Навчальний елемент 1.3. Європейська журналістика XVIІ – XIX ст. 2 страница

Не сприяли розвитку преси різні цезурні переслідування. Так, французький філософ-скептик П’єр Бейль, який емігрував за свої релігійні переконання до Голландії, став видавати з 1684 р. періо­дичне філософсько-літературне видання «Nouveles de la republique des lettres» («Новини літературної республіки»). У Франції воно було заборонене. Тут друкувалися рецензії на книги з питань філо­софії, богослов’я, історії та літератури, полемічні твори політичного та релігійного характерів. Але деякі полемічні публікації навіть на території Голландії призвели до того, що Бейль втратив місце професора історії та філософії у Роттердамському університеті. Журнал проіснував лише три роки.

Продовжив працю Бейля Бонаж де Боваль, який перейменував журнал на «Histoire des ouvrages des savants» («Історія праць уче­них», або «Літопис творінь учених»). У такому новому вигляді жур­нал проіснував до 1709 р.

1688 р. Жан Леклерк, емігрант та ідеологічний опонент Бейля, почав видавати в Амстердамі журнал «Bibliotheque universelle et historique» («Загальна історична бібліотека»). Він проіснував п’ять років. Прославився тим, що уже в перших номерах опублікував витяги з праці Джона Локка «Досвід про людський розум», спри­чинивши цим бурну полеміку у Європі.

Журнали літературно-критичного змісту у Франції беруть свій початок від «Mercure galant» («Галантний Меркурій»), заснованого 1672 р. Видавав його популярний у ті часи полеміст і драматург Жан Донно де Візе, літературний опонент Мольєра. Спочатку ви­ходив нерегулярно, але з 1677 р. став щомісячником. Особливою по­пулярністю у читачів користувалася рубрика суспільної хроніки. Під рубрикою «Листи до Мадам» де Візе публікував останні новини королівського двору і паризької знаті.

Реакція сучасників на це видання була неоднозначною. Після де Візе виданням журналу зайнявся Шарль Дюфрені – драматург, поет, музикант, художник, романіст, журналіст і комерсант. Він уперше використав прийом показу французької дійсності очима іноземця (житель Сіама) («Серйозні та комічні розваги сіамця», 1699).

У ХVІІІ ст. Європа почала перехід до нових економічних та політичних відносин. Абсолютистські режими почали змінюватися демократичними. Феодальні економічні відносини замінювалися капіталістичними. Починалася епоха “Просвітництва”. Початок євро­пейського Просвітництва пов’язаний з англійськими філософами, зокрема ідеями Джона Локка. Чимало французьких просвітників їхали сюди, щоб перейняти з перших уст новітні погляди. Завдання просвітницької журналістики – виправляти мораль суспільства шляхом просвітництва та розваг. Тому мова просвітницьких видань була простою та зрозумілою для загалу.

У Франції новітні журналістські ідеї були реалізовані П’єром де Мариво та абатом Прево. У таких журналах, як «Le Spectateur franscais» («Французький глядач», 1722-1723), Мариво прагнув озна­йомити французів з англійськими культурними традиціями. Мова його журналів – вишукано-метафорична, через що отримала назву «мариводаж».

Антуан Франсуа Прево з 1728 по 1734 рр. переховувався в Англії та Голландії. З 1733 р. почав видавати у Лондоні щотижневий жур­нал «Le Pour et le Contre» («За і проти», 1733-1740). Об’єктивність, достовірність і надійність інформації не підлягала сумніву. На­приклад, сам Вольтер домагався того, щоб рецензії на його твори друкувалися в цьому журналі.

У дореволюційній Франції цензурні заборони носили драконів­ський характер – одна з королівських декларацій (1757) оголошу­вала смертний вирок «усім, хто буде помічений у складанні та друкуванні творів, де будуть напади на релігію, образа королівської влади чи порушення порядку чи спокою у державі».

Цензурою переслідувалася знаменита «Енциклопедія» Дені Дідро та Жана Д’Аламбера, коли в 1759 р. генеральний прокурор Франції назвав це видання одним з видів державного перевороту, спрямо­ваного на повалення існуючого суспільного ладу та знищення ре­лігії. У період з 1711 по 1775 рр. цензурна заборона була накладена на 354 твори, причому після 1770 р. переслідуванню підлягали в основному книги, брошури та памфлети політичного характеру. Збільшилася і кількість «політичних цензорів». Якщо в 1742 р. їх налічувалося 78, то в 1774 р. – 119.

До Французької революції про незалежну політичну пресу гово­рити практично неможливо – вона просто не могла існувати за такої цензури. Наближення революції різко політизувало ситуацію у Франції. Зросла роль друкованої періодики.

Політична преса народилася у Франції у 1789 р., коли практично всі політичні партії зрозуміли важливість періодичного друку. Май­же всі лідери революції виступали в ролі редакторів власних газет – Мірабо, Марат, Бабеф, Робесп’єр, Демулен. Наприклад, «Les Revo­lutions de la Franse er de Brabant» («Революції Франції та Брабанта») (1789-1791).

Революція 1789 р. зняла всі цензурні заборони щодо друку. У «Декларації прав людини і громадянина» від 26 серпня 1789 р. зазначалося: «кожен може вільно говорити, писати і друкувати». Це положення знайшло своє вираження і в Конституції 1791 р., і, як наслідок, - зросла кількість періодики: якщо в 1788 р. по всій Франції було 60 періодичних видань, то в період з 1789 по 1792 рр. з’явилося понад 500 газет.

Передові газети революції:

– «Patriot Franscais» («Патріот Франції») (1789-1793). Видавець – Жан-П’єр Бріссо;

– «L’Ami du peuple» («Друг народу») (1789-1793). Видавець – Жан-Поль Марат.

Луї Антуан Сен-Жюст писав: «Преса не мовчить, вона є го­лосом, що безперервно звучить, зриває маску з усього брехливого, розкриває різноманітні інтриги та хитрощі…»

На жаль, починаючи з 1793 р., Французька Революція вступила в фазу «пожирання власних дітей». Згідно з одним із нових декретів Конвента, смертній карі підлягали автори та видавці будь-якого виду друку, де є висловлювання про розпуск народного пред­ставництва чи про відновлення королівської влади. У цей період був страчений Бріссо. За ним знищені видавець газети «Le Pere Du­chesne» («Батько Дюшес», 1790-1794) Жан Рене Ебер і Демулен, що критикував якобінців зі шпальт газети «La Vieux Cordelier» («Ста­рий кордельєр», 1793-1794).

Проте ця диктатура недовго проіснувала. Її змінив період Ди­ректорії (1795-1799), установлений Конституцією ІІІ року (1795). Він також відрізнявся строгістю та жорстокістю цензури. За указом 1797 р. розстрілу підлягали всі, хто зробить спробу відновити коро­лівську владу. Було заарештовано і звинувачено у змові проти рес­публіки чимало письменників та діячів культури. 45 газетних видав­ців і редакторів відправили у заслання без слідства, 42 газети за­крито. Натомість Конституція знову проголошувала основні прин­ципи свободи слова.

1799 р. до влади прийшов Бонапарт. У Конституції VІІІ року про друк взагалі не згадувалося. Натомість «Консульський указ про газети» (17 січня 1800 р.) призвів до закриття 60 із 73 газет, що виходили в Парижі. А на міністра поліції були покладені обов’язки слідкувати, щоб на території Парижа та Франції не з’явилася жодна нова газета, видавці якої та редактори не були б непідкуплені владою. Спротиву з боку газет не було. Лише невелика літературна газета «Feuille de litterature» відгукнулася статтею «Некролог», і була одразу закрита.

Проте в період ослаблення влади Бонапарта політична опозиція почала видавати свій друкований орган – журнал «Decade philoso­phique, litteraire et politique» («Філософські, літературні та політичні декади», 1794-1807). Наполеон негативно сприйняв існування цього часопису, і в 1807 р. Це видання з «Journal de l’Empire» («Журналом Імперії»). З опозиційного він став проімперським.

Найбільш помітним явищем періоду Імперії варто назвати газети Луї Франсуа Бертена, зокрема «Journal Franscais» («Журнал Фран­ції»), «Eclair» («Блискавка»), остання з яких в 1797 р. закрита, а сам Бертен утік, щоб уникнути арешту.

У 1800 р. він разом з братом придбали «Journal des Debates poli­tiques et litteraires» («Журнал дебатів політичних і літературних»). Ця газета заснована в Парижі ще в 1789 р. Вона не мала змоги відкрито критикувати уряд, але ніколи не опускалася до постійної похвали існуючого режиму, завдяки чому мала великий авторитет. За свої погляди та незалежність Бертен потрапив на 9 місяців у в’язницю, а потів був висланий до Італії. У 1804 р. він повертається до Франції. Газету перейменовано на «Journal de l’Empire» і при­ставлено до неї спеціального цензора.

Бертену ми завдячуємо появою нових форм і жанрів, зокрема фейлетону. Самого слова «фейлетон» у французькій мові ХVІІІ ст. не існувало, воно з’явилося лише в 1800 р., коли Бертен задумав випускати додаткові листки до своєї газети «Journal des Debates» (feuilleton – листок, листочок). У 1803 р. він змінив формат газети – збільшив обсяг, і додаткова частина, відділена «лінією відрізу» (білим пропуском), стала називатися фейлетоном. Пізніше термін «фейлетон» став використовуватися у значенні літературного твору малої форми публіцистично-злободенного характеру, уміщеного або у «фейлетоні» газети, або в додаткових частинах журналу (огляд, суміш). У 1811 р. газету, тираж якої досяг 32000 примірників, сконфіскували на користь держави, а Бертену сказали, що «він уже достатньо збагатився».

3 серпня 1810 р. Наполеон підписав Декрет, згідно з яким у кожному департаменті дозволялося видавати лише одну газету, яка до того ж мала знаходитися під владою місцевого перфекта, а наприкінці того ж 1810 р. підготовлено проект декрету про паризькі газети. Декрет дозволяв публікувати політичні новини лише трьом виданням, періодичність виходу яких обмежувалася трьома днями в тиждень. Вводилася також заборона на фейлетон.

У 1811 р. готувалася постанова про закриття майже всіх газет у Франції. У Парижі їх залишилося лише 4 – «Journal de Paris», «Gazette de France», «Monituer» («Наставник»), «Journal de l’Empire».

Після падіння режиму Наполеона у 1814 р. Конституційна хартія відновила свободу слова, яку тут же перекреслив закон від 21 жовтня 1814 р., який вводив цензуру для всіх періодичних видань і творів, обсяг яких не перевищував 20 друкованих листків. Але навіть ці обмеження в порівнянні з антижурналістською політикою Наполеона вважалися послабленнями, і до 1824 р. у Парижі виходило 12 щоденних газет. У період з 1814 по 1830 рр. фран­цузький уряд сім разів змінював цензурні правила.

У липні 1830 р. вийшло 5 указів, у яких король своєю особистою владою, без участі палат, змінив правила проведення виборів, а та­кож увів дуже строгі цензурні правила стосовно книг і особливо газет. Журналісти під проводом Армана Карреля заявили, що не підпорядковуються указам Карла Х і випустили газети без цен­зурного дозволу. Париж піднявся на барикади. Карл Х поспішив скасувати свої укази, але було пізно. Тимчасовий уряд вирішив передати владу Людовику-Філіпу Орлеанському, який не претенду­вав на абсолютну владу. Почався період Липневої монархії. Прий­нято нову Конституційну хартію, де говорилося, що «цензура не може бути ніколи відновлена».

У 1835 р. у Парижі Шарлем Луї Гавасом засновано також перше інформаційне агентство «Гавас».

Технологічні новини у видавничій справі, інформаційних техно­логіях та введення у європейських країнах у великих масштабах початкової освіти сприяли появі «масових», недорогих періодичних видань, розрахованих на смаки малоосвіченої, але численної ауди­торії. Лідером французької «масової» преси став Еміль де Жирарден – один з найцікавіших французьких журналістів ХІХ ст. Він починав із випуску журналу мод «La Mode» (1829-1854). Найуспішніший проект Жирардена – заснована ним у 1836 р. політична газета «La Presse» («Преса»), передплатна ціна якої (40 франків) була вдвоє нижчою, ніж у решти газет. Жирарден правильно зауважив, що «га­зета робиться не редакторами, а передплатниками» – при більшій кількості передплатників оголошення будуть друкуватися саме в його газеті, а плата за них перекриє низьку ціну на видання.

У рік заснування у газети налічувалося 10 000 передплатників, а реклама принесла до 200 000 франків на рік. До того ж тут працював чудовий підбір журналістів (наприклад, Теофіл Готьє). Жирардену вдалося перетворити свою газету в незалежне видання, і публікації в ній часто не задовільняли уряд. У 1848 р. Жирардена навіть за­арештували, а газету на деякий час закрили. З іменем Жирардена пов’язується і поява першої «прихованої реклами».

Французька «масова» преса дала початок і такому газетному феномену, як «роман-фейлетон». Його поява пов’язується з Луї Вероном та його виданням «Constitutionnel». Він зробив газету по­пулярною, запропонувавши читачам роман з продовженням. У 1837 р. ним став роман Ежена Сю «Вічний жид». У цей період число перед­платників газети збільшилося з 3 000 до 40 000, у читальних залах люди ставали в чергу, безграмотним читали вголос портьє чи сусіди.

Паралельно з жанром роману-фейлетону у французькій журна­лістиці 1830-40 рр. спостерігається розквіт такого літературно-журналістського жанру як «фізіологія». Один з перших пред­ставників – «Фізіологія смаку» А. Брійа-Саварена 1826 р. Складали­ся з філософських сентенцій, кулінарних рецептів і анекдотів. Приводом для написання фізіології могло бути будь-що. Одна за одною виходили «Фізіологія жартівника», «Фізіологія цукерки», «Фізіологія рогоносця» тощо. Пік популярності – 1841 р. (80 фізіологій). Це був початок нової ери у журналістиці – ери, де основний акцент ставитиметься на уподобання та смаки читача. Як приклад – газета М. Мілло «Pette Journal» («Маленька газета»), заснована у 1861 р., яка завоювала аудиторію завдяки опису різних убивств (до 1869 р. тираж газети зріс до 470 000 примірників).

Список рекомендованої літератури

1. Золотуха Л. Н. Возникновение и развитие журналистики в эпоху становления капитализма. – М., 1987. – 58с.

2. История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учеб. для филол. спец. вузов. – М., 1987. – 415с.

3. История мировой журналистики. – М.– Ростов-на-Дону, 2003. – 432 с.

4. Манфред А. Три портрета (Руссо, Мирабо, Робеспьер). – М., 1978.

5. Манфред А. Марат. – М., 1962.

6. Новомбергський Н. Освобождение печати во Франции, Германии, Англии и России. – СПб, 1906.

7. Печать Парижской Коммуны 1871 года. – Л., 1974.

8. Писарев Д. И. Очерки по истории печати во Франции. // Писарев Д. И. Полн. собр. соч.: В 6 т. – СПб., 1894. – Т. 2.

9. Попов Ю. В. Газета «Революсьон де Пари» Элизе Лустало. // Вестник МГУ. Сер. Журналистика. – 1976. – № 5. – С.71-81.

10. Попов Ю. В. Печать Франции периода Консульства и Империи. – М., 1984.

11. Попов Ю. В. Публицисты Великой французской революции. – М., 1989.

12. Попов Ю. В. Публицистика Великой французской революции. Камиль Демулен – журналист: Учеб.-метод. пособие. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1988. – 56 с.

13. Попов Ю. В. Теофраст Ренодо – основатель французской журна­листики // Вестник МГУ. Сер. Журналистика. – 1978. – № 4. – С. 37-52.

14. Смирнов А. А. Возрождение во Франции// История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение. – М., 1987. – С.246-278.

15. Ученова В. В. Исторические истоки современной публицистики.– М., 1972.– 150 с.

16. Ученова В. В. У истоков публицистики.– М., 1989.– 214 с.

17. Федченко П. М. Преса та її попередники.– К., 1969.

18. Якимович Т. К. Сатирическая пресса французской республиканской де-мократии 1830-1835 годов. – К., 1961.

19. Якимович Т. К. Французский реалистический очерк 1830-1848. – М., 1963.

Питання для поточного самоконтролю та контролю знань

1. Початки французької журналістики.

2. Теофраст Ренодо – засновник французької журналістики.

3. Французька преса епохи Просвітництва.

4. Жанрове різноманіття преси.

5. Журналістика періоду революції.

6. Розвиток періодики за часів Імперії.

7. Особливості цензурних заборон.

Лекція 3.Англійська журналістика в XV-XIX ст.

Журналістика в Англії почалася так само, як і в Німеччині та Італії, з рукописних відомостей. Але з’явилися вони на острові дещо пізніше і за походженням були німецькими або голландськими, тобто це переклади англійською мовою європейських листків но­вин, складених Альдамі, Фуггером чи іншими менш відомими зби­рачами та розповсюджувачами інформації. Друкарський верстат прибув до Англії з Німеччини. Перший англійський друкар Уїльям Кекстон вчився своєму ремеслу в Кельні у 60-х рр. XV ст. Там він купив друкарський верстат. У Німеччині Кекстон займався розмно­женням рукописних книг, перекладами. У 1476 р. він повернувся до Англії та заснував у Вестмінстері друкарню.

До кінця XVІ ст. рукописні листки новин, що називалися в Англії «News», витіснили друкарські видання «Ballada of the News» («Ба­лади новин»). Їх можна вважати безпосередніми попередниками ан­глійських газет. На жаль, не можна побачити жодної з цих перших друкарських збірок новин, вони не збереглися. Але їх назви свідчаь про те, що вони схожі на німецькі «відомості» та «ярмаркові видання» – «Новини з Фландрії», «Новини з Німеччини і Голлан­дії», «Жахливі новини із західних частин Англії про пожежу Тівертона» і т. д. До цієї ж категорії видань належить «Mercurius Britanicus» («Англійський Меркурій»), декілька номерів якого збереглися (тут зазначимо, що достовірність їх викликає сумнів у істориків). «Меркурій» виходив у 60-ті роки XVІ ст. Він знайомив англійців з подіями зовнішнього та внутрішнього життя, зокрема в одному з його номерів повідомлялося про рух іспанської «Не­переможної Армади». Надалі слово «Меркурій» постійно викорис­товувалося в назвах періодичних видань Англії.

На початку XVІІ ст. в Англії з'являються друкарські видання періодичного характеру. Перша англійська газета вийшла у Лондоні 21 вересня 1621 р. під назвою «Corante, or Weekly Newes from Italy, Germany, Hungary, Poland, Bogemia, France and the Low Countreys» («Вісті, чи Щотижневі новини з Італії, Німеччини, Угорщини, По­льщі, Богемії, Франції та інших країн»). За зразком голландських видань, замість прізвища видавця зазначалися лише ініціали «N.B.»: чи то Натаніель Баттер, а чи Ніколас Борн (досі достеменно невідомо. За іншими даними, видавцями були Н. Борн і Т. Арч).

Взагалі, 20-ті-30-ті роки XVІІ ст. характеризуються активним розвитком видавничої справи, появою великої кількості різних «News», що виходили з нестійкою періодичністю. Тому держава бере книгодрукування та журналістику під строгий контроль, перетворює цей бізнес на свою монополію. Ліцензію на право займатися виробництвом книг, брошур, памфлетів і новин можна було отримати лише з рук монарха. Провідні видавці того часу: Н. Баттер, Б. Доунез, Н. Нейвері. Їх продукція, як і продукція ні­мецьких друкарів XVІ ст., нагадувала понад усе книгу, тому в історії попередники газет часто іменуються «книгами новин». Ко­ристуючись сучасною термінологією, можна сказати, що це були журнали з обкладинкою, невеликого формату обсягом у 6-25 сто­рінок. З часом впроваджувалися нові стандарти. Обсяг видань – від 8 до 24 сторінок. Зник постійний заголовок, змінився зовнішній ви­гляд і структура першої сторінки: це комбінація заголовків, під­заголовків, резюме, що давали читачу уявлення про цей номер. Політичні новини місцевого значення в англійських газетах прак­тично не висвітлювалися. Загалом ці перші видання були, зазвичай, бюлетенями новин, у яких роль редактора, як така, відсутня. Велику частку складали газети, повідомлення яких належали до категорії «чуток». Ці видання іменувалися «щотижневими шахрайствами заради наживи».

Політична ситуація в Англії в 1620-х рр. перешкоджала розвитку незалежного періодичного друку. Тому перші англійські газети з'явилися у вільній від цензурних заборон Голландії. У 1620 р. в Амстердамі публікувалися щотижневі газети, тираж яких швидко розповсюджувався в Англії. Ці видання мали комерційний успіх. Але період домінування голландських газет в Англії тривав недовго.

1640-і рр. в Англії відзначаються появою перших зразків політичної періодики, що пов’язано з протистоянням короля Карла І і парламенту. І хоч цензуру ніхто не скасовував, преса отримала певну свободу у висвітленні суспільно-політичних подій, а поля­ризація суспільства призвела до появи періодичних видань різної політичної орієнтації.

У листопаді 1641 р. англійці вперше отримали можливість ді­знаватися про парламентські новини зі шпальт тижневика Семюеля Пека «The Heads of Several Proceedings In This Present Parliament» («Основні події, що відбуваються у нашому парламенті»). До появи цього видання фрагменти парламентських промов могли з’явитися хіба що у нелегальних памфлетах.

У грудні того ж року у видання з’явився конкурент – «The Diurnall, or The Heads of all the Proceedings Parliament» («Діурналій, або основні події, що відбуваються в парламенті»), а до 1642 р. уже 5 подібних тижневиків видавалися в Лондоні.

Хоч існували різноманітні заборони та репресії, кількість пе­ріодичних видань незмінно зростала: 1644 р. – 17, 1649 – 24.

У 40-і роки періодичність англійських «Меркуріїв» (це слово стає майже синонімом слова «вісник») стабілізується. Політична дискусія переноситься на сторінки газет. Так, інтереси короля відстоювала газета «Mercurius Aulicus» («Придворний Меркурій») (1642-1646рр.) Видавець – Джон Беркенхед. Парламентська преса представлена тижневиком «Mercurius Britannicus» («Британський Меркурій») (1643-1646). Видавець – Марчмонт Нідхем. Згодом він змінив свої політичні погляди й почав видавати тижневик «Mer­curius Pragmaticus» («Прагматичний Меркурій»), у якому лаяв уже прихильників парламенту й Олівера Кромвеля. А з 1650 по 1660 р. – «Mercurius politicus» («Політичний вісник»). Це видання цікаве тим, що вперше друкувало рекламу.

Після страти короля Карла І і встановлення республіки почався наступ на свободу преси. Переслідування редакторів тижневика «Mercurius Elencticus» («Милосердний Меркурій») Джорджа Уор­тона та Семюеля Шеппарда, а також прийняття в серпні 1649 р. «Акта про регулювання друку» призводять до зникнення монар­хічної преси. До 1656 р., коли Кромвель повністю відновив цензурні обмеження, в Англії видавалися лише дві офіційні газети – «Mercurius Politicus» та «Weekly Intelligencer of the Commonwealth» («Щотижневий довідник Співдружності»). Обидві редагував Нідхем.

Епоха реставрації ще більше ускладнила становище англійської преси. Затверджений Карлом ІІ «Акт про друк» (1662) мав ще жорстокіший характер. У країні знову виходили лише дві газети – «The Intelligencer», «The News». Редактор – монархіст Роджер Л’Естранж, він же – головний цензор Англії.

1665 р. в Оксфорді друкар Леонард Літфелд почав видавати газету «The Oxford Gazette» («Оксфордська газета»). Перший номер датований 14 листопада 1665 р. Періодичність – щопонеділка та щочетверга протягом 11 місяців. На вигляд це вже справжня газета зі звичною для нас версткою (тут уперше з'явився поділ на колонки). Цікаво, що газета мала франкомовний варіант. Пізніше назва змінили на «The London Gazette» («Лондонська газета»). Редактором став Томас Ньюк. Перший номер зі збереженою по­передньою нумерацією (№24) побачив світ 5 лютого 1666 р. Виходить досі. Як всі перші газети, вона відрізняється інфор­мативним характером і сухістю мови.

Попередня цензура зникла в Англії лише після «Славної рево­люції» 1688 р. У 1689 р. прийнято «Білль про права», а в 1694 р. – відмінено (непродовжено) дію «Закону про цензуру», введеного в 1685 р. Тиражі більшості газет коливалися в межах 200-1500 примірників.

У Англії епохи буржуазної революції засобом ведення полі­тичної дискусії слугували памфлети, а не газети. Памфлетна пуб­ліцистика стала одним з найважливіших чинників, які сформували журналістику.

1689 р. вийшла друком праця Джона Локка «Білль про права», яка ознаменувала початок епохи Просвітництва. В англійській про­світницькій журналістиці виокремилися два підходи для виправ­лення моральності: морально-дидактичний та сатиричний. Пред­ставниками першого були Джозеф Аддисон та Ричард Стиль, другого – Джонатан Свіфт. Як зазначав свого часу У. Теккерей, Аддисон «м'який сатирик, він ніколи не завдавав заборонених ударів; милосердний суддя, він карав тільки усмішкою. Натомість Свіфт вішав без жалю».

Свіфт залишив яскравий слід в історії англійської журналістики. Роздумуючи над силою його публіцистичного обдарування, Тек­керей зазначав, що «найбільш хижацькі дзьоб і кігті, які коли-небудь вганялися у здобич, найсильніші крила, які коли-небудь розсікали повітря, були у Свіфта». Улюбленим його жанром був памфлет. Він ніколи не підписував своїм іменем публіцистичні твори, використовував різні псевдоніми. А коли в пресі з’явилася стаття з вимогою заборонити друк анонімних творів, виступив із запереченням, вважаючи, що «така стаття закону унеможливить діяльність людей, які, друкуючи чудові твори на благо релігії, хо­чуть залишитися невідомими, нема сумніву, що всі, хто наділений справжнім талантом і знаннями, насправді безмежно скромні й не­впевнені в собі, вперше віддаючи на людський суд плоди свого розуму».

Протягом 1696-1697 рр. він написав два памфлети – «Битва книг» та «Казка бочки». «Казка бочки» – найвдаліший памфлет Свіфта. Це тонка агресивна пародія на Реформацію та різні течії всередині християнського віровчення. Під масками Петра, Мартіна та Джека виникають образи католицизму, лютеранства та кальві­нізму (пуританства).

У 1710-1711 рр. Свіфт – редактор щотижневика «The Examiner» («Дослідник») (№13-43). Саме тут він опублікував низку памфлетів, статей і віршів, спрямованих проти лідерів партії вігів. Навіть найвідоміший твір Свіфта – роман «Подорож Гулівера» (1708-1709) – це розгорнутий памфлет, що порушує низку проблем – від дер­жавного устрою Британії до моральності ученого світу та духовного образу людини взагалі (ієху).

Серія памфлетів Свіфта «Папери Бікерстафа» (1708-1709) визна­чили форму повчальної журналістики Ричарда Стиля та Джозефа Аддисона. Свіфту вдалося створити комічну маску Ісака Бікерстафа. Ричард Стиль вирішив використати цю маску для видання в 1709 р. нового журналу «The Tatler» («Балакун»). Підзаголовок – «Балакун Ісака Бікерстафа». Саме йому судилося стати зачинателем не лише англійської, а й європейської повчальної журналістики. Видання починалося зверненням Бікерстафа, який пропонував читачам «по­вчальне читання», «доброчинне й необхідне». Вдало обрана маска і точно витримана програма швидко завоювали англійського читача. У 1710 р. цим проектом зацікавився Джозеф Аддисон, який почав надсилати свої статті та есе. З його приходом якість журнальних публікацій поліпшилася, а чимало есе перевидаються й досі та вва­жаються неперевершеними зразками англійської есеїстки.

Структура «The Tatler» базувалася на одному есе – композицій­ному стержневі кожного номера. Есе створювалося Стилем або Ад­дисоном від імені обраної маски й присвячувалося різним подіям лондонського життя. Окрім нього, номер видання («Балакун» вихо­див тричі на тиждень) складався з дрібних оголошень і заміток. Боячись, що маска Ісака Бікерстафа може втратити свою приваб­ливість, Аддисон і Стиль припинили видання «The Tatler» на по­чатку 1711 р., коли журнал знаходився на вершині своєї популяр­ності. І того ж року заснували новий – «The Spectator» («Глядач»). Для нього Аддисон та Стиль розробили низку різних масок, членів невеликого клубу, які збиралися, щоб обговорити найрізноманітніші теми зі сфери політики, літератури, філософії, театру, світського життя тощо. Особливо вдалий образ сера Роджена де Коверлі, провінційного джентльмена, англійського дивака, який із зацікавле­ністю вдивляється в життя: «Так і живу я на світі, швидше як гля­дач, який споглядає за людством, а не як один з його представників; я став далекоглядним державним діячем, військовим, торгівцем і ремісником, ніколи не втручаючись у практичний бік життя. Тео­ретично я чудово знаю роль чоловіка чи батька і помічаю помилки в економіці, діловому житті та розвагах інших ліпше, ніж ті, хто цим заняті, – так сторонній спостерігач помічає плями, які невидимі для тих, хто задіяний у справі. Іншими словами, я завжди в житті зали­шався спостерігачем, і цю роль продовжуватиму й тут».

Тираж «The Spectator» зріс до 14000 примірників, читачі в Європі та колоніях з нетерпінням очікували виходу кожного номера. Але коли інтерес до журналу досяг апогею, Аддисон і Стиль вирішили змінити літературні маски. Видання проіснувало два роки, вийшло 555 номерів. В останньому було оголошено про неочікуване одру­ження одного із персонажів і смерть другого. Коло учасників клубу розпалося, а замість «The Spectator» у 1713 р. з’явилася нова маска і новий журнал «The Guardian» («Опікун»). Він також став попу­лярним, але проіснував лише рік, після чого тандем Аддисон-Стиль розпався. Аддисон спробував самостійно видавати «The Spectator», але довів його лише до 635-го номера.

Вплив «The Spectator» та інших аддисонівських видань на роз­виток британської та європейської журнальної традиції був фено­менальним, лише в Англії налічувалося кілька десятків плагіаторів. Ось деякі з них: «The Wisperer» («Шептун», 1709), «The Grumbler» («Буркун», 1715), «The Entertainer» («Розважальник», 1717-1718), «Critick for the Year MDCCXVIII» («Критик на 1718 рік», 1718), «The Intelligencer» («Інформатор», 1728), «The Parrot» («Папуга», 1728).

Більше того, журнали Аддисона та Стиля неодноразово пере­видавалися окремими книгами протягом XVIII ст. і перекладені більшістю європейських мов. Нову модель зміг запропонувати лише Едвард Кейв, який у 1731 р. почав видавати «Gentelman’s Magazine» («Журнал джентльмена»), що уже більше відповідав звичному для нас розумінню журналу з різноманітною тематикою та рубрикацією.

З початком ХІХ ст. спостерігається розквіт періодичного друку: в 1810-ті рр. тільки в Лондоні видавалося більше 30 журналів, а в 1820-ті рр. – вже біля 100. Найбільш популярними та впливовими у сфері культури та суспільно-політичного життя були: «The Edin­burgh Review» («Единбурзький огляд», 1802-1929), «The Quarterly Review» («Щоквартальний огляд», 1809-1967), «Blackwood’s Maga­zine» («Блеквудовський журнал», 1817), «The London Magazine» («Лондонський журнал», 1820-1826), а також газета, яка стала символом якісної преси – «The Times» («Таймс»).