Українська культура сьогодні: стан та перспективи розвитку

Питання про державну підтримку розвитку культури, про викорис­тання культурної політики як ефективного інструменту онов­лення сус­пільства надзвичайно гостро постало в Україні після прого­лошення не­за­лежності. Адже саме з цього моменту дедалі більшої сили й розмаху в духовно-культурному житті набули три складні, суперечливі та неод­но­значні процеси:

1. Перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів, орієнтирів, настанов поведінки.

2. Повернення традиційних цінностей національної культури, від­тво­рен­ня релігійних та національних форм світосприйняття.

3. Проникнення і адаптація на національному ґрунті нової системи цін­ностей, які характерні для духовно-культурного життя західної циві­лі­­зації.

Зіткнення цих різновекторних культуротворчих потоків призвело до своєрідного руйнівного вибуху у свідомості як на рівні окремої люди­ни, так і на рівні суспільства, кризи національної ідентичності, втрати почуття історичної перспективи і зниження рівня самооцінки нації. До­слід­ники назвали цей феномен ″культурним шоком в посткому­ністичних суспільствах″. Його загальними рисами, характерними для більшості країн перехідного періоду, є ерозія системи соціальної мо­тивації, зрос­тання стресу, моральної перевтоми, розчарування та невдоволення серед широких верств населення, підвищена конфрон­таційність суспільства і помітна ностальгія за тоталітарним ″порядком″.

Закономірно, що відмова, бодай навіть часткова, від старої шкали цінностей вивела суспільство із рівноваги, а відсутність чіткої нової сис­те­ми цінностей не давала йому змоги стабілізуватися. За цих умов гасло духовного відродження абсолютно логічно було висунуто на перший план. Суть його полягала в пошуку в глибинах історії та національної тра­ди­ції надійної та стабільної світоглядної опори, яка була вкрай необ­хід­на в умовах перехідного періоду.

За останні роки було зроблено чимало для адаптації сфери культури до нових соціально-економічних умов. З цією метою розроблено й прийнято ряд нових законів для сприяння розвитку окремих сфер культури: ″Про музеї й музейну справу″, ″Про бібліотеки й бібліотечну справу″, ″Про кінематографію″, ″Про охорону культурної спадщини″, ″Про вивіз, ввіз і повернення культурних цінностей″, ″Про добродійність і благодійні організації″.

Державне фінансування української культури здійснюється за ″залишковим принципом″. Тому особливо цінною є допомога благодійних фондів і меценатів, що виділяє засоби на проведення широкомасштабних акцій, фестивалів, культурно-художніх проектів, на розвиток тих або інших областей культури. З 1994 року діють Фонд сприяння розвитку мистецтва й фонд ″Відродження″. В 1995 році почав діяти Міжнародний благодійний фонд ″Українська ліга меценатів″.

Національна культура розвивається в декількох напрямках. Держава насамперед приділяє увагу розвитку культурних зв’язків України з іншими країнами миру. Основною формою таких контактів стали Дні культури України й різні художні фестивалі. За роки незалежності проведені Дні української культури в Болгарії, Словаччині, Росії, Казахстані, Узбекистані, Німеччині й інших країнах. Самим масштабним заходом такого роду стали Дні культури України у Франції, де більше 500 представників всіх напрямків української культури протягом майже трьох місяців провели близько 200 культурно-художніх акцій.

Розвиток культури в регіонах, крім великих обласних центрів, довгий час перебував у деякому застої. Тому зараз кожна українська культурна або художня акція стає подією державного значення. Донецька область славиться міжнародними й регіональними фестивалями мистецтва ″Прокофьевская весна″, що відбуваються з 1991 року. У Севастополі на базі міського театру танцю проходить Міжнародний фестиваль бального танцю ″Севастопольський вальс″. У Львові щорічно проходять фестивалі ″Віртуози″ і ″Контрасти″. Визнаним центром фестивального життя став Луцьк, де проводяться поетичний фестиваль ″Оберіг″, фестиваль дитячої творчості ″Солом’яний дзвін″, фольклорні фестивалі ″Берегиня″ і ″Поліське літо з фольклором″. Одержали визнання у публіки одеський музичний фестиваль ″Два дні й дві ночі нової музики″, полтавський ″Сорочинський ярмарок″ і щорічний фестиваль дитячої творчості ″Золотий лелека″ у Миколаєві.

У рамках державної програми ″Повернуті імена″ на батьківщину повернулися архіви В. і М.Кричевських, О.Олеся, О.Ольжича, І.Багряного, І.Стравінського й багатьох інших всесвітньо відомих художників, літераторів і діячів науки. На знак доброї волі й дружби братніх народів за рішенням Міністерства культури Росії Санкт-Петербург повернув Києву сім фресок Михайлівського Золотоверхого монастиря. Під час Другої світової війни вони були вивезені до Німеччини, а після перемоги виявилися в Ермітажі. Уряд Німеччини передав нашій країні коштовну ікону XVI століття ″Вхід Господень до Єрусалиму″. З Нью-Йорка в Україну повернулися вісім відомих художніх творів, серед яких портрети українських гетьманів XVII–XVIII століть, а також бронзовий барельєф гетьмана Павла Скоропадського. Радісною подією в культурному житті стала й передача Венесуелою 300 робіт видатного українського художника Василя Кричевського, серед яких картини, написані маслом, акварелі, замальовки, ескізи (у тому числі архітектурні проекти музею Шевченка в Каневі), графіка, орнаменти, зразки книжкових обкладинок і предмети із сімейного музею. Відповідно до бажання доньки художника Галини Кричевської де Лінди, ці безцінні скарби помістять у музеях Києва, Харкова, Полтави й Канева – міст, з якими тісно зв’язаний творчий шлях її батька.

Книговидання. Демократизація суспільства, впровадження ринкових відносин у видавничу справу відкрили перед видавцями практично необмежені можливості. ″Дефіцит″ різних видів книжкової продукції був швидко переборений. Але разом із цим постраждала якість книг. З’явилася безліч низькопробних видань із неймовірною кількістю помилок. Нові видавництва швидко виникали й так само швидко зникали із книжкового ринку. ″Перебудова″ докорінно порушила звичний режим діяльності друкарень, бібліотек і книготорговельної мережі. Роздержавлення видавничої справи болісно відбилося на бібліотеках. Надходження книг у бібліотечний фонд різко скоротилося, стали закриватися невеликі районні бібліотеки. Замість звичайних книгарень з’явилися книжкові вуличні ″розвали″ і ринки.

Останнім часом, щоправда, у книжковій справі намітилися певні поліпшення. Зокрема, у більшості міст України були відкриті як книжкові супермаркети, так і спеціалізовані книжкові магазини. Так, у Дніпропетровську функціонує магазин ″Біла книга″, присвячений виключно виданням українською мовою.

Економічні проблеми, які переживає незалежна Україна останнім часом, негативно відбилися на видавничій справі. Майже вдвічі знизився випуск книг за найменуваннями, ще більше – за накладами. Зараз в Україні працює понад 600 видавництв різного профілю – державні, кооперативні, приватні, причому 30 – 35 з них видають понад 50 найменувань книг у рік, 70 – 90 – від 20 до 50 найменувань, інші – не більше двадцяти. В Українську асоціацію видавництв і книгорозповсюджувачів входять тільки 110 видавництв. Також у країні створюється власна база для виробництва паперу й поліграфічних матеріалів. І хоча за кількістю найменувань випуск книжкової продукції зростає (у 2001 році було видано 10 614 найменувань, що майже на 3,5 тис. більше в порівнянні з 1990 роком), за статистикою, на одного українця в 2003 році доводилося всього 0,5 книги. А якщо врахувати, що з випущених 39 млн. книг 26 млн. – це різні підручники, то на одну людину доводиться 0,36 екземпляра художніх творів (для прикладу, у 1930-і роки цей показник дорівнював чотирьом).

За статистикою, за рік в Україні продається близько 70 млн. книг, з них 30 млн. вітчизняного виробництва. Сьогодні на людину доводиться 0,3 книги в рік, до того ж лише 70% з них – українською мовою.

Держава зобов’язана сприяти розвитку української видавничої справи. Одним з важелів підтримки книговидання в Україні став випуск друкованої продукції за державним замовленням на виконання Програми випуску соціально значимих видань, реалізація якої почалася у 1997 році. Відповідно до цієї програми при участі Експертної ради визначаються назви книг, які будуть видаватися за рахунок бюджетного фінансування. Також для кожного виду літератури встановлюється орієнтовний тираж, що буде видаватися за рахунок держбюджету.

Характерною ознакою сучасної видавничої справи й книжкової торгівлі стало проведення великої кількості щорічних книжкових ярмарків і фестивалів. Міжнародний книжковий ярмарок ″Кримська весна″ проходить у Ялті, міжнародну книжкову виставку-ярмарок ″Зелена хвиля″ приймає Одеса, щорічний Форум видавців Асоціація українських письменників організовує у Львові, на виставку-ярмарок ″Книжковий салон″ запрошує Херсон. А в Києві постійно проводиться міжнародний ярмарок ″Книжковий світ″.

Бібліотеки. На сьогодні бібліотечна мережа України складається з майже 45 тисяч бібліотек – публічних, спеціалізованих, академічних, вузівських, шкільних і т.п. Їх загальний фонд досягає 875 млн. одиниць. Величезні фонди мають Науіональна бібліотека ім. В. Вернадського, створена у 1918 році – 12 млн. примірників. Харківська державна наукова бібліотека ім. В.Короленко (1886) – 6,5 млн. примірників, Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника (1940) – 6 млн. примірників, Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека (1834) – 2,3 млн. примірників, Миколаївська обласна універсальна наукова бібліотека ім. О.Гмирьова (1881) – 2,3 млн. примірників, Державна історична бібліотека України (1939) – 750 тис. найрідших книг і документів. Провідною публічною бібліотекою України є Національна парламентська бібліотека, що дає можливість читачам (100 тис. читачів щороку) скористатися 4 млн. книг, періодичними виданнями (на папері й електронних носіях), аудіовізуальними й образотворчими матеріалами, картами, нотами. Бібліотека обладнана сучасною комп’ютерною технікою, що хоч і дуже повільно, але все-таки впроваджується в усі галузі книговидання й бібліотечну мережу.

Засоби масової інформації. На сьогоднішній день в Україні зареєстровано більше 20 тис. періодичних видань. З них близько 9 тис. – видання загальнодержавної, регіональної й закордонної сфери поширення, інші – місцеві. До першої групи ставляться 3427 газет, 4073 журналу, 351 бюлетень, 73 альманаху, 716 збірників, 173 календаря, 46 дайджестів, друга представлена лише газетами й виданнями журнального типу. Видають періодику не тільки держава й органи місцевого самоврядування, наукові установи, творчі союзи, підприємства, навчальні заклади, суспільні, релігійні й партійні організації, але й частки особи. Більшість періодичних видань має інформаційний напрямок (1650), друге місце займає періодика для дозвілля (1072) і загальнополітична (1033). Істотну вагу мають видання, що висвітлюють питання економіки й бізнесу (499), наукові (1019), науково-популярні (572), медичні (244), спортивні (142), для дітей (264), для жінок (45), виробничо-практичні (460), правові (206), галузеві (226), історичні (100), з питань мистецтва (124), а також рекламні видання (840). Останніми роками помітно виросла чисельність передплатників як в Україні, так і за кордоном.

В Україні українською мовою виходить 4084 періодичні видання, 2620 – російською, 10 – угорською, 2 – болгарською, 4 – польською, 6 – румунською, 4 – кримсько-татарською, 27 – англійською, 2 – німецькою й одне видання – китайською. Крім цього, з різних країн, насамперед з Росії, в Україну надходить безліч різноманітних періодичних видань. Деяким журнально-газетним видавництвам держава надає фінансову допомогу. В основному це дитячі видання, такі як газети ″Зірка″, ″Ліхтарик″, ″Казковий вечір″ і журнали ″Країна знань″, ″Однокласник″, ″Веселочка″, ″Дзвіночок″. Відповідно до бюджетної програми ″Фінансова підтримка друку″ ця допомога розширює свою географію й обсяг.

Значний вплив на формування художнього смаку й світогляду людини сьогодні робить телебачення. В Україні воно почало розвиватися й поступово вдосконалюватися з 1930-х років. Так, в 1932 році відбулася перша передача рухливого зображення, через два роки з’явився звуковий супровід, а в 1938 році почав працювати телевізійний передавач у Києві, що ретранслював телевізійний сигнал з Москви. Перша офіційна самостійна спроба передачі зображення в Україні була здійснена 1 лютого 1939 року.

1990 рік став початком становлення в Україні недержавних (комерційних) телерадіокомпаній. Першим було творчо-виробниче об’єднання ″Тб-Старт″. До лютого 1994 року, коли у дію вступив Закон України ″Про телебачення й радіомовлення″, Держтелерадіо і його обласні керівництва видали близько двохсот реєстраційних свідчень на право діяльності в сфері телебачення й радіомовлення недержавним телерадіокомпаніям (студіям, редакціям).

За цей же період було відкрито й десять нових державних телестудій (Вінниця, Полтава, Тернопіль, Хмельницький, Черкаси, Севастополь і ін.). Їхню діяльність спрямовує Державний комітет телебачення й радіомовлення України.

Сьогодні в системі Держтелерадіо України функціонують 24 обласні державні телерадіокомпанії, державна телерадіокомпанія ″Крим″, а також регіональні телерадіокомпанії в містах Києві і Севастополі. При цьому частка недержавного сектора телебачення й радіомовлення в інформаційному просторі України перевищує 96%, і тільки близько 4% належить державі. Майже половина обласних (регіональних) державних телерадіокомпаній веде всі свої передачі українською мовою, що є рідною для переважної більшості місцевого населення. Національною радою України з питань телебачення й радіомовлення зареєстровано 1100 телерадіоорганізацій всіх форм власності, з яких 30 – державних. Середньодобовий обсяг телемовлення становить близько 350 годин.

Література. Сучасна українська література представлена безліччю талановитих авторів, що працюють у різних жанрах. У літературі почали з’являтись нові теми, зрештою змінився і підхід до творчості, модернізм змінився постмодернізмом. Український постмодернізм зародився у кінці 1980-х pp. і пов’язаний з іменами Ю.Андруховича, О.Ірванця, В.Неборака (літературне угрупування ″Бу-Ба-Бу″), а пізніше і з представниками таких груп, як ″Пропала грамота″: Ю.Позаяк, В.Недоступ; ″Лу-Го-Сад″: І.Лучук, Н.Гончар; ″Нова дегенерація″: І.Андрусяк, І.Ципердюк; ″Орден чину ідіотів″: Н.Гончар, Р.Козицький, В.Костирко, А.Крамаренко та інші.

До визначальних рис постмодернізму слід віднести поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо.

Нова література незалежної України представлена іменами таких письменників і поетів, як О.Забужко, Ю.Андрухович, В.Неборак, І.Калинец, Л.Подеревянський, В.Габор, Ю.Винничук, М.Матіос, В.Діброва, К.Москалець та ін. Для сучасної української літератури характерна розмаїтість жанрів, їй властиві свої, особливі стилістичні ознаки. Останнім часом українські автори домоглися успіху навіть у тих жанрах, до яких раніше представники вітчизняної літератури практично не зверталися. Прикладом можуть бути доробки науково-фантастичної прози (″Аргонавти Всесвіту″ В.Владко, ″Кришталевий рай″ Д.Бузько, ″Чаша Амріти″ О.Бердника), роботи українських прозаїків М. і С.Дяченко в жанрі фентезі й др.

В Україні проходять різноманітні літературні конкурси на кращі прозаїчні, поетичні й драматургічні доробки. Засновником одного з таких конкурсів є львівське видавництво ″Кальварія″. Для того, щоб відзначити кращих авторів, засновано тридцять літературних премій. Одержують українські письменники нагороди й на різних міжнародних конкурсах. Зокрема, відомий український письменник Ю.Андрухович був визнаний гідним міжнародної премії Фонду Антоновичей у США. Добутку цього автора, безумовно, сприяють популяризації української літератури як за кордоном, так і в Україні.

Мистецтво. Для образотворчого мистецтва незалежної України характерна наявність цілого спектру різних стилів і художніх напрямків – від реалістичної манери до найсучасніших віянь. Досягнення українських художників і скульпторів представлені на численних виставках і в різних галереях. Національна галерея ″Градобанку″, Центр мистецтв ″Славутич″, Центр сучасних мистецтв ″Брама″ і інші дають можливість поціновувачам мистецтва не тільки познайомитися із творчістю талановитих художників (О.Сухоліт, В.Цаглов, А.Савадов, О.Харченко, М.Кривенко, О.Петрова, Т.Сильваші, Д.Фишенко, Д.Корсунь, П.Тараненко, Ж.Василевська, О.Андрієв, М.Жуков, Д.Оболончик, С.Давидов, Л.Бернат, Н.Вітковська, О.Балакін, А.Кущ, І.Жук, С.Тучинський, С.Алексієв та ін.), але й придбати їхні праці.

Одним з напрямків сучасного образотворчого мистецтва є дизайн. Ще в 1992 році був створений Союз дизайнерів України, що об’єднав творчих працівників різних напрямків: промислового, графічного, фито- і ландшафтного дизайну, дизайну одягу й навколишнього середовища. Одним зі значних проектів, у якому брали активну участь близько 700 членів Союзу, було створення експозиції ювілейної виставки ″Україна. Десять років незалежності″ у Національному Експоцентрі України.

Численні виставки в Україні й за кордоном свідчать про появу нових художніх форм: інсталяції, ассамбляжа, акціонізму, перфоманса, видеоарта. При цьому у творчості багатьох художників знаходять своє відбиття мотиви трипільської й скіфської культур, культури Київської Русі, античних пам’ятників Чорноморського узбережжя, українського бароко, а також події, пов’язані з екологічними й соціальними катастрофами. Останнім часом представники українського мистецтва одержали практично необмежені можливості для демонстрації своїх досягнень за рубежем. Так, в 2001 році Україна вперше взяла участь у престижному Венеціанському бієналлє. Своєрідним підсумком минулого тисячоріччя стали виставка, присвячена 2000-річчю Різдва Христова, і реалізація проекту ″Мистецтво України XX століття″.

Національний Союз художників України (заснований в 1938 р.) – єдина всеукраїнська суспільна творча організація професійних художників і мистецтвознавців. На сьогодні вона нараховує майже п’ять тисяч членів (у тому числі й громадян іноземних держав), 70 з них носять звання народного художника України, 118 – заслуженого діяча мистецтв України, 186 – заслуженого художника України, 53 – лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченко. Все це є яскравим свідченням творчого потенціалу українських художників. У Союз входять також всесвітньо відомі художні центри – Петриківка (декоративний розпис), Косов (різьблення, кераміка, вишивка), Львів (художнє скло, кераміка), Опошня (кераміка, ткацтво, вишивка) та ін.

Улітку 2004 року завдяки донецькому меценатові Н.Задорожної жителі Лондона одержали можливість побачити добутки трьох українських художників: Г.Зайченко (якого критики вважають яскравим представником імпресіонізму в сучасному мистецтві); О.Самойлика, у роботах якого дивна техніка живопису сполучається з неореалістичним стилем, і С.Савченко, живопису якого властива особлива експресія. Твори прославлених майстрів і тих, хто сьогодні робить перші кроки в мистецтві, знаходять свій шлях до цінителів прекрасного як на батьківщині, так і за кордоном.

Цінується в усьому світі також і творчість українських співаків. У наш час оперні співаки мають можливість виступати на самих престижних оперних сценах. Один з найвідоміших українських тенорів Володимир Гришко входить до числа провідних оперних співаків миру. Нині він буває в Україні тільки наїздами, в основному ж виступає на сцені нью-йоркської ″Метрополітен-Опера″ і в оперних театрах Європи. Улюбленицею європейського глядача стала українська співачка Вікторія Лукьянець. Вона блискуче виступала на сценах оперних театрів Німеччини й Іспанії. Неперевершеним шедевром оперного мистецтва вважається партія Семіраміди в однойменній опері Россіні у виконанні української примадонни.

Провідним басом Большого театру у Москві став Тарас Штонда. Його успішні виступи в операх ″Хованщина″ і ″Руслан і Людмила″ підтвердили його статус незамінного соліста, без якого Большой театр і справді не може обійтися. Широко відомо й ім’я народного артиста України Романа Майбороди, виконавця оперних партій Яго (″Отелло″ Верді) та Тоніо (″Паяци″ Леонкавалло).

Помітним явищем у вітчизняній культурі стала авторська пісня, тобто мистецтво сучасних бардів, багато хто з яких поєднується в клуби самодіяльної пісні (КСП).

В 1992 році за підтримкою мецената Р.Штиня вперше відбулося грандіозне шоу ″Нова українська хвиля″. Це була одна з перших акцій, що ознаменували прихід в Україну цивілізованого шоу-бізнесу. Агентство ″Нова″ організовувало концертні тури зірок української естради.

Фестиваль ″Таврійські ігри″, що вперше пройшов в 1992 році в м.Каховка Херсонської області, нині став одним із самих помітних подій у поп-культурі, не тільки в Україні, але й на всьому пострадянському просторі. Крім ″Таврійських ігор″, організатори фестивалю проводили і інші акції: ″Чорноморські ігри″, ″Майбутнє України″, ″День Перемоги″, вручалась національна премія ″Жар-птиця″ у жанрі естрадної пісні. Про високий професійний рівень української пісні свідчать численні перемоги на різних міжнародних конкурсах і фестивалях (у тому числі й на фестивалі ″Слов’янський базар″ у Вітебську, на 49-му пісенному конкурсі ″Євробачення″)

домоглися не тільки творчого, але й комерційного успіху як в Україні, так і за її межами. Українська співачка Руслана стала кращою із двадцяти чотирьох учасників пісенного конкурсу ″Євробачення″. За правилами конкурсу, наступну церемонію повинна була приймати країна-переможниця. І в 2005 році в Києві відбувся ювілейний (50-й) конкурс ″Євробачення″.

Театральне мистецтво України сягає своїми коріннями в обрядову пісню й танець, які були схожі на театральне дійство. Сьогодні в Україні діє 131 професійний театр, у тому числі кілька театрів-студій. Три театри країни мають найвищий статус – національних: Національна опера України, Національний академічний драматичний театр ім. І.Франка, Національний академічний театр російської драми ім. Л.Українки. Академічними театрами є Львівські, Харківські, Одеський театри опери й балету, Львівський драматичний театр ім. М.Заньковецької, Харківський український драматичний театр ім. Т.Шевченко, Харківський російський драматичний театр ім. О.Пушкіна, Кримський російський драматичний театр ім. М.Горького.

Досить різноманітним є й видовий діапазон театрів: 21 музично-драматичний театр, 16 драматичних, 9 – для дітей і юнацтва, 25 – лялькових, шість театрів опери й балету, а також театри драми, музичної комедії, оперети, маріонеток, пантоміми й ін. З’явилися муніципальні, відомчі й приватні театри.

Серед видатних діячів театрального мистецтва сучасної України слід назвати провідного актора Київського українського драматичного театру ім. І.Франка, засновника Академії мистецтв України, міністр культури й мистецтва України (1999-2001) Богдана Ступку, режисера-новатора Романа Віктюка та театрального режисера, актора, сценариста, музредактора, лауреата Національної премії України ім. Т.Шевченка та міжнародної премії ім. Л.Курбаса Михайла Мельника. У 1989 році М.Мельник у Дніпропетровську створив театр ″Крик″, в якому працює одночасно і режисером, і актором, і сценаристом, і музредактором, і костюмером. Він став культовою особою для дніпропетровської молоді – на його вистави студенти ходять по 10-20 разів. Серед вистав, які були поставлені М.Мельником ″Гайдамаки″ – за поемою Тараса Шевченка, ″Кара″ – за повістю Миколи Гоголя ″Тарас Бульба″, ″Лоліта″ – за романом Володимира Набокова, ″Парфумер″ – за романом Патріка Зюскінда, ″Ворота до раю″ – за повістю Єжи Анджиєвського, ″Mollis″ – за повістю Федора Достоєвського та ″Гріх″ – за мотивами творів Михайла Коцюбинського.

Кінематографія. Сьогодні в Україні працюють п’ять державних кіностудій: Національна кіностудія художніх фільмів ім. О.Довженко, Одеська кіностудія художніх фільмів, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Національна кінематека України, Українська кіностудія анімаційних фільмів і понад двадцять кіностудій недержавної форми власності. Всупереч всім труднощам, режисери країни – В.Савельєв, М.Кац, В.Новак, К.Муратова – продовжують працювати й знімати цікаві фільми.

Освіта. Актуальною у сфері культури залишається проблема реформування середньої та вищої освіти.

Як відзначалось в попередньому розділі, радянська вища школа, яка в кінці 50-х – початку 60-х років майже за всіма показниками входила до світових лідерів, через тридцять років розгубила всі свої пріоритети й на час розпаду СРСР опинилась серед систем країн – середняків з третього світу. Так, на початок 90-х років ХХ ст. особи з дипломами вузів складали в Канаді 40% всієї вікової групи 25-65 років, у США – 36%, Австралії – 31%, Норвегії – 25%, Швеції та Новій Зеландії – 23%, ФРН – 22%, Швейцарії, Бельгії та Нідерландах – 20 %, Данії та Фінляндії – 18 %, Англії та Ірландії – 16%, Франції – 15%, Іспанії – 10%, Австрії – 7%, Італії – 6%.

Відповідний рівень освіченості для осіб після шкільного віку в республіках СРСР складав у 1989 році від 15,1% – у Грузії до 8,3% – у Туркменії. В Україні цей показник складав 10,4%. За кількістю студентів на 10 тис населення СРСР займав 44-те місце в світі, а Україна та Білорусія ділили між собою 49–50-те місця. З такими стартовими показниками розпочиналась розбудова вищої школи незалежної України. Але майже протягом усіх 90-х років становище вищої школи України ще більше погіршувалося.

У 1992 р. проведено реорганізацію управління освітянською сферою в Україні: створене єдине Міністерство освіти, функції якого розповсюджувалися на всі навчально-виховні заклади – від дошкільних до післявузівських. До грудня 1992 р. була розроблена державна програма ″Освіта. Україна ХХІ століття″, виконання якої дозволило б вивести систему освіти в Україні на рівень світових стандартів. Програма була всебічно обговорена й затверджена на І з’їзді педагогічних працівників України, який відбувся в січні 1993 р. в Києві.

У відповідності з цією програмою в освітянської сфері вводилося 5 освітянських ступенів:

1. Загальноосвітня підготовка (4 класи).

2. Основна середня освіта (7 класів).

3. Повна середня освіта (11 класів).

4. Базова вища освіта (бакалавр) – 4 роки навчання.

5. Вища освіта (спеціаліст, інженер) – 5-6 років навчання.

Передбачалося введення трьох кваліфікаційних ступенів (робітник, молодший спеціаліст, спеціаліст) і трьох наукових (магістр, доктор філософії (кандидат наук), доктор наук).

У 1993 році розпочалася акредитація вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. До 1996 року в системі Міносвіти було акредитовано 250 навчальних закладів І–ІІ рівня (технікуми, коледжі) та 160 навчальних закладів ІІІ–ІV рівня (інститути, академії, університети). В Україні з’явилися ″класичні″ й технічні університети, академії, вищі навчальні заклади зі статусом національних.

У 1996 році у вищій школі України навчалося близько одного мільйона студентів, працювало 72 тисячі науково-педагогічних працівників, у тому числі 5 тисяч докторів наук, професорів, 37 тисяч кандидатів наук, доцентів. Дуже швидко зростала кількість комерційних вузів, з 1996 року в державних вищих закладах освіти поряд з безплатним (бюджетним) навчанням вводиться платне навчання за рахунок комерційних структур і фізичних осіб.

Тобто формально перебудова вищої освіти в Україні розпочалася. Але реформування вищої школи, як і всієї системи освіти стримувалося гострою системною економічною й фінансовою кризою в Україні, яка поставила багато вузів перед загрозою закриття через відсутність коштів, руйнування матеріально-технічної бази, жебрацької оплати праці науково-педагогічних працівників.

Наведемо сумну статистику тих років: з 48 держбюджетних галузей економіки України за рівнем фінансування в 1993 р. вища школа стояла на 44 (!) місці. У цьому ж році не були виконані статті закону ″Про освіту″, якими передбачалося виділення коштів на освіту в обсягах не менше 10% від національного доходу (до речі, цей показник у 90-ті роки постійно зменшувався і в 2000 році склав всього 3,4%), а також установлення оплати праці науково-педагогічним працівникам у розмірах, в 1,5 рази перевищуючих середній рівень зарплати у виробничій сфері. З одного трильйону карбованців (у грошових одиницях того часу), необхідних для забезпечення життєдіяльності вищої школи України, до середини грудня 1993 р. з бюджету надійшло тільки 100 млрд. карбованців, тобто 10%.

Внаслідок такої недалекоглядної політики в Україні настала гостра криза національної системи освіти. Розпочався масовий відтік науково-педагогічних кадрів в інші сфери економіки. Тільки в 1995–1996 рр. вузи залишили 180 докторів наук, професорів, 1100 кандидатів наук, доцентів. Була згорнута наукова робота вузів, розпалися наукові творчі колективи й школи, різко знизилася престижність педагогічної праці.

Деякі позитивні зрушення в науково-освітній сфері розпочалися в кінці 1998 року, коли під час святкування 80-річчя Національної Академії Наук України керівництво країни пообіцяло посилити увагу до проблем науки та освіти. Уже в грудні 1998 року були намічені конкретні заходи в цьому напрямку, що, зокрема, отримало відображення в змінах у Законі України ″Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності″.

На межі тисячоліть дещо покращилися фінансування освітянської сфери, соціальний захист та пенсійне забезпечення наукових і науково-педагогічних працівників, фактично було ліквідовано заборгованості з виплати зарплати педагогічним працівникам, підвищено стипендії студентам і аспірантам, частково розпочалися соціальні виплати, передбачені ст.ст. 57 і 58 Закону України ″Про освіту″. Велику увагу цим питанням, а також наполегливість у їх упровадженні в життя проявляли в своїй роботі Міністр освіти і науки України (″Міністерство освіти″ трансформувалося в ″Міністерство освіти і науки″) В.Г.Кремень і голова відповідного комітету Верховної Ради України С.М.Ніколаєнко.

На початок 2006 року в Україні нараховувалося 970 вузів. З них приблизно 620 – І–ІІ рівня акредитації (у тому числі – 114 приватних) і майже 350 – ІІІ–IV рівнів (у тому числі – 88 приватних). Якщо в 1991–1992 рр. у вузах України навчалося 876 тис. студентів, то сьогодні їх кількість складає близько 2,6 млн. З них приблизно 1,6 млн. чоловік навчаються на стаціонарі, а близько мільйону – навчаються заочно.

Важливим кроком на шляху реформування вищої школи України було приєднання України до Болонського процесу 19 травня 2005 року. Свій підпис під текстом комюніке, прийнятим на Конференції міністрів освіти країн-учасниць Болонського процесу в Бергені (Норвегія), поставив новий міністр освіти і науки України С.М.Ніколаєнко, який змінив на цій посаді В.Г.Кременя.

Інтегруючись у Болонську систему, вища школа України повинна зберегти ″своє обличчя″. Тим більше, що про сам Болонський процес ще існує багато міфів.

Очевидно одне: процес інтеграції вищої школи України в Болонську систему протягом 2005–2010 рр. не слід штучно прискорювати, потрібно ретельно аналізувати й вивіряти кожен крок у цьому напрямку. Слід погодитися зі словами фахівців про те, що найбільш позитивним аспектом Болонського процесу може стати освітянське зближення та об’єднання держав Європейського союзу й інших країн, що приєднаються до нього в подальшому.

Наука. У суспільстві розгорнулася гостра дискусія щодо ефективності діяльності Національної Академії Наук, її взаємовідносин з вищою школою. Одні вчені вважають, що штати НАНУ непомірно роздуті й це призводить до надзвичайно низького фінансування в розрахунку на одного вченого. Зокрема, в 2003 році в системі НАНУ нараховувалося 170 інститутів, в яких працювало 35000 осіб, з них 7382 кандидати наук і 2291 доктор наук. Бюджет НАНУ в зазначеному році складав 100 мільйонів євро. Якщо середнє фінансування одного вченого у Франції складало 189655 євро, у Німеччині – 138888 євро, то в Україні – менше 1000 євро. Таким чином, наша академія приблизно в півтора – два рази більше європейських аналогів при ″питомому″ фінансуванні в 130–190 разів менше, що, безсумнівно, є основною причиною її надзвичайно низької продуктивності.

Друга основна проблема української науки – вік вчених. Середній вік наукових співробітників академії складає 50,3 роки; кандидатів наук – 50,4 роки, а докторів – 60,1! Середній же вік дійсних членів академії 71,3 роки. Це катастрофічні показники. Адже розквіт таланту, наприклад, вченого – біолога припадає на 40–55 років, а в 65 років діячі науки всіх західних країн виходять на пенсію.

Єдиний шлях вирішення проблем української фундаментальної науки вбачається одними вченими в суттєвому скороченні кількості наукових проектів і омолодженні наукового персоналу. Інші вчені вбачають вирішення зазначеної проблеми в об’єднанні Академії Наук з університетами. Третя група вчених вбачає полеміку про долю НАНУ безперспективною. Вони вважають, що найбільш прагматичним сьогодні було б об’єднання освіти не з академічною, а з прикладною наукою. Саме по цьому шляху пішли США, Європа, Японія й Південна Корея. Було б доцільним підпорядкування наших профільних НДІ, КБ, проектних інститутів університетам і вищим спеціалізованим навчальним закладам.

Найближчі роки покажуть доцільність і корисність зазначених і інших заходів для виведення вищої освіти України на рівень світових стандартів і інтеграції її в європейський освітянський простір.

Незважаючи на яскраві плями та певні досягнення, сфера культури в Україні перебуває в стані, що неповною мірою задовольняє потреби культурного та духовного відродження ук­раїн­ського народу.

Кризові явища в економіці протягом останнього десятиріччя нега­тивно позначилися насамперед на стані матеріально-технічної бази у сфері культури. Потребує реформування законодавча база у сфері куль­тури, вимагають удосконалення механізми фінансування та оподат­куван­ня закладів культури, необхідним є залучення інвестицій та під­тримка організацій культури усіх видів і форм власності.

Порівняно із законодавством інших країн законодавство Украї­ни в галузі культури є досить широким і специфікованим по різних сферах. Загалом Верховною Радою України ухвалено понад 300 нормативно-правових актів, що стосуються питань культури. Такий широкий масив законодавчих актів з об’єктивних причин має не­по­слі­довний і в бага­тьох випадках неузгоджений та суперечливий характер. Зокрема у законо­давчих актах положення щодо ринкових відносин співіснують поряд з елементами державного монополізму в галузі культури.

Основними причинами, що зумовили існуючий незадовільний стан у сфері культури є:

1. Невиконання або ігнорування органами державної влади ухва­лених законодавчих актів у сфері культури, які стосуються фінансу­вання культури чи соціального захисту працівників культури.

2. Систематичне порушення органами державної влади консти­туційних прав громадян і невідповідність українського законодавства міжнародно-правовим зобов’язанням у частині гарантованого доступу до культурних цінностей, що виявляється у скороченні мережі закладів культури і зниженні якості культурних послуг.

3. Недостатнє врахування інтересів культури в законах, що регу­люють суспільно-економічні сфери життя, зокрема в податкових фінан­сово-бюджетних.

4. Недосконалість галузевого законодавства у сфері культури (по­тре­бують оновлення закони про мови в Україні, про державні соціаль­ні стандарти у сфері культурних послуг, про неприбуткові організації в галузі культури тощо); деякі сфери діяльності в галузі культури досі пере­бувають поза межами законодавчого регулювання (не прийнято закони про гастрольно-концертну діяльність, про механізми громад­ського контролю над прийняттям рішень у сфері культури, про соціаль­­ний захист митців тощо).

5. Недотримання норм законодавства України про культуру та невідповідність деяких його положень європейським нормам у цій галузі.

6. Найнижча заробітна плата працівників галузі культури порів­няно із середньою у народному господарстві.

Учасники парламентських слухань ″Українська культура: стан та перспективи розвитку″, які відбулися в червні 2004 року, обговоривши питання реалізації державної політики в галузі культури, відзначили, що стан розвитку культури в Україні та її державна підіримка є неза­до­вільними. Вони не відповідають прагненням і можливостям неза­лежної держави, яка декларує свої наміри щодо створення суспіль­ства загаль­ного добробуту. Виходячи з цього, учасники слухань реко­мен­­дували органам державної влади зробити рішучі кроки у вирішенні проблем у цій важливій сфері життя суспільства.

Таким чином, за роки незалежності вища освіта в Україні відчула на собі як негативні впливи, так і позитивні зрушення. Підсумки реформування вищої школи України визначить 2010-й рік, коли вона планує стати повноправним членом Болонської системи й загальноєвропейського освітянського простору.

Український народ має багату й самобутню культуру. Однак протя­гом століть її відтісняли на периферію суспільного буття та людської свідомості. Нині ж відбувається складний і суперечливий процес повернення українського суспільства до свого культурного ″Я″. У час переходу суспільства від тоталітарного до демократичного ладу держава покликана забезпечити реальну свободу творчості, матеріально-фінансову підтримку справжнім талантам, творцям національно-культурної духовності, одночасно сприяти формуванню нової культурної інфраструктури, що відповідала б умовам ринкової економіки, принципам демократії та громадянського суспільства. Відроджена, демаргіналізована українська культура в усій повноті й різнорідності її компонентів, збагачена здобутками світової культури і світового життя, має стати основою дальшого державницького й економічного прогресу України.

[1] Менталітет − це надіндивідуальні, неусвідомлювані механізми колективної поведінки, світосприйняття та уявлення, властиві соціуму, ″повсякденний автоматизм поведінки″. Поняття ″менталітет″ в структуралізмі часто ототожнюють з поняттям ″культура″.

[2] Єретики-аріани стверджували, що Бог-Син лише ″подібний сутності Отця″, а православні стверджували, що Бог-Син і Бог-Отець мають однакову, тотожну божественну сутність (природу, єство).

[3] Filioque ("і від Сина") − Учення Католицької Церкви про те, що третя особа Святої Трійці − Святий Дух предвічно сходить не лише від Бога-Отця, а від двох начал: Бога-Отця і Бога-Сина (Логоса). Православна Церква заперечує подвійне сходження Духа, застосовуючи складну систему аргументації, досконало розроблену патріархом Константинопольським Фотієм у ХІ ст.

[4] Учення Католицької Церкви про папу Римського як намісника Христового на землі та вікарія апостола Петра, слово якого, проголошене з єпископської кафедри, є незаперечною догматичною істиною. Це учення стало догматом у 1870 р.

[5] Сотеріологія − грецький богословський термін, який означає ″учення про спасіння″. Специфікою православної сотеріології, на відміну від католицької, є учення про обоження як кінцеву мету існування людини. Суть обоження полягає в тому, що людина не просто прощається, а стає ″богом по благодаті″ під дією ″нетварної благодаті″ Христа – Бога по сутності.

[6] (див. композицію ″Стовпники″)

[7] Грушевський М. Іллюстрированная история Украини. – К., 1997. – С. 137.

[8] Яковенко Н. Парадокси інтерпретації минулого в українському ранньонаціональному міфові (на пам’ятках XVII − початку XVIII ст.) // Генеза. – 1997. – № 1 (5). – С. 119, 123.

[9] Лихачев Д. С. Прошлое − будущему. – Л., 1985. – С. 267.

[10] Чижевський Д. Історія української літератури. – Тернопіль, 1994. – С. 206-210

[11] Горський В.С. Філософія в системі славістики // Історія і культура слов’ян. – К., 1993. – С. 43.

[12] Девис Норман. История Европы. / Пер. с англ. Новосибирск, 2005.

[13] Бардах Ю.Штудыі з гісторыі Вялікага Княства літоускага. Мінск, 2002.

[14] Тимошенко Л. Криза церковного життя Київської православної митрополії наприкінці ХVІ ст.: інтерпретації істориків і свідчення джерел // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 11-12. Дрогобич, 2008. С. 96-116.

[15] Липинський В.К. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом Гетьмана Богдана Хмельницького. Філадельфія, 1980. – С. 63.

[16] Макаров А. Світло українського бароко.- К.: Мистецтво.1994. С.7-8

[17] Попович Мирослав. Нарис історії культури України. – К.: АртЕк, 2001. – С. 190-207.

[18] Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура. – К.: 2007. – С. 345-374

[19] Чижевський Дмитро. Історія української літератури. – Тернопіль.: Феміна, 1994. – С. 29.

[20] Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К.: Наукова думка, 1996. – С. 89.