Українська культура на завершальному етапі національного відродження
Важливими чинниками українського національного відродження стали узагальнюючі праці з історії України Михайла Грушевського, що неодноразово перевидавалися до 1917 p., насамперед фундаментальна багатотомна "Історія України-Руси" і науково-популярні однотомники українською і російською мовами. "Украинская жизнь", яка у часи першої світової війни лишилася в Російській імперії єдиним українознавчим журналом, зазначала 1916 р. з нагоди 50-річчя від дня народження Грушевського: вся його діяльність має настільки велике суспільне значення, що й її саму можна вважати етапом у розвитку масової української національної самосвідомості.
Пожвавлення суспільно-політичного і культурного життя в Україні благотворно впливало на процес зростання масової української національної самосвідомості. Першочергові духовні запити найширших мас найбільше задовольняла популярна література історичної проблематики. Авторами багатьох брошур і книг з історії України, адресованих масовому читачу, виступають вчені-фахівці Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Орест Левицький, Олександра Єфименко, досвідчені популяризатори Андріян Кащенко, Григорій Коваленко, Михайло Комаров. А щодо успіху у найширшого читацького загалу "Історії України-Русі" Миколи Аркаса, то сучасники ставили її в один ряд з "Кобзарем" Тараса Шевченка. Не лише у розвитку наукового українознавства, а й у піднесенні національної масової самосвідомості відігравали першорядну роль чотиритомний "Словарь української мови" Бориса Грінченка, тритомна "Українська граматика" Агатангела Кримського.
Піднесення національного руху, посилення соціальної боротьби мас надихали літераторів. Демократичними ідеалами проймалася поетична творчість Олександра Олеся. За образним висловом великої української поетеси Лесі Українки, її творчість з часів демократичної революції 1905-1907 pp. обрамив "суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби". Колонізаторську політику царизму та його прислужників нещадною сатирою таврували поети Володимир Самійленко, Микола Чернявський, Микола Вороний.
Михайло Коцюбинський, автор повісті "Фата моргана", яка дістала загальне визнання як справжня епопея життя українського села початку XX ст., одним з перших відчув нагальну потребу не обмежуватися лише селянською тематикою, а й звертати увагу на інші верстви суспільності —на інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний і т. п.", закликав колегписьменників до розробки "тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних та ін". Це побажання значною мірою реалізував Володимир Винниченко в оповіданнях, повістях, романах в яких талановито відображено життя всіх основних верств і прошарків тогодішнього українського суспільства.
Демократична революція 1905-1907 pp., позбавивши нарешті український театр репертуарних обмежень, дала могутній імпульс піднесенню його громадської ролі. 1907р. Микола Садовський заснував у Києві перший в Україні український стаціонарний театр, глядачів якого зворушувала і вражала гра геніальної актриси Марії Заньковецької.
Підвищували свій загальноосвітній, культурний і політичний рівень, зміцнювали свою національну самосвідомість учасники чисельних хорових і театральних гуртків, народних університетів, вечірніх і недільних шкіл. В свою чергу, народна творчість служила джерелом натхнення і фахового удосконалення для професіональних українських діячів літератури і мистецтва.
Найвпливовішою силою в національному відродженні була публіцистика, якою займалися всі провідні діячі української культури. В періодичній пресі чи в окремих брошурах порушувалися найактуальніші питання громадського життя, визначалися головні орієнтири і напрямки визвольної боротьби.
І тут же прямо проголошувалося право всіх націй, у тому числі, звичайно, й української, на створення й утвердження своєї державності: "Повна самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку і самовизначення будь-якої народності, котра займає певну територію і має достатні задатки й енергію розвитку". В світлі наступних історичних подій ця теза виглядає багатозначною, оскільки належить одному з провідників Української національно-демократичної революції 1917-1918 pp., одному з творців тогочасної української державності, першому президенту Української Народної Республіки.