Д. Джерела перекладної та позиченої літератури 5 страница
Інша риса літописного оповідання, що наближує його до епосу всіх часів та народів, — це любов до сталих формул при /116/ змалюванні певних ситуацій. Так початок битви зазначається словами „поставити стяг“ та „зломити спис“, війська або вбитих на війні буває „без числа“, битва („брань“ або „сЂча“) буває „люта“, „якої ще не бувало“; князі збирають „вояків багатьох та сміливих“ („вои многи и храбры“), повертаються з походу „з перемогою“, або „з славою та перемогою великою“, спочиваючи по поході „втирають пота“, або сумуючи за втратами, „втирають сліз“; посіяти ворожнечу — „вкинути ніж“ межи ворогів. Навіть вирази, що зустрічаються в літописі лише один раз, мають характер формул, як напр., згадка про характер греків: „бо греки є ошуканці („льстиви“) і до цього дня.“
Улюблені мальовничі порівняння: військо стоїть „як ліси“ („аки борове“), сонце під час затемнення буває „як місяць“, стріли летять „як дощ“, князь Святослав „ходив легко, як пардус“ (барс), Боняк, з трьох боків нападаючи на угорців „збив їх ніби в м’яч, як сокіл збиває галки“. Рідші епітети, здебільша — це прізвища князів або інших осіб.
Цікаві окремі мальовничі сцени. Вони не часті і може позичені з якихось поетичних творів, нам не відомих, напр., з епосу. Так оповідається, напр., про битву 1024 р. межи Ярославом та Мстиславом Тмутороканським: „Уночі була тьма, блискавка, грім і дощ. І була битва сильна, і, як світила блискавка, блищала зброя, і була велика буря та битва сильна й страшна...“, або опис „руїни“ 1093 р.: „Як зробили, так і терпимо; міста всі запустіли; перейдемо поля, де паслися табуни коней, вівці і воли, все бачимо нині порожнє, поля, порослі бур’янами, стали житлом звірів“, половці захопили полонених та загнали їх до своїх наметів — „терплячи, сумні, катовані, задубілі від холоду, в голоді та спразі та в біді, схудлі з обличчя, почорнівши тілом, в незнайомій країні, з спаленим (спрагою) язиком, ходячи голі й босі, ноги поколоті тернами, з сльозами відповідають один одному, мовлячи „я був з того міста“, а інші „а я з цього села“. Так питали одні одних, оповідаючи про свою родину та стогнучи, очі підводячії до неба до Вишнього, що знає невідоме“. Ці місця нагадують оповідання „Козацьких літописців“ та дум про руїну 17-го віку. Таких гарних місць у літописі чимало.
4. Цікавий літопис і мовно; церковно-слов’янська мова більшости старих пам’яток пом’якшена тут до непізнання народною мовою: велика кількість культурно-цікавих старих слів впадає в вічі: гривна, гридниця, скот (в сенсі „скарб“), медуша (винний льох), паволоки (шовки), комоні (коні), котори (чвари князів), тутен (гук) тощо. Лише частину цих слів зустрінемо в інших пам’ятках старого часу. Цікава велика кількість слів, що /117/ залишилася досі в українській мові або її окремих діялектах: самовидець, тріска, рінь, болонь, свита, женуть, стріха, одрина, жерело. Або такі форми, як майбутній час з „имЂти“ (нині, напр., писатиму і т. д.), та форми, що тепер уживаються лише в Західній Україні: „сесь“ або майбутній час: „буду угодилъ“, „буду приялъ“ * тощо.
*) З цього прикладу бачимо, якою помилкою є вважати всі форми, спільні українським діялектам з польською мовою, за „польонізми“, як це робили старі, головно російські дослідники, навіть Буслаєв. До речі, цю форму зустрінемо в старих російських текстах, не кажучи вже про інші слов’янські мови.
5. Як ми вже згадували, літопис не може бути твором одного автора. Придивившися ближче, можна помітити, що саме походить від різних авторів.
Стара київська традиція (13 ст.) приписувала авторство літопису ченцеві Києво-Печерського манастиря Несторові. Немає підстав сумніватися в цьому свідченні. Нестір, мабуть, обробив той текст (до 1113 р.), що його переписав Сильвестр. Придивляючися до тексту, помітимо в ньому певні межі, що вказують на працю різних авторів. 1044 р. літопис розповідає про перенесення „костей“ князів Ярополка та Олега Святославичів до Києва, під р. 977 читаємо про Олега, що „і досі“ могила його є коло Овруча. Отже, автор, що описував 977 р., писав напевне до 1044 р. Під р. 1044 згадано кн. Всеволода, що живий „і досі“, а р. 1101 читаємо про його смерть; отже, той автор, що писав про події 1044 р., закінчив свою працю напевне до 1101 р. Можна знайти ще кілька подібних „розрізів“ в тексті. Узявши все це на увагу, можемо встановити кілька частин старого літопису, що є працею різних авторів: 1) до 1044 р., 2) від 1044 р. до 80-их років, 3) від 80-их років до 1101 р., 4) від 1101 до 1113 р. — Розуміється, і автор, що писав до 1044 р. не міг бути „самовидцем“ усіх описаних там подій, але до 1044 р. важче встановити якісь межі між окремими частинами. Справа ускладнюється ще й тим, що пізніший літописець не лише продовжував літопис, але, як здається, також додавав до старіших частин новий матеріял, або дещо скреслював. І про такі переробки можемо почасти судити.
Розбираючися в текстах літописців, дослідники, зокрема А. Шахматов, помітили різні зміни в стилі й характері літопису та змогли встановити межі між окремими частинами його. Рік 1044 починає новий відтинок тексту. Перед ним маємо ширший виклад до 1037 р., де розповідається про збудування в Києві Ярославом Мудрим нового замку та нових церков, головне Софіївської, та вміщено похвалу Ярославові. Може з приводу цієї визначної /118/ події, відкриття київської митрополії, складено чи наново оброблено й самий літопис. Від 1038-43 рр. маємо лише короткі, додаткові записи.
З 1044 р. починається знову ширший виклад; від року 1064 важливі події точно датовано, але записи уриваються на початку 1073 р., і не записано навіть про смерть св. Антонія в Печерському манастирі, хоч автор літопису повідомляє про інші події в манастирі. В роках 1066-7 записи роблено ніби вже не в Києві, а в далекій Тмуторокані, над Озівським морем. Це дозволяє висловити гадку щодо автора обробки 1044-73 рр. Цим авором міг бути ігумен манастиря Никон, якому 1061 р. довелося втекти від гніву князя Із’яслава з Києва до Тмуторокані, відкіля він повернувся до Кисла 1068 р. 1073 р. Печерський манастир став в опозицію до князя Святослава як винного в збройній боротьбі князів між собою і, мабуть, Никонові знову довелося кудись тікати. Никон (а може і хтось з ченців, що супроводили його при втечах) міг бути автором частини літопису між рр. 1044-1073 та повставляти тмутороканські вістки і до старіших частин літопису.
Дальша обробка сягає, здається, до 1093 р. В одному рукописі збереглася передмова, яку можна датувати цим роком. Знову обробка походить з Печерського манастиря, але про автора важко сказати щось певне.
Нова обробка, що сягала до 1113 р. — майже напевне твір Нестора. Мабуть, і Сильвестер не обмежився лише на переписуванні, а дещо позмінював та подоповнював. Пізніші літописці, переписуючи працю Сильвестра, трохи її змінюють, починаючи дальшу літописну працю.
На щастя, збереглися деякі рештки старіших редакцій літопису. В Новгородському I. літописі виклад на початку простіший та коротший, ніж у Сильвестрівському; маємо тут і такі зміни, яких не можна з’ясувати скороченням ширшого викладу. Інші уривки якихось старіших літописних викладів можна знайти в різних старих пам’ятках (напр., „Пам’ять та похвала“ — I. Г. 6, або в „Печерському Патерику“ — II. Г.). Польський історик Длуґош (15 ст.) користався якимись нашими, втраченими тепер літописами. Порівняння всіх цих текстів дає змогу утворити певну уяву про літописи, що не збереглися.
6. Можемо дещо сказати про окремих авторів літопису на підставі їх праць. Автор частини літопису, писаної 1037 р., що складав його, мабуть, для митрополичої катедри, мусів подати, головно, мабуть, виклад історії християнізації Руси. Користався він переказами та епосом старіших часів та, мабуть, використав також і якісь старіші рукописні історичні пам’ятки, а, головне, /119/ літературу церковну, напр., „житія“ варягів, забитих у Києві погана ми, якийсь твір про охрищення Ольги, церковні записи. Політичні події він описує коротко, зате ширше розповів про охрищення Ольги, а головне — Володимира, не нехтуючи і народних переказів. Так Володимир ніби не прийняв магометанства, бо воно забороняло пити вино: „Руси есть веселиє пити, не можем без того бити“ (очевидно, народна приповідка). Устами місіонера подано широкий виклад християнської науки, і лише після цього автор переходить до літописного викладу на підставі свіжої пам’яті, а закінчує свій виклад згадками про церковні будови в Києві та похвалою князеві Ярославові Мудрому, що багато зробив для культури та християнської церкви. Автор освітлює події часто з грецького погляду та цілком замовчує історію київської церкви до встановлення грецької ієрархії. У читача мало створитися враження, що християнство на Русі — цілком грецького походження.
Зовсім інші національно-церковні погляди автора, що довів літопис до 1073 р. Він критично ставиться до грецької ієрархії, розповідає про заснування Печерського манастиря та про боротьбу проти поганства (оповідання про волхвів) без будь-якої допомоги греків. Мабуть він доповнив старішу частину літопису відомостями про старі перемоги Олега та Святослава над греками. Автор має тверді погляди на внутрішні справи. Він бажає мирного співжиття князів між собою, через це він навіть нападається на князя Святослава Ярославича, який симпатизував Печерському манастиреві та допомагав йому ділом. Автор здобільша стає на бік міської людности („киян“), пікреслюючи несправедливість князівських кар тощо. Цікаве збагачення історичного матеріялу про Тмуторокань. — автор дає інформації, можливо беручи їх почасти із Тмутороканського пісенного епосу.
У передмові до обробки 1093 р. висловлено думки, що нагадують ідеологію автора обробки 1073 р. З національною ідеологією сполучено соціяльні мотиви. Князям він закидає „неситство“, яке руйнує населення та бачить в успіхах половців „кару Божу“ за це. Ролю династії цей автор оцінює, здається, що вище, ніж його попередники, вбачаючи в князях законних володарів усієї Руси, не лише Києва, а й Новгороду, та провідників у боротьбі Руси проти степовиків-номадів. Він, мабуть, де в чому доповнив виклад про старі часи. Про ці доповнення можливі почасти добре обґрунтовані припущення.
Останній працівник над літописом — преподобний Нестір, відомий з його інших праць (житій Феодосія та Бориса й Гліба) як один з найталановитіших старокиївських письменників. Нестір, /120/ безумовно, звично переробив матеріял, що дістався йому до рук, ти довів літопис до 1113 р. Він використав чимало пам’яток, поруч хроніки Амартола — моравські джеррла, перекази, якісь писемні матеріяли та, мабуть, епос. Історичний виклад він поширює, свідомо переходячи від історії церковної до світської. Він, здається, цікавиться загальними питаннями історичного розвитку Руси, куди більше, ніж його попередники. Йому можемо приписати виведення князівської династії від „варягів“, думки про походження Руси, внесення в текст договорів з греками. На підставі цих договорів він виправляє старий текст літопису, довідавшися, що Олег був князем, а не лише воєводою Ігоря, як це стоїть у старій новгородській редакції. У вступі до літопису він описує розселення племен після потопу. Йому належить, мабуть, і стилістична обробка старіших частин літопису,
Останню обробку дістав літопис від переписувача, видубецького ігумена Сильвестра. Літопис потрапив до Видубецького манастиря, бо князівство наступив Володимир Мономах, а Видубецький манастир, збудований його батьком Всеволодом, був щільно зв’язаний з Мономаховою родиною. Зрозуміло, що Сильвестр викинув з праці Нестора матеріял, що сприятливо освітлював діяльність ворогів Володимира, зокрема кн. Святополка. Мабуть, Сильвестр вставив у виклад і історію князя Василька, за якого вступився Мономах. Мабуть, Сильвестр уставив і оповідання про подорож апостола Андрія на Русь, бо Нестір у своєму „Житії“ Бориса та Гліба відкидає думку, що на Русь приходив якийсь апостол, тоді як Мономах шанував апостола Андрія та будував йому присвячені церкви. Може Сильвестрові завдячуємо й те, що до літопису потрапили „Зібрані твори“ Володимира Мономаха.
Крім Сильвестрового списка. маємо ще й інший (Іпатівський з доповненням до року 1110-1118). Ця обробка — в дусі приязні до Мономахової родини, додано кілька записів про батька Володимирового Всеволода та його родину, про діяльність сина Володимирового св. Мстислава в Новгороді, кілька дрібних поправок, а крім того кілька записів, що походять можливо навіть з-під пера самого Мстислава або записані з його слів. Ця обробка і ідеологічно близька до миролюбних обробок 1073 та 1003 рр. Ці ідеали відповідали світоглядові самого князя Володимира.
7. Важливі та цікаві проблеми літературних джерел літопису. На деякі а них вказано вище. Зокрема важливі в літописі рештки втрачених староукраїнських творів, напр., чернігівських та західньо-українських літописів або інших творів. Не можна з певністю сказати, чи оповідання та саґи про дохристиянські /121/ часи та Тмуторокань запозичені з писаних чи усних джерел (див. „Доісторична доба“, В. 1-6). Літописці могли користатися епічними переказами або піснями (далі I. Ж,).
Але ще цікавіше питання про ті місця, що їх оминули пізніші літописці. В деяких випадках можемо помітити сліди таких пропусків. Так ніби скреслені різні подробиці, що засвідчували існування поруч династії Рюрика-Ігоря інших варязьких або й слов’янських династій, напр., у деревлян, у Полоцьку тощо. Деякі вказівки на існування князів не-„Рюриковичів“ залишилися в старому новгородському та деяких інших пізніших літописах. Другою темою, що її, здається, свідомо оминали пізніші літописці, усуваючи згадки про неї, в християнство на Русі до Володимира та християнство, не зв’язане з Грецією. Лише з західніх джерел нам відомо про зносини кн. Ольги з Римом (до неї навіть виїхав католицький єпископ), про посольство папи до Володимира, про католицького єпископа в Святополка „Окаянного“. Є підстави гадати, що брати Володимира Великого, що княжили перед ним, Олег та Ярополк, були християнами або мали симпатії до християнства. На існування християн у Києві до Володимира натякав і літопис. Напр., кияни „йшли охоче“ христитися, як „вони раніше були навчені“ тощо. Після охрищення 988 р. в Києві не було грецької ієрархії аж до часів Ярослава. Але ієрархія існувала і на Русь прийшла слов’янська церковна література, напевне, не від греків. Є деякі підстави припускати, що церковна ієрархія між 988-1037 рр. була болгарська. Але літопис оминає і це питання!
Напевне, випущено і деякий інший матеріял, що не відповідав поглядам та тенденціям пізніших літописців. Можливі припущення про ще деякі окреслення в старішому тексті.
8. Ми вже ознайомилися з високими літературними якостями старого літопису. Щодо його змісту. То тут не місце оцінювати надзвичайне багатство фактичних відомостей, що він подав; історики можуть часто тільки шкодувати, що подано їх скупо. Але надзвичайно цікавий ідеологічний зміст літопису. Автори літопису подають першу, хоч би і примітивну концепцію історичного розвитку Руси. Ця концепція, не зважаючи на певні ухили до грекофільства та однобічно-династичного погляду, є концепція, яка виходить з переконання, що Русь здатна до самостійного політичного та історичного існування. Досить порівняти цю концепцію з освітленням візантійської історіографії, що вважає всі інші народи несамостійними частинами візантійського світу. — До того більшість авторів літопису зуміли піднестися до таких провідних думок, що дійсно були /122/ позитивним ідеологічним надбанням староруської політичної свідомости, — це ідея миролюбного співжиття численних князів та ідея соціяльної справедливости супроти міського та почасти і сільського населення, яке творило основу матеріяльного добробуту країни. Щоправда, ці думки висловлені почасти досить нерішуче та поруч них є також чимало історично обмежених та політично вузьких поглядів. Все ж маємо всі підстави високо оцінити літопис не лише як пам’ятку літературну, але і як пам’ятку політичної ідеології старих часів на Україні.
Ж. Епос
1. На жаль, велика частіша старої літератури втрачена для нас цілком. До втрат належить старий епос. Все ж можливо, хоч і лише дуже загально, уявити собі, які саме твори входили в склад цього заниклого ґатунку старої літератури. Певні висновки можемо зробити щодо змісту — сюжетів та тем старого епосу. Вже далеко важче сказати щось певне про його стиль, мову, мистецьке оброблення, авторів.
Джерелом для встановлення тематики старого епосу є, з одного боку, літописи. В них занесено чимало переказів, що зв’язані з старим епосом. До того почасти цінні записи подають пізні північно-східні, російські літописи (16 ст.), напр., т. зв. „Ніконовський“. Та найважливішим джерелом є російські так зв. „билини“ (назва, вигадана в 19 ст., народ зве їх — „старини“). Це епічні пісні, які були відкриті наукою вперше в 19 ст. на російській півночі, але які дожили й до наших днів, майже на всій території, зайнятій росіянами. „Старини“ — це пісні про „багатирів“, великою мірою зв’язані головне з Києвом та князем „Володимиром Красним Сонечком“. Ще з 17-18 ст. дійшло кілька записів „старин“, але в прозових переробках. Дещо з східньослов’янського епосу перейшло навіть до епосу західньо-европейського.
2. Постає питання, відкіля до старин потрапили згадки про стару Україну. Тепер старин немає на Україні, ані в Білорусі. Але маємо докази, що теми їх старі та що в країні свого постання, на Україні, вони вимерли лише в 16-17 ст., витиснені новим типом епосу, „думами“.
Давність епосу доводить збереження в ньому сили старовинних подробиць: імен, географічних назв, льокальних (степовий пейзаж) та побутових дрібниць. Отже, треба припустити, що ці подробиці, як це спостерігаємо в різних народів, зберегла народна /123/ пам ять, і мусимо шукати історичного підкладу подій, що їх описують старини. Найбільша заслуга в відкритті цього історичного підкладу належить Всеволодові Міллерові та його школі, а український матеріял найґрунтовніше обробив М. Грушевський. Встановивши історичний підклад сучасних старин, можемо іноді хоч би приблизно датувати їх постання, бо часто йде мова про події або такі подробиці оповідання, що не могли довго утриматися в народній пам’яті. Але форма епосу, звичайно, затерта пізнішими змінами.
Потверджують існування старого епосу на Україні старі згадки про „співців“. Їх чимало, хоч уривчасті і не завжди переконливі. „Слово о полку Ігореві“ згадує „пЂснотворця“ Бояна, подаючи навіть імена князів, що він їх оспівував. Галицько-Волинський літопис згадує „словутного співця“ Митусу. Там само згадано, що при повороті переможної виправи проти ятвягів кн. Данила та Василька „пЂснь славну пояху има“ (співали обом славильну пісню). Про такі пісні на Україні згадує і Длуґош. До того існував епос і в сусідів та народів, культурно зв’язаних з Києвом: у візантійців (тема одного з таких епічних творів — пригоди Діґеніса, див. Екскурс I. б.), у скандінавів (два їхні співці, „скальди“, побували при дворі Ярослава). В епічних переказах зустрічаємо згадки про Київ та Східню Европу взагалі — у половців, що про їх епос є згадки в Галицько-Волинському літописі (співець Ор, оповідання про „євшан-зілля“), у рештків ґотів у Криму (згадані ці пісні в „Слові о полку Ігореві“). Є сліди існування епосу і в старій духовній літературі.
Згадки в перекладних творах, розуміється, непереконливі, але Кирило Турівський (12 ст.) протиставляє „літописців“ „піснетворцям“ (поетам, співцям), що „прислухаються до воєн та битв царів між собою, щоб словами прикрасити те, що почують, та прославити тих, хто сміливо служив (храбровавшая) своєму цареві..., та їх виславляючи, вінчають похвалами“. Якщо це навіть наслідування грецького взірця, то треба пам’ятати, що Кирило випускав з своїх взірців речі, чужі його слухачам! Самі слова „храбровати“, „храбръ“ вживалися власне про „багатирів“ — епічних героїв (так у Нестора в житії Феодосія).
Для нас найважливіше, що перекази про „багатирів“ дожили на Україні до 16-18 ст. „Четья“ 1489 р. зі своєю напівнародною мовою (див. III) згадує „багатирів“ (храбрів). На початку 15 ст. білорус Скорина зве біблійного Самсона „багатирем. Польський письменник Сарніцький згадує в „Описі Польщі (1585) похованих у київських печерах багатирів (bohatiros), його земляк, хроніст Марцін Бєльський повторює ту саму звістку. Пізніше /124/ пише про це поляк Йоган Гербіній, що в своєму латинському описі „Підземного Києва“ (1675) згадує, що він читав про це в книзі „Flos Polinicus“ (Нюрнберг, 1666). Такі звістки ходили і у росіян (16 ст.). Головне — згадують і імена „багатирів“ — ті самі, що їх зустрічаємо в сучасних старинах! Польській письменник М. Рей згадує київського „баламута Чурилу“ („Zwierzyniec“ 1562), того самого Чурилу згадує і Кльонович („worek Judaszów“ II, 1600). 1574 р. киянин Кміта Чорнобильській в листі до білоруса Воловича, міркуючії про жалюгідніш стан Польщі, пише: „Прийде час, коли буде треба Ілії Муравленина і Соловія Будимировича“. 1594 р. відвідав Київ австрійський посол Еріх Лясота, в св. Софії і він бачив могилу „Ілії Муравлина“, якого звуть „багатирем (bogater) та про якого розповідають багато казок, тут поховано і „його товариша“. В Печерській лаврі Лясота бачив мощі „велетня та багатиря“ Чоботка (Czobotko). Кальнофійський (1638) згадує, що Чоботком звуть св. Іллю, похованого в печерах, про якого оповідають як про велетня. Мощі Іллі бачив і московський священик Лук’янов 1701 р. Існували і образки Іллі (штихи, виготовлені для видання Патерика 1650 р.). Є й інші згадки.
Здається, традиції старого епосу загинули лише в 17 віці, витиснеш новим епосом, т. зв. „думами“ (див. IV).
3. Неясно, чи був старий епос спочатку епосом придворним князівським („співці“, про яких маємо згадки, всі були співцями князів) чи народним. Аналогії західні, а почасти й східні промовляють за те, що епос мав постати як поезія вищої верстви і лише з часом „підупасти“, спуститися до легковажної поезії „скоморохів“, а далі й до народних кіл, де його зустрінемо вже в 16-17 ст. Тепер знаходимо рештки епосу лише серед селянства. Здебільша носії старин — рибалки, сільські ремісники, навіть жебраки тощо.
За змістом рештки епосу можемо поділити на цикли. Розгляньмо їх за порядком.
4. Рештки дохристиянського епосу нечислені та не цілком ясні. Серед героїв зустрічаємо Вольгу або Волха Всеславича. Старини розповідають про 1) його чудесне породження без батька, 2) про його науку чародійництва — перекидатися різними тваринами, 3) про його мисливське вміння, 4) про чарівне завоювання ним з його дружиною Індійського царства, 5) про зустріч його з селянином-багатирем Минулою. Саме ім’я Вольга нагадує двох героїв старої київської історії — Олега та Ольгу. Олег, за літописом „Віщий“, отже чарівник, міг дати основу для тем 2, 4, може для 1-ої (пригадаємо, що Олег ніби взяв Царгород, поставивши /125/ свої кораблі на колеса). Тема 3 скоріше зв’язана з Ольгою, про мисливство якої є літописні згадки (11 ст.). Тема 5, напевне, пізня, хоч є в ній старі риси (князь сам їздить збирати податки„дань“), країна в ній зображена північна. — Новітні спроби бачити в Вользі Всеславичеві кн. полоцького Всеслава, чаклуна і вовкулаку, мене не переконують.
5. Володимир, київський князь, що його зустрічаємо в більшості старин, є в деяких випадках Володимир Великий. Цей князь в старинах особа пасивна: у нього лише „пирують“ багатирі. Та про гостини Володимира згадує і літопис Нестора, і Іларіон, і пізні літописи, і навіть німецький літописець Тітмар Мерзебурзький.
В старинах зустрічаємо й ім’я родича Володимира, Добрині, відоме з літописів. В старинах він: 1) побиває змія, 2) звільняє від змія небогу Володимира Забаву Путятичну. Крім того, згадується, що Добриня: 3) купається в річці Почайні, 4) здобуває жінку Володимирові, 5) здобуває Володимирові воду. Теми 1, 3 та 5, безумовно, зв’язані з тим, що Добриня брав активну участь в охрищенні новгородців разом з Путятою (тема 2). Купання — символ охрищення, теж добування води; змій — символ поганства (пор. „святих-змієборців“). В річці Почайні (тема 3) охрищено киян. Тема 4 має паралелі в казках та пізніх літописах. Добриня-сват належить ніби до індоевропейської традиції переказів (Нібелюнґи).
Один переказ Володимирового циклу зберігся в літописі та в сучасних казках: це — казка про „кожум’яку“, що поборов ворожого велетня, переказ аналогічний до розповсюджених у різних народів (напр., Давид та Голіяф). Літописний переказ, можливо, міщанський: княжа дружина нічого не могла вдіяти велетневі! В літописному оповіданні багато алітерацій.
6. В інших випадках Володимир старин — радше Мономах, що лише в пізній традиції злився з „Володимиром Красним Сонечком“. Популярний сюжет цього циклу: боротьба Альоші (Олександра) Поповича з Тугарином Змієвичем, 1) якого Альоша переміг, 2) Тугарин, сприятелювавшися з жінкою Володимира Опраксією, проводив час на княжому дворі. Тугарин — це, безумовно, половецький хан — Тугор-Хан, з донькою якого одружився кн. Святополк Київський. Тугор-Хан почав 1096 р. війну проти руських князів, але Володимир Мономах розбив його військо. Тугор-Хан наклав головою та поховали його в Києві. Є пізніші звістки (здається, леґендарні) про рязанського „багатиря“ вже 13 ст., Альошу Поповича. Отже, в цій старині злито кілька історичних подій та осіб. /126/
Добре збережений сюжет у рідкій старині про Гліба Володевича, що звільнює під Корсунем кораблі, затримані княгинею Маринкою Кайдалівною. Це — відгук перемоги над корсунянами ще молодого Володимира разом з новгородським князем Глібом 1077 р. „Маринка“ це Марина Мнішек, жінка царя Дмитра „Самозванця“, що увійшла в старину, мабуть, у 17 ст.
Історичний сюжет має й старина про Ставра Годиновича, заарештованого кн. Володимиром та звільненого власною жінкою, що приїхала до Києва в чоловічому вбранні. Про арешт новгородського посла Ставра Мономахом оповідає літопис 1118 р., до цієї події і приєднався казковий сюжет.
Інші сюжети, зв’язані з Мономахом, невидатні: це — старина про Козарина (ім’я історичне. 1106 р.), що звільнив полонянку та про те, як кінь чернігівського купця Івана перегнав найліпшого коня Володимира (про славетних коней Мономаха ще в 16-17 ст. розповідали мандрівникові Петреєві в Москві. Сам Володимир у спогадах характеризує себе, як любителя коней). В обох старинах ставлення до Володимира трохи іронічне: можливо, що вони не київського походження (перша може новгородська, друга — чернігівська).
7. Здається, що старини про найпопулярнішого героя, „Іллю Муромця“ чернігівського походження. Іллю згадує навіть західньоевропейський епос (німецька поема „Ортнід“ та норвезька саґа про Тідрека). Ледве чи він з „Мурому“, провінційного північно-східнього міста. В старих згадках, зокрема чужинецьких, він — Муровлин, Муровець, Муравиць, у Кміти (див. вище 2) — Муравленин. Це радше, як і інші географічні назви в старинах про Іллю, нав’язується до Чернігівщини — міста „Моравська“ або „Моровійська“ (менш імовірний зв’язок з заполярним Мурманськом). Перший чин Іллі: 1) звільнення Чернігова від татар, що в старинах замінили інших степовиків, 2) він перемагає Солов’я-Розбійника, що сидить на 12 дубах, 3) привозить його до Києва, де забиває або за старішими переказами пускає на волю, 4) визволяє Київ від „Ідолища Паганого“. Мотиви 1 та 2 зв’язані з Чернігівщиною (є там і село „Дев’ять Дубів“). 3-ій мотив нагадує літописні оповідання про розбійника Могуту за часів Володимира Великого. 4-ий важко зв’язати з певною історичною подією. Пізніше до Іллі прив’язалося кілька казкових мотивів, м. ін. прастарий про двобій з сином (див. „Доісторична доба“ Г. 3).
Пізніше народна великоросійська традиція зробила Іллю старим селянином, козаком тощо.
8. З інших героїв старого епосу цікавий ще Соловей Будимирович — співець з-за моря, що приїздить до Києва, будує тут /127/ палац, що зацікавив племінницю Володимира, Забаву (див. вище 5), яка приходить до нього. Кінець у різних варіянтах різний: Соловей одружується з Забавою, іноді після довгої відсутности, повертаючися до Києва в той момент, коли її вже віддають за когось іншого. В цій старині, що має дуже гарні записані варіянти, хотіли бачити відгуки сватання до доньки Ярослава Мудрого, Єлисавети, Гаральда Сміливого, якому европейська леґенда приписує гарний вірш (Соловей теж „співець“) про його невдале сватання. З Єлисаветою він все ж одружився. Отже, сюжет старини відповідає до певної міри дійсності. Певні риси старин цікаві; опис корабля Солов’я нагадує скандінавські кораблі; Соловей — купець — це рефлекс весільної символіки. Окремі географічні імена — балтійські тощо. Але утотоження Солов’я з Гаральдом все ж гіпотетичне.
Деякі сюжети окремих місцевих саґ зберіг літопис або сучасні нам перекази. З літописних цікаве оповідання про двобій тмутороканського князя Мстислава 1022 р. з кавказьким велетнем Редедею (мандрівний сюжет). Літописний текст цікавий численними алітераціями. Інше оповідання літопису, що теж має старовинний характер і через це дозволяє припускати, що воно записане на підставі епічних творів (пісень?), це оповідання про війну Ярослава з Святополком (1016-1019 рр.). Приклади алітерацій і тут — численні. Воєвода Ярослава глузує з Болеслава Польського, союзника Святополка:
то це тобі проб’ємо тріскою | т-т-т
чрево твоє товсте... | т-т
війська — пішли проти себе і покрили поле | п-п-п-п
Святополк втік:
і як він біг, напав на нього біс... | б-б
гнаний Божиїм гнівом, | г-г
прибіг у пустелю | п-п
Епічні елементи зустрінемо аж до кінця 11 віку (І. Є. 3.) в оповіданнях літопису (напр., про війну Ярослава з Мстиславом, 1024, війну 1097 р. тощо).