Польська експансія на українські землі у XIV-XV ст.

З припиненням княжої династії в Галицько-Волинській державі Польща посилила свою експансію на українські землі. Перша спроба Польщі заволодіти Галичиною у 1340 р. була невдалою — польський король Казимир 111 (1333-1370 pp.) відступив від Львова, коли дізнався, що галицькі бояри покликали на допомогу татар. У результаті досягнутого компромісу Казимир III був вимушений визнати місцевого боярина Дмитра Дедька правителем Галичини, а той, у свою чергу, погодився на формальне верховенство польського короля. Внаслідок цього на деякий час на території колишнього Галицько-Волинського князівства сформувалися два державні утворення: в Галичині склалася автономна боярська республіка, очолювана "управителем і старостою Руської землі" Дмитром Дедьком, а на княжому столі Волині закріпився литовський князь Любарт Гедимінович. Приводом до активізації зусиль Польщі захопити Галичину стала смерть Дмитра Дедька у 1344 р. Казимир III домігся нейтралітету Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями і у 1349 р. здійснив другу спробу захоплення українських земель. Свій завойовницький похід польський король називав хрестовим походом проти схизматиків-православних і литовців-язичників. Внаслідок цієї експансії у 1366 р. під польською владою опинилася уся Галичина і частина Волині, що збільшило територію польської держави у півтори рази.
Польська влада відразу взяла курс на перетворення українських земель у звичайну провінцію з польським правом і адміністративною системою. Одночасно з цим Польський уряд силою насаджував католицизм та перешкоджав розвитку православної релігії. Вже в 1361 р. було утворено католицьке архієпископство з центром у Львові. У 1374 р. Константинопольський патріарх ліквідував Галицьку православну митрополію. Наприкінці XIV ст. вона відновилася, але на початку XV ст. знову була ліквідована.
По смерті Казимира III Польща за династичною угодою була змушена передати Галичину Угорщині. У складі Угорщини "Королівство Галицьке" стало володінням короля Людовіка (Лайоша)., яке він передав своєму племіннику —сілезькому князю Владиславу Опольському. "Королівство Галицьке" стало васально залежним від Угорщини. Проте Владислав, що правив у Галичині у 1372-1378, 1385-1387 pp., прагнув позбутися залежності від Угорщини. Він створив власний апарат управління і навіть карбував власну монету з гербом і титулувався "самодержцем Русі". Для реалізації своїх планів він спирався не на місцеве українське населення, а на переселенців: поляків, німців, угорців. Активно насаджував католицизм. Така політика робила його владу непевною, що дало змогу Польщі після смерті Людовіка у 1387 р. знов захопити Галичину. Сприяло загарбанню те, що королевою Польщі було обрано молодшу дочку Людовіка Ядвігу. Чоловіком Ядвіги і королем Польщі став, за умовою Кревської унії (1385 p.), литовський князь Ягайло. Підписуючи унію, Ягайло зобов'язувався "навік приєднати всі свої землі, литовські і руські, до "Корони Польської". Пропольська політика великого князя литовського спричинила появу опозиції, яку очолив його двоюрідний брат Вітовт.
У результаті тривалої боротьби Вітовт визнав верховну владу Ягайла і передав йому західну частину Поділля з Кам'янцем, а той віддав її краківському воєводі Спитку. Після смерті Спитка його вдова продала Поділля королю. За допомогу у війні проти тевтонського ордена, Ягайло в 1411 р. повернув Поділля Вітовтові. Відразу після смерті Вітовта в листопаді 1430 р. поляки зайняли Кам'янець та інші подільські замки.
Переломним у запровадженні на українських землях польського адміністративно-територіального устрою став 1434 р. В цей рік було скасоване автономне становище Галичини, яка до цього лише вважалася власністю королівського трону і утворено Руське воєводство з центром у Львові. Західне Поділля було перетворено на Подільське воєводство з центром у Кам'янці (Східне Поділля залишилося під контролем Литви). У 1462 р. воєводством стала також Бельзька земля, що перебувала до цього у залежності від Мазовії. За королівським привілеєм виданим у липні 1434 р. у Руському та Подільському воєводствах скасовувалося українське і запроваджувалося польське судочинство, а місцеву шляхту було зрівняно в правах з польською.
Також завершився процес закріпачення селянства (1505 р.) Незадоволення селян знайшло вияв у ряді виступів, найбільшим із яких було повстання 1490—1492 pp. під проводом Мухи і Борулі.
Отже, в основі польської експансії на українські землі у XIV-XV ст. був курс на ліквідацію місцевих традицій національного державного життя, покатоличення і полонізація краю. Така політика викликала різні загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин на українських землях.

Ключові дати

1349-1366 pp. - захоплення Польщею Східної Галичини та Західної Волині.

1372-1387 pp. — угорське панування в Галичині.

1387 р. — відновлення польського панування в Галичині.

1430 р. - завоювання поляками Західного поділля.

1434 р. — створення Руського і Подільського воєводств.

1490-1492 pp. - антипольське повстання під проводом Мухи і Борулі.

1505 р. — закріпачення селян.

Люблінська унія

Люблінська унія 1569 р.Велике князівство Литовське поступово занепадало. Унаслідок Лівонської війни з Московією (1558—1583 pp.) воно опинилося на межі воєнної катастрофи й змушене було піти на поступки Польщі, яка прагнула приєднання Литви.
Злиття Польщі й Литви в одну державу відбулося на об'єднаному засіданні сейму в Любліні, що тривав з 10 січня до 12 серпня 1569 р.
1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського підписали акт про унію. Польща і Литва об'єдналися в одну державу, яка дістала назву Річ Посполита (республіка).

Основні умови Люблінської унії

· Об'єднання Польщі й Литви у федеративну державу, очолювану виборним монархом, який одночасно є польським королем і великим князем литовським. Він мав обиратися на спільному польсько-литовському сеймі й коронуватися в Кракові.

· Створення єдиного сейму, грошової системи і ведення спільної зовнішньої політики. Збереження Польщею і Литвою свого державного статусу: окреме законодавство, судова система, центральний і територіальний уряди, військо і фінанси. Проте в Литві власний сейм ліквідувався.

· Перехід до складу Польщі українських земель — Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини.

Литовське князівство отримало статус автономії. Українські землі, що раніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі й поділялися на шість воєводств: Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське.