Мал. 6. к. кольман. повстання 14 грудня 1825 року. 1 страница

7. Польське повстання 1830–1831 рр.

Після Віденського конгресу 1814–1815 рр. значна частина польських територій увійшла до складу Російської імперії. Проте багато поляків не полишали надій на відновлення власної державності. Отож, після декабристського руху почалася активізація поляків на ниві відновлення незалежності Речі Посполитої. Так, протягом 1830–1831 рр. тривало польське повстання на чолі з І. Лелевелем, яке почалося у листопаді 1830 р. у Варшаві (ще одна назва «Листопадове»). Польський сейм звернувся до населення Правобережної України із закликом до повстання. Проте українські селяни не підтримали визвольного руху поляків, оскільки вороже ставилися до поляків-поміщиків, а самі поміщики боялися повторення гайдамаччини. Розбіжності між повсталими та простим народом використав російський уряд, він пообіцяв селянам свободу за затримку повстанців та помилування тим хто здасться. Уже у вересні 1831 р. повстання було придушено.

8. Кирило-Мефодіївське братство

На початку 1840-х рр. центром національно-визвольного руху став Київ. У 1846–1847 рр. тут діяла перша суто українська таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Серед її членів були Микола Костомаров, Василь Білозерський, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Програмними документами товариства були: «Статут слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», «Книга буття українського народу». Ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства була синтезом ідей трьох рухів – українського автономістського, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Особливо сильним у діяльності руху було християнське спрямування. «Книга буття українського народу» давала цілковито самостійне бачення: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, у той же час і найбільш волелюбний та демократичний, позбавить росіян деспотизму, а поляків – аристократизму. Ідеї слов’янської імперії із центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов’янської республіки зі столицею у Києві. Діячі товариства мріяли про ліквідацію самодержавства та кріпосництва, встановлення республіки, уведення демократичних свобод, широкий розвиток культурних та релігійних зв’язків на основі християнської моралі. У своїй практичній діяльності вони обмежувалися просвітницькою роботою: розповсюджували революційні твори Т. Шевченка та інших авторів, складали революційні прокламації, у яких закликали слов’ян до єдності в боротьбі з царизмом. В. Білозерський склав проект упровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів. Збиралися кошти на видання популярних книг. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську азбуку («кулішівку»). Що стосується питань досягнення політичних цілей, тут погляди членів товариства розходилися. Представники помірно-ліберального крила (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей шляхом реформ. Представники радикально-демократичного крила (М. Гулак, І. Посада, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, вбивство царської сім’ї. Товариство проіснувало 14 місяців, але вже після доносу студента Олексія Петрова на початку квітня 1847 р. воно було розгромлено. Члени товариства були засуджені на заслання.

Мал. 7. Т. Шевченко.	Мал. 8. М. Костомаров.	Мал. 9. М. Гулак.	Мал. 10. П. Куліш.

Тема 22. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У ПЕРШІЙ ПОЛ. ХІХ СТ.

1 ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У ПЕРШІЙ ПОЛ. ХІХ СТ.

1. Західноукраїнські землі у складі іноземних держав

Наприкінці XVIII ст. 20 % українських земель перебували в складі Австрійської імперії. Це була територія площею 70 тис. кв. км із 3,5 млн. мешканців. Першим українським придбанням Австрійської імперії стало Закарпаття. Унаслідок переможних воєн з Туреччиною воно було приєднане до володінь Габсбургів у складі Угорського королівства двома етапами: у XVI ст. та наприкінці XVII ст. Більшість населення Закарпаття становили українці, решту – угорці, румуни, словаки. Східна Галичина приєднана до складу Австрії в 1772 р.внаслідок першого поділу Речі Посполитої. Дві третини (66 %) її населення становили українці. Майже 20 % – поляки й приблизно 10 % – євреї. У містах Східної Галичини здавна мешкали також вірмени й німці. У 1774 р. Австрія відібрала в ослабленої Османської імперії Буковину. Три чверті (75 %)населення Північної Буковини становили українці. Національні меншини представляли румуни, євреї та німці. У Південній Буковині українців проживало майже 40 % від загальної кількості жителів. З отриманих унаслідок поділу Речі Посполитої земель Австрійська імперія утворила Королівство Галіції та Лодомерії (Галичини й Володимирщини) із центром у Львові. Гучною назвою австрійська влада хотіла підкреслити своє право спадковості на володіння короля Данила Галицького. Усю владу у своїх руках зосереджував намісник, призначений австрійським імператором. Щоб схилити на свій бік провідні верстви Галичини, Відень дозволив магнатам, шляхті й духівництву обирати становий сейм. Однак цей орган не мав права приймати ухвали. Окружні адміністрації очолювали окружні старости – австрійські чиновники. На місцях адміністративну та судово-поліційну владу здійснювали поміщики або їхні управителі (посесори) чи наглядачі (мандатори). Містами керували магістрати в складі бургомістра, віце-бургомістрів і радників, яких призначав австрійський уряд. Окремим округом цього «королівства» в 1786 р. була Буковина з центром у м. Чернівцях. Після революції 1848-1849 рр. вона стала окремою провінцією. Ізольованим від західноукраїнських земель було Закарпаття, яке знаходилося під владою політично автономного Угорського королівства. Воно стало частиною Братиславського (Пожоньського) намісництва й поділялося на 4 жупи (області), які очолювали призначені австрійським імператором місцеві управлінці, котрі мали практично необмежену владу в краї.

2. Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ

Політика Відня щодо західноукраїнських земель загалом була колоніальною – вона мала на меті утримання в покорі поневолених українських регіонів, а в майбутньому їхнє злиття з Австрійською імперією. Потрібно зазначити, що такі монархи, як Марія-Терезія та її син Йосиф II, прагнули досягти цього не за допомогою сили, а проводячи політику освіченого абсолютизму. Під впливом ідей просвітництва ці монархи вбачали гарантією могутності своєї імперії суспільство свідомих громадян, які вчасно й сумлінно сплачують податки. З цією метою Марія-Терезія та Йосиф II здійснили реформи, спрямовані на підвищення освітнього рівня та зрівняння мешканців у правах. Приєднані до імперії західноукраїнські землі зазнали значного реформаторського впливу. Реформи охопили сільське господарство, церкву й освіту.

Мал. 1. Марія Терезія.	Мал. 2. Йосиф ІІ.

Протягом 1774–1776 рр. Марія-Терезія докорінно змінила становище греко-католицької церкви. Саме вона ухвалила новий офіційний термін «греко-католики», який мав підкреслювати рівність між «грецьким» і «римським» віросповіданнями. Імператриця заборонила римо-католицькій церкві змушувати греко-католиків переходити на латинський обряд. У 1781 р. Йосиф II зрівняв управах усі церкви імперії. Відтоді всі віруючі отримали однаковий доступ до господарювання, державної служби, освітніх закладів. У 1808 р. після 400-літньої перерви була відновлена Галицька митрополія. Зрівняння церков спричинило освітні реформи. У 1774 р. у Відні при церкві Святої Варвари засновано греко-католицьку семінарію – Барбареум.Замість закритої єзуїтської академії в 1784 р. відкрито Львівський університет. При ньому протягом 1787-1809 рр. діяв Руський інститут, який мав філософський і богословський факультети. У 1774 р. була проведена освітня реформа, яка передбачала запровадження шкіл трьох типів.В однокласних парафіяльних школах сільські діти мали можливість навчатися рідною мовою. У трикласних – викладання велося німецькою та польською мовами. Чотирикласні школи готували учнів до продовження освіти в гімназіях, створених на основі колишніх монастирських шкіл, та в університеті. У 1782 р. Йосиф II скасував особисту залежність селян від поміщиків. Відтоді вони отримали право самостійно одружуватися, вибирати місце проживання, віддавати дітей на навчання. Імператор також чітко визначив максимальні розміри панщини: три дні на тиждень і 156 днів на рік із розрахунку на одне селянське господарство. Декретами наступних років поміщикам заборонялося встановлювати будь-які додаткові повинності, збільшувати свої маєтності за рахунок селянських земель. Вони позбавлялися права судити селян. Цим займався спеціально призначений державний чиновник. Селяни отримали рівні з поміщиками права оскаржувати рішення землевласників у судах. Сільським громадам поверталося право самоврядування та обрання сільських старост. Був також виданий декрет про вільне право сільських громад користуватися громадськими землями: лісами, пасовищами, ріками, ставами. Селяни нарешті отримали в постійне користування земельні наділи, які вони утримували й обробляли. Проте ці землі не стали повною власністю селян. Вони не мали права їх заповідати, подарувати чи продати без дозволу пана. Австрійський уряд також заохочував запровадження нових методів обробітку землі, підтримував розвиток ремесла й торгівлі та ін. Реформи, проведені Габсбургами, позитивно позначилися на соціальному та національному становищі українського селянства й духовенства. Надзвичайно вагомим стало юридичне зрівняння селян і поміщиків. Оскільки соціальний конфлікт між ними залишився, селяни все частіше зверталися по захист до закону, а не до зброї. До середини XIX ст. в Східній Галичині практично не було села, яке б не судилося зі своїм поміщиком. Реформи, позначившись на становищі селян і греко-католицького духівництва, спричинили виникнення в їхньому середовищі настроїв наївного монархізму, які зберігалися аж до кінця існування Австрійської імперії. Від часу проведення Габсбургами реформ, спрямованих на зростання освітнього рівня та зрівняння підданих у правах, українське селянство й особливо духівництво утвердилися в новому соціальному становищі й почали виховувати в собі іншу мораль, нове бачення світу і свого місця в ньому. Однак наступники освічених монархів відійшли від курсу їхніх реформ. Вони розглядали українські землі лише як джерело сировини і дешевих продуктів харчування для імперії та ринок збуту готових товарів. Східна Галичина в планах австрійського уряду мала стати внутрішньою колонією економічно розвинутих західних австрійських провінцій.

3. Національне та соціальне становище українського населення

Українське населення Західної України насамперед представляло селянство. Хоча воно й було задіяне в головній царині тодішньої економіки, це аж ніяк не означало, що життя селян було забезпеченим і спокійним, оскільки найкращі землі були власністю поміщиків, церкви і держави. їхнє становище ускладнювалося ще й тим, що панівною верхівкою суспільства були іноземці, не пов'язані із селянами почуттям національної спорідненості. Спадкоємці трону Йосифа II намагалися максимально відновити старі соціальні порядки. Кількість днів панщини та інші повинності стали такими, як і раніше. Незважаючи на офіційну заборону, поміщики почали застосовувати фізичні покарання селян. Окрім того, впродовж кінця XVIII – у першій третині XIX ст. вони відібрали в селян 22,5 %земель. На повернення старих порядків селяни відповідали соціальними протестами. Вони відмовлялися виконувати збільшені повинності. На спроби силоміць примусити їх до того, селяни відповідали діями, які часто переростали в селянські заворушення. У Карпатах та Прикарпатті особливого розмаху набрав рух опришків (1810–1825 рр.). Для приборкування непокірних уряд залучав війська. А у 1810–1815 рр. і 1831 р. в Закарпатті відбулися «холерні бунти».Скасування колишніх порядків позначилося й на національному становищі українства. Пониження освітнього рівня народу й піднесення внаслідок освітніх реформ греко-католицького духовенства – єдиного освіченого носія української самосвідомості – призвело до відчуження частини священиків від селянства. Поступаючи на навчання й залишаючи батьківську домівку, вони відривалися від рідної мови та культури. Поступово греко-католицькі священики переходили на мови носіїв інших культур: польську, німецьку, мадярську, тобто на мови соціальних і національних гнобителів українства. Освічені українці схилялися до німецької мови та культури не тільки через адміністративний тиск віденського уряду чи місцевого австрійського чиновництва та спілкування з- колоністами. Вони потребували наукових і високохудожніх творів, яких пригноблена українська культура й література за умов бездержавності не мала змоги створити. Тягнучись до високих зразків культури й науки, наші співвітчизники потрапляли під вплив надзвичайно популярних тоді творів Канта, Лессінга, Шелінга, Фіхте, Ґете, Шиллера.

4. Національне відродження на західноукраїнських землях

Мал. 3. І. Могильницький.

Початок відродження. Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ створили передумови для культурного відродження в Західній Україні. У 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римо-католицької церкви. Загалом національне відродження очолили греко-католицькі священики. У 1816 р.помічник єпископа у шкільних справах І. Могильницький у Перемишлі заснував перше просвітницьке «Товариство греко-католицьких священиків». Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення у початкову школу української мови.

«Руська трійця» (1833–1837 рр.). На початку 1830-х рр. на арену національного життя виступає нове покоління інтелігенції, вихованців Львівської семінарії, очолюваної «Руською трійцею», до якої входили Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич. Поява «Руської трійці» певною мірою була спричинена утворенням у Галичині мережі таємних польських організацій, які після поразки повстання 1830–1831 рр. готували ґрунт для нового національного виступу. Найбільший ідейний вплив на молоду інтелігенцію мало знайомство з тогочасною європейською літературою, передусім з творами чеських і словацьких національних діячів. Не дивно, що свій політичний ідеал діячі «Руської трійці» бачили у слов’янській федерації. Інтенсивне опрацювання членами «Руської трійці» значного масиву документальних джерел, різноманітної літератури гуманітарного змісту, їх осмислення, експедиції рідним краєм, непересічний талант дослідників і письменників відобразилися у їхньому власному творчо-мистецькому та науковому доробку.

Мал. 4. М. Шашкевич.	Мал. 5. Я. Головацький.	Мал. 6. І. Вагилевич.

Мал. 7. "Русалка Дністровая".

Першим результатом багатогранної праці членів гуртка стала поява рукописної поетичної збірки «Син Русі» (1833 р.), яка стала першим виявом суспільно-громадської позиції та культурно-мистецького спрямування учасників гуртка. У 1834 р. члени «Руської трійці» підготувала до друку другу збірку «Зоря», до якої увійшли твори переважно історичного змісту. У змісті збірки виразно звучали мотиви боротьби українського народу за національну і соціальну свободу проти шляхетської сваволі та чужоземного поневолення, возвеличувалися Б. Хмельницький та С. Наливайко. Коли «Зоря» була подана до львівської цензури, проти її видання виступили провідники греко-католицької церкви (цензор В. Левицький та митрополит М. Левицький). У липні 1834 р. міністерство внутрішніх справ у Відні доручило Н. Копітару повторно переглянути цензурний висновок щодо «Зорі». Після тривалої багатомісячної цензурної тяганини митрополит М. Левицький подав Президії Галицького губернського управління своє заключення про недопущення до друку альманаху «Зоря». Після заборони «Зорі» члени гуртка вирішили обійти львівську цензуру і видати свій альманах в Угорщині, де цензура була більш м’якою, а, крім цього, там Я. Головацький мав дружні взаємини з багатьма слов’янськими діячами. На цей раз альманах було названо «Русалка Дністрова», що мало символізувати Наддністрянщину. «Русалка Дністрова» вийшла наприкінці 1836 р.(на титульному аркуші стоїть дата 1837 р.) у Буді (сучасний Будапешт) накладом 1000 примірників. Для сьогоднішньої науки хрестоматійною стала оцінка альманаху І. Франком, який, відзначаючи ідейну спрямованість «Русалки Дністрової», слушно охарактеризував її як «явище наскрізь революційне». Її революційність полягала у розриві зі старою традицією літератури церковнослов’янською мовою. Ця збірка ввела народну мову галицьких українців у літературу і довела, що між їхньою мовою і мовою українців у Російській імперії немає суттєвих відмінностей, а, отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той же народ. Тому її поява стала ключовим моментом у розвитку українського національно-культурного руху в Східній Галичині. Вихід «Русалки Дністрової» мав неабиякий резонанс як серед передової української громадськості, так і серед інтелектуалів інших слов’янських народів. Відгуки та рецензії на неї появилися у чеських, сербських, польських та німецьких видань. Однак цілком протилежною була реакція на появу альманаху світських та духовних властей Східної Галичини. Коли основна частина накладу була відіслана через Відень до Львова, вона відразу потрапила до рук поліції, яка зажадала висновку місцевої цензури. У Галичині якраз відбувалося слідство у справі молодіжного польського підпілля, у якому брала участь і українська молодь. Проти членів гуртка розпочалися обшуки та репресії. «Русалку Дністрову» було заборонено розповсюджувати, більшу частину накладу знищено.

5. Українські землі в період революції 1848–1849 рр.

Революційна хвиля 1848–1849 рр.,яка охопила всю Європу, увійшла в історію Європи під назвою «Весна народів», що було не випадково. Європейські народи масово усвідомлювали свою національну самобутність та інтереси. Національні й соціальні питання гостро хвилювали й українців. Тому вони також стали активними учасниками революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії. 13 березня повстали мешканці Відня, через два дні – Будапешта, а вже 18–22 березня масові народні демонстрації відбулися у Львові, Чернівцях та Ужгороді. Австрійський імператор Фердінанд І змушений був проголосити конституцію, демократичні свободи і дозволити створення національної гвардії. Українська демократія, представлена тоді переважно греко-католицьким духівництвом, прагнула скористатися дарованими свободами. Першими в Галичині це зуміли відчути селяни. Адже ще наприкінці XVIII ст. вони отримали можливість відстоювати свої інтереси в судах, а селянські наділи відмежували від панських земель, проте селян так і не звільнили від панщини. Антифеодальний рух галицького селянства та політична ситуація навколо нього створили передумови скасування панщини на 5 місяців раніше, аніж на теренах усієї Австрійської імперії. 17 квітня 1848 р. вийшов історичний маніфест про скасування панщини в Галичині.В Закарпатті вона була скасована аж у 1853 р. Хоча селяни страждали від малоземелля та безземелля, маніфест перетворив галицького селянина на господаря власної землі, а головне – власної долі. Він почав цікавитись освітою, культурою і навіть політикою. Відтоді західноукраїнський селянин став учасником політичного життя, на якого мусили зважати австрійські імперські власті. Революція 1848 р. дала поштовх і до національного самовизначення українців, а отже, й використання ними не тільки літературних і наукових праць, а й політичних засобів. Ідея української самобутності стала стрімко перетворюватися на ідею національної самостійності, утілюючись у політичному прагненні до крайової автономії. Так, у квітневих петиціях до австрійського імператора греко-католицькі священики та інтелігенти вимагали лише змін у мовно-культурних питаннях, а 2 травня 1848 р. вони на чолі з Г. Яхимовичем створили у Львові першу політичну організацію – Головну Руську Раду. 15 травня1848 р. Головна Руська Рада почала видавати свою газету «Зоря Галицька», активну участь у започаткуванні якої взяв Іван Вагилевич. Це видання стало першою українською щотижневою газетою у Львові. Головна Руська Рада, виступаючи за проведення демократичних реформ та прагнучи забезпечити вільний національний розвиток українського населення краю, передусім домагалася поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці – Східну, де переважали українці, й Західну, заселену в основному поляками. У програмній декларації Рада проголошувала, що галицькі українці належать до великого українського народу, закликала їх до національного відродження. Звертаючись до героїчної минувшини, Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів – золотий лев на блакитному тлі і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу. Діяльність Головної Руської Ради натрапила на неприхильне ставлення з боку польської Центральної Ради Народової (створена 13 квітня 1848 р.), яка домагалася, щоб українці виступали разом з поляками, а не окремо. На противагу Головній Руській Раді було створено Руський собор (23 квітня 1848 р.), а газеті «Зоря Галицька» протиставлено видання «Дневник Руський». Представники українського населення Галичини взяли участь у Слов'янському конгресі у Празі. Головна Руська Рада послала туди своїх делегатів, які працювали в одній польсько-українській секції. Потім між ними виникли незгоди, передусім через вимогу українців про поділ Галичини. Однак наступ урядових військ на Прагу перервав роботу конгресу. 10 липня 1848 р.розпочав роботу перший австрійський парламент. Із 383 послів Галичину представляли 96, у т. ч. 39 від українців. Українські посли висунули вимогу про поділ Галичини, що була підкріплена 15 тис. підписів. Посли-селяни вимагали якнайменших викупних платежів за землю. 19 жовтня 1848 р. у Львові зібрався Собор руських учених– перший з'їзд діячів української науки і культури. Він схвалив єдину граматику української мови, висунув вимогу про впровадження в усіх школах української мови, а також підтримав вимогу поділу Галичини. Ще влітку 1848 р. Головна Руська Рада проголосила заснування культурно-освітньої організації під назвою «Галицько-руська матиця». Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі бути осередком письменства й просвіти рідною мовою. Наприкінці 1848 р. в Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури.

Мал. 8. Лук`ян Кобилиця.

Революційні заворушення поширились і на Північну Буковину. Селян, які намагалися силою повернути те, що відібрали у них поміщики, очолив депутат австрійського рейхсрату Л. Кобилиця. У листопаді 1848 р. він закликав їх не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і пасовища. Заклик народного ватажка став приводом до повстання, що охопило гірські села Буковини. Лише у квітні 1850 р. Л. Кобилиця та кілька його товаришів були заарештовані. Ідеї «Весни народів» знайшли активний відгук серед населення Закарпаття. Влітку і восени 1848 р. тут значно посилилися заворушення трудового селянства. У багатьох місцевостях селяни фактично вийшли з-під контролю поміщиків та місцевих органів влади, не виконували панщини, захоплювали панське майно. Однак сили контрреволюції на західноукраїнських землях, як і в усій імперії Габсбургів, дедалі більше зміцнювали позиції і поступово перейшли в контрнаступ. Остаточно реакція запанувала після того, як австрійський уряд за допомогою російських військ приборкав революцію в Угорщині. Австрійську конституцію було скасовано, а австрійський парламент розпущено (березень 1849 р.). Уряд повернувся до давньої системи централізовано-бюрократичного управління. Влітку 1851 р. було розпущено Головну Руську Раду. Незважаючи на поразку, революція 1848–1849 рр. мала важливі позитивні результати для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала серйозні перешкоди на шляху розвитку краю. Одним зі здобутків революції стала активізація національно-визвольної боротьби народних мас, піднесення рівня їхньої національної свідомості.

6.Розвиток освіти

Мал. 9. Освіта в Україні наприкінці ХVІІІ - у першій половині ХІХ ст.

Мал. 10. Головні події з історії української освіти у першій половині ХІХ ст.

Стан науки

Прискорення економічного розвитку дало поштовх – науковим дослідженням. Так для допомоги сільському господарстві щодо прогнозування погодних змін, посух на Харківщині та в Миколаєві з ініціативи В. Каразіна було створено перші метеорологічні станції. Складена професором Харківського університету Н. Борисяком гідрогеологічна карта Харківщини прислужилася справі налагодження водопостачання міст. М. Максимович став автором двотомної праці «Основи ботаніки». У 1812 р.поблизу Ялти закладено Нікітський ботанічний сад, який став одним із центрів розвитку агрономії, ботаніки й садівництва. В галузі медицини слід відзначити П. Шумлянського, І. Конигіна, Н. Єллінського, О. Вальтера, В. Караваєва. Протягом 1812–1820 р. при Харківському університеті працювало Товариство наук.1828 р. в Одесі заснували Товариство сільського господарства Південної Росії, яке з 1840 р. видавало свої «Записки». Започатковане 1840 р. Товариство київських лікарів спрямовувало зусилля на поглиблення досліджень у галузі медицини. У галузі математики найпомітніші праці створили М. Остроградський та Т. Осиповський.

Мал. 11. В. Каразін.	Мал. 12. М. Остроградський.	Мал. 13. М. Максимович.

Крім згаданих наук значного розвитку набула історія. У першій половині ХІХ ст. в Україні з'являються установи, що координують краєзнавчі, історичні, археологічні дослідження. 1835 р. засновано Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей.Він здійснював нагляд за розкопками, брав під охорону історико-археологічні пам’ятки Києва. У 1845 р. з ліквідацією комітету його повноваження перебрала на себе Тимчасова комісія для розгляду давніх актів. Комісія, до роботи якої було залучено М. Костомарова, М. Максимовича, М. Івашкевича, О. Лазаревського, упродовж 1845–1859 рр. підготувала чотири томи документів «Пам'яток», а пізніше – багатотомний «Архів Південно-Західної Росії». У 1839 р. розпочало діяльність Одеське товариство історії та старожитностей.У ньому працювали вчені Д. Княжевич, М. Мурзакевич, А. Скальковський.