Зародження дисидентського руху в Україні.

Термін "дисиденти" був занесений із Заходу і вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Дисидентський рух в Україні зародився у середині 1950-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, зростаючої русифікації. Головними центрами активності українського дисидентського руху були Київ і Львів. Відкриті прояви інакомислення спостерігалися також у Дніпропетровську, Івано-Франківську, Луцьку, Одесі, Тернополі та інших містах. Переважно там же розповсюджувався і "самвидав". За підрахунками західних дослідників, кількість людей, які протягом 60-70-х років були заангажовані у різних формах дисидентської діяльності, сягала майже тисячі чоловік. Серед них були представлені інженери, лікарі, вчителі, журналісти, робітники, науковці, літератори, студенти, митці, священнослужителі, селяни та ін.

Загалом в українському дисидентському русі, на думку його дослідника Ю.Зайцева, можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисник релігійний. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу. Наприкінці 1950-х років у західноукраїнських областях виникло кілька неле­гальних організацій: Об'єднана партія визволення України, Українська робітничо-селянська спілка, Український національний комітет та ін. Серед них виділялася Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), яка була створена у 1958 р. на Львівщині групою юристів. Проголосивши себе спадкоємницею ідеї боротьби за самостійну Україну, УРСС виступала за реалізацію статей республіканської і союзної конституцій, які передбачали вихід України зі складу ; СРСР. Однак у січні 1961 р. організацію було викрито, її членів — І.Кандибу, С.Віруна, В.Луцького, О.Лібовича, Й.Боровницького, І.Кіпиша — засудили на різні терміни ув'язнення, а керівника, Левка; Лук'яненка, — до розстрілу, пізніше заміненого на 15-річне ув'язнення.

Подібні судилища відбулися також над членами інших підпільних організацій, зокрема Українського національного комітету (1962) та Українського національного фронту (1967). В результаті кількох чоловік було розстріляно (І.Коваль, Б.Грицина, М. Про ці в), багатьох засуджено на тривалі строки ув'язнення.

Яскравими представниками цього напрямку були також історик В.Мороз, журналіст В.Чорновіл, вчителька О.Мешко, мистецтвознавець Б.Горинь, психолог М.Горинь, поет В.Стус, письменник Г.Снегірьов, літературний критик Є.Сверстюк та ін.

Національно-культурницький напрям, представлений насамперед такими шістдесятниками, як літературні критики І.Дзюба та І.Світличний, літературознавець М.Коцюбинська, мовознавець З.Франко та ін., базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

На захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники правозахисного напряму. Серед них виділялися генерал П.Григоренко, інженер М.Маринович, математик Л.Плющ, психіатр С.Глузман та ін. Зокре­ма, генерал П.Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримсько-татарського народу, репресованого комуністичним режимом.

Окремий різновид дисидентського руху являв собою релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В.Романюк, Й.Терля, пастор Г.Вінс та ін.

Подібний поділ, звичайно, є доволі умовним, особливо, коли йдеться про конкретні постаті. Та все ж він дає змогу певною мірою систематизувати головні засади українського дисидентського руху.

Одною з найпоширеніших форм спротиву комуністичному тоталітаризмові став так званий самвидав. Серед перших "самвидавних" публікацій, яка фактично започаткувала український дисидентський рух, був "Відкритий лист до ООН", що його передали 1955 р. українські політичні в'язні мордовських таборів. З часом кількість такого роду видань зростає. У середині 1960-х років шляхом самвидаву розповсю­джувалися такі знамениті твори, як "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби з критикою русифікаторської політики КПРС; "Лихо з розуму" та "Правосуддя чи рецедиви терору?" В'ячеслава Чорновола, де подавалися відомості про репресованих протягом 1965—1966 рр., розкривалися механізми політичних репресій; "Репортаж із заповідника імені Берії" та "Серед снігів" Валентина Мороза, які викривали рецедиви сталінізму; патріотичні поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка тощо. Певний час також поширювався машинописний журнал Українського національного фронту "Воля і Батьківщина". Велика частина самвидаву різними шляхами потрапляла на Захід, де ставала поштовхом організації міжнародних кампаній на підтримку вимог українських дисидентів.

Значну роль для організаційної консолідації українського дисидентсько руху відіграв поза цензурний журнал "Український вісник", шість номерів якого вийшли протягом 1970—1972 рр. у Львові під редакцією В.Чорновола. Тут друкувалися заборонені цензурою твори, замовчувана суспільно-політична інформація, хроніка репресій проти дисидентів.

Важливою формою боротьби проти зростаючих репресій були демонстрації протесту Дисиденти надсилали петиції й листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали громадські комітети на захист заарештованих, приїжджали на відкриті процеси над інакодумцями, але відмовлялися виступати на них свідками тощо. Восени 1965 р. під час прем'єри фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" в кінотеатрі "Україна" в Києві В.Стус, І.Дзюбата В.Чорновіл закликали присутніх на знак протесту проти масових арешті української інтелігенції підвестися з місць. Близько півтори сотні людей встали. Це був перший громадський протест проти політичних арештів у СРСР після смерті! Сталіна. Трохи згодом, у 1968 р., 139 діячів науки, літератури і мистецтва, робітників та студентів (кінорежисер С.Параджанов, композитор П.Майборода, поетеса Л.Костенко, поети В.Стус та І.Драч, депутат Верховної Ради СРСР, авіаконструктор О.Антонов, історик М.Брайчевський та ін.) звернулися до ЦК КПУ та ЦК КПРС з - листом у зв'язку з незаконними репресіями, що відбувалися в Україні {згодом підписанти поплатилися за свою ініціативи).

Іноді акції протесту набирали крайніх форм. У 1968 р. колишній в'язень комуністичних таборів, вояк УПА Василь Макух з Дніпропетровська обілляв себе бензином на Хрещатику і запалив, вигукуючи: "Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!" Від опіків він помер у лікарні. Наступного року Микола Бериславський з Бердянська, також колишній вояк УПА, повторив акт самоспалення у Києві (при собі він мав транспаранти: "Борітеся за законні права української мови" та "Свободу,, діячам української культури"). Йому вдалося вижити, після чого отримав 2,5 років| таборів. 21 січня 1978 р., напередодні річниці проголошення незалежності УНР та Акту злуки українських земель, на могилі Т.Шевченка у Каневі вчинив акт самоспалення Олекса Гірник з Калуша. У розкиданих на Чернечій Горі листівках він писав, що у такий спосіб протестує проти політики ліквідації української нації шляхом нищення української мови та українського національного духу.

І

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремим з них вдавалося прорватися через "залізну завісу". Більшість за такі дії опинялася в таборах і в'язницях. Хоча й там вони не припиняли боротьби: знову ж таки відмовлялись від громадянства СРСР, проголошували себе українськими самостійниками, вимагали визнання за собою статусу "політичних в'язнів", збирали факти брутального ставлення табірної адміністрації до політв'язнів, передавали Інформацію своїм однодумцям на волю. В 1978 р. у зверненні 18 українських політв'язнів, що перебували у мордовських таборах, пролунав заклик до виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної держави. Своєрідними протестними акціями ставали відзначення урочин, присвячених життю та творчості Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми. Нерідко міліція та КДБ розганяли подібні зібрання, а їх учасників арештовували, як це сталося у 1970 р. з А.Лупиносом, який читав вірші біля пам'ятника Т.Шевченка у Києві.

Практикувалися також вирішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії. Подібні вчинки нерідко здійснювалися на Тернопільщині, Івано-Франківщині, Львівщині, Києві. Виявлені спецслужбами патріоти жорстоко каралися. Так, лише за намір вивісити національні прапори у Львові до річниці Акту відновлення Української держави В.Дужинський у 1957 р. отримав 25 років таборів суворого режиму, а М.Василів за виготовлення цих прапорів — 10 років. До того ж вони додатково дістали по 5 років поразки у правах та стільки ж — заборони проживання на території західноукраїнських областей.

У середині 1970-х років дисидентський рух дістав нового імпульсу. Він був пов’язаний з підписанням Радянським Союзом Гельсінської угоди1975 р., яка передбачала і зобов’язання країн-підписантів щодо дотримання основних прав людини. Це дало дисидентам підстави взяти на себе функції громадського контролю за тим, як радянське керівництво буде виконувати взяті на себе обов'язки. 12 травня 1976 р. у Москві було проголошено про створення громадської групи для контролю за виконанням гельсінських угод. 9 листопада того ж року аналогічна організація постала в Україні. Вона отримала назву Українська гельсінська група (УГГ). Серед її засновників були: О.Бердник, П.Григоренко, І.Кандиба, Л.Лук'яненко, О.Мешко, М.Матусевич, М.Руденко, Н.Строката-Караванська, О.Тихий. За весь час існування УГГ її членами були 37 чоловік. Очолив українських борців за права людини відомий письменник Микола Руденко. Учасник Другої світової війни, політпрацівник, у мирний час очолював
партійну організацію Спілки письменників України. Був нагороджений орденами і медалями СРСР.

Від попередніх спілок та організацій УГГ суттєво відрізнялася. Вона була легальною, тісно співпрацювала з подібними групами Росії, Прибалтики, Закавказзя, налагодила зв'язки із зарубіжними правозахисними товариствами. Декларація УГГ передбачала, що її члени вимагатимуть від влади безумовного виконання закону і забезпечення прав людини, справжньої демократії. Група, ведучи боротьбу за права українського народу, з повагою ставилася до мови і культури інших народів, які проживали в республіці. Саме тому в УГГ входили представники різних національностей. У майбутній демократичній Україні, йшлося в декларації, будуть гарантовані конституцією права національних меншин. Члени УГГ вважали, що Україна має перейти до незалежності мирним шляхом, тобто відповідно до конституції СРСР, вийшовши із Союзу завдяки вільним виборам, а українці, які жили в неволі, добившись незалежності, ніколи не впровадять колоніальної системи щодо інших народів.

Отже, вимоги Української гельсінської групи були дуже поміркованими,; далекими від радикалізму, але, як виявилося, несумісними з існуючим тоталітарним режимом. За даними дослідників, з 37 членів УГГ протягом 1977—1985 рр. 23 на основі сфальсифікованих звинувачень були засуджені за політичними і кримінальними статтями та відправлені у табори і на заслання, б позбавлені радянського громадянства. Решта стали членами групи, вже перебуваючи в ув'язненні.

У боротьбі проти дисидентського руху комуністична влада використовувала весь попередній свій арсенал моральних і фізичних розправ. Передусім, звичайно, вона вдавалася до таких випробуваних методів, як тюремне ув'язнення, відправлення до концтаборів, на заслання тощо. На початку 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців нараховувалося від 25 до 75 відсотків. Як бачимо, часи змінювалися, а відношення режиму до українців та "квоти" для них в тюрмах залишалися стабільними. До того ж, судді до українців були значно "щедрішими ніж до представників інших націй: там, де росіянин, скажімо, отримував 4-6 років, українець діставав від 10 до 15-ти. Після закінчення терміну спецслужби вдавалися до фабрикації нової справи. На собі це відчули М.Плахотнюк, С.Параджанов, В.Чорновіл, М.Горбаль, В.Січко та ін. На жаль, були й такі, що повернулися з неволі у рідні краї лишень у домовинах, — Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин,Валерій Марченко. Щодо смерті В.Стуса, то один з його побратимів, Василь Овсієнко, стверджує ,що вона була з ініційована Кремлем. "Творчість Василя Стуса, — зазначає він, — у 1985р. Генріх Бьоль висунув на здобуття Нобелівської премії. Вона була б присуджена 24 жовтня. Але її присуджують тільки живим, посмертно — ні.ОтжеКремль (уже Горбачов!) постав перед вибором: звільнити Стуса чи тримати лауреата Нобелівської премії в камері. У подібній ситуації в 1936 р. був Гітлер: премія була присуджена в'язневі концтаборів К. Осецькому. Гітлер його звільнив. Кремль же розв'язався з по­тенційним лауреатом Нобелівської премії Василем Стусом у традиційний спосіб: "Нет человека — нет проблемы''... "Василь Стус загинув у карцері в ніч з 3 на 4 вересня 1985р...

Ще грізнішим від тюрем видом покарань були так звані психушки — спеціальні психлікарні, будинки для божевільних із жорстоким режимом, що не поступався тюремному. Ініціатором їх застосування у каральних цілях став голова КДБ СРСР Ю.Андропов. ЦК КПРС і уряд країни погодилися з його нелюдським планом розгортання мережі психіатричних лікарень "з метою захисту радянського державного і суспільного ладу".Як справедливо зазначає Ю.Зайцев, коли у звичайного в'язня все ж була надія хай і за 10-15 років вийти на волю, то у психлікарні могли "лікувати" хоч до смерті. Там режим ізолював найнебезпечніших для себе вільнодумців, особливо тих, кому не вдавалося приписати ні антирадянщини, ні аморальщини. Щоб деморалізувати дисидента, його поміщали у середовище вбивць та ґвалтівників, які у "психушках" рятувалися від заслуженого покарання, параноїків, нерідко під наглядом "санітара" з карних злочинців. До цього додавалися препарати для пригнічення волі, психіки, інтелекту, пам'яті, емоцій. Серед жертв такого мордування були П.Григоренко, А.Лупиніс, Л.Плющ, В.Рубан та ін. Загальна кількість в'язнів психлікарень у СРСР, за підрахунками Леоніда Плюща, сягала 2000 осіб.

Колишній дисидент Василь Рубан так згадує про методи катування у "психушках": "Мене примістили в надзорці... для проведення активного курсу лікування, тобто введення в організм психотропних препаратів через уколи. Тоді було три головних методи лікування: електрошок, інсулін і психотропні препарати... Сірка з аміназином — це здебільшого катування з метою виштовхати злочинця на суд а чи в зону. Курс сірки не витримують навіть ті, кому пахне 10 років зони, навіть дехто з тих, кому загрожує смертна кара. Коли хворий проходить відповідні аналізи.., йому призначають невралептики по карті, тобто кожних два наступні дні збільшують дозу. Хворий потроху загальмовується, ось вже він ходить з потухлим зором, схиливши набік голову, доза збільшується. Ось вже з рота в нього тече слина і він її не витирає, бо йому вже байдуже, доза збільшується. Ось він уже почав мочитися — доза збільшується. Нарешті він обкалявся — це сигнал лікарю про те, що треба зменшувати дозу. Доза зменшується, і коли хворий приходить у такий стан, що ходить з перекривленою головою, але слину, яка тече з рота, витирає лише інколи, доза заморожується, і в такому стані хворий існує 6 місяців. Увесь цей час він отримує ліки в уколах — це активний курс. М'які місця на руках і на сідницях стають твердими, кровоточать від голочних пробоїн, бо кров погано згортається. Тоді йому цю саму дозу затверджують і дають у пігулках постійно... Якщо організм звикає до дози І відбувається рецидив, його знову переводять в надзорку на активний курс. Це триває від 5 до 25 років..." . Описуючи дію ще одного невралептика — трисиділу — Рубан зазначає: "...бридкий ниючий щем наповнив усі мої кістки, здавалось, що кожен м'яз у моєму тілі живе окремо, трясеться і ниє. Відчув я також, що мої руки і ноги згинаються колесом, особливо ноги не хотіли мене носити і підгинались у колінах... Сидіти я не міг, коли ж уставав, ноги гнулися, коли ж починав ходити, тримаючись руками за бильця, руки не тримали, з них витекла вся сила. Я відчув, що в'яну, наче полите гасом дерево...

Як ці люди витримували такі тортури? Той же Василь Рубан пише: "Я знав, що на волю мені дороги нема. Принаймні чесної дороги. Хтось же повинен бути твердим, незламним. У всіх діти, мати, жінка. Якщо всі почнуть колотись і каятись, то ми ніколи не переможемо. Навіщо тоді це все? Так кадебе і буде завжди правим, завжди переможцем, а я не міг їм простити тих жертв, яких вони завдали Україні в 1917, 1922, 1928, 1933, 1937, 1940, 1947 і так далі, аж до мого арешту в 1972 р." (В.Рубану вдалося вийти на волю лише у 1978р.).

Цькування дисидентів не обмежувалося в'язницями, таборами, засланнями, "психушками". Активно використовувалися й адміністративні переслідування, зокрема звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів, заборона публікацій тощо. Переслідування поширювались також на батьків дисидентів, дітей, близьких родичів, друзів.

Не цуралася комуністична влада влаштовувати проти дисидентів провокації, їм підкидали антирадянську літературу, зброю, наркотики, інспірували зґвалтування, побиття і т. ін. Після кількаразового побиття у грудні 1963 р. помер 28-річнД Геніальний поет Василь Симоненко. Наприкінці листопада 1970 р. після усних погроз за нез'ясованих обставин у Василькові на Київщині по-звірячому було вбито 41-річну талановиту художницю Аллу Горську. У травні 1979 р. сталося загадкове вбивство під Львовом популярного 30-річного композитора Володимира Івасюка. Знищувався цвіт української нації, її совість.

Переслідуючи українську історію, культуру, мову, національну еліту, комуністичний режим прагнув остаточно перетворити Україну .в денаціоналізовану російську провінцію. Але на захист української самобутності піднялося хоч і не багаточисельне, та самовіддане нове покоління борців. Зорганізувавши український дисидентський рух, воно засвідчило, що з розгромом ОУН-УПА традиції руху опору в Україні не припинилися, що ідея Української самостійної соборної держави — невмируща.

Лекція 17

Згортання демократичних процесів в Україні 80-85-их рр.

План

1. Горбачовська «перебудова» в Україні. Діяльність Щербицького.

2. Зростання національної свідомості. Багатопартійність в Україні.

3. Україна і референдум.

4. Економічні труднощі.

1. Горбачовська «перебудова» в Україні. Діяльність Щербицького.

Після смерті 76-річного Л.Брежнєва (1982), а за ним і двох його наступників: 70-річного Ю.Андропова (1982-1984) та 74-річного К.Черненка (1984-1985),до влади в СРСР нарешті прийшов представник молодшого покоління'— 54-річний Михайло Горбачов, якого в березні 1985 р. було обрано генеральним секретарем ЦК КПРС {у 1988 р. він став головою Президії Верховної Ради СРСР, а в 1990-му — президентом СРСР). Саме з його ініціативи в Радянському Союзі почалася т. зв. перебудова,мета якої полягала в оновленні життя країни.