Книги, видані протягом життя Одена

· Вірші (Лондон, 1930; друге видання, де було замінено шість віршів, вийшло у Лондоні в 1933 році), присвячено Крістоферу Ішервуду.

· Оратори: англійські штудії (Лондон, 1932, вірші та проза; видання з незначними змінами, Лондон, 1934; перероблене видання з новою передмовою, Лондон, 1966; Нью-Йорк 1967), присвячено Стівену Спендеру.

· Танець смерті (Лондон, 1933, п'єса), присвячено Роберту Мідлі та Руперту Дону.

· Вірші (Нью-Йорк, 1934; до змісту увійшли Вірші [1933 року видання], Оратори [1932 року видання] та Танець смерті);

· Пес під шкірою (Лондон, Нью-Йорк, 1935; п'єса, написана разом із Крістофером Ішервудом), присвячено Роберту Муді.

· Сходження на Ф-6 (Лондон, 1936; друге видання, 1937; Нью-Йорк, 1937; п'єса, написана разом із Крістофером Ішервудом), присвячено Джону Бікнеллу Одену.

· Дивись, незнайомцю! (Лондон, 1936, вірші; На цей острів, Нью-Йорк, 1937), присвячено Еріці Манн.

· Листи з Ісландії (Лондон, Нью-Йорк, 1937; вірші та проза, разом з Луісом МакНісом), присвячено Джорджу Оґустусу Одену.

· На кордоні (Лондон, 1938; Нью-Йорк 1939; п'єса, написана разом із Крістофером Ішервудом), присвячено Беньяміну Бріттену.

· Подорож на війну (Лондон, Нью-Йорк, 1939; вірші та проза, написана разом із Крістофером Ішервудом), присвячено E.M. Форстеру.

· Інший час (Лондон, Нью-Йорк 1940; вірші), присвячено Честеру Каллману.

· Роздвоєна людина (Нью-Йорк, 1941, вірші; Новорічний лист, Лондон, 1941), присвячено Елізабет Мейер.

· У цей час (Нью-Йорк, 1944; Лондон, 1945; дві довгі поеми: «Море та дзеркало: коментар до Бурі Шекспіра»), присвячено Джеймсу та Тані Штерн, та «У цей час: різдвяна ораторія», пам'яті Констанс Розалії Бікнелл Оден.

· Вибрана поезія В. Г. Одена (Нью-Йорк, 1945), присвячено Крістоферу Ішервуду та Честеру Каллману.

· Вік тривоги: барокова еклога (Нью-Йорк, 1947; Лондон, 1948), присвячено Джону Бетджемену.

· Вибрані короткі вірші, 1930–1944 (Лондон, 1950), присвячено Крістоферу Ішервуду та Честеру Каллману.

· Сердиті хвилі: іконографія моря у романтиків (Нью-Йорк, 1950; Лондон, 1951; проза), присвячено Алану Ансену.

· Вечірня (Нью-Йорк, 1951; Лондон, 1952; вірші), присвячено Рейнгольду та Урсулі Нібур.

· Ахиллів щит (Нью-Йорк, Лондон, 1955; вірші; отримав Національну книжкову премію за поезію у 1956 році), присвячено Лінкольну та Фідельмі Кірштайн.

· Данина Кліо (Нью-Йорк, Лондон, 1960; вірші), присвячено подружжю Доддсів.

· Рука фарбаря (Нью-Йорк, 1962; Лондон, 1963; есеї), присвячено Невілу Коґгілу.

· Про дім (Нью-Йорк, Лондон, 1965; вірші), присвячено Едмунду та Елен Вілсон.

· Вибрані короткі вірші, 1927–1957 (Лондон, 1966; Нью-Йорк, 1967), присвячено Крістоферу Ішервуду та Честеру Каллману.

· Вибрані довгі вірші (Лондон, 1968; Нью-Йорк, 1969).

· Вторинні світи (Лондон, Нью-Йорк, 1969; prose), присвячено Валері Еліот.

· Місто без стін та інші вірші (Лондон, Нью-Йорк, 1969), присвячено Петеру Гайворту.

· Певний світ: книга загальних місць (Нью-Йорк, Лондон, 1970), присвячено Джеффрі Гореру.

· Послання хрещенику та інші вірші (Лондон, Нью-Йорк, 1972), присвячено Орлану Фоксу.

· Передмови та післямови (Нью-Йорк, Лондон, 1973; есеї), присвячено Ганні Арендт.

· Спасибі тобі, тумане: останні вірші (Лондон, Нью-Йорк, 1974), присвячено Майклу та Мерні Єйтс.

Куди ж ти, куди?...

Досить лаконічно і точно особливості поетики Одена охарактеризував І. Давидов: «Тексти цього оксфордського ерудита багаті на алюзії, нашарування смислів, відсилань до подій історії давньої і не дуже, священної і не особливо, на ремінісценції з англійської і не тільки з англійської літератури, до того ж формально відшліфовані (для Одена характерне прагнення поєднувати досягнення класичної англійської поезії із найвідчайдушнішим експериментом)».

Для прикладу можна навести уривок із хрестоматійного вірша Одена «Куди ж ти, куди ?..» у перекладі Є. Крижевича, де «українському перекладачеві вдалося-таки конгеніально відтворити оригінал з його алітераціями, консонансами та внутрішніми римами» (М. Стріха):

— Куди ж ти, куди? — каже вершнику
віршник. —
Ущелина челюсті щирить, мов піч!
Де ступиш ногою — потонеш у гною,
Могила поглине, понівечить ніч.
— А знаєш, — плете полохкий палахкому, —
Тумани затлумлять твій шлях до мети,
І погляд твій пильний чи бачить там спальню,
Де пасткою пустка враз пискне: «Лети!»?

Поміж багатьох літературних нагород і премій, якими була поцінована творчість Одена, слід виокремити Боллінґенівську премію (1953), Національну книжкову премію (1956) і Національну літературну медаль (1967).
Українською мовою окремі вірші Одена переклали Є. Крижевич, М. Стріха, О. Мокровольський, В. Саратовський та ін..

1 вересня 1939 рік

Оден переписав та викинув з вибраного видання своїх творів деякі зі свої найбільш відомих віршів. Він пояснив це рішення тим, що вони були або «нудними», або «нечесними», в тому сенсі, що в них висловлювалися погляди, які він ніколи не поділяв, але висловлював, розуміючи їхню риторичну ефективність. Серед таких риторичних поем опинився вірш «Іспанія» та «1 вересня 1939 року».

Його літературний душеприказчик Едвард Мендельсон у своєму вступі до «Вибраних віршів» Одена висловлює припущення про те, що ці дії Одена свідчили про усвідомлення ним сили переконування, яка притаманна поезії, та його небажанню використати її неправильно (до цього видання Мендельсона увійшли деякі вірші, які відмовився там розміщувати Оден, та ранні тексти, які він згодом переробив).

Самостійна робота № 7

Милорад Павич

ПАВИЧ Мілорад (Pavic Milorad - нар. 15.10.1929, Белград) — сербський письменник.

Павич — автор численних збірок поезій і малої прози, романів, літературознавчих праць і перекладів, упорядник і редактор значної кількості видань творів сербських письменників. Закінчив філософський факультет Белградського університету (1954), докторське звання здобув у Загребі. Працював професором університету в Новому Саді, на Радіо-Белград, у видавництві «Просвета» тощо. Втім, найкраще про себе розповів сам Павич в «Автобіографії»:
«Я є письменником вже дві сотні років. Далекого 1766 року один Павич видав у Будимі свою збірку віршів, і відтоді ми вважаємося письменницькою родиною. Народився я 1929 року понад берегом однієї з чотирьох райських річок о 8.30 зранку під знаком Терезів (під знак Скорпіона), за ацтекським гороскопом — Змія.

Уперше бомбардований у віці 12 років. Востаннє — у віці 15 років. [Властиво, бомбардований вперше і вдруге, а востаннє наразі бомбардований 1999 року — вже натівськими військами, принаймні через рік після написання цієї «Автобіографії»]. Поміж тими двома бомбардуваннями я вперше закохався і під німецькою окупацією примусово вивчив німецьку. Тоді ж потайки я навчився англійської від одного пана, котрий курив люльку з духмяним тютюном. У той самий час я вперше забув французьку і пізніше я забував її ще двічі). Врешті, на одній псярні, куди я потрапив, ховаючись від англо-американського бомбардування, один російський емігрант, царський офіцер, почав мені давати лекції російської з книжок Фета і Тютчева. Інших російських книжок у нього не було. Тепер я гадаю, що вивчення мов було певним чином перетворенням у різноманітних зачарованих звірят. Я любив двох Йоанів — Иоана Дамаскина і Йоана Золотоустого (Хризостома).
Набагато більше любові я вклав у свої книги, ніж у своє життя. Лише з одним винятком, який і досі ним залишається. Ніч у сні солодко прилипала до обох моїх щік.

До 1984 року я був найменш читаним письменником у своїй країні, а від того року поспіль — найбільш читаним.

Я написав перший роман у формі словника, другий у формі кросворда, третій у формі клепсидри і четвертий у формі довідника для гадання картами таро. Я намагався якнайменше перешкоджати тим романам. Вважаю, що роман — це рак. Існує завдяки своїм метастазам. Із дня на день я все менше є автором своїх уже існуючих книжок, а все більше автором майбутніх, яких, можливо, так ніколи й не напишу.

На мій подив, книги мої дотепер перекладені 66 разів різними мовами [до цього часу перекладів існує вже значно більше]. Словом, я не маю біографії. Маю лише бібліографію.

Критики у Франції та Іспанії зазначили, що я є першим письменником XXI століття, а жив я у XX столітті, коли треба було доводити невинність, а не вину.

Найбільші розчарування у житті принесли мені перемоги. Перемагати не виплачується.

Я знав, що не треба торкатися живих рукою, якою уві сні торкався до мертвих.
Я нікого не вбив. Зате мене вбили. Задовго до смерті. Для моїх книг було би краще, якби їхній автор був якимось турком чи німцем. Я був найвідомішим письменником найненависнішого народу у світі — сербського народу.
Гадаю, що Бог осипав мене безмежною милістю, подарувавши мені радість писання, але тою самою мірою й покарав мене, либонь, що через ту ж таки радість».

Літературну працю Павич розпочав поетичними перекладами, зокрема з французької, англійської та російської мов. До його поетичного доробку належать збірки «Палімпсести» («Palimpsesti», 1967) та «Місячний камінь» («Mesecev kamen», 1971). Для версифікаційної манери Павича властиве використання середньовічної старосербської мови у довгих віршах, споріднених із риторичним текстом або речитативом. Слід відзначити також стилістичне розмаїття авторських віршованих вкраплень у романах Павича. Опублікована ціла низка збірок оповідань Павича: «Залізна завіса» («Grozdena zavesa», 1973), «Коні святого Марка» («Konji svetog Marka», 1976), «Російський хорт» («Ruski hit», 1979), «Нові белградські оповіді» («Nove beogiadske price», 1981), «Вивернута рукавиця» («Izvrnuta rukavica», 1989), «Скляний слимак: оповідання з інтернету» («Stakleni puz: price sa interneta», 1998) й ін.

Основні риси прозового письма Павича були закладені вже в його малій прозі, для якої характерними є чергування лаконічності викладу із розгорнутими відступами, а також непередбачуваність сюжетних ходів. Метафорика і смислова парадоксальність прозових текстів Павича наближує їх до творів власне поетичних. Павич видав декілька книг з історії сербської літератури епохи бароко, класицизму та передромантизму (1970, 1979, 1991). До літературознавчих праць Павича належать також: «Воїслав Ілич і європейська поезія» («Vojislav Ніс і evropsko pesnistvo», 1971), «Гаврил Стефанович Венцлович»(«Gavril Stefanovic Venclovic», 1972), «Мовна пам'ять і поетична форма»(«Jezicko pamcenje і pesnicki oblik», 1976), «Народження нової сербської літератури» («Radanje nove srpske knjizevnosti», 1983), «Історія, стан і стиль» («Istorija, stalez і stil», 1985) й ін.
Літературознавчі праці Павича відзначаються ґрунтовною методологічною базою, дохідливістю викладу та багатством тематики. Джерелознавчі та фактографічні підходи сміливо поєднуються зі свіжими трактуваннями та несподіваними відкриттями. У творчому доробку Павича є також краєзнавча «Коротка історія Белграда» («Kratka istorija Beograda», 1990) та драма «Театральне меню назавжди і ще на de»b»(«Pozorisni jelovnik za uvek i dan vise», 1993), проте найцікавішою та найвідомішою є саме його романістика.
Роман «Хозарський словник» («Hazarski гесnik», 1984) з авторською під назвою «роман-лексикон на 100000 слів» приніс Павичу світове визнання. Структурно цей роман складається із попередніх зауваг, трьох словникових частин із хозарського питання, двох апендиксів, заключної примітки та покажчика словникових статей. Вишуканий антураж лише обрамляє три основні частини «Хозарського словника»: Червону книгу (християнські джерела), Зелену книгу (ісламські джерела) та Жовту книгу (гебрейські джерела). Кожна з цих книг із джерелами з хозарського питання містить словникові статті, розташовані в алфавітному порядку. Ці статті зазвичай присвячені певним персоналіям, подіям, явищам, місцевостям чи поняттям. За ігровим постмодерністським задумом цей словник є «реконструкцією первісного Даубманусового видання 1691 року (знищеного у 1692 році) з доповненнями до найновіших часів». Роман має два варіанти — чоловічий і жіночий, які різняться між собою лише одним пасажем із третьої частини (цей хід не має жодної концептуальної мети, окрім комерційної). Основною подією, головним предметом оповіді є т.зв. «хозарська полеміка», коли місіонери різних вір пропагували в один час свої вчення з метою навернення хозарів у свою релігію. Поштовхом для написання роману, за свідченням самого автора, послужила недостатня дослідженість хозарської місії Кирила і Мефодія. Цей «словник словників із хозарського питання» спроектував давно зниклі хозарські проблеми через історичну долю сербського народу на рівень універсального розуміння. Попри свою ілюзорно ускладнену побудову, «Хозарський словник» дуже легко і захопливо читається, тому закономірним видається велика кількість його перекладів і накладів.

Роман «Краєвид, намальований чаєм» («Predeo slikan cajem», 1988) складається з двох частин. Першою є «Малий нічний роман» («Mali nocni roman»), повністю перенесений із книги П. «Нові белградські оповіді», а другою — «Роман для любителів кросвордів» («Roman za ljubitelje ukrstenih reci»), титул якого слугує заодно і під назвою самого роману. У тканину роману вплетені також два оповідання зі збірки «Коні святого Марка»: «Болото» та «Життя і смерть Йоана Сиропулоса». За методом кросворда роман має два способи прочитання: горизонтальний і вертикальний.
«Внутрішня сторона вітру, або Роман про Геру та Леандра» («Unutrasnja strana vetra, ili roman о Heri і Leandru», 1991) є постмодерною інтерпретацією давньогрецького міфу про Геру і Леандра. За авторським визначенням, це «роман-клепсидра»; він має дві титульні сторінки на різних кінцях книги і читається в оберненому порядку від двох початків до середини, де сходяться герой і героїня роману.

Роман «Остання любов у Царгороді» («Posled-nja ljubav u Carigradu», 1994) має підзаголовок: «довідник для гадання». Цей роман-таро складається із 22 розділів, що відповідають картам Старших Арканів і мають ті самі назви, що й окремі карти таро. Роман можна читати різними способами, залежно від того, як випадуть карти, що обов'язково додаються у комплекті до книжки (т.зв. візантійське таро у малярському виконанні Івана Павича, письменникового сина) і супроводжуються додатком зі способом ворожіння на картах таро. Роман можна читати і найпростішим способом — від початку до кінця (так, як надруковано у книжці). У тексті роману використані уривки із неканонічної «Іліади», які є фактично гекзаметричними автоцитатами із оповідання «Коні святого Марка».

Роман «Скринька для писання» («Kutija za pisanje», 1999) побудовано за методом поступового відкривання сховків своєрідного сейфу у вигляді багатокоміркової комбінованої шафки. По суті, цей роман є розширеною автоцитатою; зокрема, в нього майже повністю вмонтоване розлоге оповідання «Корсет».

Роман «Зоряна мантія» («Zvezdani plast», 2000) має підзаголовок: «астрологічний путівник для невтаємничених». Астрологічні мотиви тут дуже тісно пов'язані з великою кількістю літературних алюзій. Через цілий роман вкрапленою цитатою проходить твір Деспота Стефана Лазаревича (1374—1427) «Слово любве».

Для романістики Павича характерним є поєднання традицій візантійського роману із постмодерністським арсеналом художніх засобів. Мистецтво автоцитатного комбінування є одним із найулюбленіших методів творчого стилю Павича-романіста. Павич має повне право на автоповтори, оскільки він так чи інакше є унікальним явищем сучасної світової літератури.

Дамаскін

Письменник абсолютної літератури. (Світова критика дуже високо оцінила творчість сербського письменника Милорада Павича. Його називають письменником абсолютної літератури, а твори — справжнім поетичним і фантасмагоричним дивом. Французькі та іспанські критики вважають, що Павич — "автор першої книги XXI століття", австрійці називають його "ватажком європейського постмодернізму". Однак безсумнівним є те, що сербський письменник Милорад Павич означив наш час і мистецтво особливою магією та фантазією.)

Новела Павича "Дамаскін" — єдність історичного і сучасного, фантастичного й реального, матеріального і духовного. (Про Павича кажуть, що він не лише блискуче представляє оригінальний підвид фантастичної літератури, але є письменником, котрий ламає наші стереотипи щодо розуміння історії, часу, долі, кордонів, всіляких умовностей. Іноді він просто перевертає наше логічне уявлення про сенс буття.)

1. Історичні особистості у новелі М. Павича. (Дамаскін свого часу був видатним діячем християнської церкви, літератури і культури, духовним ватажком могутнього руху проти іконоборства. Тоді відбувалася перша найстрашніша хвиля іконоборства, яку підтримав імператор Візантії. Іоанн Дамаскін вивів тоді ікону з-під смертельного удару. Він перший прийняв і витримав бій за ікону. Через наклеп імператора Дамаскінові за зраду відтяли кисть правиці й вивісили обрубок на центральній площі столиці. Далі, як свідчить житіє, події набули містичного характеру. Прикладена до суглоба кисть приросла завдяки молитвам перед іконою Пресвятої Богородиці. Після зцілення на знак подяки Дамаскін вилив із чистого срібла руку і прикріпив її до срібного окладу Божої матері. Так з'явилася ікона Божої матері "Троєручниця". У романі Павича Дамаскін — будівничий від Бога. Якось він виконав жіночу мармурову скульптуру і запропонував господареві поставити її у світлиці, а коли той категорично відмовився, майстер узяв молот і відбив скульптурі руку. Потім скульптура таємниче зникла, а наприкінці оповідання з'явилася у саду і допомогла доньці господаря відшукати дорогу до власного храму. Коли господар через будівничого Лсствичника захотів дізнатися, хто він такий — Дамаскін, будівничий пояснив: "Як і святий отець Дамаскін, його тезоіменник, ваш майстер Йован, послуговується небесною математикою, а вона різниться від земної". Дамаскін у новелі — як святий дух: він є і його немає. Спілкування з Атилією більше відбувається за допомогою знаків, натяків, дороговказів. Він звів їй стіни палацу — неначе любовне листування. Прототипом Йована Лествичника є видатний діяч православної церкви монах Іоанн, прозваний за його основною працею "Лествичником". "Лестпиця", тобто драбина, — наскрізний символ важкого духовного сходження — "Лествиця, що веде на небеса". У новелі Павича будівничий Лествичник будує храми на землі й у людських душах. Хіба що не кожна душа для нього підходить. Спершу її слід очистити.)
2. Оповідки для комп'ютера та циркуля. (Цей підзаголовок новели вказує на оригінальність будови твору. Кожна оповідка — логічно вивершена Я одночасно є складовою усієї новели. Між оповідками існують "перехрестя" — вказівки для читача як друкованої книги, так і електронної. У перехрестях вказується, що можна читачеві змінити послідовність оповідок, тобто на свій розсуд вирішити, як зручніше сприймати всю новелу в цілому. Такий оригінальний прийом досі не зустрічався у літературі. Завдяки йому виникає бажання ще раз повернутися до прочитаного. Назви оповідок прості і лаконічні, не виокремлюють окремі епізоди і не порушують цілісності новели. Це під силу лише справжньому майстрові.)

3. Поетика і фантасмагорія новели Павича. (У новелі є велика кількість деталей, котрі через їхню символіку і метафоричність є незабутніми. Так, теслярський циркуль, який був зображений на прапорі будівничих, про яких розповідається у новелі, використовувався ними у будівельних роботах. У Павича він наділений метафоричним змістом і є символом виміру життєвого шляху героїв, указує вибір напрямку цього шляху. Але, щоб це зрозуміти, потрібна внутрішня духовна праця, щиросердність, чуйність і доброта. Атилію вирізняє серед інших її особливе світобачення: вона ще в дитинстві випестила, виростила у сні і в уяві дитя, вона любить, як у завірюху літають птахи, вона поливає музикою квіти, вона серцем відчувала, що всім на землі керує кохання.)

Повчальний фінал новели М. Павича "Дамаскін". (Атилія змогла розгадати послання Дамаскіна. Вона знайшла дорогу до щойно збудованого храму Введення, який належав їй, а священик вручив їй дві обручки — подарунок від двох Йованів. А це означає, що матеріальний світ відображає світ духовний, що всі події у житті людини залежать від чистоти її помислів, а шлях до храму лежить через покаяння і спокуту гріхів.)

«Перший письменник третього тисячоліття» серб М.Павич. Утілення в оповіданні «Дамаскин» рис постмодернізму. Можливість вибору шляхів читання твору на двох його «перехрестях» (в т.ч. на комп’ютері) як вияв характерної для постмодерністської літератури гри письменника з текстом і читачем, «відмови від монопольного права автора на істину».

Інтенсивне використання фактів візантійської та поствізантійської культури («віртуальний історизм») як характерна ознака творчості М.Павича.