Українці у загальноросійському і польському визвольних рухах

Українці не стояли осторонь загальноросійського та польського визвольного рухів, події яких не обминали України впродовж усього XIX — початку XX ст. Пануючий тут, за висловом сучас­ників , "явний дух опозиції", як і в Росії, спершу

проявився у діяльності таємних масонських ор­ганізацій, котрі за прикладом західноєвропейських країн виникли 1817 - 1819 pp. у Києві, Одесі, Пол­таві, Житомирі, Кам'янці-Подільському.

Один з масонських діячів, предводитель дворян­ства Переяславського повіту Василь Лукашевич ініціював створення значно радикальнішого за про­грамними вимогами і прямо пов'язаного з процесом українського національного відродження — так зва­ного Малоросійського товариства. Воно ставило за мету будь-яким чином добиватися державної незалеж­ності України, а для цього насамперед піклуватися про піднесення масової української національної са­мосвідомості шляхом пропаганди славного козацького минулого, державницьких традицій українського на­роду. У складеному В.Лукашевичем "Катехізисі автономіста" можна було прочитати таке запитання: "Де сходить сонце?" і таку відповідь: "У Чигирині" / майже всі в Україні розуміли, що йдеться про геть­манську столицю Української держави часів Богдана Хмельницького/.

Навички конспіративної роботи в масонських ор­ганізаціях послугували організаторам таємних антисамодержавних офіцерських товариств. В їхніх планах державного перевороту Україна посідала важ­ливе місце, оскільки була чи не головним у Російській імперії регіоном розташування її збройних сил. Тут вздовж російсько-австрійського кордону стояла 160-тисячна армія. Вона мала страхати не тільки зовнішніх, а й внутрішніх ворогів імперії на такій вкрай не­спокійній території, як Україна. У повній бойовій готовності приборкати будь-яке посягання на цілісність імперії були також готові військові гарнізо­ни губернських міст і окремих спеціальних військових поселень.

Але ці ж самі війська, як сподівалися опозиційно настроєні щодо царського самодержавства офіцери, можна було використати й для його повалення. Пев­ною мірою вони розраховували й на українські визвольні традиції, що, зокрема, засвідчено поетичною творчістю Кіндрата Рилєєва. Він закликав йти "смело, дружно за Мазепой на мечи и на огонь". Українсько-польський поет Тимко Падура — учас­ник Польського патріотичного товариства, втаємниченого у плани російських змовників, також сподівався на те, що , об'єднавшись, "вольні внуки" переможуть і "верне власть й славу дасть, вільне Запороже!"

Здійснення державного перевороту було наміче­но на весну 1826 p., коли до Києва мав приїхати цар Олександр І оглянути війська, дислоковані в Україні.

Проте його раптова смерть у листопаді 1825 р. по­рушила вироблені плани змовників. Зосереджене у Петербурзі так зване Північне товариство без будь-якого узгодження своїх дій з Південним товариством вирішило самостійно підняти повстання у Петер­бурзі, скориставшись церемонією присягання військ столичного гарнізону на вірність новому царю Ми­колі І 14 грудня 1825 р. Однак переважна більшість військ гарнізону не підтримала їх, а картечний вогонь з гармат за наказом царя довершив справу придушен­ня повстання.

Рішуче діяло Південне товариство. Його керівни­кам удалося повести за собою цілий полк, що значився під назвою Чернігівського. 29 грудня 1825 — 2 січ­ня 1826 р. він збройною демонстрацією пройшов селами і містечками Київщини, прямуючи на Во­линь, щоб і там підняти війська на повстання. Однак дорогу йому перетнула вірна царю дивізія, яка так са­мо, як це було й у Петербурзі, нещадно застосувала проти повсталих артилерію.

Цар Микола І особисто керував слідством і по­каранням учасників повстання. За його наказом п'ятеро керівників (серед них троє — члени Півден­ного товариства: Павло Пестель, Сергій Муравйов-Апостол, Михайло Бестужев-Рюмін) за­гинули на шибениці. Всіх учасників повстання Чернігівського полку, як офіцерів, так і солдатів, царський суд покарав засланням на каторгу в Сибір або в діючу армію на Кавказ, де точилася війна з гор­цями.

Подвиг декабристів вплинув на зміцнення рево­люційного українсько-польського єднання. Вже на другий рік після повстання декабристів почали обго­ворювати питання визволення Польщі й України з-під влади Російської імперії та об'єднання їх у республіку. Повстання, яке підняла 1830 р. польська шляхта проти російського царизму, наступного року під гаслом "За нашу і вашу свободу!", зверненим до українців і росіян, перекинулось і на Правобережну Україну. Однак воно не стало масовим, оскільки шляхтичів не підтримали феодально залежні від них українські селяни-кріпаки. Гонориста шляхта не зро­била належних висновків з своєї поразки у повстанні 1830 — 1831 pp. і пізніше, коли у розкиданих по всій Правобережній Україні підпільних організаціях "Співдружності польського народу", розгорнула підготовку до нового антицаристського збройного виступу. Порожнім звуком залишилися загальноде­мократичні девізи "Співдружності": "Через народ — для народу" й " Свобода, рівність, братерство", оскільки вони не стосувалися ні селян-кріпаків, ні самої території Правобережної України. Українських селян і саму Україну шляхтичі розглядали як неві­д'ємну належність майбутньої Польської держави.

Царизм після перемоги над повстанцями посилив колонізаторську політику на Правобережній Україні. Зразу ж примусово там була закрита переважна більшість католицьких монастирів. Затим настала черга двох мільйонів уніатів, котрі проживали в Україні та Білорусі. 1839 р. всі вони були оголошені церковними і світськими властями Російської імперії — православними, їхні храми перейшли у відання Руської православної церкви, а тих, хто не погоджу­вався приймати нову віру, вивозили в інші місцевості імперії.

Ідеї учасників польського визвольного руху, спря­мованого проти царського самодержавства, були близькі серцям українських революційних демократів 60-х pp., членів заснованої Миколою Чернишевським всеросійської революційної організації "Земля і воля". Один з них — Андрій Потебня, уродженець Сумщини, виходець з потомственої військово-офіцерської родини, молодший брат видатного вченого-мовознавця Олександра Потебні. Під час польського повстання 1863 — 1864 pp. 24-річний підпоручик Потебня очолив повстанський загін і за­гинув смертю хоробрих у бою з царськими військами. На території Польщі біля містечка Люблін діяв ве­ликий партизанський загін на чолі з Іваном Нечаєм. У ньому було понад 400 чоловік, здебільшого ук­раїнців.

На Правобережній Україні, де також діяли польські повстанці, члени організації "Земля і воля" розповсюджували серед населення і царських військ листівки на підтримку визвольної боротьби, зокрема написану О.Слєпцовим та А.Потебнею прокла­мацію "Ллється польська кров, ллється російська кров". Та ігнорування соціальних, насамперед аг­рарних, потреб селянства керівниками польського визвольного руху, як і проголошений ними курс на відновлення Польщі в кордонах 1772 р. (тобто з включенням земель Правобережної України) разом із загальною відсталістю політичного світогляду більшості українських селян зумовили їх байдуже, а іноді й просто вороже ставлення до польського пов­стання 1863 — 1864 pp. He здобувши опори в народних масах в Україні, польські повстанці змушені були тут, як і в інших місцях, скласти зброю. 1864 р. повстання було придушене царськими військами.

Естафету визвольної боротьби революційних де­мократів 60-х pp. підхопили у 70-х pp. революційні народники. Народницькі гуртки, які виникли і діяли тоді як у російських, так і в українських губерніях (зокрема, у Києві, Одесі, Чернігові), підтримували між собою зв'язки і були підпорядковані єдиному централізованому керівництву в Петербурзі.

Народники, щоб посилити активність селян, про­водили бесіди про необхідність встановлення ладу, який би дав свободу і рівність всім трудящим. Вони селились на постійне мешкання у селах, влаштовую­чись там на роботу писарями, вчителями, фельдшерами, шевцями, ковалями. Свої погляди во­ни поширювали під гаслами " Земля і воля народові!", роз'яснюючи, що це означає перехід усіх земель у власність селян і запровадження на місцях селянсь­кого самоврядування.

На багатих підприємців, їх прислужників, царсь­ких урядовців і самого царя народники вчиняли терористичні акти. 1 березня 1881 р. під час одного з таких терактів загинув цар Олександр II. Новий цар Олександр III відправив на шибеницю учасників замаху, серед них українців — Андрія Желябова, Софію Перовську (правнучку гетьмана Кирила Розумовського), Миколу Кибальчича (автора першого в світі обґрунтованого математичними розрахунками креслення проекту реактивного космічного корабля).

На шибениці за вироком царського суду також скінчилося життя Дмитра Лизогуба — нащадка ста­ровинного українського козацько-старшинського роду. Батько Дмитра — Андрій Лизогуб — дружив з Тарасом Шевченком і не полишив його і на засланні своєю моральною й матеріальною підтримкою. Дмитро ж на "справу революції" пожертвував усі свої гроші, одержані від продажу багатої родинної спадщини. У товаришів по спільній нелегальній діяль­ності Дмитро викликав щире захоплення своїми високоморальними рисами: доброзичливістю, по­рядністю, чесністю. Вони називали його "святим революції".

Разом із Лизогубом за терористичні дії проти царських урядовців повісили і його товариша — Во­лодимира Малинку, також сина заможного українського поміщика з козацько-старшинського роду. За збройний опір царським властям під час арешту народницьких угруповань в Одесі і в Києві засуджено до розстрілу Івана Ковальського і Валер'яна Осинського .

У лавах першої політичної організації — "Півден­норосійського союзу робітників", що виник на початку 1875 р. в Одесі, об'єдналися близько 250 осіб (ук­раїнців, росіян, молдаван, поляків та ін.).

На відміну від народників члени "Союзу" на перше місце у революційній боротьбі висували вимоги політичних свобод. Статут "Союзу" пропагував ідеї визволення робітників з-під гніту капіталізму і привілейованих класів", встановлення справедливо­го порядку, " який знищить усякі привілеї і переваги та поставить працю основою особистого суспільно­го добробуту". Члени "Союзу" керували страйками на заводах Одеси, поширювали свої прокламації у Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Херсоні, Керчі. А у Ростові-на Дону та у Кишиневі діяли філіали "Союзу", які мали забезпечувати своєчасну і систе­матичну підтримку всіх революційних заходів, здійснюваних одеськими робітниками під керівниц­твом "Союзу". Та не проіснувавши й року, "Союз" був розгромлений жандармсько-поліцейськими охо­ронцями царизму.

1897 р. у Києві і Катеринославі інтелігенти-марксисти, залучивши й освічених робітників, організували "Союзи боротьби за визволення робітни­чого класу". їх учасники самі писали, нелегально друкували і розповсюджували на заводах і фабриках агітаційні прокламації проти неймовірної експлуа­тації робітників і сваволі над ними антинародного царського режиму, брали активну участь в організації страйків. Київський "Союз боротьби" видавав все­російську "Рабочую газету", з якою пов'язував підготовку першого з'їзду соціал-демократії Росії. Такий з'їзд відбувся 1898 р. у Мінську. Серед дев'яти його делегатів чотири прибули з України, а саме: від "Союзів боротьби" Києва — П.Тучапський, Кате­ринослава — К.Петрусевич, від київської "Рабочей газети" — Б.Ейдельман і Н.Вигдорчик. З'їзд про­голосив створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП).