Етапи розвитку політичних ПР-технологій
Політичні ПР-технології не є своєрідними алгоритмами, дотримання яких дає обов’язковий результат. Вони використовуються у певний час і за певних умов, вони змінюються, деякі застарівають, деякі – працюють вже пртягом довгого часу, а деякі – успішні в минулому, перестають працювати в наш час.
Спробуємо зробити історичний екскурс в радянські і пострадянські часи для того, щоб простежити еволюцію використання виборчих ПР-технологій.
В епоху Перебудови основними ресурсами зв'язків з громадськістю були можливості доступу до копіювальної техніки і друкарських машин. Гроші, особливо готівка, використовувалися дуже мало.
Значним кроком у розвитку виборних технологій зв'язків з громадськістю стала передвиборча кампанія 1990 р. До моменту її початку багато кандидатів мали вже власні виборчі штаби і команди. І хоча в командах кандидатів багато працювали за гроші або за іншу плату (наприклад, студенти таким чином намагалися домогтися прихильності викладачів), все ж безоплатна допомога своїм кандидатам превалювала.
Основною формою зв'язку з громадськістю у великих містах стали мітинги і збори. Розгорнулася справжня «листівкова боротьба». Спеціальні команди відстежували появу листівок суперників і зривали їх або заклеювали своїми власними. Уперше в штабах кандидатів почали розроблятися концепції і стратегії передвиборної боротьби. Помітну роль у рекламі кандидатів стало відігравати телебачення. Мільйони громадян стежили за політичними дебатами на ТБ.
У той же час ставало очевидним, що програми кандидатів не мають помітного впливу на підвищення їхньої популярності в очах виборців. Усі вони були дуже схожі один на одного, а іноді просто невиразні. В умовах жорсткої ідеологічної боротьби визначну роль відігравала політична платформа і приналежність до тієї чи іншої команди «своїх» політиків.
Повсюдно в країні виборці хотіли змін на краще й легко вірили будь-яким популістським обіцянкам. Саме в цей час розпочинається традиція свідомого нагнітання агресивної енергетики, стратегія боротьби, заснована на поділі суспільства на два непримиренні табори, яка отримала свій подальший розвиток і успішно проіснувала до наших днів, хоча політичні сили - носії цієї стратегії «непримиренності» – докорінно змінилися. Формувалися коаліції, штаби і команди підтримки, аналізувалися способи і методи агітації. Почав цілеспрямовано створюватися «імідж» кандидатів. Фінанси стали відігравати помітну, хоча поки що і не визначальну роль. Іноді «бідні» кандидати домагалися успіху.
Подальший розвиток політичного життя в Україні проявив наступну тенденцію: в боротьбу за голоси почали вступати не тільки окремі кандидати, але й політичні партії та об'єднання. З’явилось і голосування за партійними списками. При цьому практично заново склалися основні партії, блоки та об'єднання. Багато в чому це пояснювалося тим, що колишні партійні структури виявилися або зруйновані, або були погано пристосовані до боротьби за місця в новому парламенті.
Зміна принципів голосування поставила перед партіями питання про їх соціальну базу. Саме до цього періоду відноситься і початок масових соціологічних досліджень з різних питань виборів. Ці дослідження, зокрема, виявили той факт, що багато виборців відчували відчуження й байдужість до виборів. Вони не знали і не хотіли знати програм будь-яких партій.
Приклад: Так, у Росії перед початком виборчої кампанії 1993 року лише 16% виборців визначили свої політичні пристрасті.
На цьому тлі політичної індиферентності виборців (на відміну від кампанії 1990 р.) деякі партії продемонстрували зовсім нові методи ведення пропаганди та агітації.
Приклад: Так «Вибір Росії» (партія Є. Гайдара) використовував виборчу технологію зв'язків з громадськістю американського зразка. Основна ставка робилася на масовану атаку на виборця через центральні ЗМІ і, перш за все, через телебачення. При цьому, оголосивши себе «партією влади», «Вибір Росії» використовував тактику залякування виборців «загрозою червоного реваншу». По суті справи, кампанія 1993 виявилася однією з найбільш «безідейних» кампаній. Серед безлічі партій і блоків нікому не вдалося запропонувати виборцям нову ідею, здатну захопити росіян.
Використання учасниками виборної кампанії тієї чи іншої технології зв'язків з громадськістю обумовлювалося насамперед наявними ресурсами, необхідними для цього:
- підтримка органів влади та управління в центрі і на місцях;
- розвиненість власних регіональних структур;
- фінансові та матеріальні можливості;
- привабливість запропонованих для широких мас виборців ідей;
- наявність великої кількості активістів і прихильників, готових віддати виборчій кампанії свій вільний час;
- доступ до електронних та друкованих засобів масової інформації;
- інтелектуальний потенціал штабу і команди, їх здатність генерувати нестандартні ходи і методи боротьби;
- наявність у блоці лідерів загальнонаціонального і регіонального масштабу.
Досить активно тиражовані вітчизняною PR-спільнотою думки про те, що в умовах існуючої так званої керованої демократії політичний PR зводиться нанівець, не зовсім вірні. Політика була і завжди буде мистецтвом можливого. У політичному та виборчому процесі завжди маса ризиків і неврахованих факторів, які створюють атмосферу несподіваних результатів виборів. А це означає, що політичний PR як інструмент управління буде потрібний і владі, й опозиції.
Вибори у Верховну Раду 2000-х рр. проходили за пропорційною системою, за якої єдиними гравцями стали політичні партії, а не кандидати-одномандатники.
Як відомо, стабільний успіх мала Комуністична партія України (КПУ), Основним її аргументом у період проведення виборчої кампанії були ідеї державного патерналізму, соціальної рівності та стабільності. Ці ідеї, пропаговані протягом 70 років радянської влади, все ще користуються певною популярністю у людей старшого покоління.
Комуністична Партія ще з минулих часів зберегла розгалужену мережу регіональних і місцевих партійних організацій, створених на базі осередків КПРС, і величезну армію практично вільних для партійної роботи активістів-пенсіонерів. Усе це, а також наявність достатнього впливу в адміністративних органах влади на місцях, регіональних та місцевих засобах масової інформації, обумовило стратегію КПУ. Вона була націлена на агітацію за місцем проживання і роботи виборців на індивідуальну роботу з громадянами. Можна сміливо сказати, що в роботі від «дверей до дверей» КП була на голову вище інших партії, особливо в сільській місцевості.
Пропрезидентські сили у передвиборчих перегонах мають можливість спиратися на владно-розпорядчі важелі адміністрацій, а також на широку презентацію ідей і кандидатів через засоби масової інформації, переважно електронні, де мають значний пріоритет.
Потужною підтримкою є наявність серед членів партій відомих людей.
Отже, в українських перебовиборчих реаліях можна спостерігати поєднання таких технологій:
♦ орієнтир на адміністративний тиск (достатній досвід напрацьовано ще за радянські часи);
♦ використання західних методів створення іміджу та презентації кандидатів населенню через засоби масової інформації на основі детальних планів виборчих кампаній, розроблених пропрофесійними політичними консультантами.
Не варто забувати і про значення особистості лідера політичного руху. Тут можуть бути задіяні найрізноманітніші методи розкрутки і створення іміджу політичного діяча,у тому числі й епатаж.
Приклад: Лідер ЛДПР В. Жириновський відомий нам у першу чергу, як людина, здатна на «неправильні» і навіть шокуючі вчинки. Результат – ЛДПР довгий час виділялась з-поміж безлічі інших партій саме завдяки цьому.
У цілому на пострадянському просторі в українських і російських умовах політичного життя спостерігаються такі основні політичні ПР-стратегії:
- використання командно-адміністративної системи, прямого тиску на виборців;
- експлуатація образів відомих спортсменів та діячів культури і т.д.