Реформа управління промисловістю та будівництвом

У планах на шосту п’ятирічку (1956-1960 рр.) і семирічку (1959-1965 рр.) підкреслювалося, що першочерговий і випереджаючий розвиток важкої індустрії був і залишається основою розвитку всього народного господарства країни. Тобто залишалася в силі стара догма, вироблена ще на початку індустріалізації, згідно з якою основою економіки і гарантом незалежності країни вважалася важка промисловість. Для УРСР це означало збільшення видобутку вугілля, виплавки чавуну та сталі, розвиток машинобудування, передусім виробництва засобів праці. А в цей час у провідних західних країнах розгорталася глибока і якісно нова перебудова виробництва, яку у радянській країні назвали "науково-технічною революцією". Вона далеко перевершувала за своїм значенням промислові революції минулих епох. Традиційних галузей промисловості, які становили кістяк економіки України, тепер уже було недостатньо. Необхідно було розвивати електроніку, виробництво штучних матеріалів, змінити енергетичний баланс за рахунок зменшення питомої ваги вугілля і збільшення ваги продуктивніших джерел енергії, упровадження у виробництво автоматизації та механізації тощо. СРСР, а отже і УРСР, почали помітно відставати від передового світового рівня: на одиницю виробленої продукції витрачалося значно більше енергії, сировини, ніж у країнах з ринковою економікою, вкрай незадовільною залишалась якість переважної більшості вітчизняних промислових товарів, почала збільшуватися різниця у продуктивності праці у економіці провідних західних країн і СРСР. Невпинне будівництво нових заводів і фабрик, з традиційною технологією виробництва, від­криття нових шахт і рудників, нехтування при цьому елементарними природоохоронними заходами, загрожувало Україні в майбутньому серйозними екологічними проблемами. Ситуація вимагала від керівництва країни негайне приступити до структурних змін в промисловості, організації і управлінні виробництвом, створити умо­ви для дійсного, а не уявного прискорення науково-технічного прогре­су. Адміністративно-командна система спробувала вирішити назрілі проблеми в економіці країни у властивій їй манері - шляхом перебу­дови управління народним господарством. На середину 1950-х років в СРСР нараховувалося понад 200 тис. промислових підприємств і до 100 тис. будівельних об’єктів. Керувати цим розгалуженим господарством із одного центру було не під силу.

6 квітня 1953 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про значне зменшення кількості союзних (з 30 до 20) і союзно-республіканських (з 21 де 13) міністерств. Деякі союзні міністерства мали статус союзно-республіканських. У результаті у підпорядкування УРСР з 1953 по 1956 рр. перейшло 10 тис. підприємств. Але для поліпшення ефективності управління цього заходу виявилося недостатньо.Лютневий (1957 р.) пленум ЦК КПРС прийняв постанову про створення в основних економічних районах рад народного господарства (раднаргоспів). У травні 1957 р. цю постанову провели через Верховну Раду СРСР і вона набула чинності закону. У червні 1957 р. Верховна Рада УРСР теж прийняла закон про створення у республіці 11 еконо­мічних адміністративних районів на чолі з раднаргоспами. У 1960 р. в УРСР було створено додатково ще 3 райони і відповідно три раднаргоспи. Таким чином в Україні діяло 14 раднаргоспів. У результаті у країні було здійсненій перехід від галузевого де територіального принципу управління. За цією реформою було ліквідовано 10 союзних і 15 союзно-республіканських міністерств. В УРСР було ліквідовано 11 промислових і будівельних міністерств, а два міністерства було перетворене із союзно-республіканських у республіканські. Міністерства, що залишились, були звільнені від безпосереднього управління підприємствами, здійснюючи свої нові функції через раднаргоспи.

У рамках раднаргоспів підприємства об’єднувались у трести і комбінати за галузевим принципом, підпорядковуючись відповідним галузевим управлінням. Таким чином, нова система управління повинна була органічно поєднати централізоване планове керівництв з підвищенням самостійності регіонів і республік. Досягалася певна децентралізація управління, розширювалися господарчі права на місцях, наближалося управління до виробництва, скорочувався управлінський апарат. За допомогою нової системи управління сподівалися раціональніше використовувати сировинні ресурси, усунути відомчі бартери і галузеву ізольованість, розвивати місцеву ініціативу. Це була одна із найрадикальніших реформ в народному господарстві СРСР, починаючи з 1920-х років. Центр управління економікою переміщався з Москви на місця. Зокрема у відання раднаргоспів України на кінець І957 р. перейшло 97 % промислових підприємств та будівельних організацій республіки. Та реформа мала як позитивні, так і негативні сторони. Так, мимо волі ініціаторів, реформа об’єктивно спри­яла розширенню економічних прав союзних республік, зокрема України. Хоч республіка і не могла цілком самостійно розпоряджатися своїм господарством, все ж можливості для певного економічного маневру з'явилися. Зокрема, швидше стала формуватися виробнича і соціальна інфраструктура, повніше використовувалися місцеві ресурси і національні кадри. Позитивним у роботі новоутворених раднаргоспів було об’єднання в ряді випадків споріднених підприємств, створення міжгалузевих об'єднань по ремонту устаткування, виробництву заготовок та інструменту, помітно скоротилися зустрічні транспорті перевезення тощо. Керівництво виробництвом стале конкретнішим і оперативнішим.

Але одночасне реформа привела до утруднення економічних зв’язків між підприємствами сусідніх раднаргоспів, породила так зване „місництво”. Знизилась ефективність державної науково-технічної політики, оскільки раднаргоспи виявилися неспроможними забезпечити єдність технічної політики, комплексно розв’язати проблеми розвитку галузей. Реформа передбачала, що робота по складанню планів перенесеться в раднаргоспи. Однак вироблена протягом попереднього періоду практика централізованого жорсткого планування збереглася. І після реформи 1957 р. Держплан СРСР продовжував стару практику централізованого планування, причому навіть за ширшою і розгорнутішою номенклатурою. Отже, значною мірою справа звелася до перетрушування бюрократичних структур. У цілому, адміністративний прес раднаргоспів виявився не менш обтяжливим для підприємств, аніж всеохоплююче регулювання колишніх галузевих міністерств. Спробою подолати ці хиби було створення республіканських раднаргоспів. Президія Верховної Ради УРСР створила Українську раду народного господарства (Укрраднаргосп) в 1960 р. Новим кроком було укрупнення раднаргоспів, зокрема в УРСР в 1962 р. їх лишилось сім. У 1963 р. організували Вищу раду народного господарства СРСР і ство­рили державні комітети з ряду галузей промисловості_. Але ці чергові адміністративні перебудови не усунули суперечностей між тенденцією галузевого розвитку промисловості та системою територіального управ­ління нею. Структура управління економікою стала надзвичайне гро­міздкою. Усунути ці бюрократичні нашарування можна було шляхом впро­вадження господарського розрахунку, товарно-грошових відносин, на­дання економічної самостійності підприємствам та їх об'єднанням. Та такий розвиток реформи підривав монополію командно-адміністративної системи на управління народним господарством і тому прибічники старої системи на це не пішли. Керівництво країною спробува­ло змінити тільки форму управління і господарювання, не зачіпаючи її суттєві параметри. Як і до реформи панував директивний стиль уп­равління, домінування партійних органів, свавілля у кадровій політи­ці тощо. Економіка продовжувала функціонувати за законами командно-адміністративної системи, а тому результати реформи вияви­лися далекими від очікуваних.

Розвиток промисловості

ХХ з’їзд КПРС 1956 р. затвердив Директиви шостого п’ятирічного плану. Головні завдання нової п’ятирічки у галузі промисловості полягали в тому, щоб на базі переважаючого розвитку важкої промисловості, невпинного технічного прогресу і підвищення продуктивності праці забезпечити зростання всіх галузей народного господарства. В УРСР передбачалося збільшення валової продукції приблизно в 1,7 раза. Особлива увага зверталась на необхідність значного збільшення видобутку вугілля, нафти, газу, виробництва електроенергії, чорного металу, тракторів, мінеральних добрив тощо. Але ця п'ятирічка не була завершена. Ке­рівництво країни, зокрема Хрущов, вирішили зкоректувати планові показники шостої п’ятирічки в напрямку їх значного збільшення. На ХХІ з’їзді КПРС (січень-лютий 1959 р.) було заявлено, що со­ціалізм в СРСР переміг не тільки повністю, а. й остаточно і країна вступила у період розгорнутого будівництва комунізму. А тому, щоб повніше використати наявні ресурси та можливості і в найкоротший термін виконати нові історичні завдання, поставлені перед країною, ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР доручили Держплану розробити план роз­витку народного господарства країни на 1959-1965 рр. Головне завдання семирічного плану полягало у подальшому піднесенні всіх галузей еко­номіки на базі переважного зростання важкої індустрії, значному по­силенні економічного потенціалу країни, з тим, щоб забезпечити безперервне підвищення життєвого рівня народу. Робився оптимістичний висновок, що в результаті виконання цього плану буде зроблено рішучий крок у створенні матеріально-технічної бази комунізму і у здійсненні основного економічного завдання СРСР - за історично короткий термін догнати і перегнати найбільш розвинені капіталістичні країни по виробництву продукції на душу населення. А для якнайшвидшого прискорення економічного розвитку СРСР у контрольних цифрах семирічного плану передбачалося першочергове зростання тих галузей важкої індустрії, котрі сприяли швидкому піднесенню всього народного господарства країни. Зокрема, валова продукція промисловості УРСР мала зрости за семирічку приблизно на 77 %. Планувалося в першу чергу різко збільшити видобуток вугілля, нафти, газу, виробництво електроенергії, виплавку чорного металу, розширювати машинобудування, хімічну промисловість, виробництво цукру. Для розвитку народного господарства республіки планувалося направити капіталовкладення в розмірі 21,9 млрд. крб. (в цінах 1961 р.), з них понад 50 % направлялися у провідні галузі важкої індустрії. По СРСР капі­таловкладення планувалися в сумі 197 млрд. крб., що фактично дорівнювало їх обсягу за всі попередні роки радянської влади. Конкретні завдання були визначені по кожній галузі промисловості. Аналізуючи ці планові показники, можна зробити висновок, що Україна і надалі мала залишатися і складі СРСР однією з головних паливно-енергетичних, металургійних і машинобудівних регіонів. Істотних структурних змін у промисловості республіки не передбачалося. Семирічним планом закладалося значне підвищення продуктивності праці. У республіці за рахунок цього планувалося забезпечити понад 82 % приросту валової продукції. Одним із головних шляхів підвищення продуктивності праці мав стати науково-технічний прогрес. Він повинен був забезпечуватися передусім розвитком машинобудування, особливе верстатобудування, приладобудування, електротехніки, виробництвом нових, удосконалених видів обладнання, розвитком полі­мерних матеріалів, впровадженням нових технологій тощо. При радянській плановій економіці, де був відсутній такий важливий стимулятор до науково-технічного прогресу як конкурентна боротьба виробників на ринку, командно-адміністративна система намагалася знайти інші способи впровадження технічних винаходів у виробниц­тво. Передусім, це різного роду адміністративні засоби. Так, для кра­щої організації впровадження досягнень науки і техніки в народне господарство і посилення науково-технічної пропаганди був створеній Державний комітет Ради Міністрів СРСР у справах нової техніки. У 1958 р. за рішенням ВЦРПС було створено Всесоюзне товариство ви­нахідників і раціоналізаторів (ВТВР). У республіці було створене 5 тис. організацій ВТВР, які об’єднали роботу понад 150 тис. чол. На Держплан поклали відповідні завдання у плануванні розробки нових машин і механізмів, асигнуванні коштів та забезпеченні контролю за виконанням державних планів і т.п. Адміністративні заходи по впровадженню досягнень науково-техніч­ної революції у виробництво за умов планової економіки були надзви­чайно неефективними у порівнянні зі стимулами ринкової економіки, але все ж мали певний результат. Саме у другій половині 1950-х першій половині 1960-х років в СРСР були впроваджені у виробництво перші кібернетичні машини, великих успіхів досягли в освоєнні космосу (запуск першого штучного супутника Землі в 1957 р., політ Ю.Гагаріна в космос в 1961 р. тощо), розпочали технічне використання атом­ної енергії в мирних цілях і т.п. Певні зрушення відбулися у вугільній промисловості: на зміну врубовим машинам прийшли вугільні комбайни типу "Донбас", широкі стали застосовувати породонавантажувачі, шахтні електровози тощо. Окремих успіхів добилися і в оновленні технології металургійного виробництва. У доменному виробництві стали застосовувати природ­ний газ, промислове впровадження кисню у мартенівських печах (у 1965 р. - 73,3 % всієї сталі в Україні виплавляли таким способом), підвищення нагріву й тиску газу під колошником (у 1965 р. - 91 % доменних печей були обладнанні такими пристроями). Ці новації дозволили металургам республіки збільшити кількісно і поліпшити якісне виплавку чорного металу. На Дніпропетровському металургійному заводі вперше в СРСР було впроваджено прогресивний киснево-конвертований спо­сіб виплавки сталі. Значного розвитку набуло електрометалургійне виробництво. В УРСР виникла і зміцніла своя школа електрозварювання. Центр її – Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона АН УРСР. Електрозварювання стало провідним технологічним процесом у створенні металоконструкцій для різних галузей народного господарства. Певних успіхів було досягнуто в освоєнні виробництва нових машин і механізмів. У 1959-1965 рр. у республіці розпочалося серійне виробництво 5,2 тис. нових зразків машин, приладів, обладнання, механізмів і приладів. Відбувався процес і модернізації існуючого устаткування, механізації і автоматиза­ції виробництва. Поступово нові машини та механізми, нова технологія впроваджувалися і в будівництво. Велике значення мало застосування збірних залізобетонних конструкцій і деталей для індустріалізації будівельної справи, різкого прискорення строків спорудження будівель і житла, підвищення продуктивності праці на будівництві. Одним із основних напрямів науково-технічного прогресу в народному господарстві стала електрифікація. У відсотках до 1955 р. електрооснащеність праці в УРСР у 1965 р. становила в промисловості 183 %. Справжня технічна революція відбулася на залізничному транс­порті, де паровози були замінені тепловозами і електровозами. Так, у 1958 р. за допомогою тепловозів та електровозів перевозили 2,5% вантажів на залізницях України, а в 1965 р. - 85 %. На флоті пароплави були замінені на теплоходи. Поступово, але неухильне відбувалися зміни і на автомобільних шляхах. Якщо в 1958 р. шляхів з твердим покриттям у республіці було всього 17,6 % від загалу, то в 1965 р. - 28,5 %. В цілому, застосування нових технологій, механізмів, механіза­ції і автоматизації виробництва забезпечило підвищення продуктивності праці за 1959-1965 рр. на 42 %. За рахунок цього було одержано 65 % загального приросту промислової продукції республіки в роки семирічки. Але, незважаючи не певні успіхи, в цілому, науково-технічний прогрес, що відбувався, далеко не задовольняв зростаючих потреб країни. Монополізм державної власності, надцентралізація, адміністративно-командні методи управління були несприятливі для розгортання дійсної науково-технічної революції. А тому передова технологія, новітні досягнення науки і техніки вкрай недостатньо впроваджувалися у промисловість, окрім хіба що оборонної галузі. Промисловість продовжувала розвиватися на екстенсивній основі. Так, у чорній металургії переважав випуск низькоякісного металу, але на реконструкцію металургійної промисловості не звертали достатньої уваги, гналися за високими кількісними показниками. У машинобудуванні спостерігалося повільне розроблення конструкцій нових машин і ме­ханізмів. Багато, начебто нових верстатів, за своїми технічними характеристиками значно поступалися зарубіжним аналогам. Продуктивність праці у провідній галузі промисловості України - машинобудуванні - на середину 1960-х років була майже втричі нижчою, ніж у промисловості США. Подібна ситуація була і в інших галузях народного господарства. Головна причина, чому промисловість у радянській країні недостатньо сприймала досягнення науково-технічного прогресу полягала в тому, що існуюча суспільно-політична система була неспроможною створити відповідні стимули. Постійні дефіцити і ліміти, відсутність конкуренції, зрівнялівка в оплаті праці, недостатні асигнування на наукові дослідження, монополізм наукових шкіл - призводили до помітного відставання науково-технічного прогресу. Другим шляхом підвищення продуктивності праці на виробництві у радянській економіці вважалося так зване соціалістичне змагання. У другій половині 50-х років продовжували існувати старі форми змагання, що практикувалося раніше, і виникали нові починання: рух швидкісників і багатоверстатників, рух за перевиконання виробничих норм на кожному робочому місці, за зниження собівартості продукції, за звання бригад відмінної якості тощо. Статистика називає і кількість учасників соціалістичного змагання: на 1 січня 1959 р. 6,1 млн. чол., на 1 січня 1965 р. - 10 млн. Практично це всі працюючі у народному господарстві УРСР. Формалізм цих цифр очевидний. У роки семирічки набув поширення так званий рух за комуністичне ставлення до праці, який був оголошений вищою формою соціалістичного змагання. Виник він наприкінці 1958 р. В УРСР на кінець 1965 р., згідне з офіційною статистикою, рух комуністичної праці охопив 5,6 млн. чол., або 48,3 % зайнятих у народному господарстві. Дуже великого розголосу набув почин прядильниці Вишєволоцького бавовняного комбінату з Калінінської області РРФСР В. Гаганової, яка у жовтні 1958 р. перейшла працювати з передової бригади у відстаючу і вивела її у передові. В Україні одним із перших цей рух підтримав відомий вже тоді шахтар М. Мамай. Він очолив відстаючу бригаду на шахті №2 „Північна” Краснодонвугілля Луганської області і дуже швидко зробив свій колектив передовим. Партійні комітети на місцях всіляко стимулювали перехід кращих виробничників та керівників на відстаючі дільниці з метою виведення їх у передові. Звичайно, організаційні здібності передових працівників відіграли помітну роль у налагодженні роботи, підвищенні продуктивності праці тощо. Але дуже швидке цей рух був заформалізований. Повсюдно, задля показних успіхів, таким передовикам місцеве керівництво створювало особливо сприятливі умови праці, що не сприяло авторитетності почину в робітничих колективах. У всякому випадку цей почин не привів до помітного зменшення відсотку відстаючих колективів і різкого підвищення продуктивності праці. Підсумки розвитку промисловості республіки за роки шостої п’ятирічки (1956-1960) і семирічки (1959-1965) потрібно оцінювати неоднозначно, оскільки були свої плюси й мінуси. Так, валова продукція промисловості значно зросла - за 1956-1958 рр. вона збільшилася у порівнянні з 1955 р_. на 37 %, а за 1959-1965 рр. у порівнянні з 1958 р. ще на 84 %. У роки семирічки темпи приросту її досягали 9,1 % пересічно за рік, що є дуже високим показником. Особливо швидко розвивалася хімічна, машинобудівна, металургійна, енергетична галузі промисловості. За 1956-1958 рр. було введене до дії основних фондів державних та кооперативних підприємств та організацій в УРСР на суму 9362 млн. крб. (у цінах 1961 р.), а за 1959-1965 рр. на суму 35806 млн. Середньорічний приріст цих фондів складав у 1956-1958 рр. – 3120,7 млн., а в 1959-1965 рр. - 5115,1 млн. крб. Для порівняння в 195І-1955 рр. - 1852 млн. крб. При цьому за 1956-1965 рр. у республіці було введено в дію тільки великих державних промислових підприємств 1462, не рахуючи кількох тисяч середніх та дрібних підприємств. Наявні кошти передусім спрямовувалися на прискорений розвиток паливної промисловості, електроенергетики, чорної металургії, машинобудування, хімії, тобто в традиційні галузі промисловості УРСР і в реконструкцію транспорту. Капітальні вкладення в промисловість республіки в роки семирічки становили 47,1 % від всіх капіталовкладень у народне господарство (в будівельну індустрію - 2,6 %, транспорт і зв’язок - 13,7 %). Для порівняння в п’ятій п’ятирічці витрати на промисловість складали 50,1 %, будівельну індустрію 3,3 %, транспорт і зв’язок - 9,3 %. Тобто в роки семирічки зберігалася приблизно та ж сама структура витрат, що і в попередній період, за винятком деякого перерозподілу коштів на користь транспорту, де в 1959-1965 рр. відбувалася інтенсивна заміна паровозної тяги тепловозною й електровозною і посилено будувалися автошляхи з твердим покриттям. Однією з основних передумов успішного піднесення всього народного господарства УРСР був розвиток її паливно-енергетичної бази. Потреба в паливі задовольнялась, головним чином, за рахунок розши­рення видобутку вугілля в одній із найбільших баз республіки - Донецькому басейні. При цьому, питома вага вуглевидобутку України в загальносоюзному продовжувала зростати і становила 33,1 % у 1958 р. і 34 % у 1965 р. (проти 29,9 % у 1950 р.). Окрім Донбасу в другій половині 1950-х - першій половині 1960-х років інтенсивно розроблявся Львівсько-Волинський та Дніпровський буровугільний басейн. Видобуток вугілля у республіці зріс із 126 млн. т в 1955 р. до 164,5 млн. в 1958 р. і 194,3 млн. т у 1965 р. За роки семирічки були збудовані і стали до ладу 46 нових і реконструйоване 33 шахт і вугільних розрізів. Потрібно зазначити, що українське вугілля йшло не тільки і не стільки для задоволення потреб республіки, як для потреб загальносоюзного комплексу. Інтенсивна і хижацька експлуатація вугільних запасів Донеччини призвела до виснаження багатьох вугільних пластів і екологічного забруднення регіону. Науково-технічна революція поставила у 1950-х роках на порядок денний питання про заміну вугілля продуктивнішими видами енергії, зокрема природним газом і нафтою. У роки шостої п’ятирічки та семирічки в Україні окрім старих нафтових і газових регіонів Прикарпаття, інтенсивно розроблялися нафтопромисли і газові родовища східних областей - Полтавської, Харківської, Сумської та Чернігівської. Якщо у 1955 р. в Україні було добуто 531 тис. т нафти, то в 1958 р. вже 1235 тис., а в 1965 р. - 7580 тис. т, тобто в 14 з лишнім раз більше. З 1956 р. стало розроблятися Шебелинське газове родовище на Харківщині, згодом Рудківське родовище на Львівщині і ще 11 менших родовищ. Газ було проведено до найбільших міст України, постачався в РРФСР, Білорусію, Литву, Латвію, Молдавію. Якщо в 1955 р. у республіці було видобуто 2928,0 млн. м³ природного газу, то в 1958 р. - 9501 млн., а в 1965 р. - 39562 млн. м³, або 31 % голубого палива, спожитого в СРСР. У результаті питома вага нафти і газу у паливному балансі республіки піднялась з 9 % в 1958 р. до 21% в 1965 р. Відповідно знизилася питома вага вугілля. Але безкінечне нарощування видобутку такого цінного і не відновлюваного дару природи як газ і нафта, не економне витрачання, практично безкоштовне перекачування за межі республіки призвело через кілька десятків років до виснаження родовищ, до загострення паливно-енергетичної ситуації в Україні. Подальше зростання економіки республіки забезпечувалося, насамперед, розвитком електроенергетики та електрифікації народного господарства. У другій половині 1950-х - першій половині 1960-х років здійснювалася широка програма будівництва нових електростанцій. В 1955 р. дала перший струм Каховська гідроелектростанція, 1956 р. - Теребле-Ріцька ГЕС у Закарпатті, у роки семирічки було заверше­не будівництво Кременчуцької та Дніпродзержинської ГЕС, введено до дії першу чергу Київської гідроелектростанції. Водночас здійснювалось будівництво потужних теплових електростанцій. До ладу стали Миронівська, Слов’янська, Луганська, Придніпровська, Старобешівська, Сімферопольська, Зміївська ДРЕС, перші енергетичні бло­ки на Бурштинській і Криворізькій теплових електростанціях. У 1965 р. в УРСР було вироблене 94614 млн. кВт. г. електроенергії, проти 43947 млн. в 1958 р. і 30099 млн.: в 1955 р. Країна отримала додатково вагомий приріст електроенергії. Але в цьому факті був і зворотний бік - на дні рукотворних морів опинилося десятки тисяч гектарів сільськогосподарських угідь, сотні українських сіл, теплові електростанції стали потужними забруднювачами атмосфери, спричинені їхніми викидами кислотні дощі нищили зелене довкілля. Цих втрат можна було б уникнути, або в усякому випадку, зменшити негативний ефект, при комплексному, а не відомчому підході, у вирі­шенні складних народногосподарських проблем. Продовжувала нарощувати свої потужності чорна металургія України. Виплавка чорного металу йшла за рахунок нарощування потужностей діючих металургійних підприємств і шляхом будівництва і введення в експлуатацію нових металургійних агрегатів. Лише протя­гом семирічки в Україні було споруджено 8 доменних і 13 мартенівських печей, 6 кисневих конверторів, 33 прокатних та трубних станів, 4 гірничо-збагачувальних залізорудних комбінатів. У 1965 р, в УРСР було виплавлено 37 млн. т сталі проти 21,7 млн. у 1958 р. і 16,9 млн. т в 1955 р. Із цієї сталі було вироблено в останньому році семирічки 30,5 млн. т прокату. За 1959-1965 рр. окрім Криворіжжя швидко освоювалися нові залізорудні басейни республіки: Кременчуцький на Полтав­щині та Білозерський на Запоріжжі. У гірничорудній промисловості стали широко застосовувати економічно дешевший відкритий спосіб видобутку руди. В 1955 р. в УРСР було добуто до 40 млн. т заліз­ної руди, в 1958 р. - 49,8 млн. т, а в 1965 р. - 84 млн. т. Добування залізної руди в Україні йшло надмірними темпами, без огляду у майбутнє, а відкритий спосіб видобутку призводив до нищення чорнозе­мів і ускладнював екологічну ситуацію у гірничодобувних районах республіки. У другій половині 50-х - першій половині 60-х років у республіці особлива увага приділялася машинобудуванню - серцевині ін­дустрії. Будувалися нові машинобудівні заводи і реконструювалися старі. У 1965 р. в УРСР налічувалось понад 1 тис. підприємств цієї галузі, на яких працювало 1,2 млн. чол._, або більше чверті працюючих у промисловості. Питома вага машинобудівної продукції, в загальному промисловому виробництві в 1965 р. досягала 25 % проти 19,2 % у 1958 р., що свідчило про певні зрушення в цій галузі. Підприємства республіки освоїли випуск багатьох нових машин і приладів: великих прокатних станів, газотурбінних установок, екскаваторів, вугільних комбайнів, тракторів, турбін і потужних ге­нераторів, верстатів із програмним керуванням, нових типів кораблів, електронно-обчислювальних машин, вантажівок, малолітражок, автобу­сів, авторефрежераторів, автонавантажувачів, танкерів, траулерів, літаків типу АН-24, ТУ-124 тощо. Змінювалась і географія машинобудування. Поряд із розвитком цієї галузі у старих центрах - Харкові, Києві, Одесі, Луганську, Краматорську, Миколаєві збільшувалася кількість таких підприємств у Львові, Сумах, Кременчуці, Херсоні, з’явились вони Рівному, Луцьку, Білій Церкві тощо. наприкінці 50-х років стало бурхливо зростати виробництво телевізорів, холодильників, пральних машин, пилососів та інших товарів культурно-побутового призначення. У 1965 р. всі 19 галузей, на які поділялося машинобудування, були представлені в промисловості УРСР, але не в однаковій мірі - деякі галузі мали лише кілька вузькоспеціальних виробництв. Серйозною вадою цієї галузі, із точки зору економічної незалежності України, було те, ще абсолютна більшість машинобудівних підприємств республіки не мали закінченого циклу виробництва і залежали від постачання комплектуючих деталей або сировини з інших союзних республік. Залишалися недорозвинутими такі галузі машинобудування, як автомобільна, верстатобудівна, інструментальна, виробництво наукового і медичного приладдя, електронно-обчислювальних машин, електровиробів тощо. Низькою, порівняне із зарубіж­ними аналогами, залишалась і якість машин та приладів, вироблених в УРСР. Середина 1950-х – 1960-х років важливий етап у розвитку хімічної промисловості в Україні. За роки шостої п'ятирічки було освоєно виробництво нових видів лаків, барвників, хімреакторів, значно зросло виробництво хімволокна, сірчаної кислоти, соди і т.п. На базі Роздольського родовища сірки в Прикарпатті було споруджено і в 1958 р. введене в експлуатацію найбільший в СРСР і в Європі Роздольський сірничохімічний комбінат. За семирічку у хі­мічну галузь вклали коштів в 1,5 рази більше, ніж за попередні 40 років радянської влади. У республіці значно розширилося виробництво пластмас, хімволокон, мінеральних добрив та хімічних засобів захисту рослин. До складу діючих підприємств стали: Чер­нігівський та Черкаський заводи хімічного волокна, Сімферопольсь­кий і Броварський заводи пластмас, Дніпропетровський шинний завод, розширили виробництво Лисичанський, Сумський, Дніпродзержинський, Роздольський хімкомбінати. Але розвиток хімічної промисловості не супроводжувався відповідними природоохоронними заходами, очисні споруди на хімпідприємствах діяли неефективно, раз по раз допускалися викиди відходів виробництва у ріки та атмосферу, що забрудню­вало і води, і ґрунт, і повітря. Причиною всього того був суто технократичний, відомчий підхід до розвитку галузі, відсутність дійсної відповідальності за завдану довкіллю шкоду, низька еколо­гічна грамотність працівників галузі та всього населення. У роки шостої п^’ятирічки і семирічки певний розвиток отримала легка та харчова промисловість республіки. Зокрема, за роки семи­річки в Україні було споруджено понад 300 нових і реконструйоване 400 старих підприємств цих галузей. За 1959-1965 рр. випуск продукції легкої промисловості зріс на 45 %, харчової на 65 %, зокрема виробництво цукру на 63 %. Але і в ці роки виробництво товарів широкого вжитку (група „Б”) значно відставало від виробництва засобів виробництва (група „А”). Диспропорція між цими групами, закладена ще в роки перших п’ятирічок, не тільки не зникала, а і далі збільшувалася. А тому у торгівлі споживчими товарами постійним явищем були так звані дефіцити. Предмети масового попиту, їх асортимент і якість не витримували ніякого порівняння із продукцією зарубіжних країн. В Україні, незважаючи на будівництво в другій половині 1950-х - першій половині 1960-х років великих комбінатів у Рівному, Житомирі, Чернігові, Херсоні, текстильна промисловість хронічно відставала і не задовольняла потреб республіки. В 1965 р. вона виробила 3 % бавовняних, 5 % шовкових, 6 % вовняних тканин від загальносоюзного виробництва. І це при тому, що в УРСР проживало 20 % насе­лення Союзу. У другій половині 1950-х років - першій половині 1960-х років значних успіхів у республіці було досягнуто у розвитку всіх видів транспорту. За 1959 р. загальний вантажообіг збільшився в 2,2 рази. Особливо бурхливо розвивався автомобільний транспорт, пи­тома вага якого у загальному вантажообігу в 1965 р. склала 8,2 % (в 1950 р. ледве 3,9 %, а в 1958 р. - 6,4 %). Втім, залізниця залишалася основним видом транспорту, на який в 1965 р. припало 90,4 % всіх перевезень у республіці. У цілому, в промисловому секторі економіки республіки було багато проблем. Це помітне відставання від провідних країн з рин­ковою економікою по якісних показниках, значно більші затрати матеріальних і трудових ресурсів; недопустиме перенасичення території України підприємствами важкої і хімічної промисловості при хронічному відставанні виробництва товарів для народу; надмірне зростання видобутку вугілля, залізної руди, нафти і природного газу; зниження темпів приросту продуктивності праці і повільне впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу; екстенсивний розвиток індустрії і пов’язаний із цим надмірний і шкідливий для аграрного сектору економіки відтік робочої сили із села в місто. Реформа управління промисловістю і будівництва не дала очікуваних результатів, назрівала потреба докорінної ломки адміністративно-командної системи.