Головні принципи зовнішньої політики незалежної України

Після проголошення Акта про державну незалежність Україна вперше стала рівноправним суб'єктом міжнародних відносин. 5 грудня 1991 р. після Всеукраїнського референдуму Верховна Рада звернулася із Заявою до парламентів і народів світу, у якій наголошувалося, що Україна згідно з цілями і принципами ООН спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, дотримуючись принципів міжнародного права. Надзвичайно важливим питанням було визнання України державами світового співтовариства. Першими 2 грудня 1991 р. незалежність України визнали Польща і Канада, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія і Литва, 5 грудня — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія, Хорватія; упродовж місяця Україну визнали 57 країн, а до кінця року — 132 країни. На сьогодні незалежність України визнали практично всі країни світу.

Основні принципи зовнішньої політики України визначені в Декларації про державний суверенітет України (1990 р.), у нормативно-правовому акті Верховної Ради «Основні напрямки зовнішньої політики України» (1993 р.), у Конституції України (1996 р,):

• невтручання у внутрішні справи інших держав,

• взаємовигідне, рівноправне співробітництво з ними;

• відмова від участі у військових блоках;

• участь у процесі ядерного роззброєння (улітку 1996 р. Україна стала без'ядерною державою);

• визнання пріоритету міжнародного права;

• визнання існуючих у світі кордонів.

Після проголошення незалежності Україна активізувала свою зовнішньополітичну діяльність у міжнародних організаціях: ЮНЕСКО, МАГАТЕ, МОП, Всесвітній організації охорони здоров'я, Союзі електрозв'язку. Україна має п'ять постійних представництв у міжнародних організаціях, є членом більш як 40 міжнародних і міжурядових організацій. Міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко був Головою Генеральної Асамблеї ООН. У 2000—2001 pp. Україна виконувала функції непостійного члена Ради Безпеки ООН. У березні 2001 р. Україна головувала на засіданнях Ради Безпеки ООН.

9 листопада 1995 р. Україна стала членом Ради Європи і пов'язує з участю в роботі цієї організації подальшу інтеграцію до Європи, Участь делегації України в засіданнях Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) покликана сприяти зміцненню демократії та правопорядку в Україні. Наприкінці січня 2001 р. в ПАРЄ відбулися слухання про свободу слова в Україні.

Співпраця України з Організацією європейської безпеки і співробітництва дозволила нашій країні одержати гарантії безпеки, поваги до незалежності й суверенітету, територіальної цілісності з боку Росії, СІЛА, Великої Британії.

Улітку 1997 р. в Мадриді Україна підписала Хартію про особливе партнерство з Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО).

Як країна-співзасновник Ради Євроатлантичного партнерства й активний учасник програми «Партнерство заради миру» Україна поглиблює практичне співробітництво з НАТО (проведення спільних операцій і навчань під егідою Ради Безпеки ООН). Україна і країни НАТО проводять регулярні консультації з питань регіональної безпеки, запобігання конфліктам, здобуття військової освіти.

Важливим напрямком зовнішньополітичної активності України є налагодження відносин з Російською Федерацією. Принципові розходження між Україною та Росією криються в різних підходах до Співдружності Незалежних Держав (СНД) і до розширення НАТО на схід.

Україна виступає проти перетворення СНД на наддержавну структуру зі своїми органами влади й управління. Україна виходить з того, що основні надії слід покладати на розширення співробітництва між державами на двосторонній основі, а СНД має сприяти перш за все вигідним торгово-економічним відносинам. У квітні 1994 р. Україна приєдналася на правах асоційованого члена до економічного союзу в рамках СНД. Це дало можливість налагоджувати стосунки, у яких Україна зацікавлена і які не суперечать її національним інтересам і чинному законодавству. З боку ж Російської Федерації простежується намагання перетворити СНД на структуру з наднаціональними повноваженнями.

Україна вважає, що ставлення до Організації Північно-Атлантичного Договору, як і рішення щодо вступу до нього — це внутрішня справа кожної суверенної держави. Однак Україна виступає проти того, щоб на території країни, яка вступила до НАТО, розміщувалася ядерна зброя. Росія виступає проти вступу до цього альянсу країн, які свого часу знаходилися у сфері впливу СРСР.

Проте у відносинах між Україною і Росією немає нездоланних труднощів. Важливе значення в розвитку двосторонніх відносин має досягнення домовленостей щодо розподілу Чорноморського флоту та підписання широкомасштабного Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Його підписали у Києві 31 травня 1997 р. Президент України Л. Кучма і Президент Росії Б. Єльцин. Сторони зобов'язалися будувати свої відносини без застосування сили, без економічних та інших засобів тиску. Україна та Росія зобов'язалися не укладати з третіми країнами будь-яких угод, спрямованих проти однієї із них. Договір підтвердив, що дві держави погодилися цивілізовано співіснувати, враховуючи власні інтереси й інтереси одна одної.

Перспективи розвитку відносин України і Росії вимагають створення нормативно-правової бази в фінансовій, податковій, банківській і митній сферах. Наприкінці 1999 — на початку 2000 р. загострилася енергетична криза в Україні, пов'язана з роз'єднанням єдиної енергосистеми. Україна, маючи велику заборгованість перед Росією за отримані енергоносії, не могла повністю розрахуватися за них. У 2000— 2001 pp. відбулися двосторонні переговори про подолання енергетичної кризи в Україні.

12 лютого 2001 р. відбувся візит в Україну Президента Росії Володимира Путіна. У ході переговорів були досягнуті домовленості про постачання газу через територію України в Європу; про співробітництво в галузі електроенергетики, освоєння космічного простору (спільна діяльність у ракетобудуванні). Велися переговори про борги України за енергоносії.

16 лютого 2001 р. у Харкові міністри закордонних справ України, Росії і Молдови обговорювали питання митного врегулювання. 13—14 грудня 2001 р. у Харкові пройшов російсько-український економічний бізнес-форум за участю В. Путіна й Л. Кучми, на якому було підписано угоду про добудову реакторів Рівненської та Хмельницької АЕС, співробітництво в сфері літакобудування, транзит російського газу через територію України, спрощення перетину кордонів для жителів Харківської та Білгородської областей, митного режиму прикордонної торгівлі, охорону екології річки Сіверський Дінець. Президент України Л. Кучма підкреслив, що Росія залишається стратегічним партнером на півночі. Саме тому 2002 р. був проголошений «роком України в Росії», а 2003 р. — «роком Росії в Україні». Протягом 2002 р. відбулися ряд зустрічей президентів України та Росії, на яких обговорювалися і вирішувалися різні економічні й політичні проблеми.

З’їзд КПРС

Двадцятий з'їзд КПРС, відбувся у Москві 14-25 лютого 1956. Найбільш відомий засудженням культу особи і, побічно, ідеологічної спадщини Сталіна.

Загальні відомості

З'їзд відбувся 14—25 лютого 1956 року в Москві.

Було присутньо 1349 делегатів з вирішальним голосом і 81 делегата з дорадчим голосом, що представляли 6 795 896 членів комуністичної партії Радянського Союзу і 419 609 кандидатів в члени партії.

На з'їзді були присутні делегації комуністичних і робочих партій 55 зарубіжних країн.

Порядок денний:

Звітна доповідь ЦК КПРС. Доповідач — М. С. Хрущов.

Звітна доповідь Центральної ревізійної комісії КПРС. Доповідач — П. Р. Моськатов.

Директиви по 6-ому п'ятирічному плану розвитку народного господарства СРСР на 1956—1960 роки. Доповідач Н. А. Булганін.

Вибори центральних органів партії. Доповідач — М. С. Хрущов.

Ідеологія

XX з'їзд зазвичай вважається моментом, що поклав кінець сталінській епосі і що зробив обговорення ряду суспільних питань дещо вільнішим; він знаменував ослаблення ідеологічної цензури в літературі і мистецтві і повернення багатьох раніше заборонених імен. Проте на ділі критика Сталіна прозвучала лише на закритому засіданні ЦК КПРС після закінчення з'їзду (див. нижче).

На з'їзді обговорювалися звіти центральних органів партії і основні параметри 6-го п'ятирічного плану.

З'їзд засудив практику відриву «ідеологічної роботи від практики комуністичного будівництва», «ідеологічного догматизму і начетнічества».

Обговорювалося також міжнародне становище, роль соціалізму як світової системи і боротьба його з імперіалізмом, розпад колоніальної системи імперіалізму і становлення нових країн, що розвиваються. В зв'язку з цим був підтверджений ленінський принцип про можливість мирного співіснування держав з різним соціальним ладом.

З'їзд ухвалив рішення про різноманіття форм переходу держав до соціалізму, вказав, що громадянські війни і насильницькі потрясіння не є необхідним етапом шляху до нової суспільної формації. З'їзд відзначив, що «можуть бути створені умови для проведення мирним шляхом корінних політичних і економічних перетворень».

Своєрідною підготовкою до критики Сталіна став виступ на з'їзді А. І. Мікояна, який різко розкритикував сталінський Короткий курс історії ВКП(б), негативно оцінив літературу з історії Жовтневої революції, Громадянської війни і радянської держави.

За свідченням іншого члена сім'ї Мікоянів,- авіаційного конструктора і делегата з'їзду Артема Мікояна, зал сприйняв виступ промовця негативно.

З'їзд вибрав ЦК КПРС в кількості 133 членів і 122 кандидатів, центральну ревізійну комісію у складі 63 членів.