Політика на Далекому Сході й у Тихому океані 6 страница

Від початку 90-х років у великих промислових центрах Ліфляндії і Курляндії, де значно побільшало росіян, виникали соціал-демократичні гурт­ки, 1904 р. вони об'єдналися в Латиську соціал-демократичну робітничу пар­тію (ЛСДРП), що згодом долучилася до РСДРП.

Німці*.За переписом 1897 р., у Російській імперії проживало майже 1,8 млн німців (1,43% населення країни). Сюди належали німці-колоністи, бал­тійські німці, німці Польщі та німецькомовне міське населення Росії; 23,4% німців проживали в містах.

У ході Великих реформ було скасовано особливе правове положення іноземних колоністів, німецьких також; 1871 р. розпущено їх органи само­управління, у діловодстві німецьку мову замінено російською, колоністів записано в селянський стан. Колоністи 1874 р. втратили також привілеї, по­в'язані зі звільненням їх від військової служби, на них поширили загальну військову повинність. Йдучи назустріч правій громадській думці, уряд 1887 і 1892 р. обмежив право успадкування землі німцями Волині, а згодом пере­вів німецькі школи колоністів на російську мову.

Рівень письменності серед німецького населення Росії був одним із найвищих в імперії - 78,5%. Середню і вищу освіту мали 6,37% німців - це найвищий показник серед етнічних груп Росії, зокрема серед балтійських німців цей показник становив 19%, а серед німецького міського населення Центральної Росії - 47%.

Як і в попередній період, серед вищої бюрократії німці творили най-численнішу групу; особливо багато їх було в міністерствах фінансів і зов­нішніх справ, серед губернаторів і генералів. З русифікованих німецьких родин походили міністри фінансів Михайло Рейтери (1862-1878) і Микола Бунге (1881-1886), міністри закордонних справ Микола Пре (1882-1895) і Володимир Ламздорф (1900-1906) та ін. Відсоток німців у медицині, науці та мистецтві також був досить високим.

3. Поволжя, Урал та Сибір

За переписом 1897 р., етноси Волзько-Уральського регіону - татари (1,8 млн), чуваші (843,8 тис), черемиси (марійці; 375,4 тис), вотяки (удмур-

Цей сюжет віднесено до "Балтійського краю" дещо умовно.

Росія в другій половині XIX ст.

ти; 420,8 тис), мордва (1,02 млн), башкири (1,3 млн) та інші - налічували майже 5,9 млн (4,7% населення країни).

У поволзьких губерніях домінувало російське населення. Лише у Ка­занській губернії неросіяни творили виразну більшість - понад 60% (31,1% татар, 23,1% чувашів і 5,7% черемисів). Однак росіяни переважали серед зна­ті та міського населення. Тільки татари мали нечисленну, переважно зубожі­лу знать, а також верству ремісників, купців, підприємців і робітників. У Південному Приураллі росіянам протистояли давні мешканці цього району башкири, а також ті, що переселилися сюди: татари (тептяри і мішари), морд­ва і черемиси. Якщо в Оренбурзькій губернії росіяни становили понад 70% населення, то в Уфимській їх було лише 38%: башкири разом із татарами ще були більшістю.

У другій половині XIX ст. в регіоні посилилися асиміляторські тен­денції. Це виявилося, зокрема, у вимогах "повного злиття" хрещених народів з "домінуючою народністю" на благо "християнської Церкви та цивілізації". Водночас царський уряд проводив політику насильницької русифікації і хрис­тиянізації татар, чувашів, черемисів та ін. У відповідь на відмову від право­слав'я серед хрещених волзьких татар та татарські заворушення під час Кримської війни уряд вжив таких заходів: татарське самоуправління в Ка­зані і викладання татарської мови в гімназії було ліквідовано, а науковий центр орієнталістики переведено з Казанського університету до Петербурга.

Новим було те, що тепер навернення неросійського населення в пра­вослав'я і місіонерська діяльність відбувалися шляхом, коли до нього з про­повідями зверталися його рідною мовою. Особливу роль у цій діяльності відіграв Микола Ільмінський (1822-1891) - вчений-сходознавець, який від 1846 р. працював у Казані. Він 1863 р. організував у Казані школу для дітей хрещених татар з викладанням татарською мовою, яка незабаром перетво­рилася на Центральну школу з мережею філій у Середньому Поволжі. У 1868 р. було засновано чуваську середню школу у Симбірську, яка перетво­рилася згодом на Центральну чуваську школу типу місіонерської учитель­ської семінарії. У 1872 р. Ільмінський відкрив у Казані місіонерську учитель­ську семінарію для підготовки учителів і священиків з місцевих національ­ностей. У башкирських кантонах було засновано дві центральні педагогічні школи для підготовки педагогів із середовища башкир. У 70-80-х роках утворено російсько-башкирські місіонерські школи, розраховані на 100 уч­нів кожна, одна жіноча школа на 20 осіб і 6 шкіл під назвою "башкирських народних шкіл".

М. Ільмінський та його соратники, які самі часто походили з неросій­ського населення, створили на основі кирилиці алфавіти для багатьох тюрк­ських мов, зокрема, для чуваської, черемиської, казахської, якутської, а та­кож для татарської, бурятської та калмицької мов як альтернативу щодо арабського та монгольського алфавітів. Численні християнські тексти було

Національне питання та національні рухи

перекладено цими мовами й опубліковано; поряд з цим створювали словни­ки, граматики та шкільні підручники.

За переписом 1897 р., рівень тих, хто вмів читати, серед мордви становив 11,6%, серед чувашів - 9,5%, серед черемисів - 8,9%, серед вотяків - 6,8%. Оскільки майже всі жінки волзьких етносів були неписьменними, відсоток здатних читати чоловіків був майже вдвічі вищий, ніж наведені показники. Волзькі (як і кримські татари), а також помітно татаризовані башкири мали 24-27% здатних читати. Досить високою тут була частка письменних татар­ських і башкирських жінок. Такий рівень письменних у татар можна пояс­нити тим, що при мечетях існувала широка мережа шкіл й ісламське духо­венство переймалося освітою народу.

З розвитком писемності, збільшення кількості шкіл з навчанням рід­ною мовою, формуванням своєї інтелігенції в народів регіону було закладено основи для розвитку їхніх національних рухів. Особливо відчутним був по­ступ у волзьких татар. Вагомий внесок у розвиток татарської національної культури внесли історик та етнограф Ш. Марджані (1818-1889), педа­гог, історик та етнограф К. Насирі (1825-1902), письменники Ф. Халіді, Г. Ільясі, 3. Бігеєв та ін.

Перед загрозою зросійщення та асиміляції деякі представники волзь-котатарської інтелігенції виступали за реформи ісламсько-татарської куль­тури, насамперед татаромовної освіти. Від кінця XIX ст. тут поширилися ідеї Ізмаїла бей Гаспралі (Гаспринського), який на сторінках заснованого 1883 р. у Бахчисараї часопису "Терджюман" ("Тлумач") стверджував, що ісламська школа має перейняти методи Заходу й західний спосіб мислення. Рух одержав назву "джадідизм " ("новий метод ") і мав на меті синтез іслам­ської культури з сучасними природничими науками, технологією й західним прогресивним мисленням. Гаспралі висунув концепцію спільної мови, що грунтувалася на модернізованій тюркській, яка мала б полегшити інтегра­цію мусульман Росії під гаслом "єдність мови, мислення і дій".

Від другої половини 1880-х років у Казані татарські інтелектуали створювали перші гуртки з політичним спрямуванням, які згодом постави­ли собі мету синтезувати іслам та соціалізм. їм протистояли помірковані лі­беральні та панісламістські угруповання. Консервативний напрям націо­нального руху татар представляли прихильники суфізму - секта ваїзитів, які не визнавали авторитету офіційного кліру та Російської держави.

За переписом 1897 р., корінні народи Сибіру становили 782 тис. осіб (0,62% населення країни); бурятів налічувалося 288,7 тис. осіб, якутів -227,4 тис, алтайсько-саянських народів (алтайці, хакаси) - 108,7 тис, евен­ків - 64,5 тис, сибірських татар - 53 тис, ханти і мансі - 27,7 тис, ненців -9,4 тис. та ін. Майже все корінне населення Сибіру було зайняте в аграрно­му секторі (рільництво, скотарство, лісові промисли й рибальство).

Росія в другій половині XIX ст.

За 1858-1897 роки чисельність російського населення (йдеться про східних слов'ян загалом) Сибіру збільшилася від 2,3 млн до 4,9 млн осіб, насамперед завдяки переселенцям з Європейської Росії. У Південно-Захід-ному Сибіру вони наприкінці XIX ст. становили абсолютну більшість насе­лення, зокрема в Тобольській губернії їх було майже 90%. Нечисленні тюр­комовні й угромовні етноси поселенці витіснили у віддалені райони. Масова колонізація Східного Сибіру, Амурського регіону і територій, прилеглих до Тихого океану, розпочалася лише наприкінці XIX ст., з будівництвом Транс­сибірської залізниці. На 1897 р. у Забайкаллі переселенці становили вже третину населення.

Початком повного підпорядкування народів Сибіру дії загальноросій-ського законодавства стало "Тимчасове положення про селянських началь­ників" 1898 р. Згідно з новим законом, органи управління корінним населен­ням, засновані на принципах Статуту 1822 р., замінялися волосними управами. В основу "Тимчасового положення" було покладено ідеї закону про земських начальників 1889 р. Порівняно з земськими начальниками, права селянських начальників було значно розширено. Селянські начальники активно втруча­лись у діяльність органів самоуправління, контролювали збір податків і ви­конання натуральних повинностей, вирішували питання господарського жит­тя. Реформа 1898 р. сприяла заміні старих одиниць управління, заснованих на родовому принципі, територіальними адміністративними одиницями.

Адміністративні перетворення були спрямовані на посилення полі­цейської опіки над народами Сибіру та їх русифікацію. Русифікаторські цілі мала і церковна політика. У другій половині XIX ст. поряд із традиційними методами навернення в християнство особливої ваги набула місіонерська діяльність. Головну роль у цьому відігравало Православне місіонерське това­риство, засноване 1868 р. у Москві. Відділення і комітети товариства було відкрито в усіх 12 сибірських єпархіях. Поширення православ'я царський уряд розглядав як один із найважливіших способів виховання в "інородців" патріотичних, вірнопідданих почуттів. Законодавство передбачало звільнен­ня вихрещених корінних етносів на три роки від сплати ясаку, створення спеціальних поселень хрещених інородців, віддавало останнім перевагу у затвердженні їх на виборні посади тощо.

Імпульси до національного пробудження сибірських етносів йшли від російських вчених і перших представників вихованої в російських школах національної інтелігенції. Створені на основі кирилиці алфавіти і системи писемності для багатьох мов, а також засновані школи з викладанням рід­ною мовою сприяли тому, що і росіяни, і місцеві вихідці вивчали побут, звичаї, а також публікували підручники та перші літературні твори мовами цих народів. Наприкінці XIX - на початку XX ст. творили евенкійський письменник Г. Гантимуров, який писав прозові твори, підготував двотомну етнографічну працю про життя евенків Забайкалля, алтайський письменник М. Чевалков, тюрколог, фольклорист, етнограф, хакасець М. Катанов та ін.

Національне питання та національні рухи

Вагомий крок у національному розвитку зробили буряти. Від початку 60-х років і до кінця XIX ст. кількість початкових училищ Бурятії зросла від 4 до 35. У бурятів 1897 р. письменними було понад 9% населення. За шкіль­ним переписом 1911 р., у початкових школах було зареєстровано 3245 уч-нів-бурятів. Створювалися національні кадри вчителів, які перекладали бурят­ською мовою книжки і посібники російських авторів. М. Болдонов переклав буквар, а М. Хангалов 1890 р. написав працю "Нові матеріали про шаманство бурят". І старомонгольською мовою, і в рамках нової бурятської писемності, створеної на основі кирилиці, публікувалися фрагменти народного епосу, історичні хроніки та твори художньої літератури. Фактично в цьому русі поєдналися прагнення до відродження традиційної бурятської культури і до її модернізації. На початку XX ст. у відповідь на загрозу християнізації та колонізації цей рух охопив значну частину бурятів.

4. Кавказ

Грузини.За переписом 1897 р., у Російській імперії налічувалося 1,35 млн грузинів (1,08% населення країни). Більшість з них проживала в сіль­ській місцевості Тифліської та Кутаїської губерній. У містах проживало ли­ше трохи більше ніж 9% грузинського населення, навіть у Тифлісі грузини були третьою етнічною групою після вірмен та росіян. Однак серед грузи­нів високим був відсоток дворянського стану (понад 6,3%).

Реформи 1860-1870-х років сприяли подальшій інкорпорації Грузії до складу імперії, а самі грузини стали об'єктом посиленої культурної русифі­кації. У 70-80-х роках грузинську мову витісняли з системи шкільної освіти. Навіть у духовній семінарії в Тифлісі 1872 р. грузинську мову було заміне­но російською. За переписом 1897 р., вміли читати лише 19,5% грузинів. Ця русифікаторська політика, що не визнавала як рівноправного партнера пра­вославних грузинів з їхньою давньою високою культурою, посилила рух, спрямований на захист і розвиток грузинської мови і культури.

Новий період в історії грузинської поезії і прози відкрила творчість Іллі Чавчавадзе (1837-1907), в якій домінували ідеї боротьби за визволення Грузії. Глибоким патріотизмом наповнена лірика Акакія Церетелі (1840-1915), Важи Пшавели (1861-1915) та ін. Представники грузинської історіо­графії другої половини XIX ст. (П. Йоселіані, С. Бараташвілі, Д. Бакрадзе, А. Пурцеладзе) широко залучали джерела, виявляли інтерес до життя прос­того народу, героїчного минулого. Особливі заслуги мав М. Броссе (1802— 1880), автор ґрунтовних праць з історії Грузії, зокрема, він опублікував в оригіналі й переклав французькою мовою основні джерела з історії Грузії ("Картліс Цховреба" та ін.). Від середини XIX ст. відбувалося відродження грузинського театру. Вагому роль в історії грузинської драматургії відіграв А. Цагарелі, соціальні комедії якого користувалися великою популярністю. За­кладалися основи грузинського реалістичного живопису (Г. Габашвілі, А. Мрев-лішвілі), грузинської національної музики (Ф. Коридзе, М. Баланчивадзе).

Росія в другій половині XIX ст.

Уже в 1860-ті роки в національному русі намітилися дві течії, які ма­ли політичне забарвлення. Першу очолював І. Чавчавадзе, відомий пись­менник і публіцист, президент "Товариства сприяння поширенню грамот­ності у грузин". Група випускала від 1863 р. журнал "Вісник Грузії", а від 1877 р. - газету "Іверія". Друга група, налаштована радикальніше, видавала від 1866 р. газету "Час", а від 1871 р. - "Збірник". її лідером став письмен­ник і публіцист Георгій Церетелі (1842-1900).

Декотрі з грузинської молоді взяли участь у загальноросійському на­родницькому русі. Частина молодого покоління зацікавилася марксизмом, бачачи в ньому найефективнішу зброю в боротьбі проти вірменської буржу­азії, яка економічно переважала в Грузії, та проти російського уряду. На початку 1890-х років до Грузії з російських університетів повернулися кіль­ка молодих марксистів, серед яких - Ной Жорданія (1870-1953). Наприкін­ці 1892 р. грузинські соціал-демократи утворили так звану Третю групу ("Месаме дасі"), в якій поступово оформилося два крила - революційне і помірковане. У 1903 р. виникла партія соціалістів-федералістів, яка ставила ви­могу домотатися національної автономії Грузії. Після II з'їзду РСДРП у 1903 р. більшість грузинських соціал-демократів приєдналася до меншовиків, мен­шість долучилася до більшовиків.

Вірмени. За переписом 1897 р., у кордонах Російської імперії (переваж­но Єреванська, Єлисаветпольська, Тифліська губернії) налічувалося 1,17 млн вірмен (0,93% населення країни). Більшість вірмен і надалі проживала за межами російської Вірменії, на інших землях Закавказзя, в Османській ім­перії, Європі та Азії. 23,3% вірмен Росії проживали у містах, причому вони домінували в Тифлісі, у Баку були третьою етнічною групою, а в решті ве­ликих міст їх частка була незначною, за винятком Астрахані.

На 1897 р. рівень письменності вірмен був доволі невисоким - 18,3%. Однією з причин цього була розпочата в 1880-х роках політика русифікації вірмен Росії. Спочатку було запроваджено контроль над вірменськими шко­лами і мовою викладання стала російська, а після 1895 р. було закрито цер­ковні початкові школи, громадські товариства та бібліотеки.

Водночас газети і журнали вірменською мовою відіграли вагому роль у розвитку національного руху. Одним із найвідоміших став журнал "Юси-сапайл" ("Північне сяйво"), який виходив у 1858-1864 роках у Москві (ре­дактор журналу - філолог і сходознавець Степанос Назарян. Відомий публі­цист Григор Арцруні (1845-1892) редагував газету "Мшак" ("Робітник"), що виходила від 1872 р. в Тифлісі. Газета "Мегу Айастані" ("Бджола Вірме­нії", Тифліс, 1858-1886) стояла на консервативних позиціях і виступала проти "Мшака". Перше періодичне видання у Східній Вірменії - журнал "Арарат" -було засновано 1868 р. в Ечміадзині. Від 1880 р. в Єревані виходила щотиж­нева газета "Псак" ("Вінок"), яка публікувала статті на літературні, історич­ні, педагогічні та інші теми.

Національне питання та національні рухи

Інтеграційна політика, розчарування, зумовлене тим, що європейські держави не забезпечили вірменам Османської імперії 1878 р. обіцяної авто­номії, призвело до політизації національного руху. Вірменські студенти за­снували 1887 р. у Женеві соціалістичну організацію "Гнчак" ("Дзвін"). У Тифлісі 1890 р. виник Вірменський революційний союз ("Дашнакцутюн", даш-наки), який об'єднав революційні гуртки й організації: народників, групу газети "Мшак", членів партії "Гнчак". Основною метою партії було визво­лення вірмен Османської імперії, а засобом боротьби - організація збройно­го повстання. (До 1904 р. дашнаки діяли тільки на території Туреччини, де здійснили низку терористичних операцій проти турецької влади.)

Незважаючи на не зовсім сприятливі обставини, у другій половині XIX ст. вірменська національна культура зробила помітний поступ. Було досягнуто вагомих здобутків у вивченні історії Вірменії, у розвитку вірмен­ської мови та літератури. Поет і філолог Гевонд Алішан (1820-1901) написав низку праць з географії, історії та культури Вірменії. Мкртіч Емін (1815-1890) досліджував вірменську міфологію, археологію, історію, літературу та епос, переклав і видав російською мовою низку праць давньовірменських істориків. Керовбе Татканян (1833-1889) опублікував цінні праці з історії та літератури вірменського народу. Вагомий внесок у розвиток історичної нау­ки внесли М. Гарагашян, І. Гатрчян, археолог А. Єрицян, етнограф Є. Ла-лаян та ін. Видатною подією культурного життя вірмен став зроблений у 70-х роках XIX ст. запис народного епосу "Давид Сасунський". Визначними представниками вірменської художньої літератури другої половини XIX ст. були поет Рафаел Патканян (1830-1892), романісти Раффі (Акоп Мелік Ако-пян, 1835-1888) та Перч Прошян (1832-1907), драматург Габріел Сунду-кян (1825-1912) та ін. На зламі ХІХ-ХХ ст. розпочалася творчість великих поетів Ованеса Туманяна (1869-1923) і Варпета - Аветіка Ісаакяна (1875— 1957). Талантом і матеріальною підтримкою вірмен, які проживали в різних куточках світу, творилася національна музика, театр, образотворче мистец­тво. А спадщина видатного мариніста Івана Айвазовського (1817-1900), вір­менина з походження, який мешкав у Феодосії, стала надбанням духовної культури і російського, і українського народів.

Азербайджанці. За переписом 1897 р., у Росії налічувалося 1,44 млн азербайджанців (1,15% населення країни). Переважна їх частина проживала у сільській місцевості на території Бакинської та Єлисаветпольської губерній. Серед азербайджанців майже 3% становили спадкові дворяни, зазвичай, не­заможні. Ступінь урбанізації азербайджанців був невисоким - 11,3%. Серед великих міст вони домінували в Баку (понад 40% населення).

На територію Азербайджану впродовж другої половини XIX ст. було поширено загальноросійські реформи і зміни. Мусульманського населення теж торкнулися заходи, спрямовані на його інтеграцію в імперію, однак релігійне життя, система освіти, традиційна ісламська культура загалом уціліли. Рух за нові методи навчання ("джадідизм") все ж поступово проникав у навчальний

Росія в другій половині XIX ст.

процес релігійних шкіл. А поет і громадський діяч Ґанджі Се'їд Азім Ширвані (1835-1888) відкрив школу, де навчав дітей азербайджанської, фарсі та росій­ської. Своїми віршами Ширвані продовжив традиції створеної М. Ахундовим народною мовою ("тюркі") літератури. У галузі драматургії виразником цих традицій став письменник і драматург Наджафбек Везіров (1854—1926).

Першим національним виданням азербайджанською мовою стала газета "Екинчі" ("Орач"), що видавалася в 1875-1877 роках у Баку. її засновником і видавцем був учений і мислитель Гасанбек Меліков (Зардабі, 1842-1907). Від 1890-х років навколо різних періодичних видань формувалися перші полі­тичні групи пантюркістського, панісламістського, ліберального й соціаліс­тичного спрямування, які згодом приведуть до виникнення партій. Зокрема, газета "Каспій" (почала виходити в 1881 р.) проповідуватиме панісламіст-ські, а згодом і пантюркстські ідеї. На початку XX ст., особливо після 1905 р., кількість періодичних видань азербайджанською мовою значно зросте.

Народи гірського Кавказу.Від середини XIX ст. рівнини й передгір'я Кавказу стали найважливішим європейським регіоном, куди прямували ро­сійські та українські поселенці, які заселяли території, звільнені внаслідок винищення, виселення й еміграції мусульманських етносів. Наприкінці XIX ст. східнослов'янське населення, яке складалося майже порівну з росіян та укра­їнців, становило в Ставропольській губернії та на Кубані вже понад 90%.

Адміністративне долучення народів гірського Кавказу до складу ім­перії розпочалося 1860 р., коли військове управління було замінено цивіль­ним, утворено Терську (схід) та Кубанську (захід) області. Більша частина Дагестану 1867 р. увійшла як окрема область до Закавказзя. Надалі інтегра­ція гірських народів відбувалася за усталеним зразком: Росія зробила став­ку на співпрацю з лояльними елітами (кабардинці, кумики). Представників місцевої знаті залучали до місцевого управління й частково наділяли зем­лею, але не прирівняли до російського дворянства.

За переписом 1897 р., мусульманські гірські народи Кавказу налічува­ли понад 1,3 млн осіб (1,05% населення країни). Фактично недоторканим був їх традиційний суспільний та соціальний устрій. Ісламське духовенство збе­рігало вплив на освіту і духовну культуру горців. Наприкінці XIX ст. лише в Дагестані функціонувало 879 мусульманських шкіл, де навчалося 6 239 ді­тей. У середньому частка письменних серед чоловіків гірських народів Кав­казу становила 12,2% - від 10,8% у дагестанців до 3,2% у чеченців. Російські школи (серед гірських народів широку мережу російськомовних шкіл було створено лише в християн-осетинів), культурно-просвітницькі заклади, пе­ріодична преса, художня література були інструментом впровадження ро­сійського політичного і культурного впливу.

У другій половині XIX ст. значно розширилось і поглибилось вивчення історії, етнографії й економіки народів гірського Кавказу. М. Ковалевський, Д. Анучін, В. Міллер, Ф. Леонтович досліджували історію, етнографію май-

Національне питання та національні рухи

же всіх народів Північного Кавказу. П. Услар підготував фундаментальні праці з аварської, даргинської, лакської, лезгинської, чеченської мов, нада­вав особливої ваги заміні аджамської системи писемності, заснованої на арабській графіці, новим алфавітом на кириличній графіці. Вагомий внесок у вивчення кабардино-черкеської мови і підготовку наукових кадрів вніс Л. Ло-патинський. Від 1868 до 1881 р. в Тифлісі вийшло 10 томів видання, спеці­ально присвяченого історії та етнографії народів Кавказу - "Сборник сведе-ний о кавказских горцах". Важливі статті з історії й етнографії народів Пів­нічного Кавказу друкувалися у виданнях Кавказького відділення Російського географічного товариства - "Записках" та "Известиях".

Під впливом російських дослідників перебували вчені й дослідники -вихідці з Північного Кавказу: аварці А. Чиркеєвський, М. Хандієв, лакець А. Омаров, чеченці К. Омаров, У. Лаудаєв та ін. Цінні праці з історії та ет­нографії адигських народів і карачаєво-балкарців написали Ш. Ногмов, Крим-Гірей, Д. Кодзоков, А. Г. Кешев, К. Атажукин та ін.

На основі синтезу середньовічної книжності з народною мовою у дру­гій половині XIX ст. виникли окремі національні літератури народів Дагес­тану (аварці, даргинці, лезгини, лакці, кумики, ногайці). Аварську літературу творили поети Магомед Ельдарилав (1855-1882), Тажутдін Чанка (1866-1908), у 1891 р. розпочалася творчість Гамзата Цадасі (1877-1951). Даргинську лі­тературу представляють поети Омарл Батирай (1817-1902), Суку Курбан (1848-1922), Тунги Ахмед (1843-1915). Поети Гасан Гузунов (1854-1940) і Махмуд Курклінський (1860-1912) започаткували лакську літературу. Заснов­никами нової кумикської поезії і прози стали Ірчи Казак (1830-1879) та М. Е. Османов (1840-1904). Лезгинською, а також азербайджанською та араб­ською мовами писав поет Етім Емін (1838-1884), який став засновником нової лезгинської літератури.

Осетинська література представлена іменами поетів Темирбулата Мам-сурова (1843-1899), Інала Канукова (1851-899), поета, прозаїка, драматурга Кости Хетагурова (1859-1906), поета і драматурга Блашки Гуржибекова (1868-1905)таін.

У карачаївців, черкесів, кабардинців, балкарців та інших одночасно з самобутніми поетами, які писали рідною мовою алфавітами, що самі й ство­рили (Б. Пачев, К. Мечієв, І. Кримшамхалов), творили народні співці й поети (ІД. Теучеж, Д. Куйнеш, X. Хапат, П. Татун, К. Кочкаров, А. Джанібеков та ін.).

Народна культура і надалі була важливою у суспільно-культурному житті та повсякденному побуті горців, збагачуючи молоді національні літе­ратури новими темами, образами та мотивами.

5. Казахстан і Середня Азія

Казахи. На середину XIX ст. Росія загалом встановила контроль над казахськими землями, закріпивши ці території низкою фортець: Іргиз, Тургай та Аральськ на північ від Аральського моря, Перовськ на нижній

Росія в другій половині XIX ст.

Сир-Дар'ї і Вєрний біля підніжжя Тянь-Шаню. Спочатку було створено, від­повідно до трьох казахських орд, адміністративні одиниці "киргизів Орен­бурга", "сибірських киргизів" (з центром в Омську) і "киргизів Семипалатин­ська". Після завоювання південної частини Середньої Азії адміністративний поділ казахського степу дещо змінився. Південні області на Сир-Дар'ї та в Семиріччі приєднано 1867 р. до новоствореної Туркестанської губернії, а основну частину на півночі розділено на дві області й підпорядковано 1868 р. оренбурзькому та західносибірському генерал-губернаторам.

Статут 1891 р. регулював правові норми місцевого управління казах­ських територій. Росія пішла на співпрацю з казахськими беями, залучивши їх до місцевого управління, але не кооптувавши в російське дворянство. Збе­рігалася автономія в місцевому управлінні з радами старійшин, і судочин­ство, засноване на звичаєвому праві. Усіх казахів було зараховано до право­вої категорії "інородців". Статут 1891 р. обмежив земельні володіння казахів, і наступними десятиліттями до Північного Казахстану вирушили сотні тисяч поселенців з Європейської Росії. Займаючи родючі землі, вони відтіснили кочових пастухів у засушливі райони півдня. Кочові казахи, які ще чисельно переважали нових поселенців, вбачали в захопленні їхніх літніх пасовиськ загрозу своєму господарському існуванню. Оскільки на початку XX ст. за­селення Північного Казахстану було дуже активне, то наростала небезпека соціоетнічного конфлікту. Тим паче, що від 1833 до 1897 р. питома частка казахів у Росії зросла з 2,31 до 3,18%, а в абсолютних цифрах казахське населення збільшилося майже втричі: від 1 454 тис. до 4 084 тис. осіб.

Казахи ще від кінця XVIII ст. перебували під економічним і духовним впливом волзьких татар, чиї мулли сприяли зміцненню ісламу серед пасту-хів-кочівників, а під кінець XIX ст. почали поширювати й "джадідизм". Тоді влада спробувала звільнити казахів з-під татарського впливу через навчання в змішаних казахсько-російських школах. Вихідці з цих шкіл були орієнто­вані на російсько-європейську культуру. Перший їх відомий представник Чокан Валіханов (1835-1865), виходець із родовитої аристократії, був на офі­церській службі у росіян, писав свої сходознавчі праці російською мовою. Російська література мала вплив на нього і його послідовників, які згодом створили казахську літературну мову та перші літературні твори. Заснов­ником нової казахської літератури став Абаїї Кунанбаєв (1845-1904), поезія якого була тісно пов'язана з усною поетичною творчістю казахів. Народна творчість казахів була надзвичайно різноманітною. Особливо популярними були акини - автори і співаки народних пісень. Ще в 50-ті роки XIX ст. не­відомий акин склав поему "Бекет-Батир" - про богатиря Бекета, який бо­ровся за народну справу і якого заслали на каторгу до Сибіру. М. Утемисов, соратник І. Тайманова і учасник антиросійського повстання, теж прославив­ся як акин.