ХІ. Мережева організація політики та політичний вибір інформаційної доби

Всеохоплюючі зміни у соціальній, політичній, економічній, науково-технічній сферах сприяють зростанню у політичному процесі значення акторів третього сектору, численних груп інтересів, які беруть участь у формуванні політичних курсів та програм, впливають на особливості процесів як формального, так і неформального прийняття та реалізації політичних рішень державних органів влади, утворюють спеціфічні умови для політичного вибору.

Можна стверджувати, що під впливом становлення інформаційної доби та мережевої організації політичного протсору трансформуються сутність та механізми політичного вибору. За таких умов актуалізується питання підвищення ефективності діяльності та взаємодії політичних акторів (як публічних, так і непублічних), у зв’язку з необхідністю спільного використання обмежених ресурсів задля реалізації суспільних цілей.

Проблема осягнення впливу зазначених процесів на політичний вибір полягає в тому, що існуючі концепції та підходи (плюралістичні та корпоративістські або неокорпоративістські) до вивчення взаємодії державних органів влади та груп інтересів не завжди забезпечують отримання задовільних наукових результатів через методологічну «вузькість» та постійну мінливість форми та змісту відносин між різними типами акторів.

До сучасних та актуальних підходів може бути віднесений мережевий підхід, в основі якого лежить поняття політичної мережі. Мережевий підхід, пройшовши недовгий шлях розвитку, все ще не отримав достатньо визначеного статусу у науковому середовищі як на Заході, так і на вітчизняних теренах. На сьогоднішній день мережеві дослідження в політичній науці оформилися, з одного боку, як окремий напрямок у сучасному структуралізмі, насамперед, у вигляді мережевого аналізу, а з іншого – як політична теорія, що стосується вивчення ознак політичних мереж [Богуславська Катерина Олександрівна. Мережевий підхід у дослідженні зв'язків політичних акторів. : Дис... канд. наук: 23.00.01 – 2008].

У політичній теорії варто відзначити таких представників мережевого підходу, праці яких стосуються проблеми мережевої організації політики та впливу мереж на політичний вибір інформаційної доби, як К. Анселл, І. Афанасьєв, Дж. Бейдернікл, Т. Бьорцель, Ю. Брандес, Дж. Рааб, Б. Коулман, Е. Пьорл, В. Пугачов, К. Дінгверт, К. Даудінг, Г. Фолкнер, М. Кастельс, А. Касца, Т. Браунінгер, Д. Марш, М. Савард, Л. Пал, Дж. Річардсон, Р. Роуз, Дж. Шнейдер, C. Віліс.

Одним із теоретичних джерел мережевого підходу виступає парадигма постмодерну, зокрема ідеє мікрофізики влади (М. Фуко), симулякрів (Ж. Бодрійяра), різоми (Ж. Дельоза та Ф. Гватаррі), які було проаналізовано у попередніх підрозділах дисертаційного дослідження. Представники мережевого підходу активно використовують методологічні здобутки теорії рацоінального вибору, теорії ігор, критичного та постмодерного дискурс-аналізу, неоінституціоналістських підходів та ін.

У потскомуністичних країнах політичні мережі відіграють роль компенсаторів нерозвинених політичних інститутів, які забезпечують доступ до державних органів влади, сприяють виробленню стійких ідентифікаційних механізмів та забезпечують захист мережевим акторам, особливо у специфічних умовах акцій протесту, революцій та перебування в опозиції [С. В. Ситник МЕРЕЖЕВА СТРУКТУРА ПУБЛІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ТАУПРАВЛІННЯhttp://www.dy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=283]

Наприкінці 80-х років ХХ ст. політичні мережі набувають ознак формалізації та стають об’єктом пильної уваги науковців (Д. Марш, Д. Родс, Н. Енгель). Більшість з них відзначали, що основне призначення мережі – це комунікація. Природа мережі пояснювалася через аналіз поведінки основних акторів та мотивів, які вони переслідують, вступаючи в мережу. Стати учасником мережі спонукають ті переваги, які особи чи організації отримують, взаємодіючи у такий спосіб. А це – збільшення доступу до інформації, знань і фінансових ресурсів; отримання додаткових пабліцитних капіталів та легітимаційних ресурсів; зменшення ризиків шляхом координації та співробітництва. Наприкінці 90-х років мережі активно проникають у систему публічного управління.

Поширенню мережевої форми взаємодії зумовлює, з одного боку, існуюча система інформаційних технологій, яка більш адекватно відповідає новим організаційним, економічним і соціальним реаліям та стає інструментом створення нової системи управління. З іншої – соціальні фактори, які сприяють підвищеній вимогливості громадськості до діяльності урядових структур; перекладання на уряд вирішення зростаючих суспільних проблем. Відбуваються процеси, які характеризуються високим ступенем частоти контактів уряду та громадськості. Мережевий підхід до публічного управління зумовлюється такими факторами, як складністю взаємовідносин між різними соціальними групами, високим рівнем суспільних потреб та очікувань, значним зниженням рівня довіри населення центральним органам державної влади. Вважається, що у жодній системі взаємовідносин так не зближується урядові структури з громадськими та бізнес організаціями, як це має місце у мережах.

Поняття «політична мережа» у політичній науці та державному управлінні є чи не єдиним місцем концентрації згод науковців, незалежно від того інституційні чи ціннісно-моральні позиції вони відстоюють. За основу береться розуміння принципів внутрішньої будови та складових елементів мережі, таких як: політичні актори, політичні інтереси, владні відносини, колективні дії, сумісні позиції. Теорія політичних мереж формувалася як раз у той період, коли сильні позиції займали новий менеджмент, теорія ринку та системні підходи до аналізу управління. Щоб отримати право на існування, теорія мереж мала продемонструвати, що вона несе якісно нове розуміння політичних процесів, а самі мережі представляють нову модель управління. Звідси постійне підкреслення в аналізі політичних мереж значення публічної складової, акцентування на свідомих взаємодіях акторів у вироблені та реалізації політичних рішень, домінування спільного інтересу над приватним.

Ще у другій половині 50-х років ХХ ст., американський учений Дж. Фріман, досить близько підійшов до того, щоб окреслити політичну мережу. Так, досліджуючи політичні процеси, зокрема процеси прийняття державних та управлінських рішень, він указує на існування певних управлінських субсистем, представлених взаємодією бюрократії, урядовців та зацікавлених груп. Сам же мережевий аналіз публічної політики та державного управління, як метод дослідження відбувся набагато пізніше і пов'язаний з іменами таких дослідників як Д. Марш, Р. Родс, Ф. Шарпф, П. Кеніс, Л. О’Туул. Основними їх науковими переконаннями стало розуміння того, що сучасні суспільства характеризуються функціональною диференціацією і частковою автономністю суспільних підсистем. Приватні актори розпоряджаються важливими ресурсами та відповідно все частіше залучаються до встановлення формування державної політики та мають можливості впливати на процеси управління через мережевий механізм.

У наукових роботах про політичні мережі досліджуються питання відносин між групами інтересів та державою. Французька дослідниця Сабін Сорюгже зауважує, що у публічній політиці наукове поняття «група інтересів» охоплює реальність, яку надзвичайно важко визначити. У широкому значенні цього поняття (на відміну від його вузького значення як певної організації, яка спеціально створюється для того, щоб впливати на політичну владу задля реалізації власних інтересів), «група інтересів» означає певну сутність, що представляє інтереси якої-небудь частини суспільства у певному соціальному просторі. Така група, як актор, намагається впливати не лише на політичну владу, але також на інші групи чи на громадську думку в цілому. Держава у такому разі акумулює запити, що надходять від груп інтересів, при цьому її адміністративні і політичні структури самі можуть трансформуватися у такі групи [1, с. 342].

Родерік Родс [2, с. 123], вказав на те, що політичні мережі формуються у різних секторах політики сучасної держави і представляють собою комплекс структурних взаємовідносин між політичними інститутами та суспільством. Процес прийняття політичного рішення автор розглядає як фрагментований і розділений на різні «проблемні мережі» («issue network»), які складаються з значної кількості «активістів» («рolicy activists»), компетентних у сфері даної публічної політики, а також включають представників груп інтересів, державного апарату, академічних кіл, незалежних експертів. Створення таких мереж пов’язане з проблемами, які торкаються різних акторів, що зв’язані між собою спільними інтересами і спільним розумінням поставлених задач [3].

Л. В. Сморгунов відзначає, що мережевий підхід змінює розуміння держави як основного агента політики, на противагу ідеї домінуючої ролі держави у виробленні політики, мережа привносить розуміння ролевої рівності держави та її інститутів поряд з іншими політичними акторами у виробництві політичних рішень. Держава у концепції політичних мереж втрачає свою відносну незалежність у політиці, так як змушена вступати у взаємодію з іншими агентами політики та обмінюватися з ними своїми ресурсами [4, с.415-418].

Німецька дослідниця Таня Бьорцель вказує на тенденцію посилення залежності держави від інших акторів та субсистем у виробленні суспільних благ. Взаємозалежність між суспільними і приватними акторами є такою, що вже ні ринок, ні ієрархії не являються ефективними структурами для координації інтересів і ресурсів різних акторів залучених до процесу прийняття політичних рішень [5].

Наприкінці 90-х років різні концепції політичних мереж (Марк Тетчер, Девід Ноук, Франц Уран Паппі, Джері Бродбент) були пов’язані з різними моделями аналізу процесу прийняття політичних рішень. Достатньо відчутним виявився вплив інституційних теорій на обґрунтування концепції політичних мереж. Але, якщо Марч і Родс вказують на домінування саме інституційної складової політичних мереж, то Ноук зауважує на значенні для політичній мережі не стільки самих системних акторів, скільки взаємовідносин, які між ними формуються [1, с. 343]. Однозначно можна стверджувати, що в умовах мультимедійного суспільства відбуваються процеси фрагментації влади, публічна політика починає формуватися не лише формальними урядовими структурами, які володіють офіційним політичним статусом, а й рядом неформальних структур. Г. Гелмке та С. Левіцькі зауважують, що характер сучасної публічної політики засвідчує й те, що політична влада поступово починає набувати нового змісту, який демонструє сукупність формальних політичних структур (законодавча, виконавча, судова; політичні партії, урядові структури тощо) та сформованих на основі мережевих зв’язків неформальних інститутів (інституту партнерства, інституту патрімоніалізму, тощо – в залежності від ступеню демократичності суспільства). Р.Родс вважає, що політична мережа характеризується не лише взаємозалежностями між включеними організаціями, континуальною взаємодією між учасниками мереж, яка забезпечується обміном ресурсами, узгодженими цілями, а й визначеними «правилами гри», які забезпечують необхідний рівень довіри [2].

Основні напрацювання науковців засвідчують, що у теорії мереж сформувалися дві наукові школи, які використовують мережевий підхід як методологію дослідження публічних політик. Англосаксонська школа зосереджує увагу на вивченні мережевих взаємодій держави і груп інтересів. Німецька школа розглядає політичні мережі передусім як нову форму державного управління, яка якісно відрізняється від ієрархічної та ринкової.

Ще на початку нинішнього століття достатньо помітними були зміни політичних процесів, які призвели до ускладнення державної політики. Її вироблення почало характеризуватися залученням до прийняття державно-владних рішень різних акторів. О’Туул зазначав, жодна людина чи організація немає достатнього досвіду, повноважень та ресурсів, щоб ефективно виробляти та реалізовувати державну політику [6, с.167-169]. Сьогодні ми можемо говорити, що мережа починає відігравати ключову роль в політичній практиці стає свідомо цілеспрямовано впроваджуваною формою організації державного управління. Американські дослідники стверджують, що урядові мережі США з’явилися як протиставлення терористичним мережам. Продемонстрована ними ефективність у сфері національної безпеки, сприяла їх швидкій популяризації та була поштовхом до активного впровадження мереж у інших напрямах урядової діяльності.

Створення мережі – процес достатньо довготривалий і, якщо про це ще десять років назад не наважувалися говорити, то зараз є достатньо рекомендацій щодо конструювання мереж. Так американська дослідниця С. Нан пропонує поетапну схему побудови ефективної мережі, починаючи від визначення потреби у ній, закінчуючи забезпеченням потреб самої мережі [7].

Налагодити інформаційні потоки та сформування на їх основі сталі канали передачі інформації, розподілити функціональні обов’язки між учасниками мережі у досягненні суспільно значимих цілей, сформувати спільні норми та критерії оцінки ефективності роботи учасників мережі, запустити механізм обміну ресурсами (у тому числі й інтелектуальними), які знаходяться у розпорядженні учасників мережі та сформувати спільні, налагодити систему формальних та неформальних комунікацій – це основні завдання від вирішення яких залежить функціональність мережі. Особливістю мереж публічної політики є те, що вони представляють модель управління публічними справами, яка пов’язує державу та громадянське суспільство. Сама структура представлена комплексом державних, громадських організацій, приватних осіб, які мають певний спільний інтерес та формується з метою досягнення згод у процесі обміну ресурсами, якими володіють актори. Незважаючи на можливий нерівномірний розподіл інформаційних ресурсів, учасники свідомо беруть на себе зобов’язання вступити у взаємодію, визнають ресурсну залежність та сповідують культуру консенсусу. Відповідно всі актори є рівними у формуванні спільного рішення (дана проблема в теорії мереж отримала назву «проблема горизонтальної нерівності). Практично всі дослідники публічних політичних мереж підтримують Р.Родса у його ідеї, що основним для існування мережі є дотримання таких «правил гри», як прагматизм, пріоритетність національних інтересів, прийняття рішень через форум обговорення тощо.

Цікавим є питання створення управлінських мереж. Управлінські мережі потребують поетапного створення:

- перший етап передбачає створення регулюючих систем, в яких державні структури будуть відігравати ключову роль; трансформування бюрократичного апарату у гнучкий механізм з високим рівнем підзвітності; впровадження системи електронного уряду;

- другий етап передбачає формування лояльності до тих організацій, які долучаються до виконання державної місії, означення потенційних способів фінансування некомерційного сектору;

- третій етап включає формування системи інформаційно-комунікаційного забезпечення, яка передбачає збір інформації з мінімальними фінансовими витратами, широке її розповсюдження в режимі on-line;

- четвертий етап – це передача суб’єктам мережі права приймати рішення у вирішенні тих чи інших задач.

Найбільшим відображенням принципів публічного управлінням є модель – мережевий уряд (Networked Government), який є ініціатором формування публічно-приватної мережі (Public-Private Networks) та здійснює управління мережею (Government by Network). До основних характеристик мережевого уряду відносяться здатність приймати інноваційні рішення та швидко встановлювати нові контакти, здійснювати селективний відбір учасників мережі; здатність до стратегічного мислення та гнучкість. Публічно-приватна система є частиною мережі з надання публічних послуг та відображає нові форми управлінської діяльності у сферах перетинання суспільно значимих потреб та інтересів. Публічно-приватна мережа, яка формується для забезпечення ефективності управління. Її особливістю є те, що вона, по-перше, формується, як правило, на договірній основі з приватними та некомерційними організаціями. По-друге, уряд завжди виступає ініціатором створення мережі. По-третє, уряд може бути обмеженим у фінансових можливостях, але повинен мати достатній вплив, щоб координувати та узгоджувати дії учасників мережі, повинен надавати послуги та сприяти створенню належних умов для виконання іншими суб’єктами завдань, відповідно до цілей публічної політики.

За такої моделі уряд обов’язково здійснює функції управління мережею, через організацію процесу координування та узгодження дій між основними учасниками мережі. Хоча тут варто відзначити, що управління публічними мережами питання достатньо дискусійне серед науковців. Публічні політичні мережі є самоорганізованими та достатньо фрагментованими утвореннями, відслідкувати їх організаційну будову, як правило, практично не можливо. Коли мова йде про управління, маються на увазі політичні мережі, пов’язані із реалізацією політики та надання послуг, де уряд відіграє ключову роль. Неспроможність уряду зрозуміти природу певної політичної мережі та виявити головних акторів, може призвести до невдач реалізації політики.

Мережева структура проявляє себе досить нерівномірно і відсутня у тих сферах, які потребують швидкості прийняття рішень та підпорядкування єдиній волі (наприклад, силові структури). Поки що, як правило, не відносяться до суб’єктів мережевого управління в європейських країнах такі сфери як: зовнішня політика, національна безпека, у той час як у США мережеві системи поступово проникають і до даних секторів. У. Еггерс та С. Голдсміт вказують на безпрецендентний приклад американсько-іракської війни 2003 року, коли різко зросла кількість приватних фірм та добровільних організацій федерального рівня, задіяних до діяльності військових підрозділів. Між тим мережі активно формуються у галузевих секторах. Найчастіше це зумовлено такими факторами, як: існування галузевої системи державних і недержавних утворень, гостре відчуття ресурсної залежності, наявність спільного інтересу.

Відкритим залишається питання принципів просторово-територіального розгортання політичних мереж. Якщо теоретики схиляються тієї точки зору, що територіальний фактор (виокремлення місцевого, регіонального, національного, наднаціонального рівнів) не є визначальним для формування таких мереж, то практика показує, що на початковому етапі формування мережевої системи управління, основним є рівень місцевого самоврядування. Такі тенденції є наявними і в Україні, проблеми з реалізацією програми створення е-уряду, спонукають представників місцевого самоврядування об’єднуватися за мережевим принципом.

До основних задач таких мереж відноситься виявлення та розповсюдження найкращих практик у всьому діапазоні задач, які ставляться перед органами місцевої влади та реалізація принципу субсидіарності, шляхом зняття з держави функцій з надання тих публічних послуг, які можуть надаватися на місцевому рівні, шляхом розширення прав і можливостей органів місцевого самоврядування.

Важливо, знову ж таки, акцентувати увагу на тому, що в теорії політичних мереж конструюються взаємовідносини не стільки між державою і громадянським суспільством, як інституційними утвореннями та системними акторами, скільки між державними управлінськими структурами, громадськими некомерційними організаціями, приватними фірмами та бізнес-асоціаціями. Таким чином публічні мережі управління включають адміністративні структури та структури, які залучені до створення нового публічного порядку формування та реалізації державної політики. Такі мережі можуть бути як формальними, так і неформальними; міжгалузевими, міжурядовими; національними, локальними (регіональними, місцевими). Х. Брайнтон та М. Прован класифікують мережі публічного управління за такими типами:

- мережі поширення інформації. Основним завданням такої мережі –прийняття адекватних рішень через покращення комунікаційних контактів та співробітництво;

- мережі з надання послуг. Завданням такої мережі є досягти максимального задоволення потреб громадян у тих сферах, де уряд немає достатніх ресурсів, щоб надавати такі послуги;

- мережі з вирішення проблем. Завданням такої мережі є вирішення проблем пов’язаних з надзвичайними ситуаціями;

- мережі соціального капіталу. Завданням є накопичення соціального капіталу через реалізацію таких соціальних проектів як, наприклад, боротьба з наркоманією.

Досить часто управління через мережі переслідує також мету скорочення бюджетних витрат та перекладення надання деяких послуг на інших акторів. Перехід від системи розподілу державних ресурсів, до системи обміну ресурсами між учасниками мережі робить дану модель управління досить привабливою. Між тим американська практика та практика створення урядових мереж у Великобританії, показала, що впровадження мережевої системи управління, де в якості цілі політики переслідуються конкретна задача або вирішення конкретної проблеми, робить мережу досить фінансово затратною, неефективною та нетривалою, так як не досягається ефект мережі як самоорганізуючої системи.

Мережеве управління, скоріше, відповідає принципам «good governance». Мережеві структури найкраще адаптуються у суспільствах з достатнім рівнем політичної культури та розвинутими ринковими відносини, де визрівають об’єктивні потреби у такій трансформації, а саме: необхідність доповнення бюрократичних процедур гнучкою системою управління; необхідність формування бюрократичних програм на основі соціальних ініціатив; необхідність переходу від бюрократичних рішень до формування ринку рішень. Дослідники відзначають, що уряд, хоч і надалі продовжує нести відповідальність за прийняті рішення, проте й інші гравці, які й складають мережу, відчувають власну причетність до розробки політики. Саме розподіл відповідальності спонукає акторів діяти солідарно та вести пошук оптимальних рішень [].

Одними з основних передумов переходу на мережевий принцип управління є здатність до стратегічного бачення цілей політики урядом, здатність пропонувати оптимальні тактичні дії акторам та визначати їх ролі в мережі.

Важливою умовою реалізації ефективного мережевого управління є: зняття обмежень стосовно доступу до урядової інформації; накопичення знання та можливість його використання всіма учасниками мережі; дотримання правил та готовність нести відповідальність за результати. Мілворд та Прован вказують на те, що мережева ефективність є найвищою за умов, коли мережа є інтегрованою, а сама інтеграція централізована навколо владного ключового агента []. Така структура полегшує координацію і являється відносно дієвою. Не останню роль в ефективності мережі відіграють механізми фінансового контролю, здійснювані державою, які повинні бути прямими, а не фрагментованими та опосередкованими. Як необхідні, але недостатні умови ефективності мережі, визначаються ресурси та фактор загальної стабільності. Родс та Марч відзначали, що мережа є нічим іншим як продуктом обміну ресурсів у системі міжурядових відносин. Фінансові, організаційні, інформаційні ресурси, влада та легітимність визначають місце акторів у мережі та стратегії, що вони використовують у досягненні цілей. Безперечно внутрішня забезпеченість ресурсами, робить мережу потенційно ефективною, але й їх обмеженість ще не означає потенційну неефективність, так як цінними є ресурси не самі по собі, а їх обмін.

При відсутності загальноприйнятого критерію оцінки мережі, встановлюються такі рівні оцінювання:

- оцінка на рівні співтовариств. На цьому рівні мережі повинні оцінюватися у відповідності до внеску щодо задоволення інтересів членів співтовариства у межах якого створювалася мережа;

- оцінка на рівні мережі. Основним показником є стійкість самої мережі – наявність сталої групи агентів та наявність широких вільних та неофіційних зв’язків;

- оцінка на організаційному рівні – накопичення внутрішнього капіталу, яке посилює у агентів мережі відчуття необхідності підтримки саме такої форми взаємодії.

Загальноприйнятим є твердження, що наслідком процесу глобалізації стане перетворення людства на єдину структурно-функціональну систему. Ознакою системи є організація за принципом ієрархії, для якого притаманне забезпечення життєдіяльності системоутворюючих елементів та блоків за допомогою інших елементів та блоків []. Щодо сучасного світу, то не викликає сумніву очевидна нерівність між високорозвиненими країнами Заходу та іншими країнами. Отже, спостерігаємо, з одного боку, інформаційне суспільство, де все більше влади має так звана „датакратія”, тобто люди або інституції, які володіють великим масивом інформації (інакше кажучи, інформаційною владою), та інші суспільства, які в більшій чи меншій мірі відстають від розвинених країн.

Глобальні закономірності і тенденції інформаційного суспільства, що зараз формується, визначаються переважно інтересами та можливостями країн так званого „золотого мільярда” і впливають на життя інших країн. Нинішня ієрархічна система базується на гегемонії Заходу у різних сферах: інформаційній, валютно-фінансовій, військово-політичній.

На різних етапах свого розвитку людська цивілізація породжувала різні системи цінностей та власні міфи. Сьогодні це роблять мас-медіа, кіно, масова література. Ці компоненти корелюють одне з одним та утворюють системну картину світу. Кожна країна у всі часи мала власні соціально-ціннісні системи, які визначають подальший її розвиток, в тій чи іншій мірі гарантують її самозбереження. Такі системи утворюють віртуальний простір, тобто сукупність соціальних, культурних, ціннісних чинників, котрі можуть суттєво впливати на реальність: створювати її, підтримувати, а можуть і руйнувати. Віртуальний простір може бути рушійною силою змін у соціальній системі. Якщо цей простір не може задовольняти вимог, що висуваються суспільством, то настає так звана „втома” віртуальної системи, і цей процес призводить до змін у ній [].

Серед можливостей подальшого розвитку системи окреслюються такі: 1) руйнація системи та її заміна новим варіантом віртуальності; 2) збереження старої системи шляхом її трансформації; 3) повне відмежування від старих політичних гравців та старої віртуальності; 4) ритуалізація старого віртуального простору, яка є реакцією на його вичерпаність.

Головним конфліктом та рушійною силою процесу глобалізації є антогонізм між штучним (і, в першу чергу, в інформаційних суспільствах – віртуальним) та природним компонентами сучасних цивілізацій. Процеси формування віртуального простору інформаційних суспільств відбуваються так швидко в історичному плані, а трансформації такого простору та його впливу на життя окремих країн у добу глобалізації є настільки непередбачуваними з точки зору сучасного знання людства, що перед ним постало завдання створення нового світобачення на основі синергетичної інтеграції релігії, науки та культури.

Межа ХХ – ХХІ століть характеризується новими політичними, економічними, культурними процесами і тенденціями, які поступово набули глобальних масштабів. Можемо спостерігати складні реалії сучасного світу з його непередбачуваною політичною динамікою та економічними і соціальними трансформаціями. Нинішні глобальні трансформації значно мірою зумовлені тим, що людство вступає в інформаційну еру, якій притаманні складні процеси комунікаційної революції, інформаційних та психологічних війн, що суттєво впливають на встановлення світового порядку.

У глобальних медіа-імперіях акумулюється величезна економічна влада, яка починає впливати на соціальне та політичне життя окремих країн і регіонів, на міжнародні відносини, міжнародну політику. Вже можна говорити про специфічні форми існування мас-медіа і міжнародних відносин – це медіа-дипломатія і віртуальна дипломатія [] та мережова дипломатія [].

Отже, стратегії трансформацій віртуального простору за цією ознакою можемо поділити на: цивілізаційно-орієнтовані; культурно-орієнтовані; релігійно-орієнтовані; політично-орієнтовані; мотиваційно-орієнтовані; когнітивно-орієнтовані, вузькоіндивідуально-орієнтовані [Зернецька О., Зернецький П. Трансформації віртуального простору та парадигми впливу мас-медійних дискурсів // Політичний менеджмент. - 2005. - № 3 (12). - C.100-107]

Розвиток інформаційно-комунікаційних технологій призводить до трансформації багатьох напрямків життєдіяльності людини: політичної, економічної, соціальної, культурної та інших сфер. Перетворення торкнулися і засобів масової інформації. Традиційні ЗМІ поступово доповнюються або навіть замінюються новими мережевими медіа-ресурсами.

Загальновідомо, що ЗМІ – це частина політичної системи, окремий політичний інститут, який має унікальну властивість впливати на людей і маніпулювати громадською думкою, а також система взаємопов’язаних елементів, котрі пронизують суспільство і можуть відображати інтереси і держави, і партій, і окремих колективів []. Цим визначенням можна охарактеризувати і мережеві ЗМІ, але їх особливість полягає у тому, що інформація розповсюджується не традиційними каналами, а за допомогою мережевих мультимедійних технологій [].

Питання виникнення і розвитку інтернет-ЗМІ вже тривалий час аналізуються західними та російськими вченими, а в останні роки стають об’єктом досліджень і вітчизняних політологів, соціологів, економістів. Це свідчить про досить міцний зв’язок проблематики, яка аналізується, з актуальними практичними і науковими завданнями.

Означена стаття присвячена розгляду не досить дослідженому питанню щодо різновидів мережевих засобів масової інформації. Більшість вчених аналізують інтернет-ЗМІ у наступних ракурсах: особливості розповсюдження інформації, переваги та недоліки порівняно з традиційними ЗМІ, взаємозалежність інтернет-ЗМІ та преси, радіо, телебачення традиційного типу. Наприклад, І. Некрасова зосереджує основну увагу саме на розгляді функцій ЗМІ та їх трансформації, що пов’язані з активним розвитком інтернет-технологій [], І. Биков і О. Вартанова аналізують мережеві ЗМІ переважно у порівнянні з традиційними засобами масової інформації [], О. Водолагін бачить інтернет-ЗМІ як арену для політичної боротьби під час виборчих кампаній [], Г. Ковальчук досліджує основні питання розвитку нового типу радіо – інтернет-радіо [] і т.д.

На жаль, різновиди мережевих ЗМІ практично не досліджуються вітчизняними вченими, тому дану статтю можна вважати досить актуальною, а її основне завдання – показати українським науковцям, політикам і пересічним громадянам те різноманіття основних типів мережевих засобів масової інформації, які існують на сьогодні задля досягнення тих чи інших цілей.

Під мережевим засобом масової інформації розуміється сукупність інформаційних повідомлень та матеріалів, які розміщуються в електронній формі в Інтернеті або інших мережах, періодично оновлюються та призначаються для невизначеного кола осіб []. Вони схильні до оновлення інформації практично у режимі онлайн, тому з ними за оперативністю наданої інформації не може конкурувати жодний представник традиційних засобів масової інформації [].

Нові медіа та Інтернет у політичній комунікації приймають на себе багато напрямків традиційних ЗМІ, в тому числі успішно здійснюють функції агітації, пропаганди й організації. На думку О. Вартанової, сьогодні Інтернет як комунікативний майданчик та простір, де існують медіа-продукти, може замінити традиційні ЗМІ. Він виконує комунікаційну, інформаційну, мобілізаційну, партисипаційну, інтеграційну і навіть рекреаційну функції []. І. Биков, у свою чергу, переконаний, що традиційні ЗМІ чекає свого роду мутація та злиття з Інтернетом [].

На думку О. Вартанової, традиційні ЗМІ опановують інтернет-простір з метою збереження старої та створення нової аудиторії [], тому вони не завжди бувають правдивими і часто виявляються «кривим дзеркалом життя» []. У той же час В. Терещук переконаний, що використання традиційними ЗМІ мережевих технологій для поширення інформації та розвиток самостійних інтернет-видань створюють умови для безпрецедентного плюралізму думок та свободи слова, тому в українських умовах Інтернет є серйозною альтернативою офіційним джерелам інформації, які, як правило, контролюються з боку держави [].

Із народженням нового виду засобів масової інформації виникає і новий напрямок журналістики – інтернет-журналістика. Феномен журналістики у стилі онлайн, що виник на межі ХХ-ХХІ ст., отримав широке визнання у відповідній літературі []. Вважається, що інтернет-журналістика – це особливий різновид журналістики, при якому первинним та основним полем поширення інформації є глобальна мережа Інтернет [].

Як свідчить практика, мережеві та друковані ЗМІ дійсно активно взаємодіють між собою. Пояснюється це тим, що журналісти мережевих засобів масової інформації – здебільшого представники традиційних ЗМІ, які або працювали у друкованих виданнях, або й досі працюють там. Інтернет і зокрема мережева преса слугують професійним журналістам одним із головних джерел оперативної інформації. Взаємозалежність традиційних та мережевих ЗМІ пояснюється ще й тим, що традиційні журнали та газети часто висвітлюють актуальні проблеми віртуального життя, а інтернет-видання надають інформацію про проблеми суспільства, культури тощо, які ніяк не стосуються віртуальної реальності [].

Можна з упевненістю сказати, що мережеві засоби масової інформації порівняно із традиційними мають помітні переваги: 1) вартість їх створення та підтримки порівняно низька []; 2) навіть дрібний мережевий видавець може отримати свою читацьку аудиторію, причому навіть на міжнародному рівні [].

Зазначені переваги сприяють активному розвитку мережевих засобів масової інформації, онлайн-версій традиційних ЗМІ, а також до того, що у медійному просторі все більшу роль починають відігравати новини та сюжети із кіберпростору. Можна з упевненістю сказати, що на сьогодні Інтернет є найбільш оперативним медіа-ресурсом. У той же час висока оперативність мережевих ЗМІ може призвести до ненавмисних перекручувань інформації, яка передається [].

На думку І. Артамонової, інтернет-ЗМІ можна поділити на три основні групи: оригінальні ЗМІ, клони та гібриди, котрі відрізняються між собою у питанні інформаційних підходів (характері оновлення новин та їх упаковки, маркетингових стратегій тощо) та у питанні використання інтернет-технологій (інтерактивних можливостей, гіпертекстових посилань тощо). Клони, як правило, повністю копіюють друковані видання у структурі, наборі рубрик, текстових форматах, а публікуються частіше за все або одномоментно, або із деяким запізненням. Гібриди (модифіковані онлайн-версії традиційних видань) виходять у вигляді електронного варіанту конкретного друкованого видання зі своїм власним режимом роботи та форматом. Матеріали у гібридних інтернет-ЗМІ часто наповнюються гіпертекстовими посиланнями на інші Інтернет-ресурси, що дозволяє значно розширити інформаційне поле. Оригінальні інтернет-видання не мають друкованих аналогів і характеризуються наступними якостями: публікація матеріалів у режимі нон-стоп; посилання на інші джерела; вільний доступ до архівів; інтерактивна взаємодія з читачами тощо [].

Можна виділити й інші типи інтернет-ЗМІ, до яких належать суто мережеві видання (які виходять лише в Інтернет) та мережеві версії традиційних офлайнових ЗМІ. Крім цьогоІінтернет-ЗМІ поділяються за типом свого змісту на новинні, коментарійні, змішані; за приналежністю – на державні, медійні, незалежні, ЗМІ, які належать політичних групам або бізнес-структурам []. У праці «ЗМІ та Інтернет: проблеми правого регулювання» (під редакцією В. Монахова) зазначається, що за типом змісту або контенту крім новинних, коментарійних та змішаних мережевих ЗМІ, існує й інша варіація класифікації інтернет-ЗМІ: авторські, редакційні та змішані. Залежно від тематики виділяються монотематичні та політематичні мережеві ЗМІ, а також існують національні та регіональні інтернет-ресурси [].

О. Коцарев пропонує іншу типологію мережевих засобів масової інформації. Дослідник виділяє п’ять основних типів інтернет-ЗМІ: інтернет-телебачення, інтернет-радіо, інтернет-газети, інтернет-журнали і новинні сайти [].

Одним із синтезованих ЗМІ спеціалісти вважають інтернет-радіо, оскільки воно об’єднує у собі риси радіо, як аудіального ЗМІ, та Інтернету з його візуальними можливостями. Можна припустити, що цей синтезований засіб масової інформації набув нових якостей і став розвиватися за своїми законами, що дозволило багатьом дослідникам визначити його як новий різновид ЗМІ. Сьогодні радіо в Інтернеті можна розділити на дві основні групи, які мають принципові відмінності: мережеві радіостанції, які не мають аналогу офлайн, і версійні сайти традиційних радіостанцій [].

Інтернет-телебачення – це спеціальні сайти, які виконують основне завдання – поширення суспільно значущої масової інформації переважно аудіовізуального типу, яке здійснюється через відеофайли або файли перегляду передач у реальному часі [].

Класифікація інтернет-ЗМІ може здійснюватися за різними критеріями. Відповідно, типів мережевих засобів масової інформації існує досить велика кількість, які потребують більш ретельного вивчення. Серед перспектив подальших розвідок можна виділити такі: детальний опис кожного типу інтернет-ЗМІ та аналіз їх функціонування в умовах трансформації українського суспільства [Медведчук М. ОСНОВНІ РІЗНОВИДИ МЕРЕЖЕВИХ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Sup/2011_22/Rozdil_2/14_Medvedchuk.pdf].

Мережі публічної політики змінюють суть поняття ефективності управління. Ефективність мереж публічної політики часто оцінюється за якістю задоволення суспільних потреб, до яких долучають такі параметри як трансакційні витрати, тобто ті затрати, які були спрямовані на підтримку координації учасників мережі чи витрати, які супроводжують агентів взаємодії (витрати збору та обробки інформації; витрати проведення переговорів та прийняття рішення, витрати контролю тощо.

По-перше, изначення місця та ролі політичного вибору у структурі політичного рішення залежить від вибору політичного курсу, встановлення пріоритетів політичного розвитку, оцінки наслідків та результатів альтернативних політичних рішень, врахування передбачуваних елементів політичного рішення, вироблення гіпотез щодо невідомих елементів та наслідків рішення, які можуть проявитись після його прийняття.

По-друге, узагальнення концепцій політичних мереж у теорії публічної політики та управління дає підстави виокремити два основних напрями, які вказують на предметне розмежування, що має місце при аналізі поняття «політична мережа»: мережі прийняття політичних рішень та мережі політики. Перші – розкривають відносини між управлінськими, громадськими та бізнес структурами та охоплюють взаємодію таких акторів політики, як парламентські партії урядових міністрів, асоціацій бізнесу, профспілок, професійних спільнот, груп суспільних інтересів. Другі – це мережі надання публічних послуг. Ці мережі відображають нові форми управлінської діяльності у сфері задоволення публічних потреб та інтересів.

ПІДСУМКИ

У сучасному світі, під впливом глобалізаційних процесів набувають нового змісту фундаментальні засади політичної взаємодії, такі як політичний вибір, політична суб’єктність, суверенітет, правові норми, інститути тощо. Водночас, демократія та ринкова економіка залишаються найбільш ефективними соціально-політичними системами. Намагання прийняти виклики постсучасності з боку демократичних інститутів ілюструється такими концепціями, як «урядування» (governance), глокалізація, медіатизація.

Формування простору політичного вибору, механізмів раціонального прийняття політичних рішень у демократичних країнах залежить від взаємодії інституцій влади та громадянського суспільства.

Трансформації посткомуністичних країн, які покликані знайти адекватні відповіді на виклики постіндустріального, інформаційного суспільства, що стає реальністю у країнах консолідованої демократії та визначає політичну перспективу у світовому масштабі. Можна стверджувати, що реалізація демократичного переходу неможлива без заміни традиційних засобів адміністрування та державного управління, що спираються на правила і авторитет влади, який підкриплено потенціалом здійснення насильницьких дій (М. Вебер) на «м’які» форми реалізації, що використовують інформацію, комунікативні механізми взаємодії та конкуренцію державних послуг.

Одним із нових напрямків економічних досліджень виступає теорія суспільного вибору, якавиходить з передумови, що методи аналізу ринкової поведінки індивіда універсальні. Їх можна застосувати до будь-якої зі сфер, де людина повинна зробити вибір. Саме тому, економічні дослідження, послідовно використовуючи принципи класичного лібералізму і методи мікроекономічного аналізу, активно втрутились у політичне, соціальне та правове поле аналізу. Таке втручання отримало назву «економічного імперіалізму»: критикуючи державне регулювання, представники теорії суспільного вибору зробили об’єктом аналізу не вплив кредитно-грошових і фінансових заходів на економіку, а сам процес прийняття урядових рішень.

Основна передумова економічної теорії суспільного вибору полягає в тому, що люди діють у політичній сфері, реалізуючи особисті інтереси, і що немає непереборної межі між бізнесом і політикою. Ця теорія послідовно викриває міф про державу, у якої немає ніяких інших цілей, крім турботи про суспільні інтереси. Таким чином, теорія суспільного вибору вивчає різні способи і методи, за допомогою яких індивиди використовують урядові установи у своїх власних інтересах.

Демократичне урядування неможливе без вільного, раціонального вибору громадян, які визначають напрямки та темп перетворень. Демократичний вибір у процесі взаємодії влади та громадян виступає дієвим механізмом політичного контролю, підвищення ефективності діяльності оргнаів державної влади.

Разом із тим вибір оптимальної моделі взаємодії влади та суспільства обумовлений такими чинниками сучасного політичного процесу, як:

- маркетизація (заміна традиційних бюрократичних командно-адміністративних механізмів ринковими);

- орієнтація держави на надання послуг, орієнтованих на споживача та створення умов для вибору послуг;

- децентралізація управління, наближення центру прийняття рішень до громади;

- підвищення відповідальності за результати урядування, оцінка ефективності уряду результатами для безпосереднього споживача державних послуг.

Процес формувіання політичного вибору, пройшовши ряд історичних етапів, сьогодні обумовлений наступними факторами.

По-перше, політичний фактор, який полягає у необхідності створення демократичних політичних інститутів, становленні громадянського суспільства, модернізації економіки.

По-друге, соціальний фактор. Усі країни вирішують серйозні соціальні проблеми, що виникають при переході від індустріального суспільства до інформаційного.

По-третє, економічний чинник, важливість якого обумовлена економічною кризою, проблемами світової фінансової системи.

По-четверте, інституційний фактор: національні уряди стають частиною глобальної економіки і глобальної політичної системи та вимушені конкурувати з глобальними політичними та економічними акторами. При цьому збільшується вплив і значення неурядових організацій.

Таким чином, виникає нова конструкція, за якої політична і розпорядча влада все більше концентрується на глобальному (наднаціональному) та локальному (регіональному) рівнях.

У теоретичних підходах щодо аналізу політичного вибору на зміну теорії раціонального вибору, з її положеннями «економічного егоїзму», приходить теорія суспільного вибору (Дж. Бюкенен, М. Олсон та ін.), де одним із головних положень виступає орієнтованість політичних акторів на стратегічну взаємодію.

Це актуалізує необхідність відтворення класичних політологічних доктрин та підходів до розуміння сутності політичного вибору з метою кращого розуміння сучасної політичної структури та передбачення майбутніх трансформацій політичної взаємодії, ролі та функцій політичного вибору.

Феномен електорального вибору передбачає спеціально організовану ситуацію, певнф визначені умови, коли суб’єкт робить вибір із запропонованих оргнаізаторами виборів альтернатив (кандидатів та партій). Структура готовності до здійснення свідомого політичного вибору охоплює три компоненти: когнітивний (усвідомлення об’єкта), афективний (емоційна оцінка об’єкта) і поведінковий (послідовна поведінка щодо об’єкта).

На етапі формування альтернатив вирішення суспільної проблеми важливим є вибір мети рішення та відбір необхідної для прийняття рішення інформації. Одна із вимог до ефективного політичного рішення – його своєчасність, тобто вибір оптимального часу для прийняття рішення. На етапі безпосереднього прийняття (ухвалення) політичного рішення основним елементом виступає вибір однієї із наявних альтернатив. Тут розглядаються максималістська, нейтральна та мінімально можлива альтернативи. На вибір альтернативи впливають такі технологічні детермінанти, як директивність, адресність, законність, наявність ресурсів для реалізації, логічність, можливість контролю. Після реалізації рішення необхідно обрати напрямки модифікації політики.

Таким чином, на всіх етапах формування, прийняття та реалізації політичного рішення визначальна роль належить процедурам політичного вибору.

Механізм впливу комунікативних процесів на здійснення електорального вибору складається з таких етапів, як формування в індивіда стану готовності до дії або сприймати інформацію певним чином, пошук додаткової інформації про соціально-політичну ситуацію, ситуацію виборчих перегонів, про окремих політиків чи кандидатів, політичні партії і сили, прийняття рішення, перевірка прийнятих рішень на вірогідність і можливість реалізації у конкретній соціально-політичній ситуації.

В основі формування оціночного ставлення до електорального процесу, до альтернатив електорального вибору знаходяться комунікативні процеси, які визначають особливості сприйняття, обробки інформації, приймання електорального рішення тощо. При цьому певні політичні вподобання починають формуватися задовго до початку виборчої кампанії.

Одним із визначальних чинників, які обумовлюють сутність та характеристики політичного вибору на даному етапі розвитку, виступає експансія технологічного функціонування, яке утворює нові стандарти, а також уніфікує та систематизує процес політичного вибору, політичну взаємодію в цілому.

Вплив технологічного удосконалення засобів передачі та отримання інформації найбільше відчутний у політичних комунікаціях, які стають більш динамічними, глобальними, відкривають нові можливості інтерактивного спілкування за допомогою інтеграції та передачі текстової та аудіовізуальної інформації. Безумовно, це позитивно впливає на процес політичного вибору. Проте, з іншого боку, ці можливості не завжди реалізуються, а комунікація (зокрема, політична) не стає більш змістовною.

Можна стверджувати, що сучасний політичний процес характеризується найвищим темпом політичних змін, які часто випереджають формування загальновизнаних (що принципово важливо з точки зору демократичного розвитку), ефективних механізмів для оптимальної взаємодії та дії суб’єктів, політичних акторів і учасників в умовах становлення інформаційного суспільства та глобалізації.

Повною мірою це стосується процесу політичного вибору: його умови мінливі, правила політичної боротьби швидко змінюються через зростання обсягу інформації, а вплив зовнішнього (міжнародного) середовища зростає.