Основні риси права у другій половині xvii ст. 8 страница

З 1810 р. при особі імператора перебував дорадчий орган — Державна рада. Компетенцію її не було чітко визначено.

У 1811 р. завершилася реформа центрального галузевого уп­равління. Замість колегій були утворені міністерства, кожне з яких очолював єдиноначальник — міністр. Він безпосередньо підпоряд­ковувався царю. Діяльність міністерств координував Комітет міністрів — дорадчий орган. На його засіданнях головував імператор. Рішення Комітету міністрів вступали в силу лише з санкції імпера­тора.

Діяльність міністерств направляло і контролювало перше від­ділення імператорської канцелярії. Найвагоміша роль відводилася новому відомству — Міністерству внутрішніх справ. Воно відало органами влади й управління на місцях. У його розпорядженні була також поліція. Тривалий час це міністерство очолював вірний цар­ський служака В. Кочубей.

Колись могутній Сенат перетворився у вищу апеляційну ін­станцію для судів губерній.

Місцеві органи. На місцях — у губерніях владу вершили довірені особи царя — губернатори та генерал-губернатори. Цар призначав з їх числа вищих чиновників, знатних дворян.

Губернатор належав до вищої урядової влади. Він очолював губернію, в межах якої здійснював адміністративну та поліцейську владу. Існувало також губернське управління, яке складалося з віце-губернатора, радників, прокурора. В губернії функціонували губернські галузеві установи (казенна палата, рекрутське присут-ствіє, з 1840 р. — палата державних маєтностей та ін.). Це були органи відповідних міністерств на місцях, але вони також підпоряд­ковувалися губернатору. У своїй діяльності губернатор спирався на станові дворянські збори.

Генерал-губернатор очолював кілька губерній. Він наділявся надзвичайними повноваженнями — поєднував владу цивільну і військову.

У повіті влада належала суду (до 1837 р. він мав назву «нижчий земський суд») на чолі з капітаном-ісправником. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською установою і судо­вим органом. Повіти поділялися на стани. Стан очолював становий пристав — поліцейський чин. Йому допомагали сотенні і десятські.

Кількість міст, які користувалися самоврядуванням за Магде­бурзьким правом, поступово зменшується. У 1835 р. скасовується самоврядування у Києві. Там, де самоврядування ще зберігалося, воно перебувало під контролем губернатора.

У 1803 р. в Одесі, Херсоні та Феодосії були створені градона­чальства, очолювані градоначальниками. Влада останніх поширю­валася також на військові та морські органи.

Генерал-губернатори, губернатори та інші високі урядові чи­новники, що правили в Україні, були справжніми сатрапами. Тіль­ки деякі з них залишили по собі добру пам'ять. До освічених, гу­манних правителів належали малоросійські генерал-губернатори князі О. Куракін і М. Рєпнін (до речі, він був рідним братом декаб­риста С. Волконського, а одружений на племінниці гетьмана К. Ро-зумовського). М. Рєпнін щиро бажав процвітання українській нації, відродження козацтва, піклувався про освіту народу. Саме він допо­міг видати працю Д. Бантиш-Каменського «История Малой России». Це було перше поважне узагальнювальне дослідження, що грунтувалося на архівних матеріалах. Тому впливові кола українського дворянства, до яких М. Рєпнін був близький, розраховували висуну­ти його кандидатуру на посаду гетьмана у разі її поновлення.

Окрім загальних завдань, які тоталітарна Російська держава розв'язувала на підвладних їй землях, в Україні вона виконувала і спеціальне завдання — русифікувати цю країну та її народ. Це за­вдання формувалося відверто — усіма можливими засобами з'єд­нати українські землі з корінними російськими губерніями. В Укра­їні здійснювалася тотальна русифікація, їй підпорядковувалися всі сторони життя суспільства. Навіть така помітна культурна подія, як заснування Київського університету у 1834 р., за задумом цара­ту, була покликана слугувати русифікації. Душитель України і Ро­сії цар Микола І вбачав призначення Київського університету в то­му, щоб «...поширювати російську культуру і російську народність у спольщеній Західній Росії».

Збройні сили. Для підтримання своєї влади Росія дислокува­ла в Україні значні збройні сили. їх утримання покладалося на міс­цеве населення, переважно на селян. Кількість російської армії в Україні постійно зростала.

Військові поселення, що сприяли військовому потенціалу Ро­сії, здебільшого розташовувалися в Україні. Вже згадувалося про те, що у 1817—1825 pp. у Слобідсько-Українській, Катеринославсь­кій та Херсонській губерніях було дислоковано 16 кавалерійських і З піхотні полки військових поселенців. У 1837 р. в Київській та По­дільській губерніях було створено п'ять нових округів військових поселень.

Передбачалося невпинне зростання кількості військових посе­ленців, діти яких з семи років ставали кантоністами, тобто учнями військових шкіл. З 12 років вони зараховувалися до резерву, а з 18— до військових частин.

Київ — адміністративний центр однойменного генерал-губер­наторства — перетворювався також у військовий центр. До нього передислокували з Могильова штаб першої армії, де було збудова­но могутню фортецю.

Крім армії, власті на місцях спиралися на силові охоронно-на­глядові органи — жандармерію і поліцію, які перебували у їхньому розпорядженні. В Україні в 30-ті роки XIX ст. було створено Одесь­кий жандармський округ, а у великих містах збільшили чисель­ність жандармських команд. Нагадаємо, що стани, на які поділяли­ся повіти, очолювали поліцейські пристави.

Протягом першої половини XIX ст. російський уряд двічі на­магався поновити в Україні козацькі полки. Але це була спекуляція на національних почуттях українського народу в обставинах, коли Росія мала потребу у високопрофесійному військовому досвіді.

Уперше козацькі полки почали створюватися у 1812 р. для бо­ротьби з навалою Наполеона. На Правобережжі сформували чоти­ри полки (3000 козаків), а на Лівобережжі — 15 (18000 козаків). Уряд обіцяв, що після перемоги у війні він збереже ці формування. Козацькі полки відважно билися з інтервентами, зазнаючи великих втрат. Але уряд не додержав своєї обіцянки. У 1816 р. правобереж­ні козацькі полки були перетворені на регулярні — уланські, ліво­бережні — розформовані. Селяни, які перебували у цих полках, мусили повернутися до своїх поміщиків.

Вдруге до організації козацьких частин вдалися у 1830 р. Ма­лоросійський генерал-губернатор М. Рєпнін одержав з Петербурга наказ формувати козацькі полки для придушення польського повс­тання. Знову царський уряд обіцяв зберегти ці полки. Було орга­нізовано вісім полків по 1000 козаків у кожному. І вдруге уряд не додержав своєї обіцянки. Полки перетворили на регулярні. Лише два з них перевели на Кавказ, де вони стали частиною Терського козацького війська.

Доречно згадати також про долю козаків, які жили у Заду­найській Січі. У 1828 р. кошовий Йосип Гладкий із загоном у 1000 козаків перейшов на бік Росії, щоб допомогти їй у війні з Туреччи­ною. Після війни козаків поселили на території між Бердянськом і Маріуполем і сформували з них Азовське козацьке військо, яке здійснювало берегову охорону. У 1865 р. це військо ліквідували, а козаків переселили на Кубань. Задунайську Січ спалили.

Суд. У досліджуваний період судова система України перебу­довується на зразок судоустрою Росії. Ця перебудова почалася ще з 1782 р. коли в губерніях, створюваних в Україні, вводять суди, передбачені «Учреждениями о губерниях» 1775 p.. Проте вона здійснювалася повільно, непослідовно. Вже в 1796 р. Павло І розпо­рядився спростити судову організацію, створену згідно з «Учреж­дениями о губерниях». Була ліквідована очевидно зайва судова ін­станція — губернські станові суди. Але при цьому частково відтво­рювалися колишні, звичні для українців, суди.

Загалом у першій половині XIX ст. судова організація Украї­ни мала такий вигляд:

перша інстанція, де розглядалися справи по суті: для дво­рян — повітовий суд, для городян — міський магістрат, для вільних селян — нижня розправа;

друга інстанція — апеляційна та ревізійна. Для всіх станів у губернії створювались палата кримінального суду і палата цивіль­ного суду.

Крім того, в кожній губернії засновувався один совісний суд. Він повинен був розглядати цивільні справи у примирливому по­рядку, а також деякі кримінальні справи, наприклад про суспільно небезпечні діяння божевільних та малолітніх.

З 1808 р. і в Росії, і в Україні вводяться комерційні суди. Пер­ший такий суд було створено в Одесі.

Вищою судовою інстанцією для усієї Росії залишався Сенат.

До 1861 р. в Україні зберігалися вотчинні суди, які засуджу­вали поміщицьких селян за незначні злочини. Реформою управлін­ня державними селянами для суду над ними в 1837 р. засновували­ся волосні та сільські розправи.

На Правобережжі, як і раніше, існували підкоморські і земсь­кі суди. Проте система польських судів, що зберігалася тут до придушення повстання 1830 p., була ліквідована указом Миколи І від ЗО жовтня 1830 р. «О присвоении всем присутственным местам и должностным лицам в западных губерниях тех наименований, какие существуют в Великороссийских губерниях».

У місцях компактного мешкання іноземних колоністів до 1864 р. діяли особливі національні суди. Так, у Маріуполі діяв «грецький» суд, а в районах дислокації українських козацьких військ — громадські суди, які керувалися звичаєвим правом і судо­вими прецедентами.

Важливою антидемократичною віхою у формуванні судової системи України було переведення судочинства на російську мову (1828—1829 pp.)- Завершальними були акції щодо припинення дії місцевого права, організація діяльності судів України виключно на основі загальноросійських законів, «Сельского судебного устава» 1839 p. Відмінність полягала в тому, що в Україні судді признача­лися, а в Росії — обиралися.

У подальшому українська судова система розвивається разом з російською як її частина.

Управління судами здійснювало міністерство юстиції, що зміцнювало зв'язки суду та адміністрації.

Справжні патріоти і України, і Росії не залишали спроб демо­кратизувати й удосконалити організацію суду. Відомий знавець історії українського і російського права, систематизатор законів статс-секретар Балудянський (родом із Закарпаття) у 1826 р. вису­нув проект відокремлення суду від адміністрації і побудови судової системи з двох інстанцій.

Упродовж першої половини XIX ст. передова громадськість Російської імперії, її представники в різних регіонах невпинно шу­кали можливості ліквідувати кріпацтво, поліцейсько-казармений режим, що перешкоджали будь-якому прогресу. Боротьба україн­ського народу проти соціального гноблення, проти русифікації була складовою цього революційного руху.

У таємних революційних гуртках і товариствах, що існували в той період в Україні, брали участь і українці, і росіяни, і представ­ники інших національностей. Досить послатися на персональний склад Південного товариства декабристів або товариства З'єднаних Слов'ян. До речі, у 1825 р. ці організації об'єдналися.

Дворянські і різночинні революціонери будували плани ство­рення держави, яка прийде на зміну ненависній бюрократичній аб­солютистській машині. Гаряче люблячи свою матір-Україну, украї­нці — члени таємних товариств бачили в майбутньому або унітарну російську державу, до складу якої українські землі входитимуть як рівні області (див.: «Руська Правда») або як «держави» (див.: Про­ект конституції М. Муравйова), або федерацію слов'янських народів (див.: Правила З'єднаних Слов'ян). Тільки Малоросійське таємне товариство, або товариство звільнення України, яке в 1819 р. орга­нізував відомий масон В. А. Лукашевич, поставило на меті створити незалежну Україну.

Все це свідчить про те, що передові українські громадські й державні діячі реально оцінювали назрілі потреби країни і розу­міли, що ще відсутні об'єктивні умови для створення самостійної незалежної української держави.

Право

У першій половині XIX ст. вже за відсутності української державності завершується ліквідація національної право­вої системи. На всій території України набуває чинності загальноімперське законодавство при збереженні лише окремих норм права України, визнаних і закріплених у законах Російської імперії. Джерела права. Норми звичаєвого права, що зберігали на по­чатку XIX ст. роль джерел права, в 40-ві роки практично втрача­ють свою силу. Лише сільські громадські суди (копні суди на Волині і Поділлі, «судні ради» на Правобережжі), що розглядали незначні справи, як і колись, керувалися нормами звичаєвого права. Коза­цьке право теж втратило роль основного джерела права в житті козацьких громад, які ще існували. Тільки в місцях дислокації ук­раїнських козацьких військ (Бузьке (1803—1817), Азовське (1828— 1865), Дунайське (Новоросійське) (1828—1869) козацькі війська) воно зберігало своє значення локального джерела права.

На початку XIX ст, у сфері приватного права адміністративні й судові органи в Україні використовували збірники писаного права XVIII ст., а в сфері публічного права — керувалися винятково Ро­сійським законодавством.

Наприкінці XVIII ст. з упровадженням на території України губернського поділу й утворенням міських дум фактично призупи­нялася дія Магдебурзького права. Магістрати, які збереглися в окремих містах, виконували обмежені судові повноваження. У пе­ріод правління Павла І під впливом авторитету канцлера А. А. Без-бородька (вихідця з української козацької старшини) частково по­новлювалася дія Магдебурзького права на Лівобережній Україні. У1797 р. Магдебурзьке право повернули Києву. Офіційне торжест­во з приводу отримання Державної Грамоти відбувалось в Києві 15 лютого 1802 р. На знак подяки кияни зібрали пожертвування на суму 1000 крб. для будівництва госпіталю для бідних і пам'ятника. У 1802—1808 pp. на дніпровських схилах за проектом головного архітектора Києва А. І. Меленського було споруджено пам'ятник Магдебурзькому праву — 18-метрова колона тосканського ордеру. З деякими змінами цей пам'ятник зберігся до наших днів.

У 1831 р. було остаточно скасовано Магдебурзьке право в усіх магістратських і ратушних містах України, за винятком Києва. Там це право скасовано 23 грудня 1834 р.

Систематизація і кодифікація права. У XVIII ст., як уже за­значалося, здійснювалися неодноразові спроби систематизувати російське і, в тому числі українське, законодавство. На початку XIX ст. ця робота стає особливо інтенсивною, бо відсутність систе­матизації норм було однією з причин безладдя та зловживань у су­дах.

У 1801 р. Олександр І заснував чергову, десяту комісію на чо­лі з П. В. Завадовським (вихідцем з української козацької старши­ни Чернігівщини). її метою було систематизувати всі чинні норма­тивні акти, в тому числі і на території України. Групу систематиза­торів права очолили також відомі правознавці: на Правобережжі — А. Р. Повстанський, на Лівобережжі — Ф. І. Давидович. Вони упо­рядкували «Свод местных законов губерний и областей, присоеди­ненных от Польши» и «Собрание гражданских законов, действую­щих в Малороссии» («Собрание малороссийских прав»). У цих збірниках зібрані і систематизовані норми права, що були чинними в Україні і становили основу української системи права, яка скла­лася у XVIII ст. Особливий інтерес має «Собрание малороссийских прав». Це був по суті кодекс реально діючих норм цивільного пра­ва. Наприкінці 1807 р. відредагований рукописний примірник цього кодексу був переданий у другу експедицію кодифікаційної комісії. Там він і залишився на довгі роки у зв'язку з призупиненням загальноправової політики, спрямованої на формування єдиного правового поля Росії і України. У процесі систематизації права України у 1811 р. був перекладений російською мовою і виданий «Литовський статут російської редакції».

У цілому робота систематизаційної комісії першого десятиріч­чя XIX ст. була дуже продуктивною. Під керівництвом видного державного діяча М. М. Сперанського були підготовлені проекти цивільного, кримінального і торговельного уложень. Однак реакцій­не дворянство угледіло в них вплив законодавства французької революції, передусім французького цивільного кодексу 1804 р. Як наслідок, систематизаційні роботи були призупинені, Сперанський потрапив у немилість.

У 1826 р. в умовах нової політичної ситуації була поновлена робота щодо систематизації права з метою зібрати всі закони Російської імперії й уніфікувати російську правову систему в масш­табах усієї країни, звісно, включаючи й Україну. Ця робота під керівництвом М. А. Балудянського була доручена другому відділен­ню власної його імператорської величності канцелярії. М. А. Валу-дянський (1769—1847) був висококваліфікованим економістом і юри­стом, доктором права, професором, деканом Юридичної академії у м. Надьварді (Угорщина). Олександр І запросив його на науково-ви­кладацьку роботу в Санкт-Петербург. У 1819—1821 pp. M. А. Балу-дянський був першим ректором Петербурзького університету, а з 1825 р. — радником Миколи І з правових питань. Безпосередньо роботу відділення очолив М. М. Сперанський, з ім'ям якого тради­ційно пов'язують першу в Росії кодифікацію права.

Першим завданням щодо систематизації права стала підго­товка Повного зібрання законів Російської імперії (ПЗЗ) — найпов­нішого збірника законодавчих актів, розміщених у хронологічному порядку за номерами і датами затвердження кожного акта царем. Перше видання ПЗЗ було здійснене в 1830 р. Воно складалося з 46 томів, до яких увійшло понад 50 тис. нормативних актів, у тому чи­слі усі договірні статті між Україною і Росією, а також найважли­віші акти, що стосувалися державно-правового життя України. У ПЗЗ були об'єднані нормативні акти, починаючи із Соборного Уложення (1649 р.) до нормативних актів, прийнятих на початку царювання Миколи І (1825 p.). Услід за першим виданням ПЗЗ по­чали готувати і друге, яке вже включало нормативні акти, прийняті після 1825 р.

ПЗЗ насправді було не зовсім повним зібранням законів. Деякі акти кодифікаторам не вдалося розшукати. Пояснювалося це тим, що державні архіви Росії перебували в поганому стані. Не було повного реєстру законодавчого матеріалу, що зберігався в архівах. У деяких випадках окремі акти умисне не вносилися до ПЗЗ. Пе­редусім це стосувалося документів зовнішньополітичного характе­ру, що зберігали оперативну секретність, а також законів й інших нормативних актів, прийнятих за обставин надзвичайної важливос­ті, або таких, що містили правила внутрішнього розпорядку держа­вних органів. Серед не внесених до ПЗЗ виявилися й деякі норма­тивні акти першої половини XIX ст., що регулювали правове стано­вище закріпачених селян на Правобережній Україні. Водночас до ПЗЗ увійшли акти, які не мали характеру законів, оскільки саме поняття «закон» у філософсько-правовій теорії початку XIX ст. Не було розроблене. Тут можна знайти акти неюридичного характеру, а також судові прецеденти.

Другим етапом роботи стала підготовка Зводу законів Росій­ської імперії — зібрання чинних на час його видання законодавчих актів, розміщених у тематичному порядку. Акти подавалися в орфографії XIX ст., виключалися нечинні норми, усувалися супе­речності, здійснювалося редакційне опрацювання текстів, відкида­лися частини норм, які кодифікатори вважали несуттєвими. Упоря­дники Зводу виходили з того, що «Свод есть верное изображение того, что есть в законах, но он не есть ни дополнение их, ни толко­вание». Однак, на думку сучасних дослідників, М. М. Сперанський неодноразово й сам формулював нові норми, що не спиралися на чинний закон, особливо у сфері цивільного права.

Система Зводу була обговорена й затверджена Державною Радою 10 січня 1832 р. Основу структури Зводу становив поділ пра­ва на публічне і приватне, що грунтувався на передових західних концепціях, які йшли від римського права.

Звід було видано в 15 томах, об'єднаних у 8 книг. Книга 1-ша включала переважно закони про органи влади й управління та дер­жавну службу, 2-га — статути про повинності, 3-тя — «устав казен­ного управления» (статути про податі, мита, питтєвий збір та ін.), 4-та — закони про стани, 5-та — цивільне законодавство, 6-та — «уставы государственного благоустройства» (статути кредитних ус­танов, статути торговельні і про промисловість та ін.), 7-ма — «уставы благочиния» (статути про народне продовольство, громад­ське піклування, лікарський статут та ін.), 8-ма — закони кри­мінальні. Наголошувалося, що така структура Зводу має залишати­ся навіть у разі зміни змісту окремих законів. Цього принципу до­тримувалися в усіх наступних перевиданнях Зводу (1842 і 1857 p.).

Будучи у своїй основі феодально-кріпосницьким, Звід, завдя­ки його упорядникам на чолі зі Сперанським, певною мірою врахо­вував інтереси буржуазії, яка розвивалася. Це особливо помітно в системі і змісті X тому Зводу, присвяченого цивільному законо­давству.

Після видання Зводу передбачалося приступити до третього етапу систематизації права — створення галузевих уложень, які б містили не тільки старі норми, а й нові, які б відбивали розвиток права. ПЗЗ і Звід були лише інкорпорацією. Створення уложень передбачало кодифікацію, тобто не тільки упорядкування старих норм, а й доповнення, зміну їх за сутністю. Проте саме цього й не хотів імператор Микола І.

Плануючи створення Уложення, Сперанський аж ніяк не по­сягав на засади феодалізму. Він просто прагнув привести законо­давство Російської імперії у відповідність до вимог життя. Новели у праві мали не підривати, а зміцнювати феодальний устрій і само­державство, удосконалювати його. Сперанський та його однодумці розуміли, що нові буржуазні відносини, які зароджувалися в сус­пільстві, вимагають свого відбитку в нових нормах права. Проте ці ідеї не знайшли підтримки у правлячих колах Росії. Робота щодо систематизації права в основному завершилася на другому етапі.

Спробою перейти до третього етапу стала кодифікація кри­мінального права, розпочата відразу ж після видання Зводу. У про­цесі роботи вивчалася й аналізувалася законодавча, судова й ад­міністративна практика не тільки Росії, а й більшості європейських держав. 15 серпня 1845 р. «Уложение о наказаниях уголовных и ис­правительных» було затверджене, а також прийнято рішення про введення його в дію з 1 травня наступного року.

У період роботи щодо підготовки та затвердження Зводу за­конів Російської імперії в 1830—1835 pp. у складі другого відділен­ня працювала спеціальна група юристів під керівництвом І. М. Да­ниловича. У 1825 р. він був професором права Харківського, а пізніше Київського і Московського університетів. Група зібрала й систематизувала норми права, чинні в західних губерніях Російсь­кої імперії, приєднаних до неї наприкінці XVIII ст. під час поділу Речі Посполитої. У 1837 р. Данилович підготував проект, названий «Свод местных законов Западных губерний» (Правобережної Украї­ни і Білорусії). На думку кодифікаторів на чолі зі Сперанським, Звід місцевих законів мав стати систематизованим збірником норм чинного приватного права. Проект Зводу було передано до Держав­ної Ради, яка в 1838 р. його затвердила, але юридичної сили він так і не набув. До цього часу імперська правова політика Миколи І була спрямована на ліквідацію будь-яких особливостей правового регу­лювання суспільно-економічного життя українського і білоруського народів.

У 1835 р. на території України, яка входила до складу Росій­ської імперії, набув чинності Звід законів у частині регулювання державних і адміністративно-правових відносин. У 1839 р. Микола І підписав постанову про поширення на Київську губернію дії усіх загальнодержавних законів і ліквідацію її виняткового становища. Це стало сигналом до поширення загально-імперської правової сис­теми на територію України. У 1840 р. на Лівобережну, а в 1842 й на Правобережну Україну було поширено дію Зводу законів у частині цивільного і кримінального права. У 1842 р. офіційно скасовано дію Литовського статуту.

Однак у 1840—1842 pp. застосування загальноімперського за­конодавства показало, що багато загальноросійських норм супере­чать традиційним нормам права, які склалися в Україні. Це при­звело до того, що під час підготовки другого видання Зводу законів, котрий почав видаватися в 1842 р., у 10-й том (цивільне законодав­ство) включили низку норм (переважно тих, що регулювали шлюб­но-сімейні відносини і спадкове право), чинних тільки в Чернігівсь­кій і Полтавській губерніях — на території колишньої Гетьманщи­ни. Таких норм було 53 з 3979 статей. У решті губерній України чинним було тільки Російське законодавство.

Наприкінці XVIII ст. правове становище приватновласниць­ких селян регулювалося загальноросійським законодавством, скон­центрованим у першій половині XIX ст. у Зводі законів (т. IX, Зако­ни про стани, статті 914—1096; т. XVI, статут про запобігання та припинення злочинів, статті 324—326, 362—364, видання 1842 p.). Проте на Правобережній Україні реально діяли не стільки закони, скільки норми звичаєвого права Речі Посполитої. У процесі інвен­таризації 1847—1848 pp. були підготовлені інвентарні правила, які містили норми, що визначали розміри земельних наділів, а також уніфіковані повинності поміщицьких селян. 26 травня 1847 p., зі схвалення Миколи І, міністр внутрішніх справ підписав «Правила для управления имениями по утвержденным для оных инвентарям в Киевском генерал-губернаторстве». Правила містили 44 статті з додатками. 29 грудня 1848 р. була оприлюднена нова редакція Пра­вил, в якій враховувалася практика реалізації інвентарних правил, що були чинними майже до скасування кріпосного права.

Криза кріпосницької системи, зародження буржуазних відно­син, розвиток промисловості зумовили необхідність правового регу­лювання відносин між робітниками, з одного боку, і державою та підприємцями, з іншого. У другій половині XIX ст. держава робить несміливі спроби законодавчого визначення робочого часу, обме­ження використання праці малолітніх та ін. Прикладом може бути «Положение об отношениях между хозяевами фабричных заведений и рабочими людьми, поступающие на оные по найму», затвер­джене комітетом міністрів у 1835 р. Проте воно так і не набуло сили закону. Головним правовим досягненням у галузі фабричного зако­нодавства в період, що досліджується, стали рішення Державної ради 1839 р. і уряду 1840 р. про поступову ліквідацію посесійних робітників і перехід від примусової праці до вільнонайманої.

Цивільне право. У першій половині XIX ст. цивільне право почало розвиватися інтенсивніше, що певною мірою пояснювалося зростанням темпів розвитку промисловості й торгівлі.

Головним об'єктом права власності залишалася земля. Тому поміщики, українські і російські, продовжували жадібно концент­рувати її у своїх руках. У цей період багато земельних наділів дер­жавних селян і козаків перейшли до поміщиків. Це явище було за­кріплене державним межуванням: на Катеринославщині та Херсо­нщині — в 1828 p., в Таврії — в 1843 р.

З 1837 р. дворяни в Україні і в Росії дістали право орендувати вільні державні землі строком на 12 років. Але в умовах розкладу феодалізму неминуче відбувається звільнення, відмова від станової зв'язаності, обмежень у правовому регулюванні користування і розпорядження землею. Ряд указів (1801, 1803, 1827 pp.) надали право придбавати землю у власність усім станам, крім закріпаче-них селян. А за указом 1848 р. землю у власність могли придбати і кріпаки, але за згодою поміщика.

Упродовж першої половини XIX ст. утверджується в еконо­міці роль і цінність таких об'єктів власності, як фабрики, заводи, гірничі промисли, їх обладнання. Розширюється коло суб'єктів пра­ва на ці об'єкти. У 1848 р. з'явився указ, який дозволяв усім підда­ним Російської імперії, в тому числі і закріпаченим селянам (зно­ву-таки за згодою поміщиків) придбавати у власність фабрики й заводи.

Своєрідним було регулювання цивільних відносин на Право­бережжі. Царський уряд ураховував опозиційні настрої польського населення, особливо польських поміщиків. Так, право дворян роз­поряджатися нерухомістю не мало обмежень. Право власності на кріпака можна було підтвердити не тільки відповідними нормами Зводу, а й сеймовими постановами й судовими рішеннями.

Водночас, прагнучи послабити польський національно-визво­льний рух, розколоти його національну єдність, царат здійснив господарський опис поміщицьких володінь, а також селянських госпо­дарств. Інвентарні правила регулювали також взаємовідносини по­міщиків і кріпаків.

На Правобережжі захищалося право власності дворян-татар на землю, а також на кріпаків, яких вони придбали до впроваджен­ня тут загальноросійського законодавства.

Серед особливостей регулювання договірних відносин в Украї ні до введення Зводу можна назвати такі: встановлений російсь­ким законодавством десятирічний строк давності за деякими угода­ми купівлі-продажу та позовами у зв'язку із заподіянням шкоди тут був скорочений до трьох років; власник мав право продавати свою вотчину (нерухоме майне) навіть тоді, коли вона перебувала за договором або судовим рішенням у тимчасовому володінні третіх осіб; на Лівобережжя не поширювалося право викупу нерухомості; дочки за наявності синів не були спадкоємицями батьківської влас­ності, вони одержували лише «вьшраву» — чверть спадщини, але материнське майно усі діти спадкодавця — і сини, і дочки успадко­вували порівну. Багато які з цих положень зберігалися і після вве­дення Зводу.

На початку 40-х років шлюбно-сімейні відносини в Україні регулювалися так само, як і до XVIII ст.

Знаменною подією у розвитку цивільного права України пер­шої половини XIX ст. було введення в 1840—1842 pp. Зводу за­конів, у X т. якого вперше в Росії систематизовано цивільне зако­нодавство. З цього моменту російське цивільне законодавство роз­вивається як самостійна галузь права, а X т. стає своєрідним цивільним кодексом.

У Зводі законів значна увага приділялася посиленню права власності. Майно поділялося на нерухоме й рухоме. Останнє — на родове і «благоприобретенное». До нерухомого майна належали й за кріпаче ні селяни.