Зміцнення міжнародної безпеки
Домінантою сучасного світового політичного процесу є проблема зміцнення міжнародної безпеки, усунення феномена війн із життя людства.
Не викликає сумніву загальна тенденція відмирання політичної функції воєн, помітне зниження їх ролі як вирішального знаряддя політики. Тим більше аксіомою міжнародного життя, вершиною світоглядної піраміди має стати сьогодні усвідомлення того, що будь-яка ядерна війна неприйнятна, неприпустима, оскільки в ній не може бути переможця, а переможеним виявиться все людство. Ядерна війна — війна тотальна й остання. Вона покінчить з усіма війнами. Але водночас покладе край і цивілізації. Ось чому ракетно-ядерна війна не може бути засобом продовження політики. Вона може бути наслідком політики, яка вийшла з-під контролю розумних людей.
Та все ж будь-яка війна, в тому числі й ядерна, є продовженням політики, її результатом, а не спонтанним явищем. Хибна політика може призвести світ до самознищення, але цей катаклізм буде породженням дій певних політичних сил.
Що ж стосується воєн так званої малої або середньої інтенсивності, то досвід, а також обґрунтований прогноз на найближче десятиліття особливого оптимізму не додають. Думка прусського воєнного теоретика XIX ст. Клаузевітца про те, що війна є продовженням політики іншими засобами, таки підтверджується в реальній дійсності, розглядається як аксіома, на жаль, поки що не підвладна часові.
Важливим напрямом зміцнення міжнародної безпеки є не-розповсюдження ядерної зброї. Виникнення ідеї нерозповсю-дження відноситься до кінця 50-х — початку 60-х років, коли людство тільки-но почало усвідомлювати безперспективність ядерного протистояння, небезпеку загрози безконтрольного розповзання смертоносної зброї. Договір про нерозповсюджен-ня ядерної зброї був підписаний у 1968 р. в Москві, Вашингтоні і Лондоні, а на лочаток 90-х років до нього приєдналося майже 150 держав. Основу договору склали зустрічні зобов'язання держав, у відповідності з якими країни, що володіють ядерним потенціалом, взяли на себе обов'язки нікому не передавати ядерної зброї та інших ядерних пристроїв, а країни, що не володіють такою зброєю — не виробляти і не набувати її.
Контроль за виконанням цих зобов'язань держав було покладено на МАГАТЕ. Попри ефективність цього документу, за його межами залишилися такі ядерні держави, як Китай, Франція, Індія, Пакистан, а також група так званих близько-ядерних держав — ПАР, Ізраїль, Бразилія, Аргентина.
Та проблема безпеки не зводиться до чисто воєнної чи воєнно-технічної. Безпеку треба розглядати ширше, як безпеку всіх сфер життєдіяльності. Все людство опинилось в одному човні, розхитування якого одним із суб'єктів міжнародних відносин призведе до неминучої загибелі всіх, хто в ньому перебуває. Не мають перспективи політичні амбіції, здійснення яких відбувається під девізом завоювання "життєвого простору" чи "місця під сонцем".
Р. Макнамара запропонував концепцію так званої кризової стабільності, згідно з якою США, виходячи саме із власних інтересів, повинні домагатися того, аби суперник почувався у більшій безпеці. Таку парадоксальну, на перший погляд, думку Р. Макнамара пояснює тим, що в епоху ядерних озброєнь, коли кожна країна тримає долю іншої у власних руках, старі правила більше не застосовні. У відповідності ж до правил ядерної епохи, як мінімум, не можна заганяти супротивника в кут, з якого для нього може бути тільки один вихід — ядерний удар.
Отже, найважливішою умовою забезпечення національних інтересів є створення таких міжнародних умов, які б гарантували національну безпеку ззовні. А це можливе тільки в тому разі, якщо національна безпека спиратиметься на рівну й загальну безпеку для всіх, гарантуватиме необхідний мінімум довіри, а в перспективі — атмосферу глобальної взаємної довіри й гласності.