Національна та етнічна культура

Етнос - від грец. - народ. Древні етноси будувалися на основі кровно-родинних зв'язків, на єдності території проживання, мови та традицій. Нація - ширше поняття, що ґрунтується на державному устрої. «Енциклопедичний словник з культурології» 1997 року визначає національну культуру як різновид субкультури - сукупність символів, вірувань, переконань, цінностей, що характеризують духовне життя людей певної держави, країни. У державі співіснують безліч етносів.

Етнічна культура виступає джерелом народної творчості. Вона консервативна й традиційна. При цьому культура нації знаходиться в постійному русі. Чим більше національна культура відкрита для конструктивних контактів із іншими культурами, тим більш вона розвинена.

Проблема визначення національного характеру, розшифрування культурного генофонду народів порушується Просвітництвом і продовжує бути актуальною, багатоаспектною і невирішеною до сьогодні.

Поняття «національний характер» включає в себе і психічні особливості, які відрізняють представників даної нації від іншого людства, і особливий склад мислення, який «прочитується» в культурі даного народу. Так, «Фауст» Гете був відображенням, з одного боку, духу епохи, з іншого боку — німецького духу.

Існує поняття етнокультурного стереотипу як узагальненого уявлення про типові риси, що характеризують який-небудь народ. Це або автостереотипи (те, що думають люди про свій народ), або гетеростереотипи (те, що люди думають про інші народи). Іноді вони збігаються, іноді сперечаються один з одним. «Англійська манірність», «французька галантність», «німецька мрійність», «німецький педантизм», «російське «авось»», «африканський темперамент», «китайські церемонії», «українська господарність» — всі ці і безліч інших уявлень складають поле етнокультурних стереотипів європейців, американців, китайців, українців, японців, росіян.

Діалог культур - термін, введений М.Бахтіним. Для пояснення процесів комунікації між двома культурами, вивів формулу «адресант-адресат-код». Першою стадією гармонійного співіснування різних культур можна вважати толерантність (терпимість), другою - власне діалог культур (взаєморозуміння й обмін досвідом). Діалог культур не призводить до зникнення однієї з них, оскільки кожна культура має свою унікальну специфіку. Діалог культур можливий тільки на основі єдиних цінностей.

Культура і цивілізація

Цивілізація - система засобів функціонування людини, суспільства, що створюється в ході культурного процесу.

У різні історичні епохи значення поняття «цивілізація» відрізнялося. В епоху Просвітництва під ним розуміли покращення моралі, мистецтва, науки й філософії. Поль Анрі Гольбах (1723-1789) писав про "цивілізацію народів", маючи на увазі процес покращення їхнього життя.

У XIX столітті під цивілізацією стали розуміти стан суспільства, що вже досягнутий. Російські «західники» («рос. западники») Т. М. Грановський, П. Я. Чаадаєв ототожнювали цивілізацію із західною цивілізацією, хоча при цьому визнавали єдність історичного процесу.

Льюїс Морган, Фрідріх Енгельс розглядали цивілізацію як ступінь соціального процесу, наступну за дикістю та варварством. На цьому ступеню виникають різні форми суспільства, тому в науці утверджується існування різних цивілізацій.

У кінці XIX століття окремі вчені приходять до критики європейської цивілізації, виникає тенденція протиставляти культуру й цивілізацію. Серед них був Освальд Шпенглер («Занепад Європи»), Герберт Маркузе (1898-1979) (представник Франкфуртської школи, що виступала проти засад європейської держави, проти культури буржуазного суспільства). У цьому разі культура сприймається як сукупність духовних цінностей і норм, внутрішня складова, а цивілізація - як оболонка культури, її зовнішній розвиток, ступінь технологічного розвитку. Георг Зіммель (1858-1918) називав цивілізацію матеріальною, утилітарно-технологічною стороною суспільства, що протистоїть культурі як сфері духовності, творчості й свободи.

Арнольд Тойнбі майже зводив поняття «цивілізації» та «культури» (розумів під ними типи суспільств, що виступають в історичному процесі як самостійні соціокультурні світи). Розглядав двадцять одну цивілізацію (західну, руську й візантійську, іранську, арабську, індійську, дві дальносхідні, античну, сирійську, цивілізацію Інда, китайську, мінойську, шумерську, хеттську, вавилонську, андську, мексиканську, юкатанську, майя, єгипетську). Процес розвитку цивілізації пояснюється за допомогою концепції «Виклику-Відповіді».

Американський теоретик С. Хантінгтон визначив цивілізацію як культурну спільноту найвищого рівня.

Типи цивілізацій:

1). За економічним устроєм - К. Маркс виокремлював рабовласницьку, феодальну, капіталістичну й соціалістичну суспільно-економічні формації;

2). аграрна (патріархальна, традиційна), індустріальна , постіндустріальна й інформаційна цивілізації;

3). Метакультури: європейська, східна, американські до-колумбові цивілізації

М. Я. Данілевський виділяв 13 культурних типів або «самобутніх цивілізацій» (серед них єгипетсько-китайська, ассиро-вавілонська, індійська, іранська, єврейська, грецька, римська, аравійська (новосемітична), романо-германська, перуанська). головним критерієм вважав сполучення чотирьох елементів: релігійного, культурного, політичного й суспільно-економічного. Слов'янська цивілізація, яка народиться тільки в майбутньому, як вважав учений, може стати першою цивілізацією, що включить в себе всі чотири елементи. Данілевський писав, що кожна цивілізація проходить чотири етапи: підсвідомий, період державного становлення, розквіту й кінцевий («апатія»).

З давніх часів медицина розділилась на дві гілки: одні лікарі лікували та й лікують розлади внутрішніх частин тіла, до того ж поряд з гігієнічними засобами призначають внутрішні ліки; інші ж мають справу з хворобами зовнішньої частини, з пошкодженнями кісток, м'язів та органів, які потребують хірургічного втручання. Цей поділ медицини на внутрішню, або так звану терапію, та зовнішню, або ж хірургія. Цей розподіл був встановлений ще в доісторичну епоху; пізніше кожна з цих гілок розділилась на окремі частини.

Вчення про внутрішні хвороби називається приватною патологією та терапією; до неї відноситься наука про ознаки хвороби — діагностика, також знання речовин, які потрібно застосовувати взагалі при різних розладах — загальна терапія. В останній науці викладаються основи різноманітних лікувальних прийомів, такі як елекро-лікування, масаж, гімнастика, застосування води, перебування в повітрі різноманітного складу та тиску, перебування у різних кліматах та ін.

Від хірургії відокремилась наука очних хвороб, так звана офтальмологія; також предметами особливих наук зробили хвороби шкіри (дерматологія), сифіліс (бактеріологія), хвороби матки та її придатків (гінекологія), прийняття родів: правильні або ненормальні (акушерство), хвороби носу та горла (ларингологія) а також вуха (отологія), окрім того окремим науками вивчаються правила лікування ран та накладення пов'язок (десмургія), правила застосування хірургічних приладів (медичне товарознавство) і правила проведення операцій (оперативна хірургія).

Нервові хвороби раніше відносились до внутрішніх, а тепер розглядаються в психіатрії. Вчення про збереження здоров'я складає собою предмет гігієни; правила виявлення причини насильної смерті викладаються в судовій медицині. Причини її успіхів та невдач досліджуються історією медицини, а способи якими досягається достовірність медичних знань, загалом наукові основи медицини — енциклопедією або ж філософією медицини.

Знайомство з хворобами немислимо без знання цілого ряду наук. Насамперед всього, необхідне знайомство з анатомією; одна її частина вивчає відповідне розташування частин та органів — топографічна анатомія; вивчення самої найдрібнішої будови тканин — гістологія; наука про розвиток тканин і всього тіла — ембріологія. Дослідженням цього всього у здоровому стані займається фізіологія, а вивченням розладів — загальна патологія, вивчення розладів в залежності від найдрібніших грибків — бактеріологія. Дія ліків зробилась вмістом фармакології, дія отрути та протиотрути — токсикологія, знання ботанічних і хімічних властивостей лікувальних засобів досягаються за допомогою фармації. Уявлення про те, чим страждав хворий пацієнт, доводиться остаточно лиш при розтині тіла хворого; висновки, які були досягнути за допомогою розтину, обговорюються патологічною анатомією; вона ж приносить величезну користь, піддаючи мікроскопічному дослідженню частинки відторгнутих тканин і дає в руки лікаря основи для вірного розпізнання хвороби. Вивченню хімічного складу тканин і відділів присвячена фізіологічна хімія.

Справжні перепони для лікаря починаються біля ліжка хворого; тут він призваний всі свої знання, всю свою досвідченість до певного випадку, тут він має справу не з абстрактною хворобою, а з самим хворим, з особливостями його статури, з припадками, та різними соціальними положеннями та ін. Не існує двох абсолютно однакових хворих з абсолютно однаковим розладом органів чи ще чогось, а тому лікарський плив змінюється від хворого до хворого. Лікар який прийшов до хворого лікар, виявляє на основі запитань та деяких ознак, попередній стан здоров'я та дізнається про попередні хвороби (анамнез), розпитує про хворобливе почуття (так зване суб'єктивне дослідження), а після цього відкриває розлади, застосовуючи свої органи відчуттів (в допомогу до яких служать різноманітні пристосування), також використовує мікроскоп та прийоми хімії об'єктивне дослідження). Лиш після цього лікар може поставити діагноз хвороби, а також зробити певне припущення про можливі наслідки такого розладу в найближчий час; керуючись подібними висновками, він призначає лікування. Такими особливостями відрізняється наукове, або раціональне, лікування від емпіричного; при останньому медикамент дається без всякого відому хворого. Значення медицини, а відповідно і лікарів, у всі часи було дуже великим; немає сумнівів, що воно буде рости з загальними успіхами природних наук.

Доісторична медицина

Доісторична медицина — це ті зачатки медицини, способи лікування різноманітних хвороб, які існували у первісних людей. Вивчення відомостей про здоров'я первісної людини пов'язане із значними труднощами. Основні відомості дозволяють отримати такі науки як археологія та антропологія, порівняльна філологія та вивчення життя сучасних дикунів.

Контрольні запитання:

1. Що таке культура? Які поняття культури ви запам’ятали?

2. Назвіть рівні культури.

3. Як вирозумієте культуру і особистість? Що таке субкультура?

4. Що таке цивілізація?Як з цивілізацією пов’язана культура?

5. Які типи цивілізацій ви запам’ятали?

Домашнє завдання:

1.Підготувати реферати: «Культура Греції. Періоди грецької культури.», «Найвизначніші досягнення греків. Досягнення та відкриття Гіппократа.»

2. Медицина і медична культура як специфічна складова частина культури народу.

Література

· Берестовская Д.С. История формирования и развития философии культуры. Учебное пособие. - Симферополь, 2006 (рос.)

· Каган М. С. Философия культуры. Становление и развитие. С-Пб, издательство "Лань", 1998. - 448 с. (рос.)

· Костенко О.М. Культура і закон - у протидії злу. - Київ:Атіка. - 2008.- 352 с.

· Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ: Либідь, 1993. - 390 с.

· Українська і зарубіжна культура. Донецьк: Східний видавничий дім. - 2001. - 372 с.

ЛЕКЦІЯ

ТЕМА: «Культура Стародавнього світу.»

План

1. Стародавні цивілізації Сходу. Культура Стародавнього Єгипту.

2. Культура Месопотамії.

3. Культура Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю.

4. Особливості культури Японії.

5. Культура Греції. Періоди грецької культури. Найвизначніші досягнення греків. Медицина. Гіппократ.

6. Особливості римської культури.

Час існування давніх цивілізацій приблизно з ІІІ тис. до н.е. до І тис. н.е. Усі давні цивілізації дуже несхожі одна на іншу; у цьому їхня відмінність від первісної культури, що мало розрізнялася по регіонах. Давні цивілізації на основі корінної відмінності матеріальної та духовної культури поділяють на цивілізації Сходу та античну цивілізацію Заходу.

Найбільш характерними загальними рисами давніх цивілізацій в економіці і соціальному устрої виступають: перехід від общинного володіння і зрівняльного розподілу до приватної власності на засоби виробництва; витіснення кам'яних знарядь металевими; відділення ремесла від землеробства, розумової праці від фізичної; застосування рабської праці; виникнення міст, централізація управління громадським життям, поява держави.

Не всі ці риси виявлялися в різних регіонах однаковою мірою. Централізація найбільш характерна для тих держав, у яких економіка базувалася на зрошувальному землеробстві. Спорудження і функціонування іригаційних систем вимагало погоджених зусиль великих мас людей, що було можливе лише в суспільстві із сильною централізованою владою (Єгипет, Китай, меншою мірою - Індія). Економіка ж Давньої Греції базувалася на дрібному землеволодінні і торгівлі, тому для Греції характерна була децентралізація, полісний устрій із сильними демократичними традиціями.

У деспотичних східних державах із жорстко централізованою системою особливе місце посідав верховний правитель (цар, фараон, імператор), який вважався втіленням Бога на землі, сином Неба. Часто правитель здійснював функції і верховного жерця (Єгипет). В античних же державах (у Римі до встановлення імперії) правителі не мали такої повноти влади, були, власне кажучи, військовими вождями. Верховна влада в давніх державах спиралася на земельну аристократію, жерців, чиновництво. Інститут жерців особливо був розвинений у Єгипті, Месопотамії та Індії. У Китаї функції жерців виконувало численне чиновництво. У Греції і Римі розвинений чиновницький апарат був відсутній, і жерці не відігравали істотної ролі в управлінні державою.

Найбільш важливою подією в розвитку культури давніх цивілізацій стала поява писемності. Міфи, перекази, історична хроніка - усе ставало надбанням наступних поколінь без істотних перекручувань. Ще більшого значення поява писемності мала для науки.

Істотною рисою культури давніх цивілізацій стала трансформація примітивних вірувань у цілісні релігійні системи з чітко визначеною ідеєю, з розробленим ритуалом, обрядовістю. У цей час виникають релігії, що існують до нашого часу: буддизм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, зороастризм, іудаїзм, християнство.

Важливим досягненням епохи давніх цивілізацій було виникнення філософії як самостійної галузі знання, розвиток науки, формування майже всіх видів мистецтва, що дійшли до сучасності: архітектури, скульптури, живопису, літератури та театру тощо.

У цю епоху духовна культура набуває автономності, стає самостійною цінністю: живопис, архітектура, скульптура втрачають своє утилітарно-практичне значення і починають служити вихованню почуття прекрасного, викликають естетичну насолоду.

Важливим досягненням давніх цивілізацій стало пробудження духу, формування типу особистості, який існує до нашого часу. Цей період, що охоплював проміжок часу між 800 і 200 роками до н.е., був образно охарактеризований німецьким філософом ХХ століття К. Ясперсом як "осьова епоха", початок дійсно спільної історії людства. У цей період відбувся різкий поворот в історії людства. Почалась епоха духовної діяльності, вироблення світоглядів, що визначили основні моральні, релігійні поняття людства аж до сьогоднішнього дня. В осьовий час майже одночасно формуються чотири осередки культури: Давня Греція, Іран, Китай та Індія. Якщо релігія в архаїчну епоху носила в основному магічний характер, то в осьовий час давня міфолого-ритуальна епоха завершується, починається критична рефлексія над міфом, розуміння божественного трансформується під впливом етичної сторони. Детальну характеристику "осьового часу" див. в уривку "Про світову історію" з роботи К. Ясперса "Смисл і призначення історії". "Осьовий час" є тим масштабом, який дозволяє визначити історичне значення окремих народів. Теорія осьового часу Ясперса дуже цікава і плідна в плані проблем сучасного розвитку людства. Вона допомагає подолати європоцентризм, зрозуміти, що різниця між Сходом і Заходом не носить абсолютного характеру і в той же час віддати належне своєрідності та унікальності кожної цивілізації. Тематично осьові культури відрізнялися одна від одної. У Греції розвивалася головним чином філософсько-космологічні вчення, в Китаї - етико-політичні, в Індії основна увага приділялася визволенню душі, а в Персії - боротьбі добра і зла.

Культура Давнього Єгипту - одна з найбільш давніх культур світу, що склалася і розвивалася головним чином у долині ріки Ніл у період з ІІІ тис. до н.е. до ІУ століття до н.е. Найбільш істотною рисою був її сакральний теократичний характер, виражений у культі обожненого фараона і культі загробного життя, тобто у вірі в можливість безсмертя. Віра у загробне життя пов'язувалась єгиптянами з умираючим і воскресаючим богом Осірісом; його воскресіння вважалось у єгиптян запорукою їх особистого воскресіння та безсмертя у потойбічному світі. Теологічне обґрунтування отримав і культ фараона, який вважався сином головного бога єгиптян Ра, божественною, надприродною істотою, що править не тільки своєю країною, але й усім світом. Фараон своєю власною персоною підтримував рівновагу світу, гармонію і справедливість відповідно до принципів справедливості Маат. Докладніше про релігійні вірування давніх єгиптян див. у відповідному розділі.

Основні домінанти світогляду древніх єгиптян знайшли своє матеріальне втілення в їх блискучих художніх досягненнях. Мистецтво Давнього Єгипту було нерозривно пов'язане з культом і виражало основні ідеї релігії: безмежної могутності богів, включаючи бога-фараона, тему смерті, підготовки до неї і подальшого загробного існування. Воно було покликане служити цілям забезпечення блаженства в потойбічному житті і виступало засобом прославляння фараона. Для увічнення душі і тіла служило мистецтво бальзамування і будівництво гробниць - будинків вічності. Увічнення фараона було гарантом благополуччя всього народу. Мистецтву, як і письму, приписувалася величезна магічна сила в плані збереження життя.

З релігійним характером мистецтва була пов'язана його канонічність, монументальність, симетричність, які виражали уявлення про непорушність існуючих порядків і віру в надприродну сутність фараона. Індивідуальна воля художника була обмежена - завдання його було не творити, а оберігати священні канони.

Найбільш вражаючих результатів єгиптяни досягли в архітектурі, яка була тісно пов'язана з їхніми релігійними уявленнями та політичним ладом. Були вироблені чіткі архітектурні форми і типи монументальних споруд: піраміда, обеліск, колона. Канон в образотворчому мистецтві припускав одночасне сполучення при зображенні фігури на площині елементів у фас (очі, плечі) і профіль (обличчя, груди, ноги), різномасштабність фігур як вираження градації значимості зображуваних осіб. Великого розвитку набуло створення скульптурних портретів. За уявленнями єгиптян портретні статуї відігравали роль двійників померлих і служили вмістилищем їхніх душ. Давньоєгипетські статуї завжди строго пропорційні, фронтальні та статичні. Серед єгипетських скульптур найбільш відомою є великий сфінкс. На думку видатного німецького філософа Г. Гегеля, "сфинкса можно считать символом египетского духа: человеческая голова, выглядывающая из тела животного, изображает дух, который начинает возвышаться над природой, вырываться из нее и уже может свободнее смотреть вокруг себя, однако не вполне освобождаясь от оков" (Г.Гегель. Соч. М.-Л., 1935. Т.8. Философия истории. С.186).

Багата і різноманітна література Стародавнього Єгипту. Найважливіші літературні тексти - записи міфів, історії про богів. Важливе місце тут посідає "Книга мертвих", яка носила сакральний характер.

У період Нового царства, після релігійних реформ фараона Ехнатона (XIV ст. до н.е.) в єгипетській культурі посилюються гедоністичні мотиви, культура на якийсь час стає більш світською, реалістичною і гуманістичною (так званий "амарнський період").

Єгиптяни були одним з перших народів, який винайшов писемність. Найдавніше письмо з'явилося тут уже наприкінці IV тисячоліття до н.е. Це ієрогліфічне письмо.

Для обробки землі чи будівництва пірамід потрібні були точні знання, отож практичні потреби стимулюють розвиток науки, у першу чергу - математики та астрономії. Найбільшими є досягнення єгиптян у галузі медицини, що було зумовлено, насамперед, бальзамуванням, завдяки якому єгиптяни добре знали анатомію; їм належить геніальне відкриття, що керівним центром організму є мозок.

Досягнення давніх єгиптян, зокрема їх релігійно-міфологічні уявлення, вироблені тут монументальні архітектурні форми, досягнення у сфері математики, медицини, релігійно-міфологічні сюжети мали великий вплив на розвиток інших культур, у тому числі й античної.

Культура Месопотамії.

Цивілізація Давньої Месопотамії була іншим давнім і найбільш важливим осередком культури, що мав сильний вплив на розвиток.

Середземномор'я й усього світу. Вона розвивалася з ІУ-Ш тис. до н.е. по УІ ст. до н.е. На її території (нині Ірак) виник ряд деспотичних держав: Шумер, Аккад, Вавилон, Ассирія.

Одним з найважливіших досягнень народів Давньої Месопотамії було створення перших у світі правових кодексів; найвидатнішою пам'яткою давньосхідної правової думки стали закони царя Хаммурапі, викарбувані на чорному базальтовому стовпі. Цей кодекс містив ряд норм, що стимулювали економічне життя країни.

Саме Месопотамію можна вважати батьківщиною писемності. Її винайшли, аби полегшити бухгалтерію, що значно ускладнилася у розвиненому міському та храмовому господарстві. Писемність мала велике значення у становленні і закріпленні нової культури стародавнього суспільства. У музеях і наукових закладах зберігається нині понад 1,5 млн. клинописних текстів. Месопотамська писемність у своїй найдавнішій піктографічній формі з'явилася на рубежі 4-3 тис. до н.е. Клинописне письмо на глиняних табличках із середини ІІ тис. до н.е. стало засобом міжнародного спілкування на Близькому Сході, а згодом було покладено в основу фінікійського, на базі якого було створено грецьку абетку. Одним із найвидатніших досягнень вавилонсько-ассирійської культури було створення бібліотек і архівів. Одна із найбільших бібліотек того періоду - бібліотека ассирійського царя Ашшурбаніпала (669-близько 633 до н.е.), що містила близько 25 тис. глиняних табличок із записами найважливіших історичних подій, законів, літературних і наукових текстів. Комплектація бібліотеки була під контролем самого царя. Тексти бібліотеки були класифіковані відповідно до галузей знання.

Величезним досягненням народів Месопотамії було створення міфологічних образів і сюжетів ("Сказання про Гільгамеша") про "золотий вік", всесвітній потоп, про створення людей, райське життя та інші, які стали попередниками багатьох біблійних сюжетів. Одним із найкращих зразків давньомесопотамської літератури вважається "Епос про Гільгамеша". Ця поема є свого роду циклом давніх сказань, що розповідають про подвиги Гільгамеша та його друга Енкіду, про трагічну смерть Енкіду і подорожі Гільгамеша у пошуках безсмертя. Ця розповідь переплітається з цілим рядом давніх міфів, котрі у вигляді окремих епізодів включені у загальний текст поеми.

Поема сповнена глибокого філософського змісту. В епосі поставлено одвічне питання про сенс життя та неминучість смерті людини, навіть уславленого героя. Могутній правитель міста Урук, приголомшений смертю друга, вперше відчуває свою смертність. Одержимий бажанням стати безсмертним Гільгамеш кинувся на пошуки вічного життя. Але людина не може зрівнюватися з богами, даремними будуть її силкування добути безсмертя. Єдине, що робить людину безсмертною в пам'яті людей - це її славні діла.

До найвищих досягнень культури Давньої Месопотамії слід віднести успіхи у спорудженні палаців та храмових комплексів. Ще у шумерський період сформувався певний тип храмового зодчества, пов'язаний із застосуванням штучних платформ, на який установлювався центральний храм. Такі храмові башти-зікурати були в кожному шумерському місті. Знаменита Вавилонська вежа - це семиступеневий зікурат, на вершині якого було розташовано святилище верховного бога Мардука. Одним із семи чудес світу були висячі сади при палаці вавилонського царя Навуходоносора ІІ (605-562 до н.е.). В області архітектури важливим досягненням народів Месопотамії стало створення арки і склепіння.

На відміну від давніх єгиптян, що розглядали життя як підготовку до смерті в надії на вічне життя, світогляд народів Месопотамії був більш реалістичним, орієнтованим на земні інтереси. Жерці не обіцяли людям благ у похмурому царстві мертвих. Засобом досягнення земного щастя вважалося підкорення божественній та царській волі; вищими цінностями були успіх, повага, слава.

В уявленні народів Месопотамії боги мислились як людиноподібні небесні володарі світу, що встановили незмінні закони існування та створили людей (із глини) для того, щоб вони слугували богам.

Боги вважалися покровителями царської влади, релігійний культ носив офіційно-державний характер. Ідея обожнення правителя в Месопотамії не набула такого розмаху як у Давньому Єгипті.

Жерці визначали волю богів головним чином за розташуванням небесних світил. Вавилон є батьківщиною астрології. Шумерські та вавилонські жерці-астрономи спостерігали рух небесних світил з висоти своїх обсерваторій, розташованих на верхніх майданчиках храмових башт. Окрім того, сучасна цивілізація використовує уявлення про календар і час, вироблені давньовавилонськими астрономами (12 місяців, 7 днів, 60 хвилин, 60 секунд), а також геометричні уявлення про поділ кола на 360 градусів, про градус як міру дуг і кутів.

Досягнення Месопотамії в галузі математики, медицини, літератури, архітектури стали значним внеском у скарбницю світової культури.

Разом з тим, релігійні погляди давніх єгиптян і жителів Месопотамії визначає одна спільна тенденція: перехід від політеїзму, тобто віри у численних богів, через пошуки нових богів-спасителів до монотеїзму - ідеї єдиного та всемогутнього бога, що цілком відповідало новим суспільним потребам в умовах створення світових імперій у період занепаду та розкладу давнього суспільства.

Тому на рубежі нашої ери в ряді релігійних течій Сходу з'явилося прагнення створити нові релігійні та моральні цінності. Серед цих течій слід особливо виділити зороастризм (Персія) та іудаїзм (Палестина).