гра­фа О. Толстого. Давно перестало бути таємницею, що граф К. Толстой не був його батьком, а дав своє ім'я та титул, щоб заховати нешлюбне походження від Перовських унуків гетьмана К. Розумов-

^2М Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Там же, стор. 17.

²⁹⁴ Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Заселення Південної України. Мюнхен, 1960, стор. 153-203.

^2М С. ЛЮБИМОВ. Достоевский. «Литературная Мысль», Петроград, 1922, т. I. — А. БЕМ. Литература в русских журналах. Прага, 1926, стор. 5.

^м6 о. П. ГОЛИНСЬКИЙ. За належну оцінку ідей та їхніх носіїв. «Життя і Слово», Канада, 1949, т. III-IV. — Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Теорія Ш Риму. Мюнхен, 1952, стор. 27-28. — В. СЕНЮТОВИЧ-БЕРЕЖНИЙ. Походжен­ня Достоєвського. «Україна», Париж. 1952, ч. VIII, стор. 687.

²⁰⁷ Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. «„Сорочинська трагедія" та українська „Дума" Короленка» «Збірник на пошану Зенона Кузелі», Париж, 1962, стор. 449-456.

ського. Не зважаючи на це, ще й тепер вважають його за росій­ського поета, і в курсах історії української літератури не згадують його імени. Але з творів його яскраво видно українську душу: автор кохає Україну, описує її природу, княжий побут (баляди), гетьманство. Україна для нього — країна світу, радости. Антитезою їй є Москва з її Іваном Лютим, «опричиною», злочинами, темрявою («Трилогія», «Князь Серебряний», вірші, «Поток-багатир», «Сон По­пова» тощо). Тільки людина, ворожа Москві, могла дати такі страш­ні, темні картини її минулого.

Відкидають українські дослідники письменника Г. Данилевського, нащадка давнього старшинського роду Слобожанщини, автора блискучих оповідань з побуту Слобідської України та наукових дослідів з її історії та історії Південної України. Українського похо­дження були — і М. Гнєдич, і П. Потапенко, і В. Гаршин, і багато ін­ших письменників, яких вважають за росіян, бо вони писали росій­ською мовою, не рахуючись з тим, що російською мовою писали — і М. Костомаров, і І. Нечуй-Левицький, і В. Антонович, і М. Грушевський (перші та останні праці).²⁰⁸

Дуже багато українських вчених працювали в університетах, духових академіях, політехнікумах, технічних інститутах та ін­ших високих школах, в Російській Академії Наук, у Воєнній Ака­демії. Викладали, за умовою часу, польською, німецькою, російською мовами, і завойовували славу тим державам де працювали. Софія Ковалевська, народжена Круковська, була професором Стокгольмського університету. Мало хто знає, що вона родом із Пол­тавщини, родичка Косачів. З Харківщини походив її чоловік, М. Ковалевський, світової слави соціолог. Великої слави здобув ма­тематик М. Остроградський, родом із Полтавщини, іменем якого названо деякі математичні формули. Українцями були — К. Ушинський, славетний педагог; історик літератури Д. Овсянико-Куликовський; академіки Російської (Всесоюзної) Академії Наук: Д. Петрушевський, історик; І. Грабар, унук А. Добрянського; історик ми­стецтва, професор А. Ясинський — славіст; філософ П. Юркевич, академік Російської, Чеської, Паризької та Української Академій Наук; основоположник геохемії та біогеохемії, іменем якого названо мінерал — вернадіт — В. Вернадський.²"'

Не наводячи довгого реєстру українських вчених, яких зарахову­ється до російської культури, згадаю філософа В. Соловйова: за ньо­го йде суперечка між двома таборами — російським і українським, хоч не викликає сумніву походження його від роду Сковороди по

²⁸⁸ Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Наслідки..., стор. 18.

^ш Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Академік В. І. Вєрнадський. «Листи до приятелів». Нью-Йорк, 1963, кн. 7-8, та 9-10.

матері; походив він з українського роду й по батьківській лінії?⁰⁰ Але це невідомо російським авторам, і С А. Левицький пише «Три „разговора" В. Соловьева, наряду з „Легендою о Великом Инквизи­торе" Достоевского — безсмертные памятники пророческого духа русской литературы. „Три разговора" — это русский Апокалипис»:¹"

Величезне число українських мистців зараховано до російської культури: Флавицький, Трутовський, Ге, Репін, Савченко-Бєльський, Врубель, Маковський, М'ясосдови — Г. Г. та І. Г. і ряд інших збільшували славу російського малярства. Доля П. Чайковського, славетного композитора, дуже показова: українські історики музики вважають П. Чайковського за росіянина, а в Московській консерва­торії вважали за чужинця, бо в його творах не знаходили елементів російської музики. Багато українців прикрашали і прикрашають російські театри: краса російської драми, М. Савина, походила з Ізюма, М. Доліна, І. Алчевський, Л. Собінов, І.Козловський та багато інших були українці.

Трагедія XIX ст. полягала в тому, що, на відміну від XVIII ст., у тому столітті почали вважати за росіян («русских») усіх, що пра­цювали в російських установах, розмовляли російською мовою, дру­кували твори в російських часописах і т. д. Здійснилося побажання Катерини II, щоб сама назва Гетьманщини зникла; у XIX ст. стала зникати сама назва України, яку офіційно замінила спочатку «Мало­россия», а далі «Юго-Западный Край» та «Южнорусские губернии».

Проте — не все втратила Україна. Залишилося те, чого не можна було знищити: спогади про волю, про Державу. І оці спогади лякали російський уряд. Якраз тоді, коли ланцюг затягувався щораз тугіше, в Україні щораз з більшим болем згадувалося славне минуле. Одним із спонук до того послужили заходи Катерини II щодо упривілейовання російського дворянства. Ці привілеї не стосувалися українсь­кої старшини, навпаки, їй загрожували злиття з масою «простого» козацтва і можливість бути записаною у кріпацтво. Тоді серед стар­шини почався рух: почали розшукувати літописи, хроніки, договори, всякого роду акти, які доводили право на дворянство. Не зважаючи на практичну мету, ця праця принесла велику користь українській культурі, викликала інтерес до минулого, збудила почуття націо­нальної гідности.³⁰²

Одночасно пробуджується інтерес до побуту, звичаїв українсько­го народу, як підсвідомий протест проти русифікації, яка все зроста­ла* Першою працею такого роду була книжка Г. Калиновського:

³⁰⁰ о. Д. ГОЛИНСЬКИЙ. Там же, стор. 256. — Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕН-КО- Теорія III Риму, стор. 34.

³⁰¹ ВЛАДИМИР СОЛОВЬЕВ. Три разговора. Издательство имени Чехова. Нью-Йорк, 1954, Предисловие, стор. 9.

³⁰² Д. ДОРОШЕНКО. Нариси..., И, стор. 282-283.

«Опис весільних українських простонародних обрядів...», видана в Петербурзі 1777 року. Вона перша поклала початок українській ет­нографії. Я. Маркович видав 1798 року в Петербурзі «Записки про Малоросію...», де були відомості про природу, населення, його істо­рію, Одночасно вийшла праця І. Котляревського, яка не втратила інтересу до цього часу: це — «Енеїда», в якій, використавши фабулу Верґілієвої «Енеїди», автор подав чудову, мистецьку картину побуту козаків-запорожців. З цього погляду «Енеїда» Котляревського не була першою спробою використати клясичну форму, щоб змалювати сучасний побут. У середин і XVIII ст. О. Лобисевич написав твір, в якому подав «Вергилиевых пастухов... в малороссийский кобеняк переодетых.³⁰³ «Енеїда» І. Котляревського була написана надзвичай­но талановито; автор виявив у ній глибоке знання козацького побуту та блискучий український гумор. Другий твір Котляревського — «Наталка Полтавка» до цього часу не втратила свого черу. Обидва твори малювали старий побут України з його привабливою красою.

Ще більше значення мали твори, які характеризували взаємовід­носини України та Росії. Ще 1762 року С. Дівович написав «Разговор Великороссиии с Малороссией) в честь, славу и захищение Малоро­ссии», в якому доводив, що Україна (Малороссия) добровільно всту­пила в персональну унію з Великоросією: «Не тебе, государю твоєму (Великоросії) поддалась ... Не думай, что ты сама была мой власти­тель, но государь твой и мой общий повелитель». Твір Дівовича був великої сили літературним протестом проти московської централі­зації. Цілком зрозуміло, що в XVIII ст. його не надруковано.³"⁴

Ще більше значення мала славетна «Історія Русів». Дата напи­сання цього твору та ім'я автора залишилися таємницею до наших днів, не зважаючи на те, що це була одною з найпопулярніших книг в Україні в першій половині XIX ст.; її можна було побачити в па­лаці маґната, і священика, і у ремісника. «Історія Русів» — бли­скучий політичний трактат, автор якого сховався за ім'я архиеписко­па Георгія Кониського, і понад сто років дослідники не можуть роз­шифрувати цього псевдоніма й виявити дійсного автора. Написана «езопівською» мовою, «Історія Русів», використовуючи історію, давала картину не реальної України, а такої, якою вона мусіла б бути: віль­ної, незалежної, перейнятої почуттям національної гідности, високої моралі. Автор — український патріот, переконаний конституціона­ліст, демократ, ворог деспотизму. Свої думки приписує він дійсним історичним діячам або вигадує їх, щоб мати носія своїх ідей. На «Історії Русів» виховувалися сотні українських патріотів і вплив її позначився на М. Маркевичеві, Д. Бантиш-Каменському, М. Косто-

³⁰³ О. ОГЛОБЛИН. Люди старої України, стор. 144-145. ⁸⁰⁴ О. ОГЛОБЛИН. Там же, стор. 16-18.

марові, М. Гоголеві, П. Кулішеві, Т. Шевченкові. Влучно назвав цю книгу дослідник її, О. Оглоблин, «декларацією прав України».³⁰⁵ Те, що численні дослідники протягом понад ста років не можуть вста­новити справжнього автора «Історії Русів» свідчить за те, що в пер­шій половині XIX ст. погляди, висловлені її автором, не були чимсь вийнятковим, навпаки: вони були властиві широкому колу інтеліген­ції. Згадувалося вище ім'я Архипа Худорби, автора історії України, ще більш ворожої до Росії.⁸⁰"

Безперечне існування гуртків однодумців, українських «автоно­містів» робило цілком реальною місію В. Капніста, який у 1791 році шукав підтримки в Прусії на випадок збройного повстання України проти Росії. Не завмирали надії на поновлення гетьманату, і не були перебільшенням слова історика М. Марковича, який писав К. Рилєє­ву в 1825 році, що «в душі кожного українця живе дух Полуботка», і слова Костамарова І. Аксакову, що «на дні душі кожного думаю­чого українця... сплять Виговський, Дорошенко й Мазепа і проки­нуться, коли настане слушний час».³⁰⁷

Придушена реакцією після повстання декабристів, Україна за­тихла, але в глибині її не вгасали революційні ідеї. Геніяльні твори Шевченка знайшли родючий ґрунт у серцях українців — і знатних панів, і неписьменних селян, вони будили приспані почуття, надії, що «прокинеться воля, козак заспіва» ...

Кирило-Методіївське Братство, що скупчило цвіт української думки, виробило першу політичну програму українських прагнень: це.— федерація слов'янських народів, в якій перше місце належить Україні.'⁰⁸

Кінець XIX ст. можна характеризувати, як добу підготови укра­їнських сил до боротьби за незалежність. Різні організації йшли різними шляхами, які вели до спільної мети, і марні були заходи царського уряду, щоб припинити цей рух. Стара Громада Києва, Гро­мади Одеси, Полтави, Чернігова провадили велику культурну та національну працю, об'єднуючи українську інтелігенцію".

«Киевская Старина», десятки наукових товариств збирали та публікували дорогоцінні джерела історії України. Київський універ­ситет св. Володимира, завдяки В. Антоновичеві, став метрополією, з якої, наче апостоли, ішли молоді історики проповідувати слово іс­тини — історію України в інших університетах. Так мальовничо ха­рактеризував становище молодий професор Д. Багалій, коли дістав катедру в Харківському університеті.

³⁰⁵ О. ОГЛОБЛИН. Передмова до «Історії Русів», crop. XIV-XV. зов о. ОГЛОБЛИН. Люди..., стор.-288.

^зи Д. ДОРОШЕНКО. Там же, II, стор. 329. — І. ХОЛМСЫКИЙ. Там же П, стор. 317-318.

³⁰⁸ Д. ДОРОШЕНКО. Там же, П, crop. 332.

Новий могутній фактор — український театр, створений кори­феями сцени — братами Тобілевичами, М. Кропивницьким, М. Заньковецькою та іншими талановитими акторами, притягав сотні тисяч глядачів і ніс українське слово, українську пісню, красу українсько­го побуту. Заборона грати в Києві сприяла ширенню мистецтва по всій Україні. Українське земство, охоплюючи все життя села, підно­сило добробут, освіту, культуру й давало практику самоурядування.

Кінець XIX ст. — доба «соборности» України. В єдиний могутній рух об'єднуються українці заходу та сходу і творять об'єднаними силами спільну культуру: «Русалка Дністрова» М. Шашкевича лю­бовно згадує свою «старшу сестру», Україну Наддніпрянську. Вплив українців східніх на українців західніх був дуже великий. Обме­ження українства в Росії сприяло передачі великих матеріяльних коштів і ще більших, духових — Галичині та участи українських інтелектуальних сил у товариствах та виданнях Галичини. Цим сприяли вони національному та політичному розвиткові галичан, виводячи їх з того своєрідного ґетто, що створило німецьке панування — до широкого національного та громадського життя українського народу.

Народжувалося нове покоління: молодь, що з дитинства вбирала віру в українські національні сили, що в школі середній та високій знаходила українські гуртки, що захоплювалася красою українсь­кого театру. На Тарасовій горі, 1890 року, коло Канева, на могилі Шевченка, група юнаків засновує Братство Тарасівців і офірує своє життя справі звільнення України. У Києві, за ініціятивою Д. Анто­новича, 1897 року відбувається Всеукраїнський з'їзд представників українських студентських громад і засновується Загальна українсь­ка безпартійна організація. 1899 року в Харкові гурток студентів засновує Революційну Українську Партію (РУП), гасло якої — са­мостійна Україна. Ця партія захоплює Галичину, Буковину. А коли перетворюється вона на Соціял-Демократичну Партію і обмежує свої політичні вимоги автономією України, гасло самостійної Укра­їни проголошує Народня Українська Партія під проводом М. Міхновського. І в Галичині Ю. Бачинський в своїй книзі «Ukraina irredenta» поставив у 1895 році вимогу створення власної Української Соборної Держави. 1899 року ліве крило Національно-Демократичної Партії, Соціял-Демократична Партія, заявила, що її мета — ство­рення вільної Української Республіки.³⁰⁹

Так на світанку XX ст. молодь Західньої та Східньої України об'єдналася в єдиному прагненні волі, незалежносте, власної держави.

^SM Д. ДОРОШЕНКО. Там же, II, стор. 322-333.

Земеров. ЗНО