Догматично-марксистський варіант

Сучасні наукові версії

Цілком очевидно, що вивчення явища, яке ми називаємо «нацією», має почиинатися із запитання «що таке нація». Загальновідомо, що це слово свого часу було «прилаштоване» до певних соціально-політичних чи культурних реалій, навіть більше, воно само перетворилося на інструмент, за допомогою якого ці реалії змінювалися. Відповідно, особливого значення набуває проблема еволюції, історії формування та «реформування» терміна «нація». Як виникло це слово, яке значення воно мало в різні історичні епохи, як воно увійшло до суспільно-політичного та наукового лексикону, як зростали «інструментальні» чи «функціональні» можливості цього терміна в модерну епоху і як це відображалося в наукових дослідженнях — до цих проблем ми звертаємося у першому нарисі.

Утім, перш ніж: розглянути різні визначення, звернемося до того, що було спочатку. Як уже давно відомо, спочатку було «Слово».

Нація»: еволюція поняття

Слово «нація» походить від латинського natio (рід, плем’я). Спочатку термін мав дещо зневажливий зміст і, до певної міри, — відповідний соціальний контекст — у Давньому Римі «націями» називали групи чужинців з певного регіону, зазвичай об’єднаних кровними зв’язками, які не мали таких прав, якими були наділені громадяни Риму ¹. У своїх промовах Цицерон називав «націями» віддалені і «варварські» народи. Подібне розуміння папо знаходимо у Салюстія та Ієронімуса. Відповідно, суспільний статус представників такої групи був нижчий, аніж у громадян Римської республіки. Згодом поняття «нація» почали ототожнювати здебільшого з місцем народження. Це сталося після 212 p., коли статус громадян Римської імперії дістали всі особисто вільні її жителі. Існувала, наприклад, «natione Afer» — громадяни імперії, які народилися в Африці.

В інших «світових» мовах того часу (наприклад, грецькій і давньоєврейській) також існували відповідні терміни для позначення чужинців, адекватні латинському слову «нація». В латинських варіантах Біблії, наприклад, термін «нація» вживався для позначення «чужинців», тоді як слово «народ» (populus) було відповідником «богообраного народу», тобто євреїв. Це «інструментальне» значення терміна — група чужинців, об’єднаних спільним географічним місцем походження чи споріднених кровно, залишалося незмінним протягом століть. Характерно, що від самого початку свого виникнення термін «нація» мав подвійний соціально-психологічний зміст: з одного боку, він виступав як вербальний інструмент відчуження однієї спільноти від іншої, а з іншого — був виявом солідарності для тих, хто до «нації» не входив. У будь-якому випадку один із перших варіантів терміна мав іноді відверте, іноді приховане ксенофобське значення.

Середньовіччя успадкувало і саме слово, і деякі його семантичні нюанси. Спочатку в історичних хроніках воно вживалося тоді, коли йшлося про віддалені, малознайомі народи, культура яких вважалася відсталою, чужою. Приблизно у 900 р. канонік Регіно Прюмський писав про те, що «нації» відрізняються одна від одної «походженням, звичаями, мовою і законами» (diversae nationes populorum inter se discrepant genere, moribus, lingua, legibus) ².Під час хрестових походів, коли знання про довколишній світ та інші народи стало об’ємнішим, «етнографічний зміст» слова «нація» став вагомішим, з нього поступово зникли елементи зневаги. Утім для позначення інших народів та держав частіше вживалося інше слово — «gens», яке було синонімом «нації» і підкреслювало значення територіального чи кровного походження особи. Об’єднання купців, караванам яких доводилося перетинати чимало кордонів, також називали себе «націями», визначаючи таким чином свою рідну країну, місце походження ³.

Досить поширеним слово «нація» у середні віки було також в університетах, передусім серед студентських спільнот. Студентські «нації» складалися за принципом спільного географічного походження та мови. В Паризькому університеті уже в 1220 p., наприклад, існували «нація Франції», «нація Німеччини», «нація Пікардії», «нація Нормандії» (l’honorable nation de France, la fidele nation de Picardie, la venerable nation de Normandie, la constant nation de Germanie). В Болонському університеті існувало тридцять п’ять націй студентів та викладачів. У Оксфордському університеті офіційно був визнаний поділ студентів на «південну» та «північну» нації ⁴.

Середньовічний західний світ, об’єднаний системою династичних зв’язків, єдиною церквою та універсальною мовою культурних і політичних еліт — латиною, не знав поділу на «нації» в тому розумінні, в якому він став домінантним у пізніші часи, в новітню епоху. Серед згаданих студентських «націй» Паризького університету «французька» охоплювала не лише французів (тобто жителів тодішньої Франції), а й іспанців та італійців, «пікардійська» включала також голландців, «німецька» — англійців ⁵.

Оскільки студентські спільноти того часу функціонували також як своєрідні «групи взаємної допомоги», або як спілки, слово «нація» набуло ще одного значення — це була вже не тільки «спільнота за походженням», а й «спільнота інтересів» ⁶. Проте «етнічний» зміст терміна не втратив свого значення. Зрозуміло, що студентські «нації» були неформальними, а отже й досить нестійкими спільнотами. Залишаючи університет, студент виходив зі складу «нації».

Приблизно з кінця XIII ст. виникло ще одне значення поняття «нація» — цим терміном об’єднувалися представники того чи іншого спрямування на церковних соборах, причому до «нації» входили представники не лише церковних, а й світських кіл певної країни. «Нації» були угрупованнями представників інтелектуальної, теологічної, політичної чи церковної еліти того часу, об’єднаних територіальною ознакою.

Уже на церковному соборі в Ліоні 1274 р. згадуються окремі «нації». Такий поділ заохочувався папами, які нерідко були заінтересовані в тому, щоб порушити єдність учасників соборів з метою посилення свого впливу. На Віденському соборі 1311— 1313 pp. під час голосування було представлено вісім «націй»: італійська, іспанська, німецька, датська, англійська, шотландська, ірландська й французька. Нерідко ці «нації» об’єднувались для вирішення на свою користь того чи іншого питання. Так, на знаменитому соборі в Констанці (1415 р.) було представлено чотири «нації», причому до «німецької нації» погодилися увійти угорці, чехи, поляки, шведи й датчани.

У такому розумінні термін набував вагомішого соціально-психологічного змісту, оскільки давав відчуття належності до престижної формальної групи, підвищував соціальний статус особистості, яка належала до такої «нації». Можна стверджувати, що це був важливий крок на шляху «соціалізації» даного терміна, й водночас — його подальшої «етнізації» — члени «націй» на соборах епохи пізнього середньовіччя нерідко підкреслювали свою належність до певної країни і, що не менш важливо, — до певної мови, хоча за тих часів домінантною мовою культурного, політичного і релігійного життя була латина. Зокрема, англійська делегація на соборі в Констанці підкреслювала важливість кровної спорідненості й спільної мови, що призводило до непорозумінь з італійцями. Останні виступали проти роз’єднання християнського світу саме в церковних справах.

У XV ст. слово «нація» згадується і в юридичних документах. У 1486 р. в одному з імперських законів уперше була застосована назва «Римська Імперія німецької Нації» (Römishes Reich deutscher Nation). За різними версіями, термін «німецька Нація» тоді й пізніше вказував на єдність німців, отже, мав суто етнічне й, певною мірою, територіальне значення: імперські закони діяли на територіях, заселених німцями ⁷. У Трансильванії XV ст. існувало три «нації», які визнавалися юридично і мали представництво у трансильванському сеймі: угорці, шекелі і саксонці. Угорська «нація» складалася лише з представників аристократії, мовний критерій при цьому не відігравав ніякої ролі ⁸. Зауважимо, що в політичному значенні слово «нація» в середні віки стосувалося передусім елітних верств населення і не застосовувалося щодо «низів», тобто більшості населення.

Слово «нація» іноді (причому не тільки в період середньовіччя) вживалось поза етнічним, мовним чи географічним контекстом — лише для того, щоб означити певну спільність групових інтересів. Макіавеллі, наприклад, згадував «націю» гібеллінів, Монтеск’є іронічно називав ченців «святенницькою нацією», Юм в есе «Про національні характери» доводив, що нація — це просто певна «група осіб». У XVII—XVIII ст. словом «нація» різні автори час від часу об’єднували лікарів, адвокатів, молодих жінок і навіть деяких тварин ⁹. Цікаво, що й у новітні часи, коли зміст слова стабілізувався у лексиконах різних наук, політичній термінології тощо, його нерідко використовують в абсолютно несподіваному контексті. В. Коннор згадує книгу, що вийшла в 1970-ті роки в Америці й називалася... «Лесбійська нація» ¹⁰.

На думку американської дослідниці Лії Ґрінфелд, приблизно в XVI ст. відбулося перше кардинальне зрушення у вживанні терміна «нація». В Англії його почали застосовувати щодо населення цієї країни, воно стало синонімом слова «народ» (у латині слово «populus» — «народ», мало зовсім інше значення, аніж слово «natio»). «Ця семантична трансформація, — пише Л. Ґрінфелд, — означала появу першої нації у світі, [нації] у тому розумінні цього слова, в якому воно вживається сьогодні, а також початок ери націоналізму» ¹¹.

Утім в етимологічних словниках-лексиконах XVI— XVII ст. латинське «natio» залишало за собою здебільшого старе значення. Проте сама ідея ідентифікації терміна не лише з певною територією, а й з державою та її населенням, справді свідчила про вирішальні зміни в семантиці слова. Водночас слово «народ» та його відповідники (populus, peuple, popolo, pueblo) поки що залишалося (за винятком Англії) чужим слову «нація».

Згодом, у ході розкладу старого династичного порядку, формування «національних» держав у Європі, розвитку «національних» мов, які заступили латину, і «націоналізації» церков відбулися зміни й у понятті «нація». З універсальної мови всеєвропейських політичних, релігійних та культурних еліт — латини, слово «нація» перейшло в мови «національних» політичних і релігійних еліт. Протягом XVII ст. термін уже використовувався в деяких європейських країнах як відповідник поняття «народ» і пов’язувався з такими категоріями, як «громадянство», «держава», означаючи належність до певної територіально-політичної, а не суто етнічної чи мовної спільноти ¹². «Нація» дедалі більше ототожнювалась з «народом», тобто населенням країни, держави загалом.

В останній чверті XVIII ст. слово «нація» у французькій мові фактично стало еквівалентом слова «народ» (peuple) і вживалося як його відповідник. Д. Дідро у своїй знаменитій «Енциклопедії» визначав «націю» як значну кількість людей, що живуть на певній території й управляються одним урядом ¹³. Абат Ватель у 1758 р. ототожнював «націю» з державою. Це значення терміна «нація» набувало дедалі більшої популярності в мовах тих народів, де процес націотворення відбувався паралельно з процесом формування централізованої держави, політична еліта якої була відносно культурно однорідною.

Отже, англійська й французька мови — мови найпередовіших у XIX ст. в економічному й політичному відношенні народів, культивували передусім політичне значення терміна «нація» і саме в них це слово стало синонімом суверенності народу, незалежності держави, стало, зрештою, політичним символом. Етнічні складники терміна не відігравали суттєвої ролі — до «нації» включалося все населення країни, незалежно від етнічного походження. Рівність прав різних етнічних груп гарантувалася належністю до однієї — політичної «нації». Французька «нація» складалася не лише з етнічних «французів», а й з бретонців, провансальців, пікардійців, ельзасців та ін. Саме у цьому випадку тисячолітня межа між поняттями natio та populus зникла. «Нація» стала синонімом «народу».

З часом, особливо після Французької революції, це значення набуло дальшого поширення. Набули популярності й нові його формальні компоненти. Зокрема, в XIX ст. поняття «нація» дедалі частіше (наприклад у Франції, СІЛА та Англії) стало ототожнюватися з поняттям «держава». Тривала, так би мовити, подальша семантична «етатизація» слова, розпочата в попередні часи. Унаслідок цього, зокрема, слово «нація» (nation) в англійській і французькій мовах часто є відповідником слова «країна», або «держава» (слово «держава» увійшло до політичного словника Європи і стало загальновживаним лише у XVIII ст.) ¹⁴. Ліга Націй, утворена в 1919 p. (League of Nations, Societe des Nations), була, як відомо, об’єднанням держав, як і її наступниця — Організація Об’єднаних Націй.

Щоправда, в німецькій мові слово «нація» вже за нових часів, тобто в «епоху націоналізму», набуло дещо іншого змісту, аніж в англійській і французькій мовах. Старе поняття «нація», успадковане від часів існування «Священної Римської Імперії Німецької Нації», підкреслювало єдність німців не за політичною ознакою (як єдність суверенного народу та його держави), а за такими характеристиками, як спільність мови, культури, традицій. Для німців, розпорошених між сотнями, а після наполеонівських воєн — між кількома десятками німецьких держав, «вільних міст», князівств тощо, слова «нація» і «народ» (Volk) були синонімами саме в цьому розумінні. Проте терміни «нація» (Nation) і «держава» (Staat) у німецькій мові, на відміну від англійської і французької, не були тотожними. Німецьке значення слова «нація», з наголосом на етнічно-культурних складниках, вплинуло на формування цього поняття в мовах слов’янських й центральноєвропейських народів. Слово «нація» тут здебільшого було синонімом слова «народ». Воно ототожнювалось передусім з культурно-мовними спільнотами (варто пам’ятати й те, що німецька мова за часів «національних відроджень» слов’янських народів панувала в суспільних науках, а університети з німецькою мовою викладання були тими осередками, де відбувалося навчання інтелектуальних еліт цих народів).

Та обставина, що культурно-мовні характеристики поняття «нація» набули особливого значення саме для тих, хто щойно вступив у «епоху націоналізму», постає цілком природною й історично зумовленою. Ще у XVIII ст. видатний німецький філософ і просвітитель Йоган Готфрід Гердер охарактеризував «націю» передусім як мовно-культурну спільноту. Ця ідея стала домінантною серед народів Центрально-Східної Європи, які у другій половині XIX ст. вступили у фазу так званого національного відродження і яким доводилося робити наголос на культурних і мовних компонентах цього відродження за браком міцних політичних та економічних еліт, власної державності чи, скажімо, територіальної єдності (чехи, українці, словенці, балканські народи та ін.). Таким чином, ера націоналізму принесла з собою й відновлення «етнічного» змісту поняття «нація», яке водночас мало досить чіткий політичний контекст.

Отже, загалом у XIX ст. визначилися дві основні лінгвістичні традиції у вживанні слова «нація», які відображали певні політичні й культурні традиції. Кожна з них мала власні «сфери впливу» в науці, політиці, на рівні побутової свідомості. Після Другої світової війни, коли домінантною мовою світового суспільствознавства стала англійська, зміцнився вплив англосаксонського, політичного і, значною мірою, етатистського значення слова «нація», причому не лише в наукових сферах — досить згадати, що національно-визвольні рухи «третього світу» здебільшого ототожнювали «націю» з «державою».

Піднесення національних рухів у Європі у другій половині XIX століття сприяло тому, що зміст поняття «нація» дедалі більше урізноманітнювався. Зокрема, до нього додавалися соціально-психологічні «компоненти». У знаменитому есеї 1882 p. «Qu’est-ce qu’une nation?» («Що таке нація?») видатний французький історик і лінгвіст Ернест Ренан заявляв: «Нація — це душа, — це духовний принцип», підкреслюючи тим самим морально-етичний зміст поняття ¹⁵.

Загострення боротьби між «передовими» і «відсталими» націями, які також прагнули стати «передовими», поширення «соціального дарвінізму» і расових теорій в Європі наприкінці XIX ст. сприяло тому, що, як і тисячоліття тому, націю почали ототожнювати з «расою», з «кровними зв’язками». (Можна, зокрема, згадати заклик Отто фон Бісмарка до німців «думати кров’ю».) Слово «нація» як синонім расовості, винятковості увійшло до арсеналу агресивної, шовіністичної, расистської риторики.

Зрештою, в середині XIX ст. зміст поняття «нація» доповнився також характеристиками, які стосувалися економічного буття того чи іншого народу. Сучасні дослідники пов’язують це з впливом Промислової революції і появою теорій економічної й політичної модернізації, найяскравішим представником яких був німецький мислитель Фрідріх Ліст ¹⁶.

Отже, семантична еволюція слова «нація» відбувалася протягом кількох тисячоліть людської історії. Незважаючи на те, що в ході своєї еволюції воно абсорбувало певні «об’єктивні» характеристики (територія, реально існуючі спільноти), поняття «нація» все ж таки здебільшого залишалося символом, інтелектуальним знаряддям, суб’єктивним витвором, штучною конструкцією, знаком, абстракцією. І в цьому відношенні воно не відрізняється від усіх інших понять-символів, винайдених людством у ході його культурної еволюції. Можливо, саме це й стало однією з основних причин розмаїття наукових, ідеологічних, політичних та інших інтерпретацій і визначень поняття «нація».

Хаос дефініцій

Еволюція терміна врешті-решт привела до того, що формулювання якогось синтетичного, універсального й утилітарного визначення «нації» стало неможливим, хоча й бажаним, принаймні для науковців. Саме слово іноді має вигляд «понятійного хамелеона», який змінює колір залежно від зовнішніх умов. Будь-який дослідник, який починає цікавитися якимось аспектом буття «націй», стикається з термінологічним розмаїттям, нерідко просто з хаосом, і головною проблемою для нього стає проблема вибору дефініції, яка відповідає його концептуальному підходу до проблеми.

З цього погляду важко сказати, хто перебував у гіршому становищі за часів ідеологічного протистояння «двох систем»: радянські суспільствознавці, яким дозволялось користуватися однією, універсальною дефініцією «нації», автором якої був Й. Сталін, і яка, з невеликими варіаціями та модифікаціями, залишалася канонічною; чи західні дослідники націй і націоналізму, які ніколи не відчували браку різноманітних дефініцій (котрі, утім, здебільшого повторюють одна одну або ж характеризують певну, домінантну рису поняття).

Зрештою, сучасні наукові дискусії з «національного питання» часом розгортаються в «паралельних» просторах, не знаходячи спільних пунктів для взаємного порозуміння саме тому, що поняття «нація» іноді охоплює надто багато характеристик, або ж адресується окремим чинникам, які не вважаються вичерпними.

Утім, інколи все ж удається досягти згоди й уникнути методологічної какофонії. Чимало дослідників, наприклад, харакгеризуючи поняття «нація», не ототожнюють його з «державою» і «расою». Загалом, більшість дослідників погоджується з тим, що до таких характеристик слід віднести спільну мову, територію, спільний історичний досвід, зафіксований у відповідному міфі, спільні культурні ознаки, іноді релігію тощо. Узагалі ж, коли йдеться про дефініції, то представники різних суспільствознавчих дисциплін зосереджуються на тих суттєвих характеристиках поняття «нація», що відповідають специфіці, методології та понятійному апаратові їхньої науки. При цьому і всередині кожної дисципліни також нерідко відсутній консенсус щодо розуміння поняття «нація».

Таке розмаїття підходів зумовлене передусім тим, що майже у кожному випадку дослідники зосереджують увагу на певних функціональних (економічна, культурна, політична спільнота) чи формальних (територія) характеристиках одного й того ж феномена. Одна й та ж сутність розглядається у різних проявах: соціальних, політичних, психологічних тощо.

Історики загалом розглядають націю як історико-культурний чи історико-політичний феномен, намагаючись у процесі його дослідження дотримуватися принципу єдності об’єктивних і суб’єктивних характеристик. Політологи цікавляться проблемами буття нації у таких аспектах, як політика, державне управління тощо. Для них нація — форма організації певного народу, певної політичної спільноти.

Філософи прагнуть розглядати націю здебільшого як культурну спільноту, в єдності її історії, мови, літератури, традицій, міфів тощо. Соціологи потрактовують націю з погляду групової поведінки, вважаючи її найбільшим із можливих колективів людського суспільства. Свої підходи до проблем життєдіяльності нації розробляють психологи, літературознавці, психіатри, психоаналітики, біблієзнавці і навіть дослідники міжстатевих стосунків, сексопатологи. Так чи інакше, необхідна для наукового пізнання формалізація поняття «нація» відбулася, однак цей процес, очевидно, триватиме доти, доки існуватимуть нації.

Отже, цілком очевидно, що «універсальне» визначення «нації» як людської спільноти, якщо воно претендує на повну змістовність, має включати в себе, як мінімум, мовні, культурні, територіальні, економічні, соціальні, соціальна-психологічні й політичні характеристики. Проте жодна з цих характеристик не може претендувати на домінантну роль. Наприклад, така «об’єктивна» характеристика єдності нації, як мова, стає малопридатною, коли йдеться про швейцарців (усередині єдиної нації існують чотири рівноправних мови), бельгійців (дві мови), канадійців (дві мови) тощо. Англійською мовою розмовляють принаймні у шести незалежних державах, населення яких вважає себе окремими націями, іспанською — у двадцяти, арабська мова є державною для багатьох суверенних націй Сходу.

Інша «об’єктивна» характеристика — територія, також стає досить сумнівною, коли йдеться про нації з «діаспорами» (євреїв, вірмен, українців) або прикордонні території, заселені представниками різних націй (наприклад Судети).

Якщо ж звернутися до «суб’єктивних» ознак, справа ще більше ускладнюється. Коли ми розглядатимемо націю як спільноту, об’єднану історичною пам’яттю, не доведеться довго шукати прикладів, які зроблять цю ознаку досить проблематичною. К. Дойч слушно зауважує з цього приводу: «...Коли «спільна» спадщина стає спільною? ... у Європі існує доволі багато націй, які століттями жили поруч в одних і тих же країнах, як, наприклад, чехи і німці в Богемії. Представники цих [національностей] мали спільне місце народження; їхні предки переживали ті самі історичні події; проте в них немає нічого спільного — одні й ті ж події вони оцінюють з протилежних позицій, а сам факт спільного життя в одній країні лише поглиблює конфлікт між ними» ¹⁷.

Зрозуміло, що домінантність тієї чи іншої з наведених ознак визначається конкретними умовами становлення й розвитку тієї чи іншої нації, історичною ситуацією, рівнем політичного розвитку нації тощо. Зрозуміло й те, що «об’єктивні» характеристики нації є не менш «суб’єктивними», аніж самі суб’єктивні: достатню згадати питання територіальної належності тієї чи іншої нації — місце і розмір «колиски» своєї нації її ідеологи здебільшого визначають самостійно, керуючись політичною кон’юнктурою.

Не можна ігнорувати й той факт, що чим «універсальнішим» видається визначення «нації», тим більше у ньому буде складників, що не відповідатимуть якимось конкретним формам буття певних націй на будь-якому етапі їхнього існування. Не існує «рецепту», що визначає чітке співвідношення згаданих компонентів, на основі якого можна одну спільноту кваліфікувати як «націю», а іншій відмовити у цьому привілеї. Зрештою, можна припустити, що якийсь «ідеальний» рівень єдності, узгодженості всіх згаданих компонентів свідчить про рівень зрілості, розвинутості нації, однак при цьому варто пам’ятати, що граничний рівень зрілості, розвинутості об’єкта може означати кінець його існування у старій якості... Отже, цілком можливо, що «ідеальна нація», в гармонійній єдності усіх згаданих параметрів, — це вже не «нація», а щось інше. Зрештою, якщо ми визначаємо «націю» в єдності якихось суттєвих, з нашого погляду, параметрів, ми неминуче потрапляємо в пастку есенціалізму. Як зауважує з цього приводу український дослідник В. Лісовий, «більшість схоластичних суперечок навколо слів ... грунтується на апріорному припущенні, що за кожним словом стоїть одна-єдина «суть», яку треба відкрити. А оскільки цю «суть» кожний бачить по-своєму, то дискусія стає безплідною» ¹⁸.

Отже, універсальна, «вичерпна» дефініція нації неможлива хоча б тому, що в реальності не існує якоїсь «ідеальної нації» у вигляді абсолютного феномена, даності, незалежної від нашого сприйняття «об’єктивної реальності». Тому далі ми згадаємо кілька визначень, які, певною мірою, відображають процес утворення поняття й водночас дають досить об’ємне уявлення про ті явища суспільного життя, які вплинули на формування спільнот, що дістали назву «націй».

«Класика жанру»

Одним із перших визначень поняття «нація» у новітню епоху (власне, в епоху націоналізму), що стало класичним і згадується майже в усіх загальнотеоретичних працях з проблем нації і націоналізму, вважається вже згадане нами тлумачення Ернеста Ренана (1823 — 1892) з його знаменитого есе «Qu’est-ce qu’une nation?» («Що таке нація?»). Для французького вченого поняття «нація» належало до сфери суспільної психології, моралі, а вже звідси — політики.

«Нація» для нього була невідривною від почуття спільності, що грунтувалося на історичній колективній свідомості. Нація як «духовний принцип» існує у двох часових вимірах: у минулому і сьогоденні. «Нація, — наголошував Е. Ренан, — це кінцевий результат довготривалої робота, жертовності й відданості. [...] Спільна слава в минулому; прагнення разом ще раз здійснити велике в сучасному — ось головна умова для того, щоб бути нацією. [...] Нація — це велика спільність, створена розумінням, усвідомленням жертви, колись принесеної, і готовністю до нової [жертви]. Вона існувала в минулому, вона відновлюється в сучасності реальною дією: розумінням, чітко висловленим прагненням продовжувати життя спільноти. Існування нації... — це щоденний плебісцит...» ¹⁹.

Ренан, як бачимо, сповідував історичний підхід до проблеми буття нації. Остання для нього — історична спільнота, не лише в часовому і соціально-психологічному вимірі (існування нації в минулому і сучасному, відображене в прагненні членів спільноти існувати разом). Історизм проявляється і в ідеї скінченності національного буття. «Нації, — стверджував Ренан, — не є чимось вічним. Вони виникли, вони зникнуть. Їхнє місце заступить, скоріш за все, європейська конфедерація» ²⁰.

Утім французький історик вважав, що в сучасну йому епоху існування націй є необхідним не лише для них самих, а й для людства в цілому. Незважаючи на відмінності між ними, різні можливості, нації сприяють загальному розвиткові цивілізації кожна у свій спосіб, кожна додає «свою ноту до загального концерту людства, і це в перспективі є тим ідеалом, якого ми прагнемо» ²¹.

Погляди Е. Ренана загалом характеризують як суб’єктивістський підхід до визначення нації. Іноді його навіть називають засновником «психологічної» теорії нації ²². Це твердження видається досить сумнівним, оскільки погляди Е. Ренана зовсім не були «теорією», а його публіцистична промова аж ніяк не претендувала на теоретичні узагальнення. Як це іноді трапляється в історії суспільної думки, влучні формулювання і вислови видатного французького історика увійшли в науковий ужиток пізніше, стали існувати «самостійно».

Значення міркувань Е. Ренана, безперечно, полягає в тому, що він одним із перших чітко сформулював ті складники поняття «нація», які відображають суб’єктивний бік її існування. Проте покладений в основу розуміння феномена нації «вольовий» складник провокує будь-якого критика на запитання: чому саме нація? І справді, «спільне бажання» існувати разом можуть висловити члени будь-якої іншої спільноти. Як слушно зауважив з цього приводу Е. Ґелнер, «...це може стосуватися й клубів, підпільних груп, банд, команд, партій, не кажучи вже про численні спільноти й об’єднання доіндустріальної епохи, які створювались і формувались не за національним принципом...» ²³. Зрештою, «щоденним плебісцитом» можна назвати й спільне життя будь-якого подружжя... Утім, будь-яке загальне визначення, що стосується буття людських спільнот, має поліфункціональне значення і часто досить легко «спростовується» відповідним емпіричним матеріалом, розмаїття якого завжди перекриває рамки будь-якої суспільної теорії.

Зрозуміло, що погляди Е. Ренана на природу нації слід сприймати контекстуально, віддаючи належне тій обставині, що їхній автор був одним із тих, хто закладав основи історично-філософського розуміння цього складного феномена. Зауважимо, що його підхід до визначення нації як найхарактерніший варіант «волюнтаристського» трактування її суті й надалі залишається в науковому арсеналі сучасних дослідників. Наприклад, один з найвідоміших фахівців у цій галузі, англійський вчений Г’ю Сетон-Вотсон вважав, що нація існує тоді, коли «значна кількість людей з певної спільноти вважає себе нацією, або ж поводиться так, нібито ця нація існує», фактично перефразовуючи Ренана ²⁴.

До «класичних» інтерпретацій «нації» можна віднести й розробки німецького мислителя, соціолога Макса Вебера (1864 — 1920). Вебер цікавився проблемою нації у двох аспектах: теоретичному і практично-політичному, з погляду місця й ролі німецької нації в тогочасному світі. Нас цікавлять насамперед його теоретичні розробки: деякі сучасні дослідники вважають Макса Вебера одним із видатних націоналістичних мислителів, які закладали фундамент теоретичного осмислення проблем націй і націоналізму ²⁵, інші твердять, що він, так само, як і інші засновники сучасної раціоналістичної соціології та політології, не розробив теорії нації ²⁶.

Концепція нації Макса Вебера формувалася в системі таких понять, як «національна держава», «культура», й була тісно пов’язана з такою сферою, як соціальна психологія. «Нація» у розумінні Вебера — поняття, яке, з одного боку, належить до сфери культури, а з іншого — до сфери політики (оскільки його зміст розкривається лише через відношення до держави), поняття, в основу якого водночас покладено соціально-психологічні складники. Нація — це «спільнота почуттів, яка знаходить своє адекватне втілення лише у власній державі, і яка природно прагне створити її» ²⁷. Як бачимо, в основі веберівської дефініції — той самий складник, на який звернув увагу Е. Ренан.

Існування нації можливе лише тоді, коли існує почуття належності людей до певної спільноти, що прагне оформитися в суспільство, в державну спільноту, коли наявне почуття «солідарності» серед її членів. Цей визначальний суб’єктивний фактор, у свою чергу, виникає на основі об’єктивних передумов, якими є спільне походження, мова, релігія, звичаї чи політичний досвід, отже, все те, що сприяє виникненню національного почуття, національного «сентименту» (зауважимо, що ці об’єктивні передумови втілюються знов-таки в суб’єктивній сфері).

Загалом, «веберівська теорія нації» виходила за рамки наведеної дефініції (докладніше про це йтиметься у наступному нарисі), хоча остання залишалася центральним елементом концепції Вебера. Зауважимо також, що подальше «наповнення» змісту поняття «нація» іншими складовими ніколи не заперечувало «суб’єктивістських» ознак нації, з яких, власне, й починалося наукове дослідження цього феномена.

До «класичних» формулювань поняття «нація» належать також розробки К. Каутського (1854—1938), О. Бауера (1882—1938) та К. Реннера (1870—1950). Видатні діячі й теоретики австрійської соціал-демократії конкретно займалися національними проблемами, не вважаючи їх другорядними порівняно з класовим питанням, як це до певного моменту робили деякі їхні російські колеги, що називали себе більшовиками. Зрозуміло, що їхні розробки пов’язувалися здебільшого з виробленням позиції у практичній політиці щодо національного питання у багатонаціональній імперії Габсбургів, тобто були, якщо вдатися до сучасної термінології, «політологічними» узагальненнями. Зауважимо, що ці узагальнення робили люди з фундаментальною освітою, обізнані з найновішими на той час суспільними теоріями, які, до того ж, мали нахил до науково-аналітичної праці й необхідні навички. Ці обставини визначили досить високу наукову якість висновків. Якщо узагальнити погляди К. Каутського, О. Бауера та К. Реннера на націю, то побачимо, що вони створили «понятійний простір», у межах якого інші дослідники націй перебувають і досі. Нація у їхньому розумінні була передусім культурною, соціально-економічною й мовною спільнотою. До цих ознак додавалися спільність традицій та єдина територія.

Як побачимо далі, наступні спроби формального визначення нації здебільшого не виходили за межі згаданих нами «класичних» інтерпретацій. Доповнювався термінологічний апарат, з’являлися нові понятійні нюанси, однак у будь-яких нововведеннях у тому чи іншому вигляді містилися елементи тих визначень і знахідок, які датувалися кінцем XIX — початком XX ст.