Розвиток суспільно-політичного та господарського життя Київської Русі та Галицько-Волинської держави.
Найбільшу владу і в Київській Русі, і в Галицько-Волинській державі мали князі. Князі опікувалися законодавством і судочинством, керували військом, ухвалювали рішення про оборону країни, беручи безпосередню участь у воєнних походах. Вони налагоджували відносини зі сусідніми державами, укладали мир або оголошували війну. Отже, послуговуючись сучасною термінологією, кажемо, що князь на руських землях був головою держави; він уособлював спокійне, звичайне життя всього суспільства.
Князівську владу передавали від батька до сина, тобто вона була спадковою. З усіх князів київський князь мав найбільшу владу; решта князів корилася йому як найстаршому, найавторитетнішому. Такі міжкнязівські відносини називають васалітетом, а форму державного правління – монархією.
Політичний устрій Київської Русі та Галицько-Волинського князівства дослідники визначають як монархо-федеративний.
Ради при князях.Крім князів, державну владу в руських землях здійснювали ради при князях, князівські з’їзди, віча. За сильної князівської влади роль ради була формальною; відповідно, коли князівська влада була слабшою, рада здобувала більшу вагу. Так, важливу роль відігравала боярська рада в Галицькому князівстві. Проте, хоч би якими впливовими були боярські ради, вони воліли мати при собі нехай і слухняного, а все-таки князя.
З’їзди князів.Неабиякі повноваження мали князівські з’їзди. Їх збирали нерегулярно і далеко не всі рішення таких зібрань було втілено у життя, проте питання, що їх обговорювали на з'їздах, мали здебільшого загальнодержавне значення. Особливо болючим питанням, що обговорювалося на князівських з’їздах, було питання захисту від половців. Тут князі виявляли рішучість і одностайність.
Віча.Збирали віча ще давні слов’яни. Давньослов'янські віча – це збори всієї громади для вирішення найважливіших питань її життя. Віча ж часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави, були зборами можновладців – впливових бояр, дружинників, заможного купецтва, і в цьому їхня відмінність від давніх віч.
Соціальний устрій Київської Русі та Галицько-Волинської держави
На верхівці соціальної піраміди руського суспільства були князі. Князі обіймали найбільшу владу в державі. Князем у руських землях міг бути лише представник родини Рюриковичів. Головою держави і найвпливовішим князем був великий князь київський. У столицях земель-князівств сиділи удільні князі. Кожне князівство, у свою чергу, поділялося на дрібні волості, якими теж правили князі. Тільки син князя міг бути князем. Крім князів, до панівних верств належали бояри. Боярські роди формувалися з місцевої родоплемінної знаті, а також із впливових дружинників, які за військову службу отримували від князів земельні маєтки. Разом із князями бояри становили правлячу верхівку держави, князівства. Великі бояри ставали воєводами, тисяцькими, а малі – соцькими, десяцькими, тіунами (управителями маєтків), дворецькими тощо.
Привілейованою соціальною групою руського суспільства булидружинники – професійні вояки. Вони брали участь не лише у воєнних походах, а й обіймали певні урядові посади. За вірну службу князеві дружинники отримували грошову винагороду, а також землю.
До привілейованих станів відносять і духівництво. Духівництво було найосвіченішою верствою тогочасного суспільства. Духівництво поділялося на верхівку (митрополит, єпископи, ігумени монастирів) та рядових священнослужителів. Помітну роль у житті відігравали ченці монастирів. Середину суспільної піраміди посідали міська заможна верхівка, а також купці та ремісники.
На нижніх щаблях соціальної піраміди руського суспільства перебували: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої.
Форми землеволодіння. Місце верств у суспільній піраміді визначалося великою мірою їхнім правом на землю. Основними землевласниками тоді були князі. Великий князь київський вважався головним власником землі. Залежні від нього удільні князі володіли окремими землями. Ще меншими територіями володіли волосні князі та бояри. Значні земельні маєтності мала православна церква. Крім земель, що перебували в приватній власності, лишалася, постійно скорочуючись, незначна частина земель, що ними володіли сільські громади. Поступово склалося вотчинне землеволодіння, яке передбачало закріплення тих або тих територій за певною гілкою князівського роду. Норми отчинного землеволодіння без кінця порушувалися силою зброї.