Форми конституційно-правової відповідальності

Конституційно-правова відповідальність – це особливий різновид юридичної відповідальності, що має складний політико-правовий ха­рактер, настає за скоєння конституційно-правового делікту та знаходить свій прояв у передбачених конституційно-правовими нормами особли­вих несприятливих наслідках для суб’єкта конституційного делікту.

Законодавчого визначення конституційно-правового проступку (делікту), як і окреслення категорії «конституційно-правова відповідальність» на сьогодні, звичайно, не існує. Однак загальні уявлення про конституційно-правову відповідальність дозволяють визначити конституційний делікт як протиправну поведінку суб’єкта консти­туційного права, яка не відповідає вимогам норм конституційного права, завдає шкоди соціальним цінностям, взятим під охорону цими нормами, порушує політико-правові владні відносини, відносини у сфері реалізації прав і свобод людини і громадянина, законодавчого процесу, виборів й референдумів, закріплюється в конкретній регу­лятивній нормі, яка визначає правове положення винного суб’єкта, і є підставою для притягнення правопорушника до передбаченої цією нормою юридичної відповідальності.

Специфіка конституційного делікту не дозволяє виділити чітких ознак порушення конституційних норм, які традиційно виділяються стосовно адміністративного чи дисциплінарного проступку, проступку цивільно-правового характеру. У випадку конституційно-правової від­повідальності об’єкт і суб’єкт проступку, його об’єктивна і суб’єктивна сторони часто невизначені. Що ж до вини, яка є конститутивною (атри­бутивною) ознакою суб’єктивної сторони будь-якого делікту, то в кон­ституційному порушенні вона взагалі може бути відсутня, хоча сама конституційна відповідальність при цьому настає. Хоча, як відомо, від­сутність вини унеможливлює притягнення до будь-якого з інших видів відповідальності – як адміністративної або дисциплінарної, так і ци­вільної й кримінально-правової. Якщо в колі об’єктів конституційного правопорушення інколи ще можна виокремити загальний, родовий і безпосередній об’єкти, а також предмет протиправного посягання, то в структурі об’єктивної сторони проступку часто присутнє лише певне діяння (дія або бездіяльність), що стало основою делікту, однак кон­кретних негативних його наслідків і, тим паче, причинно-наслідкового зв’язку між ними навряд чи вдасться відшукати.

У будь-якому разі об’єктом конституційно-правового делікту є політико-правові відносини, які регламентуються нормами кон­ституційного і конституційно-процесуального права. Сутність цих правовідносин визначається тим, що вони є найважливішими і осно­воположними відносинами, ґрунтуються на ідеях та практиці волеви­явлення народу, внаслідок чого об’єктом конституційного правопору­шення можуть ставати владні відносини, відносини у сфері реалізації прав і свобод людини і громадянина, законодавчого процесу, виборів та референдумів тощо.

Об’єктивна сторона порушення за конституційним правом є протиправною поведінкою суб’єкта, яка не відповідає вимогам норм конституційного права. Особливістю цього елемента складу право­порушення є те, що законодавець лише в найбільш узагальненому вигляді, вказуючи лише на родові ознаки, визначає об’єктивні підста­ви відповідальності. Другою особливістю об’єктивної сторони кон­ституційного правопорушення є те, що, оскільки в конституційному праві відсутні чітко виражені формалізовані критерії складу право­порушення (як, наприклад, у кримінальному праві), його об’єктивна сторона закріплюється найчастіше в конкретній регулятивній нормі, яка визначає правове положення винного суб’єкта, а не в нормі охо­ронного характеру, яка традиційно містить засоби і способи юридич­ної відповідальності за порушення прав і невиконання обов’язків, за­кріплених у регулятивних нормах. І це пов’язано, передусім, із тим, що конституційне право взаґалі практично не містить охоронних норм. Воно містить лише положення, які за змістом своїм є гаранті­ями прав, інтересів, статусу тих чи інших суб’єктів конституційних правовідносин, покликаних охороняти і захищати ці права та інтер­еси. Однак ці норми лише обумовлюють фактом свого існування необхідність встановлення санкцій, які на практиці забезпечуватимуть правочинність цих гарантій, і розвиватимуть тим самим положення конституційних норм.

Коло суб’єктів конституційної відповідальності також досить важко назвати конкретизованим, а їх поділ на загальні та спеціаль­ні взагалі є формальним, адже конституційна деліктоздатність того чи іншого суб’єкта конституційних правовідносин часто залежить не лише від особи деліквента, а й від волі уповноважених на притягнен­ня його до відповідальності, обсягу їх компетенції та реальних мож­ливостей її здійснення, від відповідності обсягу такої здатності обся­гу самого правопорушення та ступеня визначеності його об’єктивних і суб’єктивних ознак у законі чи, принаймні, конкретизації у правозастосовній практиці.

До суб’єктів конституційно-правової відповідальності належать органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх поса­дові особи, громадяни України та їх об’єднання, іноземці та особи без громадянства. Відкритим залишається питання щодо конституційно-правової відповідальності територіальних громад, що пов’язано з не­визначеністю юридичного статусу територіальної громади. Сучасна юридична наука відносить до кола суб’єктів конституційно-правової відповідальності і державу, яка відповідає перед громадянами за свою діяльність (ч. 2 ст. З КУ), у разі скасування вироку суду як неправо­судного відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ч. 4 ст. 62 КУ), компенсує витрати органів місцевого самоврядування, які виникли внаслідок рішень органів державної влади (ч. 3 ст. 142 КУ). Ще одна форма відповідальності держави перед громадянами пов’язана з правом кожного на відшко­дування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завда­ної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів держав­ної влади та їх посадових осіб (ст. 56 КУ). Відшкодування державою матеріальної та моральної шкоди можуть вимагати також і юридичні особи у разі, коли така шкода завдана актами і діями, що визнані не­конституційними (ч. 3 ст. 152 КУ).

Формиконституційно-правової відповідальності класифікують за різними підставами. Однак пріоритетною, на думкою багатьох вче­них, є класифікація за характером негативних наслідків санкції:

а) дострокове припинення повноважень органів публічної вла­ди та їх посадових осіб (усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; дострокове припинення повноважень Верховної Ради України Президентом України; прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Мі­ністрів України, дострокове припинення Верховною Радою України повноважень Верховної Ради Автономної Республі­ки Крим; висловлення Верховною Радою України недовіри Генеральному Прокуророві України, дострокове припинення повноважень народного депутата України, судді у разі пору­шення ними вимог щодо несумісності, дострокове припинен­ня місцевою радою або за рішенням місцевого референдуму повноважень відповідно сільського, селищного, міського го­лови, дострокове припинення повноважень відповідної місце­вої ради за ініціативою голови цієї ради або не менш як однієї десятої частини членів відповідної територіальної громади, що мають право голосу тощо);

б) скасування або зупинення дії актів органів публічної влади та їх посадових осіб, застосування до них права вето (повернення Президентом України законів, прийнятих Верховною Радою України, для повторного розгляду; скасування Президентом України рішень голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам за­конодавства України; зупинення Президентом України дії нормативно-правових актів Верховної Ради АРК з мотивів їх невідповідності Конституції та законам України тощо);

в) визнання результатів виборів або референдумів недійсними, а самі вибори чи референдуми – такими, що не відбулися;

г) встановлення обмежень щодо реалізації окремих конститу­ційних прав і свобод (заборона діяльності об’єднань громадян; заборона страйку; обмеження права на свободу світогляду і віросповідання; обмеження права громадян на мирні зібрання тощо).

Нормативною підставою конституційно-правової відповідаль­ності є порушення норм Конституції України та інших джерел консти­туційного права. Фактична підстава конституційно-правової відпо­відальності – це конкретний конституційно-правовий делікт. Однак досить часто конституційно-правові норми не містять чітких юри­дичних підстав притягнення суб’єкта до конституційно-правової від­повідальності. При цьому слід відзначити, що конституційно-правова відповідальність може наступати лише у випадках прямого порушен­ня конституційно-правової заборони чи невиконання функцій, за­вдань, обов’язків, покладених конституційно-правовою нормою на суб’єктів конституційного права. Разом з тим настання ретроспектив­ної конституційно-правової відповідальності може мати місце навіть за відсутності вини, особливо тоді, коли стосовно певного кола суб’єктів конституційного права складно встановити конкретну форму вини.

Як уже зазначалося, специфічною рисою конституційно-правової відповідальності є її політичний характер, який враховується тоді, коли якісь конкретні норми права формально й не порушуються. У цьому випадку конституційна відповідальність пов’язується з тими діями, що розцінюються як негативні в суто політичному сенсі. При­кладом такого виду відповідальності є колективна відповідальність уряду перед парламентом. Притягнення уряду до такого виду відпо­відальності визначається не критеріями законності дій Кабінету Мі­ністрів або окремих його членів, а додержанням політичного курсу, засад внутрішньої і зовнішньої політики, вектор якої визначає парла­мент, але втілює в життя саме уряд, програму діяльності якого попе­редньо схвалює і потім відповідним чином оцінює парламент.

Основне призначення конституційної відповідальності – захист Конституції України, забезпечення її верховенства, тоді як інші види юридичної відповідальності покликані виконувати більш широкі, але менш значущі функції.