Скасування кріпосного права. Особливості проведення реформи 1861р. в Україні

Причини скасування кріпацтва

Із завершенням Кримської війни (1856 рік) історія Росії почалася, як його називали сучасники, епоха звільнення, чи епоха Великих реформ. Вимога скасування кріпацтва було висунуто представниками передовий суспільно-політичної думки ще наприкінці XVIII в., усі найбільші письменники згадали аморальності кріпацтва, над його скасування боролися таємні суспільства.

Головними причинами скасування кріпацтва у Росії були такі:

· по-перше, кріпацтво стримувало розвиток промисловості, повільно йшло нагромадження капіталу. Росія могла перейти до розряду другорядних держав;

· по-друге, селянські господарства розорялися, оскільки поміщики збільшували панщину вЧерноземье, а оброчні селяни йшли на заводи, підривалася основа кріпосницькій економіки, що базується на примусовому, вкрай неефективному праці кріпаків;

· по-третє, криза кріпацтва виявився однією з головних причин поразки країни у Кримську війну, яка показала військово-технічну відсталість Росії. Була підірвана фінансову систему; селяни розорялися через рекрутських наборів, зростання повинностей. Почалася масова втеча селян від поміщиків;

· по-четверте, зростання кількості селянських заворушень (в 1860 р. сталося 126 виступів селян) створював реальну загрозу перетворення розрізнених виступів у нову «пугачовщину»;

· по-п'яте, усвідомлення правлячими колами, що кріпосне право — «пороховий льох» під державою. Від ліберальних поміщиків, учених, навіть родичів царя, зокрема молодшого брата великого князя Костянтина, на адресу уряду почали надходити пропозиції, проекти реформування земельних відносин. Олександра Другого, виступаючи у 1856 року перед представниками московського дворянства, говорив: «Якщо ми визволимо селян згори, всі вони звільнять себеснизу»[2];

· по-шосте, кріпосне право, ніж формою рабства, засуджувалося в усіх прошарках російського суспільства.

Кріпосне право таїло у собі іншу загрозу. Воно диктувало країні вкрай повільні темпи розвитку. Кримська війна наочно показала дедалі більшу відсталість Росії. Кріпосне право, занадто наче рабство, було аморально.

Причини скасування кріпацтва були такі обгрунтовані, що зволікання із боку царя було вже небезпечно. Суспільство усвідомлювало необхідність змін. Фортечні селяни всіх губерній Російської імперії чекали заповітного звільнення з особистої залежності і земельних наділів для. Наскільки справдилися сподівання, зрозуміли після 19 лютого 1861 року.

Загальна характеристика історичного моменту. Реформа 1861 р., яка скасувала кріпосне право в Росії, була визначним поворотним кроком в історії країни. Зумовлена всім ходом економічного розвитку, селянська реформа, незважаючи на свою незавершеність, поклала початок нової, буржуазної епохи. З падінням кріпосного права відкрився простір для розвитку продуктивних сил, які досі стримувалися віджилими феодальними виробничими відносинами.

Основні положення реформи. Які ж сили змусили кріпосників взятися за реформу? Насамперед це сила економічного розвитку, який втягував Росію на шлях капіталізму, та зростаюча класова боротьба селян. «Поміщики-кріпосники не могли перешкодити зростанню товарного обміну Росії з Європою, не могли вдержати старих форм господарства, що розвалювалися. Кримська війна показала гнилість і безсилля кріпосної Росії. Селянські «бунти», зростаючи з кожним десятиріччям перед звільненням, примусили першого поміщика, Олександра II, визнати, що країну краще звільнити згори, ніж чекати, поки скинуть знизу».

Поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи в умовах наростання революційної ситуації призводило до того, що правлячий клас починав розуміти неможливість зберегти в старому вигляді своє панування. Таким чином, перед країною лишався єдиний вихід — буржуазний розвиток. Проте шляхи його могли бути, різними: або поступове, надто болісне для маси виробників перетворення, що проводилося самими поміщиками, або революційна, корінна ломка кріпосницьких порядків повсталим селянством.

Головні засади селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. та «Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності». За цими документами селяни ставали «особисто вільними» проте право власності на землю лишалося за поміщиками. В користуванні селян залишалися садиба і польовий наділ, за які вони мусили відбувати панщину або платили оброк. Таке становище вважалось тимчасовим, протягом якого між поміщиками і селянами укладалась угода про викуп землі. До переходу на викуп відносини між ними регламентувалися уставними грамотами. На складання і введення в дію уставних грамот відводилося два роки. Для розв’язання різних спірних питань створювалися «губернські в селянських справах присутствія» та інститут мирових посередників, які формувалися з чиновників і поміщиків.

На кріпосних селян поширювалися економічні права, котрі визнавались за вільними особами, — купувати нерухомість, займатись торгівлею і промислами, заводити фабрики тощо. Крім цього, селяни отримували право збиратися на сходи і обиратися на три роки до органів селянського самоврядування (сільський староста і збирач податків).

Чи не найсильнішим оплотом кріпосницьких традицій залишалося збереження великого поміщицького землеволодіння. Разом із викупними платежами, селянською кабалою воно було головним пережитком кріпосництва, що гальмував розвиток капіталізму у сільському господарстві, тягнув назад усю економіку післяреформеного періоду, прирікаючи Російську державу на подальше відставання під капіталістичних країн Західної Європи.

Після проведення реформи 220 тис. селян України залишалися безземельними, близько 100 тис. отримали наділ до одної десятки і 1600 тис. — від одної до трьох десятин. Загалом майже 94 % селянських господарств після реформи мали наділи до п’яти десятин, що було значно нижче норми, необхідної для ведення господарства. Поміщики зосередили в своїх руках 4567 тис. десятин землі, в той час як колишні кріпаки — лише 1693 тис. Розміри відрізків нерідко становили 50—70 і більше відсотків селянської землі. На Лівобережжі у багатьох місцях вони перевищували 40% дореформеного селянського наділу. Значно скоротилося селянське землеволодіння на Півдні України. Лише на Правобережжі за указом від ЗО липня 1863 р. селянам було повернуто землі, втрачені після інвентарної реформи 1847—1848 рр. Унаслідок цього селянське землеволодіння порівняно з 1861 р. збільшилось на 24,8 %.

Капіталістичні перетворення у сільському господарстві взагалі проходили двома шляхами — пруським і американським. Пруський характеризується тим, що кріпосницькі відносини в аграрному секторі ліквідуються не одразу — їх існування зумовлюється збереженням численних напівфеодальних рис господарювання. Щодо американського шляху, то при ньому дрібні селянські господарства по революційному усувають з суспільного організму кріпосницькі латифундії та вільно розвиваються у напрямі капіталістичного фермерства.

На Україні, як і у всій Росії, капіталізм розвивався цими двома шляхами одночасно. Так, у Чернігівській губернії панувала відробіткова система,у Полтавській та Харківській — змішана, на Правобережжі тау південних губерніях — капіталістична, але й тут мали місце відробітки. Отже, абсолютно чистих форм економічної організації господарства в дореформену добу не існувало. Поєднувались риси як панщинної, тобто відробіткової, так і капіталістичної систем. їх переплетення було характерною особливістю економічного розвитку сільського господарства в пореформений час.

Поразка Росії у Кримській війні 1853-1856 pp. підірвала авторитет царизму. Навіть частина поміщиків-лібералів критикувала відсталість Росії. Посилився селянський рух: у 1855-1860 pp. у середньому на рік відбувалося до 80 повстань, тоді як на початку XIX ст. – 11 заворушень на рік. У 1857 р. вибухнуло велике селянське повстання в західній Грузії.

Уряд і цар Олександр II зрозуміли, що краще піти на деякі реформи, звільнити селян за викуп таким чином, щоб вони опинилися в економічній залежності від поміщиків, ніж чекати селянської війни. «Краще скасувати кріпацтво згори, аніж чекати, коли воно само собою почне скасовуватися знизу», – вважав цар. На той час кріпаки становили 70% селян.

За вказівкою уряду в губерніях були створені губернські комітети для підготовки селянської реформи. В них почалася розробка проектів скасування кріпацтва; між різними угрупованнями поміщиків розгорнулася боротьба. Однак всіх їх об'єднувало бажання провести звільнення на кошт самих селян за збереження поміщицького землеволодіння і політичного панування дворянства. Особливо заінтересованою в ліквідації кріпацтва була буржуазія. Фабрики, на яких у 30-40-ві pp. почався промисловий переворот, потребували вільних робочих рук, а в умовах панування кріпацтва їх не вистачало – селяни були прикріплені до землі.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав законопроекти – Маніфест і Положення про скасування кріпосного права. Селяни отримали особисту свободу, право мати майно, самостійно укладати договори тощо. Поміщики втратили право їх купувати і продавати, дарувати їх, розпоряджатися як річчю. Однак, на відміну від інших верств населення (дворян, купців, духовенства), селяни платили подушний податок, рекрутувалися до війська, їх піддавали тілесним покаранням. Селян було звільнено з землею за викуп, поміщики зберігали від 1/3 до 1/2 землі. Всього селяни виплатили за землю 1,5 млрд. крб. за тогочасної ринкової ціни – 500 мільйонів. До укладення викупної угоди селяни вважалися тимчасово зобов'язаними, тобто відбували дореформені повинності (цей стан було ліквідовано через 20 років).

Особливістю проведення селянської реформи в Україні було те, що в південних її губерніях переважало общинне землеволодіння, а на Лівобережжя – подвірне. На півдні і сході селяни після реформи втратили до 30% землі, на Правобережжі, де більшість землі належала польським поміщикам, селянські наділи збільшилися на 20%. Після цього розпочався швидкий процес розшарування і обезземелення селянства, що призвело до пошуку роботи у містах. Це дало змогу розширювати промислове виробництво, яке до того гальмувалося відсутністю вільних робочих рук.

Висновки

Розвиток промисловості, швидке зростання міст та неземлеробського населення, залізничного, річкового і морського транспорту, розширення внутрішньої і зовнішньої торгівлі - усе це справляло істотний вплив на характер та структуру сільськогосподарського виробництва. Землеробство втягувалося у товарний обіг і поступово перетворювалося на підприємницьке, капіталістичне. Однак цей процес гальмувався численними пережитками кріпосництва, головними з яких було збереження поміщицького землеволодіння. Реформа 1861 р. залишила в руках колишніх кріпосників величезні площі землі. Селяни ж були приречені на малоземелля та безземелля, а, отже, і напівкріпосницьку кабалу.

Внаслідок реформи 1861 р. селяни України втратили 1 млн. десятин або понад 15% загальної площі земель, якими вони користувались раніше. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менші 5 десятин, тобто нижче норми середнього прожиткового мінімуму.

Скасування кріпосного права і наступні реформи, утвердження приватної власності стали причиною серйозних змін в суспільному устрої країни. Змінилося становище не тільки селянства. У пореформений період формувалися нові суспільні класи - буржуазія і промисловий пролетаріат. Утвердження буржуазно-капіталістичних відносин відбувалося в умовах збереження численних пережитків феодального ладу, серед яких, перш за все, слід відмітити політичне панування класу дворян - поміщиків, становий поділ суспільства та ін.

Земельна реформа 1861 року