В чому полягає динаміка становлення міжнародного права як міждержавного?

Утвердження в середньовіччі (спочатку на практиці, а згодом в теорії) міжнародного права як міждержавного. Доведено, що всупереч існуючій в науці думці превалюючу роль в обстоюванні міждержавного характеру цього права зіграли не ідеї Ж.Бодена (який відстоював суверенітет правителя), а концепція Ф.Вітторіа, який відстоював первинність влади держави.

Міжнародне право стародавнього світу визнавало державу як його суб’єкта лише в певних (часто другорядних) питаннях. Тоді превалюючою була правосуб’єктність правителя. У Бодена суб’єктом суверенітету є не держава, а конкретні правителі.

Пірамідальна структура міжнародного права не могла розраховувати на багато в чому абстрактну і ще не зміцнілу державу. Воно могло розвиватись, спираючись не на правову фікцію, а на конкретну особу – правителя. Звідси, на перший погляд, недооцінка держави мислителями давнини, не дивлячись на її наявність і часто ефективну участь у міжнародних відносинах.

Учень К. Неволіна видатний вітчизняний юрист – міжнародник В. Незабитовський (1824 –1883 рр.; з 1853 р. – завідувач кафедрою загальнонародного права Київського університету Св.Володимира) виводив генезис міжнародного права з jus gentium. Йому ж належить і новаторство у вживанні терміну «міждержавне» замість «міжнародного» права (після В.Незабитовського цей термін активно підхопили інші вчені)

В.Незабитовський, вважав, що міждержавне право починає переважати лише на певному етапі розвитку міжнародного права (у Середньовіччі). При цьому дослідник вважав, що по-перше, до етапу Середньовіччя, коли воно утвердилось, як міждержавне, міжнародне право вже пройшло тривалий період розвитку (протягом якого держава була лише одним із багатьох його суб’єктів). По-друге, навіть ставши міждержавним, міжнародне право, всупереч твердженням позитивістів, не позбулося своїх недержавницьких властивостей, що історично склалися до цього етапу. На думку В.Незабитовського

Під цим терміном публіцисти розуміли два елементи:

1) право міждержавне, яке визначає відносини держав, як політичних одиниць, і

2) право загальнонародне, тобто право усіх людей, пов’язаних спільними звичаями, спільним рівнем цивілізації і визнанням в людині людської гідності не залежно від політичного поділу по державах.

З плином часу, jus gentium переходить у суто міждержавне право. Попередній термін поступається іншому – jus internationale. Думка про союз загальнонародний зникає, а відносини загальнонародні губляться і зникають у відносинах державних. Право міждержавне і право загальнонародне – дві окремі сфери.

Таким чином, навіть основоположники концепції міжнародного права як міждержавного, по-перше, не зводили його лише до правовідносин між державами, розглядаючи державу його єдиним субєктом.

По-друге, появу міждержавного права вони вважають результатом тривалих змін, історичної боротьби за визнання держави як головного субєкта, які в основному проходили в Середньовіччі.

По-третє, на їх думку, вилучення з міжнародного права не міждержавних правовідносин є помилкою, адже суто міждержавні зносини не можуть перебрати на себе всі функції відносин між народами.

Можна сказати, що саме середньовічний Схід змусив Європу визнати, що міжнародне право може бути лише міждержавним, і поступово переходити на такі самі засади.

Причин цього декілька. По-перше, як зазначають дослідники, розвиток держави чи її аналогу .. .на Сході почався суттєво раніше, ніж на Заході.
По-друге, на час появи європейців в цих регіонах, там держава вже відігравала основоположну роль практично в усіх сферах суспільних відносин в тому числі – міжнародно-правових (вони там вже зустрілися з загальним переконанням, що лише держава може брати на себе і відповідати за виконання міжнародно-правових зобов’язань).
По-третє, стосовно права і міжнародного права зокрема, в країнах вказаних регіонів серед різних субєктів і джерел міжнародного права як і політики за деякими винятками вибудована чітка ієрархія на чолі з державою. Принцип держава понад усе закладено і в Законах Ману, в яких на царя покладався обовязок оберігати державу і вбивати ворогів, а якщо він не здатний керувати нею, то має бути позбавлений життя разом із своїми родичами.

Ця тенденція на Сході була настільки сильною, що збереглась і до сучасного періоду: коли західні країни виступають за зменшення ролі держави, її суверенітету в міжнародних відносинах за рахунок визнання прав фізичної особи, її статусу як субєкта міжнародного права, перший супротив, з яким вони зустрілися йде з боку країн східно- азійського регіону. Останні сьогодні, як в середньовіччі, визнають міжнародне право лише як міждержавне, і заперечують, що його субєктами правотворцями чи правореалізаторами можуть бути недержавні організації – фізичні особи, транснаціональні корпорації тощо. Те, що Європа пізніше за східні держави перейшла на позиції визнання міжнародного права як міждержавного, свідчить, що ця доктрина зявилася не в надрах європейської міжнародно-правової думки.