Національно-державне відродження і основні тенденції сучасного
культурного розвитку України (друга половина 1980-х рр. – початок ХХІ ст.)
Розгляд цього питання слід розпочати з часів «перебудови». Перебудовчі процеси розпочалися в Україні із певним запізненням. Фактично вони почали розгортатися після усунення від влади В. Щербицького у 1989 р. Але першою точ-кою відліку перебудовчих процесів в Україні можна вважати 26 квітня 1986 р., день Чорнобильської катастрофи. Вибух у Чорнобилі ніби освітив дійсний загрозливий стан речей не лише з довкіллям, але й з українською культурою, мовою, суспільною мораллю, самим майбутнім нації. Це спонукало до активних дій українську творчу інтеліґенцію, зокрема найвідоміших з-поміж «шістдесятників».
Протягом 1986–1988 рр. спочатку в літературно-мистецькому середовищі і в культурницькій пресі, а потім у шир-ших колах інтеліґенції розгорнулися дискусії. На відміну від Москви, де головними темами дискусій були відновлення історичної правди щодо радянського періоду, подолання залишків сталінізму в суспільно-політичному житті, а також критика командно-адміністративної системи та опрацювання шляхів реформування суспільного і господарського життя в руслі горбачовського гасла «більше демократії – більше соціалізму», українська інтеліґенція на перший план висувала проблематику захисту національної мови і культури, повернення історично-культурної спадщини в повному обсязі. По-чалося активне введення до культурного обігу раніше забороненої чи не опублікованої української літератури минулих десятиліть, а також культурного доробку української діаспори.
Під тиском громадськості на поступки в національній політиці пішло й компартійне керівництво. Найістотнішим було запровадження Верховною Радою УРСР у жовтні 1989 р. змін до Конституції УРСР, що проголошували держав-ність української мови, з одночасним прийняттям «Закону про мови в Українській РСР», який діє й донині. Головними рушійними силами в цих подіях стали українські літератори, очолені кількома «шістдесятниками», а також колишні ди-сиденти, які утворили в Києві т. зв. Український культурологічний клуб. У 1988 р. виникло Товариство української мо-ви ім. Т. Шевченка. У 1991 р. На своєму ІІ з’їзді воно прийняло освячену історією назву «Просвіта», почали розгортати діяльність ланки культурологічного товариства «Спадщина». Коли пізніше створювались вже суто політичні організа-ції (як Народний Рух), їхніми лідерами стали переважно недавні лідери культурницького руху, зокрема письменники.
Помітні зміни відбувалися і у сфері художньої творчості. Хоча горбачовська політика «гласності та демократизації» не означала цілковитого скасування цензури та повного свободи слова й творчості, а лише принесла послаблення пар-тійно-державного тиску на митців, у їх середовищі почалося значне пожвавлення. Виникали численні незалежні театри-студії, мистецькі угруповання поза традиційними творчими спілками, вийшла з «підпілля» й швидко почала завойову-вати популярність молодіжна субкультура, особливо музична. Традиційні творчі спілки також не залишалися осторонь цих процесів. Українські письменники масово вирушили у «велику політику», кінематографісти й театральні діячі зосе-редилися на обстоюванні нових умов для професійної роботи – аби здобути на майбутнє реальні гарантії творчої свобо-ди та матеріальної незалежності від державного та партійного чиновництва. Саме в 1987–1988 рр. в СРСР почалося за-провадження нових, «госпрозрахункових» засад роботи закладів культури та перехід на «нормативний метод» фінансу-вання культурних витрат, що полягав в обрахуванні необхідних коштів не за «залишковим» принципом, а на підставі «науково визначених» норм забезпечення населення певними культурними закладами й послугами та норм фінансових і матеріальних витрат на це забезпечення. Але практично вся культурна інфраструктура, як і вся економіка залишалися під державним контролем й керувалися в основному командно-адміністративними методами, а єдиними джерелами фі-нансування культури залишалися державний та місцеві бюджети.
Досить поширеною є думка, нібито власне горбачовська «перебудова» спричинила глибоку економічну кризу, що охопила також і галузь культури. Насправді в таких твердженнях є серйозні неточності: по-перше, непослідовні й поло-винчасті горбачовські реформи стали лише каталізатором глибокої кризи, що вже давно назрівала, а по-друге занепад культури, про який говорять, був насправді лише занепадом державно-комунальної культурно-просвітницької інфра-структури, що теж розпочався задовго до Горбачова. Ось що, зокрема, свідчить статистика. Протягом двадцяти років (1970–1990) в Україні не зростала, а навпаки дещо зменшилася мережа клубів (з 25,7 тис. до 25,14 тис.), масових бібліо-тек (з 27,6 до 25,6 тис.), кіноустановок (з 28 до 26,8 тис.), натомість за шість років перебудови (1985–1991) кількість те-атрів та музеїв зросла більше, ніж за 15 попередніх років (в 1970 р. – 66 театрів та 147 музеїв, в 1985 р. – 89 театрів та 174 музеї, в 1991 р. – 130 театрів та 225 музеїв), що стало можливим передусім завдяки ініціативі самих митців та куль-турної громадськості, яку вже не стримував партійний контроль.
У процесі досягнення Україною державної незалежності політичною силою некомуністичного табору став Народ-ний Рух України, серед керівництва якого домінувала творча інтеліґенція, а серед ідей та гасел – національно-демокра-тичні, зокрема ідеї культурного відродження як необхідної умови відродження національної самосвідомості та створен-ня умов для досягнення Україною незалежності. Особливо важливими лідери націонал-демократичної опозиції вважали проблеми культури, зокрема питання державного статусу української мови, повернення історичної державної символі-ки, відновлення «національних» церков – УАПЦ та греко-католицької церкви. 1 грудня 1991 р. українська незалежність стала фактом міжнародної політики, але їй ще належало стати фактом повсякденного життя, зокрема і культурного.
Питання про державну підтримку розвитку культури, про використання культурної політики як ефективного інстру-менту оновлення суспільства гостро постало в Україні після проголошення незалежності. Саме з цього моменту дедалі більшої сили й розмаху в духовно-культурному житті набули три складні, суперечливі та неоднозначні процеси: 1) пе-регляд, переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів, орієнтирів, настанов; 2) повернення традиційних цінностей національної культури, відтворення релігійних форм світосприйняття; 3) проникнення і адаптація на націо-нальному ґрунті нової системи цінностей, які характерні для духовно-культурного життя західної цивілізації.
Зіткнення цих різних культуротворчих потоків призвело до своєрідного руйнівного вибуху у свідомості як на рівні окремої людини, так і на рівні суспільства, кризи національної ідентичності, втрати почуття історичної перспективи і зниження рівня самооцінки нації. Дослідники назвали цей феномен «культурним шоком в посткомуністичних суспіль-ствах». Його загальними рисами, характерними для більшості країн перехідного періоду, є криза системи соціальної мотивації, зростання стресу, моральної перевтоми, розчарування та невдоволення серед широких верств населення, під-вищена конфронтаційність суспільства. Відсутність чіткої нової системи цінностей не давала йому змоги стабілізувати-ся. За цих умов гасло духовного відродження було висунуто на перший план. Суть його полягала в пошуку в глибинах історії, національної традиції надійної та стабільної світоглядної опори, вкрай необхідної в умовах перехідного періоду.
За часи незалежності було зроблено чимало для адаптації сфери культури до нових соціально-економічних умов. З цією метою розроблено й прийнято ряд нових законів для сприяння розвитку окремих сфер культури: «Про музеї й му-зейну справу», «Про бібліотеки й бібліотечну справу», «Про кінематографію», «Про охорону культурної спадщини», «Про вивіз, ввіз і повернення культурних цінностей», «Про добродійність і благодійні організації» та ін.
Державне фінансування української культури ще в значній мірі здійснюється за «залишковим принципом». Тому особливо цінною є допомога благодійних фондів і меценатів, що виділяє засоби на проведення широкомасштабних ак-цій, фестивалів, культурно-художніх проектів тощо. В Україні діють Фонд сприяння розвитку мистецтва й фонд «Від-родження», Міжнародний благодійний фонд «Українська ліга меценатів».
Держава приділяє увагу розвитку культурних зв'язків України з іншими країнами світу. Основною формою таких контактів стали Дні культури України й різні художні фестивалі. За роки незалежності проведені Дні української куль-тури в Болгарії, Словаччині, Росії, Казахстані, Узбекистані, Німеччині, Франції й інших країнах. Активізується розви-ток культури в різних регіонах України. Так Донецька область славиться міжнародними й регіональними фестивалями мистецтва «Прокофьевская весна». У Львові періодично проходять фестивалі «Віртуози» і «Контрасти». У Луцьку про-водяться поетичний фестиваль «Оберіг», фольклорний фестиваль «Берегиня». Одержали визнання у публіки одеський музичний фестиваль «Два дні й дві ночі нової музики», полтавський «Сорочинський ярмарок» та ін.
Демократизація суспільства, впровадження ринкових відносин у видавничу справу відкрили перед видавцями прак-тично необмежені можливості. Дефіцит різних видів книжкової продукції був швидко переборений. Та разом із цим по-страждала якість книг. З’явилося багато низькопробних видань із великою кількістю помилок. Нові видавництва швид-ко виникали й швидко зникали із книжкового ринку. Роздержавлення видавничої справи болісно відбилося на бібліоте-ках. Надходження книг у бібліотечний фонд різко скоротилося, стали закриватися невеликі районні бібліотеки. Еконо-мічні проблеми, які переживає незалежна Україна, негативно відбилися на видавничій справі. Майже вдвічі знизився випуск книг за найменуваннями, ще більше – за тиражами. Так на одного українця в 2003 р. припадало лише 0,5 книги. Одним з важелів підтримки книговидання в Україні став випуск друкованої продукції за державним замовленням на виконання Програми випуску соціально значимих видань, реалізація якої почалася у 1997 р. Характерною ознакою су-часної видавничої справи й книжкової торгівлі стало проведення щорічних книжкових ярмарків і фестивалів.
Бібліотечна мережа України нині складається з майже 45 тисяч бібліотек – публічних, спеціалізованих, академіч-них, вузівських, шкільних і т.п. В Україні зареєстровано більше 20 тис. періодичних видань. З них близько 9 тис. – ви-дання загальнодержавної, регіональної й закордонної сфери поширення, інші – місцеві.
Значний вплив на формування художнього смаку й світогляду людини сьогодні робить телебачення. 1990 рік став початком становлення в Україні недержавних (комерційних) телерадіокомпаній. Сьогодні в системі Держтелерадіо України функціонують 24 обласні державні телерадіокомпанії, державна телерадіокомпанія «Крим», а також регіональ-ні телерадіокомпанії в містах Києві і Севастополі. Частка недержавного сектора телебачення й радіомовлення в інфор-маційному просторі України є дуже високою. На початок 2004 р. Національною радою України з питань телебачення й радіомовлення зареєстровано 1100 телерадіоорганізацій всіх форм власності, з яких 30 – державних.
Незважаючи на певні досягнення, сфера культури в сучасній Україні перебуває в стані, що неповною мірою задо-вольняє потреби українського народу. Кризові явища в економіці негативно позначилися насамперед на стані матері-ально-технічної бази у сфері культури. Вимагають удосконалення механізми фінансування та оподаткування закладів культури, необхідним є залучення інвестицій та підтримка організацій культури усіх видів і форм власності. Низькою є заробітна плата працівників галузі культури порівняно із середньою у народному господарстві.
Законодавство України в галузі культури є досить широким і специфікованим по різних сферах. Верховною Радою України ухвалено понад 300 нормативно-правових актів, що стосуються питань культури. У грудні 2010 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про культуру», який визначає правові засади діяльності у сфері культури, регу-лює суспільні відносини, пов`язані із створенням, використанням, розповсюдженням, збереженням культурної спадщи-ни та культурних цінностей, і спрямований на забезпечення доступу до них.
В законі визначається, що основними засадами державної політики у сфері культури є: - визнання культури одним з основних факторів самовираження української нації, всіх корінних народів і національних меншин; - сприяння створен-ню єдиного культурного простору України, збереженню цілісності культури; - захист і збереження культурної спадщи-ни як основи національної культури, турбота про розвиток культури; - сприяння утвердженню гуманістичних ідей, ви-соких моральних засад у суспільному житті; - забезпечення свободи творчості, захист прав інтелектуальної власності, авторського права і суміжних прав; - гарантування прав громадян у сфері культури; - створення умов для творчого роз-витку особистості, підвищення культурного рівня, естетичного виховання громадян, доступності освіти у сфері культу-ри для дітей та юнацтва, розширення освітніх програм на основі національних музеїв, галерей, заповідників тощо, задо-волення культурних потреб української нації, корінних народів та національних меншин, розвитку закладів культури незалежно від форми власності, залучення до сфери культури інвестицій, коштів від надання платних послуг, благодій-ництва, інших не заборонених законодавством джерел; - сприяння діяльності професійних творчих спілок та громадсь-ких організацій у сфері культури, створенню вітчизняного (національного) культурного продукту українською мовою і функціонуванню української мови в культурному просторі на всій території України, доступу громадян до культурних благ; - визначення естетичного виховання дітей та юнацтва пріоритетом розвитку культури, - надання українського ха-рактеру сучасній індустрії розваг.
Пріоритети державної політики у сфері культури визначаються: - державними програмами економічного і соціаль-ного розвитку України та програмами діяльності Кабінету міністрів України, в яких обов’язково враховуються аспекти розвитку культури; - державними цільовими програмами у сфері культури, що розробляються і затверджуються згідно із законодавством. В законі детально зазначені об’єкти культури, що не підлягають приватизації.
Багатовіковий досвід розвитку української культури, в якому були часи піднесення і занепаду, свідчить, що вона має сили та резерви для виходу з кризового стану, але це потребуватиме максимально зосереджених зусиль всього на-роду, державної та міжнародної підтримки, докорінних змін у сучасній культурній сфері. Стає зрозумілим, що глибин-на структурна перебудова всіх сфер життя українського народу, включення в загальноєвропейський та загальносвіто-вий цивілізаційний розвиток неможливі без концентрації громадської уваги на культурній роботі, без визнання пріори-тетності вирішення завдань духовного оновлення країни.
Держава покликана забезпечити реальну свободу творчості, матеріально-фінансову підтримку справжнім талантам, творцям національно-культурної духовності, одночасно сприяти формуванню нової культурної інфраструктури, що від-повідала б умовам ринкової економіки, принципам демократії та громадянського суспільства. Відроджена українська культура в усій повноті й різнорідності її компонентів, збагачена здобутками світової культури має стати основою по-дальшого державницького й економічного прогресу України.