Кочові народи Північного Причорномор’я у І тис. до н.е.
КОЧОВІ ПЛЕМЕНА ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я (X СТ. ДО Н.Е. - III СТ. Н.Е.).ВЕЛИКА СКІФІЯ. 1. Кіммерійці та їх сусіди
Наприкінці ІІ тис. до н.е. з індоєвропейської спільноти виділилося плем’я кіммерійців. Це перший народ, що проживав на території України, про який згадується у письмових джерелах – «Одіссеї» Гомера.
Ассирійська назва «кімміраї» означає «велетні». За іншою версією з давньоіранської – «рухомий кінний загін».
Є три версії щодо походження кіммерійців. Перша – це давньоіранський народ, який прийшов на землі України через Кавказ. Друга – кіммерійці з’явилися внаслідок поступового історичного розвитку праіранської степової культури, а прабатьківщиною їхньою було Нижнє Поволжя. Третя – кіммерійці були місцевим населенням.
Ранні кіммерійці вели осілий спосіб життя. Пізніше, у зв’язку з настанням посушливого клімату, вони стали кочовим народом і розводили в основному коней, на яких вчилися іздити верхи.
Племена кіммерійців об’єднувалися у великі союзи племен, які очолював цар-вождь. У них було велике військо. Воно складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими і залізними мечами і кинджалами, луками і стрілами, бойовими молотами і булавами. Кіммерійці воювали з царями Лідії, Урарту та Ассирії.
Поселення кіммерійців були тимчасовими, в основному – табори, зимівники. Але вони мали свої кузні і ковалів, які виготовляли залізні та сталеві мечі і кинджали, найкращі на той час у Стародавньому Світі. Самі вони метал не добували, користувалися залізом, добутим лісостеповиками або кавказькими племенами. Їхні майстри виготовляли кінські вудила, наконечники стріл, прикраси. Вони мали високий рівень розвитку керамічного виробництва. Особливо гарними були кубки з лощеною поверхнею, прикрашені геометричним орнаментом.
Кіммерійці вміли чудово обробляти кістки. Дуже красивими були у них прикраси, зроблені з напівкоштовного каміння. Збереглися до наших днів зроблені кіммерійцями кам’яні могильні плити із зображенням людей.
Жили кіммерійці патріархальними родами, які складалися з сімей. Поступово у них виділяється військова знать. Цьому у великій мірі сприяли грабіжницькі війни. Їх основною метою було пограбування сусідніх племен і народів.
Релігійні уявлення кіммерійців відомі за матеріалами поховань. Знатних людей ховали у великих курганах. Були чоловічі й жіночі поховання. У чоловічі поховання клали кинджали, вуздечки, набір наконечників для стріл, кам’яні бруски, жертовну їжу, коня. У жіночі поховання клали золоті та бронзові кільця, скляне і золоте намисто, глиняний посуд.
Археологічні знахідки показують, що кіммерійці мали зв’язки з племенами Приазов’я, Західного Сибіру та Кавказу. Серед виробів мистецтва знаходили жіночі прикраси, оздоблену зброю, кам’яні стели без зображення голови, але з ретельно відображеним кинджалом і сагайдаком зі стрілами.
Основу господарства чорнолісців складало орне землеробство й присадибне скотарство. Неабиякого рівня розвитку досягло металообробне ремесло. Залізо використовувалося перш за все на виробництво зброї. На Суботівському городищі знайдено найбільший у тогочасній Європі меч із сталевим клинком загальною довжиною у 108 см.
Життя і розвиток кіммерійських племен були перервані на початку VІІ ст. до н.е. навалою скіфських племен, з якими пов`язаний наступний етап стародавньої історії України.
Таври
Майже одночасно з кіммерійцями в південній частині Криму проживало корінне населення – таври (від грецького слова “таврос” – тур). Від таврів походить і назва Кримського півострова –Таврида, введена царським урядом після приєднання Криму до Росії в 1783 р. Давньогрецький історик Геродот у своїй книзі “Історія” розповів, що таври на гірських плато займалися скотарством, в долинах річок – землеробством, а на чорноморському узбережжі – рибальством. Вони займалися також і ремеслами – були вправними гончарями, уміли прясти, обробляти камінь, дерево, кістки, роги, а також метали.
З другої половини І тисячоліття до н.е. у таврів, як і в інших племен, з’явилася майнова нерівність, сформувалася родова аристократія. Навколо своїх поселень таври споруджували укріплення. Спільно з сусідами – скіфами вони воювали проти грецького міста-держави Херсонеса, який захоплював їхні землі.
Подальша доля таврів була трагічною: спочатку – у ІІ ст. до н.е. – їх підкорив понтійський цар Мітрідат VІ Євпатор, а в другій половині І ст. до н.е. захопили римські війська. У середні віки таври були винищені або асимільовані татарами, які завоювали Крим. Самобутня культура таврів була втрачена.
Кочові народи Північного Причорномор’я у І тис. до н.е.
| Назва народу | Мовна група | Період перебування на українських землях |
| Кіммерійці | Індоіранська (ймовірно) | ІХ-VІІ ст. до н.е. |
| Скіфи | Індоіранська | VІІ-ІІІ ст. до н.е. |
| Сармати | Індоіранська | ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. |
Скіфи
З VII ст. до III ст. до н.е. жах на племена і держави Східної Європи та Близького Сходу наганяли племена скіфів, які прийшли з глибин Азії і вторглись у Північне Причорномор’я. Скіфи завоювали величезну для тих часів територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, частину Криму (територію сучасної Південної і Південно-Східної України), утворивши там державу Скіфію. Скіфи були нащадками індоєвропейських племен. Вони мали свою міфологію, обрядовість, поклонялися богам і горам, приносили їм кровну жертву.
Геродот виділяв серед скіфів такі групи: царські скіфи, які жили в пониззі Дніпра і Дону і вважалися верхівкою союзу племен; скіфи-орачі, котрі мешкали між Дніпром і Дністром; скіфи-землероби, що жили в лісостеповій зоні, та скіфи-кочовики, які оселилися в степах Причорномор’я. Серед названих Геродотом племен власне скіфами були племена царських скіфів і скіфів-кочівників. Вони панували над усіма іншими племенами.
Наприкінці VІ ст. до н.е. в причорноморських степах формується могутнє державне об’єднання на чолі зі скіфами – Велика Скіфія, до складу якого увійшло місцеве населення степових і лісостепових регіонів (сколоти). Велика Скіфія, за Геродотом, поділялася на три царства; одне з них очолював головний цар, а два інших – молодші царі (ймовірно, сини головного).
Скіфська держава – перше політичне об’єднання на півдні Східної Європи в ранньому залізному віці (центром Скіфії у V-III ст. до н.е. було Кам’янське городище поблизу м.Нікополя). Скіфія поділялася на округи (номи), якими управляли вожді, призначені скіфськими царями.
Найвищого піднесення досягла Скіфія в ІV ст. до н.е. Воно пов’язане з ім’ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфії не похитнулася навіть після поразки від македонського царя Філіпа ІІ (батька Александра Македонського). Могутньою лишалася держава скіфів і після смерті 90-літнього Атея в 339 р. до н.е. Проте на межі ІV–ІІІ ст. до н.е. Скіфія занепадає. Наприкінці ІІІ ст. до н.е. Велика Скіфія під натиском сарматів припиняє своє існування. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малі Скіфії. Одну, що називалася Скіфське царство (III ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) із столицею у Неаполі Скіфському в Криму, іншу – в нижній течії Дніпра.
Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств: воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і скотарів). Кожна з верств вела своє походження від одного з синів першопредка і мала свій священний атрибут. Для воїнів це була сокира; для жреців – чаша, для общинників – плуг з ярмом. Геродот говорить, що особливою шаною у скіфів користувалися сім богів; саме їх вважали прабатьками людей і творцями всього сущого на Землі.
Письмові джерела та археологічні матеріали засвідчують, що основу скіфського виробництва становило скотарство, оскільки воно давало майже все необхідне для життя – коней, м’ясо, молоко, вовну і повсть для одягу. Землеробське населення Скіфії вирощувало пшеницю, просо, коноплі та ін., причому хліб сіяли не тільки для себе, а й на продаж. Землероби жили в поселеннях (городищах), які розташовувалися на берегах річок і укріплювалися ровами й валами.
Занепад, а згодом – розпад Скіфії були викликані рядом чинників: погіршення кліматичних умов, висихання степів, занепад економічних ресурсів лісостепу тощо. Крім того, в III-І ст. до н.е. значну частину Скіфії завоювали сармати.
Сучасні дослідники вважають, що перші паростки державності на території України з’явилися саме у скіфські часи. Скіфи створили самобутню культуру. В мистецтві домінував так званий. «звіриний» стиль.
Широко відомі пам’ятники скіфської доби кургани: Солоха й Гайманова Могили на Запоріжжі, Товста Могила та Чортомлик на Дніпропетровщині, Куль-Оба та ін. Знайдено царські прикраси (золота пектораль), зброя тощо.
Велика Скіфія.
В історичній науці досі не вирішене питання про походження того народу, який в 376 році повалив готське королівство в Придніпров'ї. В письмових джерелах цей народ називають гунами. Більшість істориків нашого часу вважає їх зайдами зі сходу. Після погрому готів на Дніпрі вони начебто створили могутню державу на Дунаї, де тепер Угорщина. Але для підтвердження такої версії немає жодних доказів.
За іншою версією, ці гуни — місцеве слов'янське населення Придніпров'я. Прибічників даної версії — в меншості. Але вони наводять для її підтвердження письмові свідчення, матеріали археології, етнографії, лінгвістики, фольклору. На жаль, в історичній науці міцно вкорінилася традиція консервативного мислення, яка гальмує критичний підхід до вивчення цих джерел.
Прибічники першої версії вважають, що гуни — окремий етнос. Проте ця точка зору неправильна. Назва «гуни» має поліетнічний характер. Вона походить від давнього скандінавського поняття «амазонка». За повір'ями стародавніх людей, землі між Доном і дельтою Дунаю населяли жінки-наїзниці. Звідси степи Припонтиди називалися Гунагардом, тобто країною амазонок, а мешканці — відповідно гунами. Готи, осівши в II ст. на Нижньому Дніпрі, називали даним іменем спочатку слов'ян, своїх сусідів з півночі.
Пізніше така назва стала поширюватися на всі інші племена, які приходили в цю країну,— на болгар, аварів, хозарів. Але в середовищі германських народів назва «гуни» закріпилася на багато століть за мешканцями Середнього Подніпров'я. Тому. в письмових джерелах і фольклорі народів Північної Європи плем'я полян більше тисячі років було відоме під іменем гунів. Греки і римляни, запозичивши цю назву від готів, теж часто називали населення Подніпров'я гунами.
3.АНТСЬКА ДЕРЖАВА, ЇЇ РОЛЬ В ПРОЦЕСІ СТАНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНЦІВ
Протягом довгого шляху становлення слов'яни пройшли кілька етапів, з яких переломним був період III ст. до н. е. — II ст. н. е., коли в правобережному лісостеповому Подніпров'ї на базі культур скіфського часу виникла зарубенецька культура, спільна для всього слов'янства рубежу нашої ери. У цей час слов'янство було осілим землеробським населенням з розвиненими ремеслами, ювелірною справою і торгівлею. Основні складові частини культури зарубенецьких племен були тим грунтом, на якому відбувався подальший історичний прогрес східнослов'янських племен. Археологічні матеріали дають підстави стверджувати, що на території лісостепової правобережної України не було змін етнічного складу населення (правобережної його більшості) щонайменше з XIII—XII ст. до н. е. до перших століть нашої ери, коли в писемних джерелах згадується назва цього населення — венеди. Венеди залишилися основним населенням і в пізніші часи, до середини ї тис. н. е., коли поруч з ними з'явилися анти і склавши — дві групи слов'янського населення, які на той час виділялися з венедів. З IV ст. народи, які жили на землях між Дністром і Дніпром аж до Чорного моря, були відомі як анти. Назва антів донині не з'ясована: можливо, це одне племя, що утворило об'єднання і дало назву цілому народові. Суспільно-політичний лад антів — так само, як і всіх слов'ян, — греки називали демократією. Однак тут не йдеться про демократію грецького типу. УIV—VI ст. первісний лад у слов'ян Інтенсивно розпадався; з удосконаленням знарядь, зростанням продуктивності праці з'явилася можливість обробляти землю силами окремих сімей. Збагаченню їх сприяли також війни, розвиток торгівлі. Уже в цей час у антів утверджується майнова нерівність. Держава антів проіснувала три століття (кінець IV — початок VII ст.). У 602 р. вона впала під натиском аварів. Після цього антів у писемних джерелах вже не згадують. Починаючи з VII ст., в літературі вживають назву слов'яни. Цінним джерелом про розселення слов'ян по східноєвропейській рівнині є «Повість временних літ». Цей літопис містить перелік стабільно сформованих етнополітичних союзів племен: поляни, древляни, дреговичі, дуліби (волиняни, бужани), уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, вятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. У VII ст. східні слов"яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Радянські вчені обстоюють думку, що східні слов"яни (чи їх предки - анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, содяться на думці, що східні слов"яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. До інших східно-слов"янських племен України належали древляни - на північному заході, сіверці - на північному сході,, уличі й тиверці - на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби. Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше й з'явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки .Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів. Останній товар араби цінили над усе. Торгівля ця процвітала наприкінці VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. У VIII—XI ст. виникають широкі політичні об'єднання східних слов'ян, в яких кілька племен утворювали так звані «надсоюзи». Антська держава. Антське об"єднання (Антська держава) мало певну структуру держави. Процес виникнення таких держав з родоплемінних відносин, виникнення класового суспільства вело до створення держави. Про такі об'єднання йдеться мова в давніх літописах. З них ми дізнаємося, що живучи серед войовничих народів у степах, анти самі привикали до войовничого життя, ходили на розбої разом з гунами й болгарами,, відзвичаювалися від хазяйства, а привикали більш до війни, закинули хліборобство, жили в лихих хижах, бідно і в недостатках, не мали залізної броні й зброї.
4.СХІДНІ СЛОВ'ЯНИ НАПЕРЕДОДНІ УТВОРЕННЯ ДЕРЖАВИ (VII-VIII СТ.). ТЕОРІЇ ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ КИЇВСЬКА РУСЬ
Друга половина І тис. - це час, коли з загальнослов'янського масиву племен виділяються три гілки - східна, західна та південна. Старі назви (венеди, анти) зникають. Східні слов'яни у УІ-ІХ ст. займали величезну територію Східної Свропи - від Карпат до Оки і від Ладоги до Чорного моря. Східні слов'яни починаючи з УІ-УЇІ ст. розселилися на величезному обширі Східної Свропи, утворюючи союзи племен. "Повість временних літ", складена п'ять століть по тому, малює грандіозне полотно цього розселення:" Слов'яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші - древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю й Двіною і назвалися дреговичами , другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, - за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Цей процес розселення заселених східнослов'янськими племенами, утворюється величезна держава-Київська Русь. Її виникненню передувало утворення переддержавних утворень - племінних князівств. Докорінною причиною утворення держави у східних слов'ян, як і у всіх інших народів, було виникнення соціальне неоднорідного суспільства, тобто суспільства з приватною власністю, майновою нерівністю, соціальним розшаруванням. Східні слов'яни перебували на тому рівні соціально-економічного розвитку, який створює внутрішні передумови для виникнення держави. Головними їх заняттями були орне землеробство, ремесла, торгівля. Істотно удосконалилися основні сільськогосподарські та переробні знаряддя праці. Замість вузьколезового наральника частіше застосовувався наральник із широким трикутним лезом. Невеликі жорна для помелу зерна замінювалися масивними. Швидко розвивалася металургія та інші ремесла. Утворилися міста, окремі з яких перетворилися на політичні центри племінних союзів. Формування державного апарату стимулювала також перспектива отримання великих прибутків від великих торговельних шляхів у разі налагодження їх утримання й охорони. Особливо це стосувалося шляху " Із варяг у греки". Безумовно, державність, як певна модель організації суспільства, може передаватися. Окремі елементи державності формувалися під впливом уже існуючих держав - перш за все таких давніх і розвинутих, як Візантія. Зараз у науці нема єдиної думки щодо походження Давньоруської держави — Київської Русі. Існує декілька теорій.
1.За хозарською теорію поляни є не слов'янами, а різновидом хазарів. Модель влади, яка існувала в Хозарії. Там водночас правили два царі — цар по крові), та його «заступник» Тогочасні візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана.
2.Панюркська теорія, за якою слово «Русь» походить від іранського і означає — світлий та належить іраномовним мешканцям одного з регіонів Середнього Подніпров'я.
3.Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин, існувала майнова диференціація, відбувалося захоплення старійшинами общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких була велика кількість здобичі. Основними джерелами є літопис «Повість врем'яних літ», який розповідає про правління князя-слов'янина Кия.
Чимало вчених схиляється до думки, що Київська Русь утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов'ян. Розвиток феодальних відносин, а також переростання органів племінного управління в державні органи сприяли перетворенню союзів племен у «княжіння» державного типу. Київська Русь об'єднувала фактично всіх східних слов'ян і була найбільшим державним утворенням у тогочасній Євро-пі, її кордони простягалися від Ладоги й Білого моря до Чорного та від Карпат до верхів'їв Волги. Територія становила 1,1 млн. км2, населення — приблизно 5 млн. Найбільше місто — Київ, 50 тис. мешканців. Київська Русь була державним об'єднанням більш ніж 20 різних племен і народностей. Вона утворилася як велика середньовічна держава.
5. ВИНИКНЕННЯ КИЇВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА ТА ЙОГО РОЗВИТОК ЗА КИЄВИЧІВ. ПОХОДЖЕННЯ НАЗВ «РУСЬ» ТА «УКРАЇНА»
Східні слов'яни, що в VI–VII ст. розселилися над Дніпром та його притоками, мали три політичні центри – Київ, Ладога (пізніше Новгород), Тьмутаракань у Криму.
Київ утворений, за легендою, братами полянським князем Києм на межі V-VI століть. Кий мав братів Щека, Хорива та сестру Либідь. Заснуванню міста на високих кручах Дніпра сприяв географічний фактор. Він знаходився на перехресті важливих торговельних шляхів – річкового з Константинополя до Північної Європи (Шлях «з варяг у греки»), сухопутного – з Азії до Європи. Хто такий був реальний Кий, і чи взагалі він був – суперечки серед істориків не вщухають. Щоправда більшість з них визнають, що така особа могла реально існувати, а деякі навіть знаходять аналоги у тогочасних джерелах. Так український історик М. Брайчевський доводить, що Кий – це воєвода Куврат, який жив у 70-і pp. VI ст., походженням білий хорват.
Його нащадками вважаються князі Аскольд та Дір (з династії Києвичів). З їх іменами пов'язується поширення і зміцнення Русі. 860 р. Аскольд ходив з військами на Візантію, примусивши візантійського імператора укласти з Руссю союзницьку угоду, був першим князем-християнином. 882 р. Київ був захоплений норманським князем Олегом (Хельгом).
Термін «Русь» давніший, ніж «Україна». Є як мінімум три теорії походження цього слова – південна, яка пов'язує його з кочовими племенами роксоланів (союзу роксів-русів та аланів), північна – її прихильники вважають, що «Русь» скандинавського походження. Треті вважають, що це слово місцеве і пов'язують його з топонімікою Середнього Подніпров'я (річки Рось, Росава тощо). Якої б теорії ми не дотримувалися, головне те, що така держава існувала і саме на території сучасної України.
Назва «Україна» вперше зустрічається у літописі під 1187 p., коли Русь стала розпадатися на окремі князівства. Під цим терміном літописець розумів частину колись єдиної Русі (у літописі йдеться про смерть чернігівського князя за яким «україна много постонаша», тобто горювала). Пізніше термін «Україна» став більш поширеним і витіснив поняття «Русь». Але й до сьогодні на західній Україні він зберігся. Інколи населення цього регіону називає себе русинами.
6.РОЛЬ КНЯЗІВ ОЛЕГА ТА ІГОРЯ У СТАНОВЛЕННІ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. У 862 Р варязький вождь (конунг) рюрик стає князем в Новгороді, створивши базу подальшої варязької експансії. Після його смерті у 879 р. влада переходить до Олега (Хельга), який у 882 р. захоплює Київ, підступно вбиває Аскольда і Діра і об'єднує основні східнослов'янські землі. У своїй діяльності Олег досяг значних успіхів. У 907 р. він здійснив вдалий похід на Константинополь. На знак перемоги Олег прибив свій щит на воротах Константинополя й уклав досить вигідну угоду з Візантією. За договором 907 р. греки повинні були заплатити величезну контрибуцію — по 12 руських гривень за кожну уключину, 2 тис. руських човнів і додатково виділити спеціальні фонди для найважливіших руських міст (Києва, Чернігова. Переяслава та інших). З цих фондів візантійський уряд повинен був заплатити за їжу для купців цих міст за весь час їх перебування в Константинополі, а також за вантажити їх човни провізією для зворотного шляху на Русь. За Руссю визнавалось право безмитної торгівлі. Договір 907 р. був доповнений договором 911 р., за яким врегульовувався розгляд кримінальних злочинів, здійснених громадянами однієї країни проти громадян іншої. Передбачалося надання допомоги тим купцям, корабель яких зазнав аварії. Договір 907-911 рр. Олега з Візантією свідчить, що Русь виступає в ньому як держава, що не поступається перед Візантійською імперією, а східні слов'яни виходять на історичну арену як рівні грекам.
Лінію на зміцнення Русі намагався продовжити наступник Олега — князь Ігор (Інгвар) — 912-945 рр. Він приєднав територію уличів та тиверців між Дністром і Дунаєм, захопив Дербент на Каспійському морі, здійснив два походи на Візантію, проте не зовсім вдалі. У 944 р. він уклав нову угоду з Візантією, але менш вигідну, ніж та, що була укладена за Олега. Ігор змушений був зректися володінь на Чорному морі, платити мито за крам і зобов'язався захищати Візантію. Компенсувати втрати руська знать сподівалася посиленням збору податків з підлеглих Києву племен. Данину збирали з населення, періодично об'їжджаючи країну (так зване «полюддя»). У листопаді князь з дружиною виходили з Києва, годувались у підлеглих племен і лише у квітні поверталися назад. Ігор загинув у 945 р. під час спроби вдруге зібрати данину з древлян, які, обурившись з цього приводу, вбили його.
7. КНЯЗЮВАННЯ ОЛЬГИ І СВЯТОСЛАВА. Ольга, яка стала княгинею (945-964 рр.), жорстоко помстилася за Ігоря, але зробила висновки з його невдач. Було проведено податкову реформу: чітко встановлено розмір данини — «уроки», місце їх збору — «погости». Ольга прийняла християнство, майже 20 років мирно правила державою, приділяючи основну увагу внутрішнім справам. У добу середньовіччя, коли скрізь панувала фізична сила, а кожен володар був, перш за все, воєначальником, Київський престол займала жінка, яка головним чином мудрістю, а не силою управляла своєю великою державою. При ній значно зміцніло землеволодіння, посилився процес феодального освоєння земель. У результаті виникли нові замки, центри феодального землеволодіння. Найбільшим землевласником була сама княгиня Ольга: їй належали місто Вишгород біля Києва, село Ольжичі у районі Десни, кілька сіл біля Новгорода. Вона здійснила дві важливі дипломатичні місії в Візантію і Німеччину; зміцнюючи престиж Руської держави. У 946 р. Ольга відвідала Константинополь. У складі її посольства було більше 100 осіб (у тому числі 22 посли, 44 купці, 2 перекладачі). Ольга вела переговори з імператором Костянтином Багрянородним, обговорювались торгово-економічні стосунки, а також проблеми християнізації Русі. Князювання Ольги — важливий етап у розвитку державності Русі, коли відбулося одержавлення племінних княжінь, перетворення земель племінних князів в державну територію Київської Русі.
Князь Святослав, зовнішня політика Русі за її правління.Ольга передала владу своєму сину Святославу (964-972 рр.), який основну частину свого правління провів у походах. Він під корив в'ятичів, розгромив Хозарський каганат, включив у свої володіння землі Північного Кавказу. Сучасники порівнювали Святослава з барсом за швидкість руху його війська. Спочатку візантійці запросили Святослава для боротьби з болгарами, згідно зі своєю тактикою нацьковувати варварів на варварів. Святослав як розумний політик попросив субсидії для підготовки до болгарського походу. Йому надали 1500 фунтів золо та як завдаток. Святослав легко розбив болгарську армію, але, на здивування візантійців, не збирався покидати Болгарію і на віть хотів перенести столицю з Києва в Переяславець на Дунаї, який був перехрестям торгових шляхів. Протягом 969-970 рр. київський князь завоював північно-східну Болгарію, вторгся у Фракію, яка належала Візантії. Але в 971 р. ситуація змінилася, імператор зміг зібрати велике військо і взяв в облогу фортецю Доростол, де знаходився Святослав. Тримісячні бої ослабили обидві сторони. Після переговорів Святослав змушений був відмовитись від завойованих земель і зобов'язався допомагати Візантії в боротьбі проти арабів. У договорі нічого не зазначалось про виплату Візантією данини. За це імператор не перешкоджав відходу руського війська зі зброєю і повинен був надати йому продовольство. Проте візантійці, побоюючись Святослава, попередили печенігів про повернення русичів з трофеями. Печеніги, маючи значну перевагу, напали на невеликий загін Святослава і він загинув у нерівній битві. Куря, хан печенігів, наказав зробити з його черепа кубок, який покрили золотом та сріблом. На чаші був зроблений напис: «Чужого шукаючи, своє загубиш». Російський історик М. Карамзін порівнював Святослава з Олександром Македонським, називав його рівним героям Гомера. Святослав активно включився в міжнародні відносини, намагався відігравати в них значну роль, його ім'я гриміло по всій Свропі. Але постійний відтік людей і матеріальних ресурсів ослабляв державу.
КНЯЗЬ СВЯТОСЛАВ
Князь Святослав змалку любив військові ігри. З ровесників своїх, хлопчаків, збирав вірну дружину й ходив з нею начебто в справжні походи на хижих печенігів, підступних хозар, хитрих греків. Дивилися на княжі ігри досвідчені дружинники й говорили поміж собою: «Добрий буде з і нього воїн». Так воно й вийшло. Щойно Святослав виріс, змужнів, то повів своє військо в справжній похід. Із гордістю писав про нього літописець: «І почав воїв збирати багато та хоробрих, і сам був хоробрий і легкий, ходячи як барс. І воєн багато провів. І возів за собою не возив, ні казанів... ні шатер не мав». Інакше кажучи, був Святослав, як простий воїн. Коли наближався до ворожих кордонів, І завжди надсилав своїм супротивникам повідомлення: «Хочу на вас іти».
Одного разу прийшов Святослав на землі слов'янського племені в'ятичів і запитав: «Кому данину платите?» «Хозарам», — відповіли ті. І пішов князь на хозарів. Розбив вороже військо й столицю їхню Білу Вежу штурмом узяв. Потім пішов походом на Дунай.
У цей час напали на Київ кочівники — печеніги. Княгиня Ольга зачинилася з онуками в місті. Почалася тривала облога. Швидко танули запаси їжі та води. Кияни страждали від голоду й спраги. І навіть хотіли скоритися супротивникам.
Однак знайшовся один юнак, який сказав: «Я зможу повідомити князя». Хлопець трохи знав печенізьку мову, таємно вийшов з Києва й усіх кочівників, яких зустрічав, запитував по-їхньому: «Ви мого коня не бачили? Десь загубився». Коли ж підійшов до Дніпра, то стрибнув у річку й поплив на той бік, де стояла дружина воєводи Претича. Печеніги стріляли в нього з луків, але не влучили. Юнак вийшов на берег і все переповів воєводі.
Дружина Претича була невелика, а печеніги стали під Києвом величезною ордою. І тоді пішов воєвода на хитрощі. Уранці в тумані посадив своє військо на човни й почав переправу. Дружинники в сурми заграли. Полякалися кочівники: думали, що це Святослав повертається з походу, і вирішили вдатися до переговорів. «Ти з ким будеш?» — запитали вони Претича. «Я княжий воєвода з передовим загоном. За мною повертається з походу великий князь з дружиною», — відказав той. Перестрашилися печеніги, відійшли від Києва й почали переговори. У цей час Святослав справді довідався про ординську загрозу, повернувся до Києва й відігнав кочівників у степ.
Кияни та княгиня Ольга не раз дорікали Святославу: «Ти, княже, чужої землі шукаєш, а про свою не турбуєшся. Наш край, матір твою і дітей твоїх печеніги ледве в полон не взяли». У цих словах вилилося незадоволення княгині-матері постійними походами, які коштували великих зусиль, але давали мало користі Русі-Україні. Кияни прагнули миру й спокою, хотіли, щоб князь надійно захистив їх від степовиків, а натомість вони жили в постійній тривозі.
Докір подіяв на Святослава, і він певний час залишався в Києві та дбав про державні справи.
Спливли роки, постаріла княгиня Ольга. Перед самою смертю заповіла своєму синові берегти як Божий дар славний Київ і Руську Землю, а в чужі землі не ходити. Коли Ольга пішла з життя, гірко сумували за нею Святослав і вся Русь.
Минуло трохи часу, і сказав Святослав знову: «Не любо мені в Києві, хочу жити в Переяславі над Дунаєм». Сказав і пішов з великим військом на південь воювати з Візантією. Проте греки вирішили перехитрити Святослава. Надіслали до нього гінців і заявили, що ладні піти на мир і платити велику данину, тільки не знають, скільки в нього війська. Необачно князь сказав, що має двадцять тисяч витязів, і цим виказав свою силу. Візантійці відтягнули початок війни, зібрали сто тисяч воїнів та й оточили Святославове військо під болгарським містом Доростол. І сказав князь тоді своїм воям: «Уже нам діватися нікуди. З волі чи з неволі станемо на герць. Отож, не посоромимо Землі Руської, а ляжемо тут кістьми. Мертвий сорому не має...» І відповіла дружина князеві: «Де твоя голова поляже, там і ми свої складемо». І почалася жорстока битва. Три дні й три ночі тривав кривавий бій. Багато воїнів полягло з обох боків, але перемоги ні в кого не було. Тоді візантійський імператор і князь Святослав підписали договір про мир. І русичі одержали змогу повернутися додому. Однак підступні греки бажали смерті русичам, підкупили подарунками степовиків, щоб вони напали на Святославову дружину. Князь відчув небезпеку й для того, щоб ошукати печенігів, частину дружини відправив суходолом, а з невеликим загоном сам на човнах поплив до Києва. Та біля дніпровських порогів його дружина потрапила в печенізьку засідку й полягла в жорстокому бою. Наклав головою й сам Святослав.
Так буває з тими, оповідає нам літописець, хто не слухає своїх батьків. Чимало помилок було в житті князя, але в людській пам'яті закарбовано образ Святослава як великого героя, славного лицаря, вірного товариша, що заповідав своїм нащадкам: «Поляжемо, але не осоромимо землі нашої!»
9.ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА ЗА ЧАСІВ ВОЛОДИМИРА СВЯТОСЛАВОВИЧА. ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ХРЕЩЕННЯ РУСІ
Якщо Святослав шукав слави у битвах, то його син Володимир - у мирній розбудові держави. Він продовжив адміністративну реформу батька, усунув від влади племінних вождів, а на їх місце посадив власних синів. У віддалені землі князь відправив своїми намісниками вірних йому бояр. Володимирові довелося воювати проти радимичів і в'ятичів, які спробували звільнитися з-під влади Києва. Він зробив спробу підкорити і племена хорватів, однак задум не був здійснений через протидію Польщі. Князь Володимир зміцнив зв'язки з королями інших європейських країн, у тому числі з угорським, німецьким та чеським. Наприкінці X ст. була створена величезна за розмахом (загальною довжиною майже в тисячу кілометрів) складна й розгалужена система валів, фортець, укріплених міст, що мали захистити Русь від печенігів. Вали частково збереглися до наших днів. Хрешення РУСІ .Вибір віри, зроблений 988 року князем Володимиром Святославичем, не здається випадковим. До візантійської орбіти молоду Руську державу підштовхувало і традиційне тяжіння, і економічно-торгові інтереси, здавна поєднані шляхом із варяг у греки, і загальнополітичні розрахунки. Хрещення Володимира Святославича та його одруження на багрянородній сестрі візантійського імператора ввело київських володарів до християнської сім'ї європейських правителів. Цей факт забезпечував не тільки моральний престиж, але передусім - офіційну легітимацію Русі в очах європейського співтовариства. Адже лише християнський правитель мешканців християнської країни міг стати суб'єктом міжнародного права у тих формах, які тоді вважалися загальновизнаними: кордони його володінь вважалися (принаймні номінальне) недоторканними, воїнів під час збройних конфліктів брали у полон, а не в рабство, сам він міг апелювати до поняття справедливості серед сусідніх королів.
Київські митрополити (греки) не знали місцевої мови, тобто були певною мірою ізольовані і від пастви, і від місцевого кліру. Вони не орієнтувалися у внутрішніх проблемах Русі, приїжджаючи іноземцями і ними залишаючись (тим більше що з огляду на зрілий вік їхнє перебування тут майже ніколи не тривало надто довго). З іншого боку, іноземне походження київських митрополитів мало і свої переваги. Як люди сторонні, обрані і висвячені без участі місцевих правителів, митрополити легше зберігали нейтралітет у міжкнязівських сутичках та політичних інтригах. Відстороненість архіпастирів опосередковано поширювалась на позицію усієї церкви, котрій аж до монголо-татарської навали, всупереч реаліям політичного життя, вдалося уникнути розпаду. Церковні книжники наполегливо пропагували ідею єдності Руської землі навіть тоді, коли Київської держави як єдиного цілого насправді вже не існувало.
У центрах єпархій створювалися єпископські кафедри. Напередодні монголо-татарської навали функціонувало 16 єпископських кафедр. Єпископи, на відміну від митрополитів, були переважно з місцевих.
Релігійним центром країни став Київ. На зразок константинопольського храму Софії в ньому в 1037 р. був збудований шедевр світової культової архітектури Софійський собор. У 1051 р. бояри-монахи Антоній і Феодосій заснували на схилах Дніпра Печорський монастир, який уже на кінець XI ст. нараховував до 150 ченців. Загалом у Києві у той час нараховувалося 40 церков.
10.РЕФОРМИ КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА СВЯТОСЛАВОВИЧА. МІСЦЕ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО В ІСТОРІЇ України Володимир
реформує місцеве управління. Він ліквідує племінну автономію, усуває від влади місцеві династії «світлих князів» і ставить замість них своїх синів або намісникі Держава поділялася на землі-уділи, де центрами були великі міста (Новгород, Полоцьк, Муром та ін.). За формою державного правління Київська Русь була монархією. Вся повнота виконавчої, законодавчої, судової та військової влади зосереджується в руках великого князя. Значну роль у політичній системі держави відігравала князівська дружина (регулярне військо), збройні сили складалися з трьох основних частин: 1) великокнязівської дружини, дружини місцевих князів; 2) народного ополчення (воїв); 3) найманих загонів. Київська дружина ділилася на старшу (бояри, мужі) і молодшу (отроки, діти боярські). Боярська рада була необхідним елементом управління державою. Проте вона не мала чітко окресленого складу, компетенції. У дружину князь міг включати не лише представників родової знаті, але й тих, кого вважав корисним. З дружини виходили представники князівської адміністрації — посадники, тисяцькі. Певний час продовжує існувати віче (народні збори), в якому брали участь голови родин з жителів міста, але вирішальну роль відігравали бояри та «старці градські». Важливою функцією віча було комплектування народного ополчення. На вічах голосів не підраховували — перемагали ті, кого явно було більше. Зі зміцненням влади князів віче поступово відмирає. Призначення всіх урядовців залежало тільки від князя і від повідали вони теж тільки перед ним. Існувала так звана десяткова система управління (тисяцький — соцький — десяцький). Судові функції виконували княжі тіуни та посадники. Нижчі судові урядовці називалися вірниками, мечниками, отроками. Органом місцевого селянського самоврядування була вервь — сільська територіальна община. Вона була колективним власником земель, діяла на засадах кругової поруки, виконуючи перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та господарські функції. Кожна «земля» концентрувалася навколо столиці — «міста». Усі інші міста в землі вважалися тільки «пригородами», тобто меншими містами. Сільські райони були відомі як «волості». Це термін, що означає «влада», використовувався для позначення сільського району тому, що він управлявся столичним містом. Князь представляв монархічний аспект у Київській Русі, дружи на — аристократичний, а віче — демократичний.За Володимира зникають племінні назви (поляни, сіверяни тощо) і з'являються територіальні: кияни, чернігівці. Це означало суттєві зміни в структурі держави, свідчило про інтеграцію етнічних процесів. Київська Русь класифікується як ранньофеодальна держава. Головними ознаками існування державності були наявність публічної влади, відчуженої від народу, розміщення населення за територіальним (а не племінним принципом), збирання данини для утримання апарату влади. Території племінних княжінь підкоряються київському центру, на них поширюється його система управління. Ранньофеодальний характер держави вияввявся у тому, що власність на землю продовжувала залишатись колективною. Земля належала панівній групі загалом, князеві з дружиною та боярами. Зберігалися пережитки первіснообщинного ладу: повинності селян обмежувались сплатою данини; зберігав ся звичай «кровної помсти»; для вирішення найважливіших питань населення збиралося на загальні збори — віче; для оборони скликалося народне ополчення. Київська Русь складалася з різноманітних елементів, племен зі своєю культурою, релігією, тому Володимир шукає об'єднуючі чинники, особливо в ідеологічній сфері. Спочатку він реформує язичницьку релігію, зводить її до 6 богів, але потім звертається до християнства. Йому імпонувала ідея, яку вже втілили в сусідніх державах: єдиний бог в єдиній державі на чолі з єдиним правителем. Вибір впав на християнство в православному варіанті, оскільки воно було поширене у Візантії — найближчій сусідці Русі, яку київські князі певною мірою намагалися копіювати. Очевидно, що Володимиру подобалося те, що ця церква знаходиться під контролем держави, проповідує тезу про те, що будь-яка влада від Бога. У 988 р. Володимир охрещує Русь, за що його церква потім оголошує рівноапостольним, «святим». Князь призначив 1/10 (десятину) своїх доходів на утримання церкви. Введенням християнства Володимир підніс міжнародний авторитет Русі, сприяв поширенню культури в багатьох аспектах (архітектура, освіта, мораль). Проте прийняття християнства в православному варіанті істотно віддалило Русь від Західної Європи, де панував католицький варіант християнства і багато в чому детермінувала подальший розвиток та історію Русі-України. У програмі Володимира з хрещення Русі можна виділити три напрямки: 1) будівництво церков; 2) освіта; 3) доброчинність. Перша церква — церква св. Василя, заступника Володимира — була зведена за його указом на пагорбі, де раніше перебував ідол Перу на. Потім був побудований складніший за архітектурою собор — церква Успення Богородиці в Києві, так звана «Десятинна церква», чиї фундаменти збереглися до нашого часу. Величний новий храм повинен був справляти незабутнє враження на вчорашніх язичників — киян, наочно свідчити про велич християнського Бога. Пишністю вражало й внутрішнє оздоблення храму — мар мурові різьблені капітелі, мозаїчний і фресковий живопис. Десятинна церква була оточена кам'яними палацами, у тому числі князівської гридницею — місцем бенкетів князя і його дружини. На площі стояли античні статуї й бронзова квадрига коней, вивезені Володимиром з Корсуні. Сюди близько 1000 р. будуть перенесені останки великої княгині Ольги. Тут похований і сам Володимир Святославич.
11. ХІД ТА НАСЛІДКИ МІЖУСОБНОЇ БОРОТЬБИ НА РУСІ ПІСЛЯ СМЕРТІ ВОЛОДИМИРА Після смерті Володимира Великого між його синамі розпочалася жорстока боротьбі за владу. У 1015 р. київський стіл посів Святополк. Новгородський князь Ярослав виступив проти нього і у бою під Любечем розгромив. Святополк подавсь до Польщі шукати підтримки у батька дружини -короля Болеслава Хороброго. Той вирішив допо могти зятеві й у 1018 р. на чолі великого військ, втрргся в Русь. У бою під містом Волинь на Західному Бузі Яросла зазнав поразки й втік до Новгорода. Влада знову перейшла до Святополка. Проте грабежі польських вояків спричинили повстання киян, і Болеслав Хоробрий через незгоди із Святополком повернувся до Польщі, приєднавши по дорозі до неї Червенські міста (невелика територія Західної Волині з містами Червен, Волинь, Шеполь та ін.). Зібравши військо, Ярослав вирушив до Києва. Святополк, якого відтоді історичні джерела називали Окаянним, звернувся по допомогу ло печенігів. Вирішальна битва відбулася влітку 1019 р. на р. Альті під Переяславом, у ній переміг Ярослав. Ця дата вважається початком його правління. Однак у 1021 р. він змушений був визнати самостійність полоцького князя Брячеслава. А через рік проти Ярослава виступив тмута-раканський князь Мстислав, котрий у 1024 р. у битві під Лиственом переміг великого князя. Розпочалися переговори, що завершилися укладенням у 1026 р. договору про поділ Руської землі по Дніпру: Ярославу відійшло Правобережжя з Києвом, а Мстиславу - Лівобережжя з Черніговом. Фактично в межах імперії сформувалися три самостійних утворення: Київське, Чернігівське й Полоцьке. Тільки після смерті Мстислава в 1036 р. Ярослав стає єдиновладним володарем Русі (Брячеслав визнав його владу). Завдяки таланту політика и сильній волі Ярославу вдалося закріпитися на київському столі. Великий князь народився близько 978 р. Добре освічений, м'який, але владолюб-надзвичайно розумний, гнучкий і схильний до компромісів політик, спритний дипломат і посередній полководець, він завдяки сталевій ркхі й цілеспрямованості, не переймаючись каліцтвом (був кривоніжкою), спромігся досягти ащшнн влади й до кінця життя втримувати її у своїх руках. За сприяння розвитку культури, освіти, писемності, архітектури Ярослава й прожали Мудрим. Ярослав усвідомлював неминучість боротьби як владу між синами після своєї смерті (помер лютого 1054 р.). Щоб якось запобігти цій гедії, склав заповіт, у якому йшлося про порядок успадкування великокнязівської влади и розподіл між синами ритори імперії на окремі володіння - уділи. Заповідав їм поважати любити один одного, бо інакше «землю отців і дідів погубите», запроваджувана система успадкування влади передбачала, що грховна влада належатиме групі князів-родичів, пов'язаних між собою васально-ієрархічними стосунками. Згідно із заповітом, київ-кий стіл за принципом старшинства мав послідовно переходити до ршого за віком брата. Старший син Ярослава мав стати для братів аршим» не лише за віком, а й за місцем, яке посідав на щаблях рархічної драбини. Ярослав Мудрий був одним із наивидатніших державних діячів епохи середньовіччя. Завдяки мудрій політиці Ярослава Київська Русь у роки його правління переживала політичний і культурний розквіт.
12. ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ЯРОСЛАВА МУДРОГО. РУСЬКА ПРАВДА налагодження внутрішнього життя було неможливим без впорядкування законів. До заходів у цьому напрямку вдавався свого часу князь Володимир. Та слава справжнього реформатора законодавства належить саме Ярославові, адже він був першим, хто уклав писаний збірник руських законів. Той документ дослідники називають «Правдою Ярослава», або «Найдавнішою правдою». Він складався з 18 статей, які поклали початок славнозвісному збірникові законів «Руській правді». Збірник, або звід, руських законів, відомий під назвою «Руська правда», складався впродовж кількох поколінь. Найдавніша частина, т. зв. «Найдавніша правда», створена за часів Ярослава Мудрого. Окрему частину становлять статті, укладені Ярославовими синами — т. зв. «Статут Ярославичів». До «Руської правди» увійшли статті й пізніших часів. У статтях Ярослава йшлося про покарання за вбивство, побиття до крові чи синців, за вчинене каліцтво, виривання бороди й вусів, їзду на чужому коні, псування майна, переховування чужого холопа тощо. Покарання передбачало здебільшого грошові виплати, хоч іще зберігалося право родичів на кровну помсту. Гроші сплачувалися або на користь князя — їх називали «вірами », або на користь потерпілого чи його родичів — т. зв. головщини. Тілесні покарання мали застосовуватися лише для холопів за побиття вільної людини. З-поміж мір покарання не було й смертної кари.
Не менш вдалою була й зовнішня політика Ярослава Мудрого. Князь-політик уникав воєн, намагався підтримувати з європейськими країнами добросусідські відносини. І хоч окремі збройні сутички довелося вести й Ярославу, проте з жодною європейською країною Київська Русь часів його князювання не мала тривалого протистояння.
Перевага надавалася не силі зброї, а силі розуму. У зовнішній політиці використовувались усі можливості дипломатії, з-поміж яких чільне місце посідали міждинастичні шлюби. Недарма Ярослава Мудрого часом називають тестем Свропи. Традицію тісних відносин підтримувала Київська Русь часів Ярослава Мудрого з Візантією. Щоправда, добросусідські контакти потребували неабиякої мудрості та політичної витримки, бо відносини між державами не бувають завжди рівними. Так, певним напруженням відзначалися відносини Візантії та Русі після утвердження на імператорському престолі Константина IX Мономаха 1042 р. Він розпочав свою діяльність із того, що усунув із державного апарату всіх ставлеників своїх попередників. До числа опальних потрапили й руські люди. Ситуація особливо загострилася 1043 р., а загрозливою стала 1051 р., коли на Київську митрополичу кафедру було поставлено Іларіона Одначе й тоді конфлікт залагодили мирно.
Постійні контакти мав Ярослав із Німеччиною та Польщею. Тісні зносини підтримувала Русь із скандинавськими країнами. Особливо зміцніли зв'язки Русі та Швеції, чому сприяв шлюб Ярослава із шведською принцесою Інгігердою. Добросусідські відносини пов'язували Русь із Норвегією. Писемні джерела засвідчують активні зовнішньополітичні зв'язки Русі з Угорщиною. Виявом тих стосунків були династичні шлюби представників королівського роду Арпадів і київського великокнязівського. Сестра Ярослава Мудрого Марія-Доброгніва була дружиною польського короля Казимира 1 Відновителя. Один син Ярослава був одружений із сестрою цього ж короля, другий — взяв шлюб з візантійською царівною, а інші два — з німецькими княжнами. За іноземних правителів були видані заміж три дочки Ярослава: Анастасія — за угорського короля Андраша, Слизавета — за норвезького короля Гаральда, а по його смерті — за норвезького короля Свена; Анна — за французького короля Генріха І Капетінга, причому певний час вона була співправительницею свого сина, французького короля Філіппа І. Племінниця Анна-Євпраксія Всеволодівна (Адельгейда) вийшла заміж за саксонського маркграфа Генріха, а по смерті останнього — за германського імператора Генріха IV.
Ще виразнішим кроком до деперсоніфікації влади великого князя стала поява з ініціативи Ярослава Мудрого першого писаного зводу законів - "Руської Правди", в літописі під заголовком "А се єсть правда руская" вміщений текст так званої Правди Ярослава з 18 статей, яка визначала способи покарання різних злочинів проти особи - від кровної помсти за вбивство до штрафів за "обиду". Ще за життя Ярослава Мудрого ці статті були доповнені двома княжими уставами про нормування збору судових штрафів за "обиду" та крадіжки, а невдовзі після його смерті його сини прийняли важливе доповнення, замінивши кровну помсту викупом. Врешті, додатки першої чверті XII ст., що регулювали кредитно-боргові зобов'язання, остаточно оформили загальний звід законів, відомий під назвою "Пространна Руська Правда". її норми застосовувались на всій території Київської Русі і після її розпаду: старе "руське право" почало витіснятися у Галичині лише з 30-х рр. XV ст., на українських та білоруських землях Великого князівства Литовського - у 40-60-х рр. XV ст., а на території Московського Великого князівства після затвердження Судебника