Ідеї народності. Початки свідомішого демократизму
В XVIII в. почало в Західній Європі наростати так зване романтичне народництво: на місце того, аби переробити в письменстві старі теми грецькі та римські або потрапляти під їх взірці, письменники звертаються до переказів свійських, місцевих, з особливою увагою починають збирати народні перекази і придивлятися до народної творчості. Перед тим її легковажили, як річ грубу, необроблену, а тепер починають високо цінити її своєрідну красу. Сей напрям, особливо з Англії та Німеччини, поширився між західними слов'янами, викликав і там зацікавлення до народної творчості, до народного, мужицького слова. Потім таке зацікавлення, разом з впливами тих перших слов'янських збірок і студій, починає поширюватися і в Росії, серед громадянства великоросійського і зросійщеного українського.
Для українців російських і так само галицьких сей поворот мав величезне значіння. Досі вони дивилися на свою народність як на темну масу, позбавлену всяких засобів культурних, засуджену на те, щоб користуватися духовими засобами своїх культурніших сусідів. Тому не бачили перед своїм народом ніякої будучності, дивилися на українську мову, побут і звичаї як на пережитки старини, може й цікаві й милі для земляків, але кінець кінцем таки засуджені на загибель. Автор першої української граматики в Росії Павловський, пишучи в перших роках XIX в., називав українську мову «ни живымъ ни мертвымъ, исчезающимъ нарьчіемь» і саме на те спішився записати граматику сеї мови, поки ще вона не вимерла до решти.
Тепер погляди на народне слово і творчість зміняються. Виявляється українськім народі, в його народній словесності безцінний скарб, що зрівноважує недостачі книжного письменства і свідчить про велике духове багатство і життєву силу народу. «Знаєте,— пише оден з перших збирачів, Цертелів, в своїй статті,— що я сю народну поезію ставлю вище, ніж більшу частину наших (російських) романів, балад,, а навіть — багатьох наших романтичних поем». Завдяки оригінальним своїм прикметам, красі і багатству свому український побут, перекази, історія починають звертати увагу чужинців: великоросів, поляків й інших, і се підіймає в очах самих українців вартість свого народного елементу. В нових напрямах романтичного народництва їх власне малосвідоме прив'язання до своєї минувшості і сучасного народного побуту знаходить нове об'яснення і оправдання, заохоту до дальшого заінтересовання своїм народом і своєю минувшиною. Теорії народницькі і приклади національного розбудження, що під впливами їх починалося тоді у інших слов'янських народів, вказували дороги і напрями, котрих належало триматися свідомим українцям.
Проби літературного оброблення українських тем українською мовою здобували нове значіння і вагу, як дорога до відродження українського життя.
Після появи талановитих наступників Котляревського, ще перед виступом Шевченка, літературна сторона сього відродження всім близьким до нього людям представлялась зовсім запевненою. Оден з молодших членів харківського кружка, Срезневський, в своїм одкритім листі 1834 р. твердо заявляє, що «язик український, або, як хочеться його називати іншим,— «малоросійський», се не наріччя, а окрема, самостійна мова, оден з найбагатших слов'янських язиків, і його літературна будущина не викликає ніяких сумнівів. «Глибокомислений Сковорода, простодушний Котляревський, багатий фантазією Артемовський, завсіди жартівливий і приємний Основ'яненко й кілька інших» не зостануться самі: «Мова Хмельницького, Пушкаря, Дорошенка, Палія, Кочубея, Апостола мусить принаймні передати потомству славу сих великих людей України». Але літературною стороною справа не кінчилася!
Разом з тим, як я вже зазначив, мусіли рішучо змінитися відносини до народних мас, його потреб і інтересів. Попереднє століття зазначилося тим, що свіжо народжене українське старшинське панство запопадливо заходилося присвоїти собі панський вигляд, щоб якнайсильніше зазначити свою окремішність від народу, з якого воно вийшло. Економічна боротьба викопала глибоку прірву між народом і сим панством, що захоплювало землі й кріпостило селянство, а відокремлення культурне докінчувало їх глибоке відчуження й ворожнечу. Український народ розділився на темну народну масу, закріпощену, позбавлену всякої можності розвою і поступу, і панство, яке хоч називало себе українцями («малоросіянами»), але було зовсім відірване від українського народного ґрунту і в своїм повнім відчуженню від народу не бачило іншої дороги, як приставати все тісніше до культурного і національного життя великоросійського. Але тепер заінтересований українським словом і українською народною поезією навчило інтелігенцію іншими очима дивитися на український народ.
Отсі сірі прості селяни, мужики-кріпаки, на яких українське папство дивилося з презирством, помазавшися російською культурою, володіли, як виявилося, дорогоцінним скарбом поезії, були творцями утворів, яким знавці давали місце поруч найкращих взірців європейської поетичної творчості. В устах селян заціліла пам'ять про українську минувшину, про козачу славу, затрачена панством. Сама ся мова, котра тепер, в світлі нових поглядів на життя народне, ставала дорогоцінним скарбом, вищим від золота і каміння дорогого, заховалася тільки в простім народі — нею володіло тільки селянство. Через се все в очах нового покоління освічених українців українська сірома ставала правдивим носителем, володарем краси і правди життя, і до неї належало всіми способами зближитися, щоб зачерпнути від неї сеї краси і правди, щоб в народній словесності і народнім житті знайти правдивий зміст для творчості літературної. А зближаючися до народу, освічені українці набиралися не тільки пам'яток народної творчості, але приходили до розуміння і народного життя, селянської душі, болів і потреб мужицьких.
Котляревський в «Наталці Полтавці», Квітка в своїх повістях і деякі менше замітні письменники в своїх творах ставлять собі за завдання відкрити благородний зміст селянської душі, показати, як в тяжких обставинах селянського життя, під сіром'яжною покривкою живуть високі, чисті людські змагання, котрі ріднять українського мужика з його найосвічєнішим сучасником. Українська література стає демократичною: єднає інтереси вищих освічених верств з інтересами мужицькими, бере в оборону людські права селянина-кріпака, а згодом починає приходити і до розуміння його економічних і соціальних потреб та тих суспільних і політичних доріг, котрі могли б привести до поправлення суспільного становища закріпощених, темних і ограбованих народних мас. І се питання про піднесення українських народних мас до людського життя стає центральним і головним питанням з становища українського відродження, тому що вищі верстви зійшли з національного українського ґрунту і вся надія українського життя спочивала на селянстві, на надіях його визволення, і духового розвою.