Конституція України. Стаття № 24

УКРАЇНСЬКА МОВА ЗА ПРОФЕСІЙНИМ СПРЯМУВАННЯМ

Теми для самостійного опрацювання

Викладачі Волошенко О.В.

Голобородько М.П.

Тема. Предмет і структура курсу «Українська мова (за

Професійним спрямуванням)».

Нормативні документи про державний статус української мови. Стилі сучасної української літературної мови. Особливості лексики та синтаксичної організації офіційно-ділового стилю. Типи мовлення.

Література:

1.Зубков М.Г. Сучасна ділова мова за професійним спілкуванням. - X.:

Факт, 2006.

2. Мацюк 3. О., Станкевич Н.І. Українська мова професійного спілкування. - К.: Каравела, 2006.

3.Мозговий В.О. Українська мова у діловому спілкуванні. Модульний курс. - К.: Центр навчальної літератури. - 2006.

4. Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери. - К.: Атака, 2005.

5. Шевчук С.В. Українська мова за професійним спрямуванням: навчальний підручник. – К.: Алерта, 2010.

6. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: навчальний посібник. – К.: Арій,2010.

7. Шевчук С.В. Ділове мовлення. Модульний курс. – К.: Арій, 2011.

І. Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу.

План

1. Структура і завдання курсу «Українська мова ( за професійним спрямуванням)»

2. Державотворча роль мови.

3. Функції мови.

4. Стилі й типи мовлення.

5. Офіційно-діловий стиль та його основні ознаки.

Лекція викладача

1. Структура і завдання курсу «Українська мова ( за професійним спрямуванням)»

Головне завдання вищої школи — готувати висококваліфікованих фахівців, які досконало володіють державною мовою в усній та писем­ній її формах. Курс «Українська мова (за професійним спрямуванням)» передбачає продовження формування національномовної особистості, комунікативних навичок майбутніх спеціалістів, студіювання особли­востей фахової мови.

Отже, предметом вивчення курсу є сучасна українська літературна мова професійної сфери.

Завдання курсу — сформувати:

1) мовну компетенцію майбутніх фахівців, що містить знання і практичне оволодіння нормами літературної професійної мови;

2) навички самоконтролю за дотриманням мовних норм у спіл­куванні;

3) вміння і навички оптимальної мовної поведінки у професійній сфері;

4) стійкі навички усного й писемного мовлення, зорієнтованого на професійну специфіку;

5) навички оперування фаховою термінологією, редагування, ко­регування та перекладу наукових текстів.

Вивчаючи курс, студенти різних спеціальностей набувають теоре­тичних знань про фахове спілкування, його етапи й роль у професійній діяльності, засвоюють термінологію майбутньої спеціальності, відомос­ті про призначення і структуру ділових документів, необхідних фахівцю певного профілю, формують стійкі комунікативні компетенції, потрібні у професійному спілкуванні, навички послуговування вербальними і невербальними засобами обміну інформацією.

Мета курсу - сформувати у майбутніх спеціалістів професійно зорієнтовані уміння і навички досконалого володіння українською літературною у фаховій сфері.

Державотворча роль мови.

Мова — це «характерний для людського суспільства спе­цифічний вид знакової діяльності, який полягає у застосу­ванні історично усталених у певній етнічній спільноті артикуляційно-звукових актів для позначення явищ об'єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти інформа­цією»'.

Вона є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Мова — найважливіший, універсальний засіб спілкуван­ня, організації та координації всіх видів суспільної діяль­ності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культу­ри, освіти, науки.

Українська мова — єдина національна мова українсько­го народу. Нею послуговуються також українці, які прожи­вають за межами України: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українська мова входить до найпоширені­ших мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що вхо­дять до індоєвропейської мовної сім'ї.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Державна мова — це «закріплена традицією або законо­давством мова, вживання якої обов'язкове в органах дер­жавного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики»¹.

Термін «державна мова» з'явився в часи виникнення на­ціональних держав. Звичайно, в однонаціональних держа­вах немає необхідності конституційного закріплення держав­ної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення.

Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV — першій половині XVI століття, оскільки функ­ціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, держав­ному і приватному листуванні. Утвердження української мови як державної неможливе, як зазначають учені, «без органічної взаємодії принаймні двох засад:

- створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспіль­ствах;

- ефективного вивчення на різних ділянках освіти у по­єднанні з мовним вихованням»².

Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є Конституція України (ст. 10), Закон України «Про мови в Українській РСР» (1989р.), «Рішення Конституційного суду України від 14 грудня 1999 року щодо застосування державної мови органами дер­жавної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.

У рішенні Конституційного Суду України щодо офіційного тлума­чення статті 10 Конституції України подано визначення державної мови: «Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя».

Цим рішенням також підтверджено обґрунтованість підстав для надання статусу державної саме українській, а не якійсь іншій мові: «Конституцією України статус державної надано українській мові. Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазна­чено в Преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі». Намагання надати статус державної якійсь іншій мові - це політика руйнації держави України, розпалювання міжетнічної ворожнечі, порушення конституційного ладу.

Отже, Конституційний Суд України робить вмотивований, об­грунтований висновок: «Таким чином, положення Конституції зобов'язують застосовувати державну - українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб під час виконан­ня ними службових обов'язків у роботі й діловодстві тощо, органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у на­вчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України».

Це рішення «є обов'язковим до виконання на всій території України, остаточним і не може бути оскарженим». Отже, державність україн­ської мови є невід'ємним атрибутом конституційного ладу держави, атрибутом нації.

Функції мови.

Одностайної думки щодо кількості функцій мови у мовознавстві немає. Одні вчені називають таких функцій шість, інші – більше десяти. Зупинимось на класифікації, яку запропонував мовознавець Зубков М.Г. Розглянемо кожну з них.

1)Номінативна функція. Це функція називання. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, кількостей, ознак тощо.

Усе пізнане людиною з дитячих років одержує свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвалізацією (омовленням) світу. Люди упродовж віків давали назви і тому, що існує в реальному світі, і тому, що існувало в їх уяві. Учені вказують, що гігантський світ фольклору, художньої літератури існує тільки завдяки мові. Але його вплив на нашу поведінку, на наш спосіб життя іноді не менший, ніж вплив реального світу. Усе, що нас оточує, представлено номінативними одиницями (словами та сталими словосполученнями). Мова є картиною, «зліпком» реального світу. Зрозуміло, що кожна мова становить своєрідну картину дійсності (наприклад, у нас одне слово «сніг», а в ескімосів існує кілька десятків слів на позначення снігу; по-різному мовно розчленовані в різних мовах одні й ті ж фрагменти позамовного світу).

2)Комунікативна функція. Суть її полягає в тому, що мова використовується для комунікації – інформаційного зв’язку між членами суспільства (лат. communicacio – спілкування). Відомий мовознавець Б. О. Серебренников образно назвав комунікативну функцію «локомотивом історії мови». Ця функція є надзвичайно важливою як для суспільства, так і для мови: мова, якою не спілкуються, стає мертвою; народ, який втрачає свою мову, зникає (асимілюється, переймаючи іншу мову).

«Людина має схильність спілкуватися з собі подібними, тому що в такому стані більше почуває себе людиною» (І. Кант). Пригадаймо також слова А. де Сент-Екзюпері, який зазначав, що найбільша розкіш на світі – «це розкіш людського спілкування». Бути засобом спілкування – це найважливіша, базова функція мови, їй так чи інакше підпорядковані інші функції. Людство знає чимало засобів обміну інформацією: транспортна сигналізація, символіка науки, знаки спортивного суддівства, жести тощо. Серед усіх названих засобів передачі сигналів, інформації мова продовжує займати головне місце; усі позамовні знакові системи є похідними від неї; без мови їх не можна було б ні створювати, ні використовувати, ні вивчати.

Для повноцінного функціонування і розвитку мови вона повинна використовуватись у всіх сферах комунікації – у науці, у повсякденному житті, у художній, словесній творчості, виробництві, ділових стосунках, освіті, культурі, а не лише в окремих сферах, наприклад, у літературі.

3)Ідентифікаційна функція. Ідентифікація (від лат. identifco – ототожнюю) – уподібнення, установлення тотожності об’єктів на підставі тих чи інших ознак. Отже, за допомогою мови, особливостей мовлення можна встановити, вирізнити, зідентифікувати одну особистість серед інших, тому що кожен із нас має свій «портрет», свій мовний «паспорт», у якому відображено всі параметри нашого Я – національно-етнічні, соціальні, культурні, духовні, вікові.

4)Експресивна функція. Вона полягає в тому, що мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Поки людина мовчить, вона залишається загадкою для оточуючих. Заговоривши, ніби розкриває свій внутрішній світ. Учені зазначають, що саме мова дає можливість перетворювати внутрішнє, суб’єктивне в зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття. «Говори і я тебе побачу», – стверджували мудреці античності.

Отже, кожна людина – це цілий неповторний світ, сфокусований у її свідомості, емоціях, волі. Але цей світ прихований від інших людей, і тільки мова дає можливість розкрити його для інших. Чим досконаліше людина володіє мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше постає ця людина перед іншими як особистість. Через мову розкривається і народ, і нація.

5)Гносеологічна функція. За допомогою мови людина пізнає світ. На відміну від тварини, вона користується не тільки власним досвідом, але й тим, що пізнали до неї її попередники та сучасники. Людина ніколи не починає пізнавати світ спочатку, з «нуля». Досвід суспільства закодовано в мові, у її словникові, граматиці, а за наявності письма – також у вигляді текстів. Пізнаючи мову, людина пізнає світ. Гносеологічна функція полягає не тільки в акумуляції, накопиченні досвіду суспільства. Мова є засобом мислення, формою існування думки. Отже, у пізнанні нового, раніше не відомого, вона є обов’язковим чинником.

6)Мислетворча функція. Вона полягає в тому, що мова є засобом формування думки, оскільки людина мислить за допомогою мовних форм. Цю функцію деякі вчені називають функцією формування і формулювання думки. Вона може передувати комунікації, а може і відбуватися одночасно зі спілкуванням, у процесі комунікації. Виділяють два базових типи мислення: конкретне (образно-чуттєве) і абстрактне (понятійне).

Учені зазначають, що понятійне мислення послуговується поняттями, які позначені словами і які не могли б без слів існувати. Мислячи, людина зіставляє поняття, протиставляє їх, поєднує, заперечує, порівнює. Для цього в мові існують спеціальні засоби. Тому мислити – означає оперувати мовним матеріалом, словами. Чи можна дослівно розуміти вислів «обмінюватися думками»? Виявляється, не можна, тому що коли б люди безпосередньо обмі-нювалися думками, то вони завжди розуміли б один одного і не було б ніяких втрат при передаванні інформації. Насправді ж люди обмінюються мовними одиницями, у яких закодовані думки. Одні, погано володіючи мовою, не можуть чітко висловити свої думки, інші по-своєму їх розшифровують. Недарма говорять: хто ясно думає, той ясно висловлюється; або: видно з мови, якої ти голови.

Зауважимо, що думаємо, мислимо ми категоріями тієї мови, яку краще знаємо, тобто рідної. Отже, сам процес мислення має національну специфіку.

7)Естетична функція виявляється в тому, що за допомогою мови людина може сприймати красу і передавати її іншим людям, бути творцем культурних цінностей. Мова є першоелементом культури. За допомогою мови з’явилися твори фольклору, художньої літератури, театру. За допомогою мови вони живуть донині і житимуть вічно. Кажуть, що все ґрунтується і обертається навколо слова, мови в цілому. І це дає підстави стверджувати, що мова становить хребет культури, її храм. У живому мовленні мова виконує, в основному, функцію спілкування, комунікації. У художньому творі головне призначення мови – образотворення. А вже за допомогою мовних образів художнього твору відбувається «спілкування» митця з читачем, слухачем.

Учені стверджують, що мові властиві закони евфонії, милозвучності. Це, а також досконала організація мовного матеріалу в процесі спілкування, може бути джерелом естетичної насолоди, що найвиразніше виявляється при сприйнятті ораторського та художнього, зокрема поетичного, мовлення. Виховання відчуття краси мови – це основа всякого естетичного виховання.

8)Культуроносна функція. Мова – основа культури кожної нації, найбільший її скарб. Культура народу може розвиватися тільки мовою цього народу. Усім відомо, що пізнати інший народ ми можемо через вивчення його мови, бо культура кожного народу зафіксована у його мові. Ми, українці, засвоюємо культуру свого народу і передаємо духовні цінності від покоління до покоління за допомогою української мови. А коли пропагуємо свою мову у світі, пропагуємо власну культуру, її надбання, збагачуючи світову культуру.

Культуроносна функція мови постійно і виразно виявляється, передусім, у тому, що людина, пізнаючи мову свого народу, прилучається до джерел неповторної духовності нації, з часом стає її носієм і навіть творцем.

9)Волюнтативна функція – вираження волі щодо співрозмовника: прохання, запрошення, порада, спонукання тощо.

10) Націєтвірна функція. За допомогою мови передаються всі культурно-ціннісні надбання нашого народу від покоління до покоління, зберігається національна духовність українців.

Стилі й типи мовлення.

У своєму повсякденному житті люди залежно від потреби вда­ються до різних мовних засобів. Відповідь на занятті від­різняється від виступу на зборах. Коли студент пише твір, він добирає слова й будує речення старанніше, ніж коли пише при­ватного листа. Залежно від змісту і мети висловлювання, а та­кож від індивідуальної манери та уподобань у процесі мовлен­ня відбуваються певний добір і комбінування найпридатніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації співвідносних варіантів слів, форм, словосполучень, конструкцій речень тощо. Отже, художній твір (новела, оповідання), наукова стаття, наказ керівника установи, протокол, написані однією мовою, відрізня­ються набором мовних засобів, специфічними особливостями мовного оформлення. Таке розрізнення називаєтьсястилістич­ною диференціацією мови.

Літературна мова поділяється на стилі. Слово "стиль" (від лат. stilus - паличка для письма, тобто письмове знаряддя, яке використовувалося в часи античного Риму й Середньовіччя) багатозначне. В літературі й у мистецтві взагалі воно означає певну єдність художніх образів і форм їх вираження, а також спосіб, прийом, метод певної діяльності.

Мовний стиль - це сукупність мовних засобів вираження, зумовлених змістом і метою висловлювання. В українській лі­тературній мові зазвичай виокремлюють сім функціональних стилів: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, стиль по­бутового мовлення, художній, конфесійний і епістолярний. Кож­ний зі стилів має свої характерні особливості й реалізується у властивих йому жанрах.

Жанри - це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками¹.

1) Художній стиль - це мова художньої літератури, «особливий спосіб мислення, створення мовної картини світу»²⁹.

Основне призначення стилю - різнобічний вплив на думки і по­чуття людей за допомоги художніх образів.

Головними ознаками художнього стилю є емоційність, образність, експресивність. На лексичному рівні в ньому вживається все словникове багатство української мови: слова з найрізноманітнішим лексичним значенням, різні за походженням. Художньо-літературне мовлення ба­гате на епітети, метафори, порівняння, повтори, перифрази, антитези, гіперболи та інші зображувальні засоби. З певною художньою метою можуть уживатися діалектна та професійна лексика, фразеологізми. Художній стиль послуговується різними типами речень за будовою, метою висловлювання, за відношенням змісту речення до дійсності.

Художній стиль реалізується в таких жанрах: трагедія, коме­дія, драма, водевіль, роман, повість, оповідання, поема, вірш, байка, епіграма.

Взірець художнього стилю:

Втіхо моя, пісне українська! Мов дотик зачарованої історії, ти зміцнюєш свої сили, кріпиш почування, викликаєш жадобу життя, що таке огидне і безталанне іншої доби! Велика, незрівнянна, певно, твоя сила, коли ти зачудувала Європу, перейшла нетрі Азії, при­йнялася в Америці, а може, ще й по інших сторонах світу. Нехай що знають, те й галасують проти твого краю і народу питомого, - твої найлютіші вороги не втечуть від казкових чарів твоєї мелодії, а забувши про всякі силоміцтва, самі пристають до хору твоїх співаків-виконавців. І лунаєш ти серед Європи на славу рідної країни (П. Грабовський)

2) Науковий стиль - функціональний різновид літературної мови, що обслуговує сферу і потреби науки.

Основне призначення стилю - повідомлення про результати на­укових досліджень, систематизація знань.

Головними ознаками наукового стилю є широке використання науково-термінологічної лексики, слів з абстрактним значенням та іншомовного походження. Показовим є членування тексту на розділи, підрозділи, параграфи, введення формул, таблиць, діаграм. Лексичні, текстові одиниці репрезентують точність, логічність, узагальненість, аргументацію висловлених положень.

Розрізняють власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний підстилі наукового стилю.

Власне науковий репрезентується такими жанрами, як дисертація, монографія, наукова стаття, доповідь, дипломна, магістерська, курсова робота тощо.

Науково-популярному підстилю властива доступність викладу на­укової інформації, розрахованої на нефахівців.

Науково-навчальний підстиль реалізується в підручниках, посіб­никах для учнів шкіл та студентів вищих навчальних закладів, слухачів мережі просвітницьких установ.

Науковий стиль реалізується в таких жанрах: дисертація, моно­графія, стаття, підручник, лекція, відгук, анотація, рецензія, виступи на наукових конференціях, дискусії, доповіді на наукові теми.

Взірець власне наукового стилю:

Мовна конвергенція - тактичний вияв комунікативної стра­тегії урівноваження статусу співрозмовників як пристосування адресанта до адресата, що передбачає уподібнення мовлення одно­го до мовлення другого з метою досягнення комунікативної коопе­рації. Наприклад, спілкування з дитиною на підставі коду дитячого мовлення, перехід на сленг чи жаргон, спілкуючись з людиною, що використовує їх.

У комунікативній лінгвістиці мовна конвергенція розглядається як стратегія перемикання кодів, тобто перехід адресанта на мовленнєвий регістр адресата

(Селіванова О. Сучас­на лінгвістика: Термінологічна енциклопедія).

3) Офіційно-діловий стиль - це мова ділових паперів, що викорис­товуються в офіційному спілкуванні між державами, установами, при­ватною особою і установою і регулюють їх ділові взаємини.

Основне призначення стилю - регулювання офіційно-ділових сто­сунків.

Головні ознаки офіційно-ділового стилю: наявність реквізитів, що мають певну черговість, однозначність формулювань, точність, послі­довність викладу фактів, гранична чіткість висловлювання, наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів, широке вживання конструкцій (у зв 'язку з, відповідно до, з метою, згідно з). Лексика стилю здебільшого нейтральна, вживаєть­ся в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно - політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику. Син­таксис стилю характеризується вживанням речень різної будови з прямим порядком слів; запроваджується поділ тексту на пункти, підпункти.

Виокремлюють такі його функціональні підстилі:

- законодавчий (закони, укази, постанови, статути);

- дипломатичний (міжнародні угоди, конвенції, комюніке (по­відомлення), звернення (ноти), протоколи, меморандуми, заяви, ультиматуми);

- адміністративно-канцелярський (накази, інструкції, розпоря­дження, заяви, характеристики, довідки, службові листи тощо).

Офіційно-діловий стиль реалізується в таких текстах: закон, ко­декс, устав, наказ, оголошення, доручення, розписка, протокол, акт, інструкція, лист, список, перелік, накладна тощо, а також виступи на зборах, наради, прес-конференції, бесіди з діловими партнерами.

Взірець офіційно-ділового стилю:

Конституція України. Стаття № 24

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рів­ними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольо­ру шкіри, політичних та інших переконань: статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культур­ній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою мате­ринства і дитинства, зокрема надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

4. Публіцистичний стиль – це функціональний різновид літературної мови, яким послуговуються в засобах масової інформації ( газетах, часописах, пропагандистських виданнях).

Основне призначення стилю - обговорення, відстоювання і про­паганда важливих суспільно-політичних ідей, формування відповідної громадської думки, сприяння суспільному розвитку.

Головні ознаки публіцистичного стилю: популярний, чіткий ви­клад, орієнтований на швидке сприймання повідомлень, на стислість і зрозумілість інформації, використання суспільно політичної лексики: державність, громадянин, поступ, єдність, національна ідея, акту­альність тощо. Типовими є емоційно забарвлені слова, риторичні за­питання, повтори, фразеологічні одиниці, що зумовлюють емоційний вплив слова. Тон мовлення пристрасний, оцінний.

Публіцистичний стиль реалізується в таких жанрах: виступ, нарис, публіцистична стаття, памфлет, фейлетон, дискусія, репортаж.

Взірець публіцистичного стилю:

Третє тисячоліття

Поколінню, що переступає рубіж третього тисячоліття, випала щаслива нагода, хай умоглядно, але все ж відчути себе причетним до таких грандіозних історичних перетворень, як зміна епох.

Звісно, наївно і безпідставно чекати від віку, що настає, якихось несподіваних механічних нововведень, покликаних до невпізнанності змінити життя, чи тішити себе надією на раптовий наплив незбаг­ненних добрих див. Мова про інше: волею долі, свідомо чи несвідомо, нам дано відчути саму атмосферу цього незвичного часу. Реальність скла­дається таким чином, що мимохіть заполонює свідомість уявленнями масштабними - від прадавнини до неозорого майбутнього.

(Ігор Шаров)

5. Конфесійний стиль - стильовий різновид української мови, що обслуговує релігійні потреби суспільства.

Основне призначення стилю — вплив на душевні переживання людини.

Головні ознаки стилю: вживання слів для найменування бога та явищ потойбічного світу (Божий Син, Святий Дух, Спаситель, Царство Боже, рай, вічне життя, сатана тощо), стосунків людини до Бога (молитися, воскресіння, заповіді, покаяння, грішні, праведні), мова ба­гата на епітети, порівняння, метафори, слова з переносним значенням. Для підкреслення урочистості використовуються речення із зворотним порядком слів, поширені повтори слів.

Конфесійний стиль репрезентується в таких жанрах: Біблія, житія, апокрифи, проповіді, послання, молитви, тлумачення Святого Письма.

Взірець конфесійного стилю:

Молитва Господня

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім'я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим;і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого ,Бо Твоє Царство, і сила, і слава, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

6. Розмовний стиль обслуговує офіційне й неофіційне спілкування людей, їх побутові потреби.

Основне призначення стилю - обмін інформацією, думками, вра­женнями, прохання чи на подання допомоги, виховний вплив.

Головні ознаки розмовного стилю: широке використання побу­тової лексики, фразеологізмів, емоційно забарвлених і просторічних слів, звертань, вставних слів і словосполучень, неповних речень. Для розмовно-побутового мовлення характерне порушення літературних норм: уживання русизмів, вульгаризмів, жаргонізмів, неправильна вимова слів.

Розмовний стиль має «істотно виявлений різновид – розмовно - професійний, тобто мова, якою спілкуються не в побуті, а у виробничій, освітній та інших сферах»³⁰.

Взірець розмовного стилю:

Професор запитує у студента:

- Чому ви так хвилюєтеся?Боїтеся моїх запитань?

- Та ні, професоре, я боюся своїх відповідей.

7. Епістолярний стиль - це стиль приватного листування.

Основне призначення стилю - поінформувати адресата про щось, викликати в нього певні почуття, які б відповідали емоційній настро­єності автора.

Головні ознаки епістолярного стилю: широке використання форм ввічливості - звертань у формі кличного відмінка, наявність початко­вої, прикінцевої та прощальної фраз, стереотипних словесних формул висловлення побажання, вітання, співчуття; невимушеність у доборі лексичних одиниць.

До епістолярного стилю зараховують не тільки листи видатних письменників, громадських і культурних діячів, учених, а й щоденники, записки, мемуари.

Взірець епістолярного стилю:

До Василя Стефаника

28 жовтня 1902 р.

Високоповажний добродію!

Ніяк не можу погодитися з думкою, що у збірнику на честь Куліша не буде Вашої хоч би й маленької новелки! Терпеливо чекав я два місяці обіцяного оповідання, та вже й третій місяць минув, а від Вас як немає нічого, так немає, і ось пишу знову. Прошу й благаю: дозвольте нам бачити Вас дорогим гостем у нашому альманахові...

Не менш бажав би я познайомитися з Вами особисто та побе­сідувати про спільні й дорогі нам справи.

З високим поважанням Ваш щирий М. Коцюбинський.

Систему функціональних стилів, їхні стильові домінанти, сукупність мовних засобів, властивих кожному зі стилів, а також масиви текстів, об'єднаних жанром, досліджує функціональна стилістика.

Поняття про типи мовлення

Об’єктом мовлення для людини стає світ, що нас оточує: людина, тварина, предмети і почуття, життєві ситуації й т.д. Залежно від цього тексти поділяються натри смислових типи. Це опис, розповідь і роздум.

Розповідь - змістовий тип текстів, де опису підлягають події, розташовані у визначеній послідовності. Розповідь може бути побудована у формі розмовного, публіцистичного і художнього стилів. Художній розповідний текст моделюється відповідно до композиційної схеми: експозиція, зав’язка, розвиток дії, куль­мінація, розв’язка.

Опис- змістовий тип тексту, при якому дається характерис­тика ознакам предметів, людини, оточуючому світу, явищам природи. Опис можна здійснювати у будь-якому мовному стилі. Опису­вання починається або із загальної ознаки до конкретних дета­лей, або від малих деталей, до більш узагальненого предмету.

Роздум— змістовий тип тексту, при якому стверджується або заперечується певний факт, ідея, поняття, явище. Цей змістовий тип характеризується логічною більш-менш струн­кою побудовою, аргументованістю та фактичністю. Роздум моделюється за таким планом: тезис, аргументи, доводи, висновки. Текст - роздум використовує науковий, публіцистичний стиль, їх різновиди.