Суспільний лад стародавнього єгипту

За формою правління Стародавній Єгипет являв собою стародавньосхідну деспотію. Об’єднання країни у кінці IV тися­чоліття до н.е. під владою єдиного фараона прискорило створення тут централізованого бюрократичного апарату. За його допомоги відбувалося зміцнення могутності правителя, який не просто обожествлявся, але й вважався рівним богам. Логічним наслідком змін в єгипетській теології стає скрупульозна розробка ритуалу поклоніння богу-фараону, будівництво гігантських пірамід у місцях їх поховань. Грецький історик Геродот, який відвідав Єгипет у середині V ст. до н.е., на основі зібраних ним переказів і записів на папірусі про фараона Хеопса писав, що роботи над спорудженням його піраміди тривали 40 років, з яких 20 років пішли на заготовку будівельних матеріалів і стільки ж — на саме будівництво. Для спорудження піраміди було залучено практично все єгипетське населення, яке працювало по черзі, по три місяці, по 100 тис. осіб.

Велетенські царські гробниці, названі греками ″пірамідами″, являли собою рукотворні кам’яні гори, призначені вселяти в народі страх перед правителем та уособлювати нездоланну прірву між можновладцями і простолюдинами. Єгиптяни влаштовували фараонам фантастично багаті похорони, з людськими та тваринними жертвоприношеннями. У гробницю клали величезну кількість золотих прикрас, всіляких речей, потрібних померлому у потойбічному житті. Різні за розмірами, піраміди зовні здаються простою спорудою, але їхнє внутрішнє планування вельми складне. Центральне місце в усипальниці займав склеп для саркофага з мумією фараона, крім цього, тут була система ходів, лабіринти, пастки для злодіїв*.

_____________

*Один з археологів мало не загинув, досліджуючи піраміду. ″Я присів навпочіпки, - пише він, - й уважно оглянув із ліхтарем в руці вкриту пилом підлогу. Ніяких щілин не було. Та коли простягнув палицю далі і дужче вдарив підлогу, частина її з легким шурхотом провалилася кудись униз. На мить розкрилася глибока чорна яма і звідти повіяло могильною вогкістю. Мало не втративши рівновагу, я відсахнувся, а плита майже безшумно стала на своє місце. І знову – ніякої щілини, й цю плиту неможливо відрізнити від інших. Цій споруді минуло вже тридцять три століття, а пастка діяла бездоганно. Ще один крок – і я провалився б у яму і загинув би, як миша у мишоловці″. (Цит. по: Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. вищ. закл. освіти. – Львів, 2000. – С. 51).

Найбільшої могутності влада фараонів досягає у Новому царстві, коли остаточно утверджується заснована на військовій силі і численному бюрократичному апараті імперська влада центру, яка повністю підпорядкувала собі управляння обширною територією.

Фараон був головним законодавцем і суддею, призначав усіх найвищих чиновників. Вважалося, що від фараона-бога залежали врожай, справедливість і спокій в державі та її безпека. Всякий соціальний протест проти правителя розцінювався як злочин не лише проти держави, а й проти релігії, що могло накликати біду на всіх єгиптян. Фараону як носію найвищої державної влади належало верховне право на земельний фонд. Він міг надавати землю разом з державними рабами знаті, чиновникам, жерцям чи іншим особам. Він також надавав титули. Влада фараона передавалася у спадок[1].

При всій широті повноважень фараона його влада і полі­тична стабільність в державі залежали від того, наскільки успішно правитель служив інтересам панівних соціальних верств, а особливо жрецькій і військовій верхівці. Самовладдя фараона стримувалося релігійно-етичними нормами. У єгиптян було подвійне уявлення про носія влади: він не тільки бог, але й людина, яка народжується і вмирає, як всі, впадає в гріхи і яка навіть може бути засуджена.

Подвійність уявлень єгиптян про владу відображалася і в особливостях управлінського апарату, який був, незважаючи на свою численність, недостатньо диференційований. Майже всі чиновники Єгипту були одночасно пов’язані з господарською, військовою, судовою чи релігійною діяльністю.

На всіх етапах розвитку держави особлива роль в управлінні країною належала царському двору. Найвищим державним сановником, першим помічником фараона був джаті (візир). Він — начальник царського двору, відає придворним церемоніалом і царською канцелярією. У Новому царстві його повноваження розширюються: джаті здійснює контроль за всім управлінням в країні, в центрі і на місцях, розпоряджається земельним фондом, системою водопостачання. В його руках — найвища військова влада, йому належать і найвищі судові функції та контроль за виконанням розпоряджень фараона.

Під безпосереднім контролем джаті знаходився «начальник дому зброї» (командувач армією); «завідувач тим, що дає небо, виробляє земля і приносить Ніл» (головний збирач податків і хранитель царських скарбів); «начальник робіт» (керівник загальнодержавних робіт). У своїй діяльності вони спиралися на численний бюрократичний апарат чиновників, наглядачів, виконавців доручень, помічників тощо.

Центральною фігурою розгалуженого адміністративно-командного апарату в Стародавньому Єгипті на всіх етапах його розвитку була особа писаря-канцеляриста. Їх готували в спеціальних школах, виховуючи в дусі відданості своєму начальнику. Писарі відали численними приходно-видатковими книгами і двічі на рік складали кадастр всіх земель у країні, переписували населення, його майно тощо.

Країна поділялася на номи, очолювані номархами — представниками царської влади на місцях з досить широкими повноваженнями і зі своїм чиновницьким апаратом. Номи об’єднувалися у два великих округи — Південний і Північний Єгипет, очолювані царськими намісниками. Такий адміністративний поділ, який відповідав старовинному поділу Стародавнього Єгипту на Верхнє і Нижнє царства, визначав і особливі титули фараона, який іменувався «володарем двох країн», «царем Нижнього і Верхнього Єгипту».

У найдавніший період єгипетської історії на місцевому рівні головну роль відігравали сільські общини, очолювані общинними радами (джаджатами) на чолі зі старостами. Це були органи судової, адміністративної та господарської влади на місцях. Вони реєстрували акти передачі землі, вели нагляд за станом мережі штучного зрошення, за розвитком землеробства. Але згодом общинні ради повністю втратили свою роль, а общинні старости перетворили на чиновників централізованого державного апарату.

Суд. На всіх етапах історичного розвитку Єгипту суд не був відокремлений від адміністрації. В Стародавньому царстві функції місцевого суду зосереджувалися в основному в общинних органах самоуправління, які вирішували спори про землю, воду, регулювали сімейні і спадкові відносини, розглядали дрібні кримінальні справи.

В номах царськими суддями виступали номархи, які носили титул «жерців богині Істини». Найвищі наглядові функції за діяльністю чиновників — царських суддів здійснював сам фараон або джаті, які могли переглянути рішення будь-якого суду, порушити судове переслідування проти посадових осіб.

Джаті безпосередньо підпорядковувався «начальник шести великих домів» — чиновник, котрий очолював судове відомство в країні і який ніс відповідальність за судочинство в усіх сферах суспільного життя. У Новому царстві візиру підпорядковувалася і верховна судова колегія із 30 суддів. Фараон міг призначити надзвичайну судову колегію зі своїх довірених осіб для розгляду таємних справ, пов’язаних з державними злочинами, змовами проти нього.

Певні судові функції мали і храми. Рішення жерця-оракула, котрий володів впливовим релігійним авторитетом, не могло бути піддане сумніву жодним царським чиновником.

Армія та поліція. Структура та функції армії Стародавнього Єгипту відображали особливості держави. Будучи оточеною з усіх боків пустелями, Єгипет не знав на своїх кордонах ворогів, які б загрожували раптовим вторгненням. Тому не було необхідності утримувати постійне численне військо. В добу Древнього і Середнього царства постійна армія була нечисленною і включала в себе особисту охорону фараона та охоронні загони поліцейського призначення. Свої озброєні загони мали храми, збирачі податків, намісники. В разі необхідності ці розпорошені збройні формування ставали ядром армії, до складу якої набиралося ополчення. Кожен ном, храм, великий землевласник виставляв визначену кількість воїнів-ополченців.

Складовою частиною державного механізму Стародавнього Єгипту був апарат поліції, куди входила власне поліція, таємна служба фараона, прикордонна варта, спеціальні охоронні загони, які наглядали за безпекою іригаційних та інших споруд, охороняли фараона та найвищих державних сановників. Існував спеціальний поліцейський підрозділ по охороні пірамід, оскільки усипальниці фараонів багатьох приваблювали своїм багатством. Пограбування пірамід каралося досить суворо, щодо грабіжників застосовували різноманітні калічницькі покарання, саджали на палю, але це не зупиняло охочих поживитися царським багатством. Загони поліції формувалися переважно з полонених нубійських негрів, які виконували також роль катів та наглядачів над рабами.

При виконанні робіт загальнодержавного значення (будівництво пірамід, прокладання доріг, спорудження храмів, зерносховищ, іригаційних об’єктів), коли зганялася величезна кількість не лише рабів, а й непривілейованого вільного населення, поліція наглядала за їхньою роботою, разом з військом придушувала опір чи заворушення, карала за непослух владі. Карні поліцейські загони переслідували фальшивомонетників, шахраїв, займалися розшуком злочинців і карали їх.

З урахуванням величезних розмірів держави, яка простягалась на десятки сотень кілометрів вздовж ріки Ніл, для її життєдіяльності велике значення мали шляхи сполучення. Безпеку на них охороняли загони поліції, які вели боротьбу з грабежами і розбоями, карали тих,хто ухилявся від надання допомоги постраждалим на дорогах.

Право. Джерельна база стародавньоєгипетського права обмежувалася звичаєвим правом і законами. До нас не дійшли у первісному вигляді ні окремі закони, ні ії збірники, але їх описують грецькі та римські вчені. На основі їхніх праць та досліджень можна зробити висновок, що закони були різноманітними щодо сфери регулювання, а їхня назва пов’язана з іменами фараонів, під час правління яких вони були видані (закони Менеса – фараона І династії, закони Рамзеса П, закони Бокхора, закони Хоремхгеба).

Регулювання відносин власності. Подібно до інших стародавньосхідних держав, основними об’єктами права власності були земля і робоча худоба, в тому числі і раби. Традиційно вся земля в державі, як і інші природні цінності (ріки, канали, ліси, надра) вважалися власністю фараона, який передавав їх у довічне користування сільським общинам, храмам, окремим власникам. Іноді передача землі чиновникам, знаті, жерцям, воїнам пов’язувалася з несенням служби на користь правителя. У будь-який час фараон міг позбавити свого слугу чи сільську громаду права користування землею, якщо ті не виконували визначених державою обов’язків чи здійснили якусь провину стосовно держави чи правителя.

Грецькі вчені, характеризуючи менталітет єгиптян, визначали їх набожність, схильність до всього утаємниченого, консерватизм і обожнювання традицій предків. Саме цим можна пояснити те, що сільські громади і деякі заможні родини мали окреме недоторкане культове майно, яке передавалося із покоління в покоління і було невідчужуваним. Прибутки з нього йшли на підтримку культу богів. Відправлення релігійних обрядів, муміфікацію померлих, будівництво гробниць.

З правом власності тісно пов’язувались зобов’язально-правові відносини. У ранній період державності договори укладалися у формі урочистої клятви, яка виголошувалася на паперті храму в присутності жерців та урядовців. Згодом від культової обрядовості відмовились, і договори стали укладатися в усній чи письмовій формі за обов’язкової присутності свідків. Договори купівлі-продажу мали ускладнений характер, з дотриманням значних формальностей (коли йшлося про купівлю-продаж нерухомості) або простий характер (коли предметом договору були звичайні, загальновживані речі).

Об’єктами договору позики були різноманітні речі, продукти харчування, зерно, а також раби. На перших порах засобом забезпечення виконання договору була особа боржника чи його сім″я (при неповерненні боргу вони перетворювалися на рабів). В деяких випадках засобом забезпечення виконання зобов’язання могли служити мумії родичів, яких до сплати боргу не можна було поховати. Вважалося, що цим самим боржник віддавав на муки свого померлого родича, який пішов з цього світу, але не міг переселитися у потойбічний світ і там продовжити нове життя. Згодом боргове рабство було скасоване, а предметом застави ставала земля чи майно боржника. Кредитору заборонялося самовільно захоплювати як заставу майно боржника під страхом втрати позиченого. Був також встановлений максимальний розмір відсотків: 30% за позичені гроші і одну третину за позичене зерно.

Мали місце договори особистого і речового найму.

Сімейне право. На відміну від інших країн тогочасного суспільства, сім″я в Єгипті у найдавніші часи була матріархальною. Єгиптянка мала досить широкі права, могла займатися будь-яким видом діяльності (в тому числі спортом, наукою, медициною, творчістю). Прізвища дітям давалися по жіночій лінії. Сімейне майно було власністю жінки і передавалося у спадок доньці. З часом, приблизно з У династії фараонів, матріархальна сім″я перетворюється в патріархальну. Отримавши верх у сім″ї, чоловіки запроваджують полігамію, а в заможних родинах з’являються гареми.

Рідкісним явищем тих далеких від нас часів була можливість єгиптян самим створювати сім″ї (ініціативу тут брав на себе юнак). При цьому всяке батьківське втручання відкидалося, а благословення батьків було даниною традиції і не мало ніякого юридичного значення. Шлюбний вік був дуже низьким: дівчата виходили заміж у 10-12-річному віці і у 24-25 років ставали бабусями. Сім″ї були багатодітними. Цьому сприяли благодатні кліматичні умови, за яких дітям не треба було багато одягу та взуття, а харчувалися вони здебільшого дарами природи, а також висока дитяча смертність.

Виявляючи турботу про те, щоби багатство зберігалося в заможних родинах, серед знаті були поширені шлюби між близькими родичами (брата з сестрою, батька з дочкою, сина з вдовою свого батька). Фараони не зупинялися перед інцестом, беручи до свого гарему доньок, матерів, сестер. Шлюби не завжди освячувалися релігійним ритуалом. Допускався шлюб ″на віру″, коли давалося слово при свідках. Існувала свобода розлучення як з ініціативи чоловіка, так і жінки. Коли сім″я розпадалася з вини жінки, вона не могла претендувати на частку спільного майна, а могла лише забрати частину посагу. Жіноча невірність жорстоко переслідувалася, жінку разом з коханцем живцем спалювали. А попіл викидали у річку, щоб їхні душі пропали назавжди і не могли перейти у потойбічний світ. У гаремі верховодив не євнух, а головна жінка.

Кримінальне право. Так само, як і в праві інших давньосхідних країн, тут поняття злочину було відсутнє, що давало можливість будь-яку дію кваліфікувати як злочин. Найтяжчим правопорушенням був злочин проти держави і релігії. За них головною формою покарання була смертна кара для зловмисника і застосування репресій щодо його родини (покарання за принципом об’єктивної осудності). Тіло покараного злочинця не підлягало похованню, а кидали у ріку крокодилам, щоб душа не могла відродитися на тім світі.

Смертною карою каралися також традиційно тяжкі злочини (навмисне вбивство, убивство батьків, брехливі доноси, неправдиві клятви), а також дії, частина з яких на теперішній час не можна віднести навіть до правопорушень: вбивство священних тварин (ібіса, кішки, сови), викидання нечистот у священну ріку Ніл, вживання в їжу заборонених продуктів, розкопування та пограбування могил чи усипальниць, порушення правил лікування хворих, створення нових ритуальних танців. Найлегшою формою смертної кари, яку практикували стосовно знаті, було отруєння. Зазвичай, застосовували кваліфіковане смертне покарання – спалювання заживо, садіння на палю, катування до смерті.

Різновидом покарання було калічництво (відрізання носа, вух, рук, язика, кастрація). Так, за нанесення образи знатному вельможі винного карали відрізанням язика, за підробку печаток чи монети – відрубували обидві руки, за подружню зраду з боку жінки їй відрізали носа, а її коханця кастрували. Пограбування гробниць тягло за собою відрізання носа і вух та садіння на палю. Крадіжка майна каралася відрізанням руки або побиттям і стократним штрафом, несплата якого тягла за собою смертну кару. Якщо ж злодій зазіхнув на храмову худобу, його очікувало таврування або калічницьке покарання і продаж у рабство.

Серед санкцій мали місце тілесні покарання (як правило, побиття киями), тяжкі примусові роботи, заслання, тюремне ув’язнення, грошові штрафи, виставлення біля ганебного стовпа, продаж у рабство. Держава скасувала існуючі у найдавніший період способи відкупу за злочини, кровну помсту, самосуд, встановивши принцип невідворотності покарання. Злочинець мав право звернутися за помилуванням до фараона чи шукати захисту у храмі.