Соціально-економічне становище українських земель в складі Росії на початку ХХ ст

Українські землі перебували у складі двох імперій: Росії та Австро-Угорщини. Східні райони (Лівобережжя, частина Правобережжя, Новоросія) входили до складу Росії і були в ній одним з найрозвинутіших районів. Галичина, Буковина, Закарпаття перебували під Австро-Угорщиною. Наприкінці XIX ст. Україна перетворилася на основний вугільно-металургійний район країни на початку 20 ст. підприємства, розташовані в Україні, становили половину Всеросійського виробництва чавуну, кам'яного вугілля, сталі, поташу, сільськогосподарських машин. Утворюються великі промислові центри: Донецький вугільно-металургійний, Криворізький та Нікопольський залізорудний та марганцевий басейни, Південно-Західний цукробуряковий район. Але загалом економіка України залишалася аграрною. 90% експортної пшениці Росії припадало на Україну. Економіка все більш інтегрувалася в загальноросійську, розширювалися зв'язки з різними регіонами країни.Особливостями розвитку капіталізму в Україні були висока концентрація виробництва, велика роль іноземного капіталу, розвиток монополій та фінансового капіталу. За рівнем концентрації промислового виробництва Україна посіла на початку XX ст. одне з перших місць у світі. Найвищого рівня концентрація виробництва досягла в Луганську, Харкові, Києві, Миколаєві, Юзівці, Одесі.В економіці України активно зростала роль іноземного капіталу. У 1910 р. частка іноземного капіталу в Україні досягала 80—90%.У цей період в економіці України активно діяли монополістичні об'єднання «Продамет», «Продвугілля», «Продвагон», «Покрівля», цукровий синдикат та ін. Вони монополізували виробництво і збуту промислової продукції.Виникали банківські монополії, посилювався процес зрощування промислового та банківського капіталу, з'явився фінансовий капітал. Про це свідчить діяльність Азово-Чорноморського монопольного банку, який відігравав провідну роль у виникненні фінансового капіталу в Україні, що було однією з типових рис імперіалізму.Попри те, що Україна була одним з найрозвинутіших регіонів Російської імперії, загалом її економіка розвивалась однобоко і за більшістю виробництв залежала від Росії. Частка України становила 70% видобутку сировини і лише 15% готової продукції. Усі верстви населення Росії були пригноблені, але особливо важкого економічного і політичного гніту зазнавав робітничий клас, у тому числі і в Україні. Робітники змушені були працювати по 12—13 годин на добу, одержуючи мізерну платню, жили в жахливих умовах. Світова економічнав Росії, що спричинила закриття і розорення багатьох заводів та фабрик, зросло безробіття. Користуючись зростанням армії безробітних, капіталісти посилили експлуатацію.

Розвиток капіталізму в Україні на початку XX століття сприяв соціальному оновленню суспільства. Українську буржуазію представляли переважно власники з дрібним капіталом, куркульство, згодом з'являються мільйонери, представники монополістичного капіталу — Терещенко, Харитоненко, Симеренко, Римаренко.
Сільське господарство було обтяжене напівкріпосницькими пережитками. Селянство сплачувало значні податки державі. Розорені селяни лишали свої домівки і йшли до міста на фабрики і заводи.
На початку XX ст. відбувалося бурхливе зростання числа інтелігенції, яка стала активним рушієм і носієм національної політичної свідомості, надавши українському питанню значення політичної проблеми.
Розвиток капіталізму призводив до руйнування національних перегородок: національні райони ставали багатонаціональними. У той же час в Україні, як і в інших районах Росії, царат проводив політику гноблення українського та інших народів, обмежував і переслідував розвиток національних культур. Українці зазнавали утисків і в соціально-економічній, і в політичній сферах. У школах, гімназіях, училищах, вузах заборонялося викладати рідною мовою. Більшість українського населення не була знайома навіть з елементарними досягненнями культури.
Рівень писемності в Україні був нижчим від середнього для Європейської Росії показника. Серед селян писемних було від 4 до 10%. У навчальних закладах заборонялося навіть говорити українською мовою, співати українські пісні, декламувати вірші, виконувати українські музичні твори. Будь-які прояви протесту з боку пригнобленого народу, спроби відродження української мови, літератури, школи царський уряд оголошував «мазепинством», «сепаратизмом», «українофільством».
Все це сприяло пробудженню національно-визвольного руху, головним змістом якого була боротьба проти царату за соціальне і національне визволення українського народу.

Цей період ознаменувався також виходом на арену суспільного життя політичних партій. «Русько-українська радикальна партія», 1900 р. виникла перша політична організація і на Наддніпрянщині. Д. Антонович, М. Русов, О. Коваленко та інші дали їй назву «Революційна українська партія» (РУП) Тоді ж відомі представники української інтелігенції С. Єфремов, Є. Чикаленко та Б. Грінчен-ко створили Українську демократичну партію ліберального спрямування, котра виступала за встановлення конституційного правління, автономії України, українського адміністративного апарату, української освіти.більшість цих партій виявиться неспроможною здобути підтримку мас, а головне — знайти порозуміння між собою. Отже, на початку XX ст. український народ, як і всі трудящі Російської імперії, зазнавав капіталістичного, феодально-поміщицького та національного гноблення, постійно страждав від репресивно-каральних заходів царизму, що штовхало його на боротьбу за повалення царського самодержавства, за демократичні перетворення в країні.