На него часто ссылались монархи, как на доказательство «доброй монархии», в том числе и современные

Держави Індокитаю у середні віки

Терміни: бірманці, араканці (канран), пью (пяо), інволюція, мони, нагари, тайці, мианги, варги, гула, раджа, таі-лао, упахат, в'єтнамці, тьями (лакв'єти). Об'єкти: Меконг, Іраваді, Менам, Шрікшетра, Паган, Таунгу, Двараваті, Раманнадеса, Сукхотаї, Аютія, Сіам, Бапном (Фунань), Ченла, Ішанапура, Камбуджадеша, Ангкор, Лан Санг, В'єнтьян, Тьямпа, Дайв'єт. Діячі: Аніруда, Тілуїн Ман, Кансу І, Мінчжиньо, Табіншветхі, Баїннаун, Талун, Рамакамхенга, Раматібоді І, Прасат Тонг, Нарай, Петрача, Махендраварман, Ішанаварман І, Джаявар-ман І, Джаяварман ІІ, Індраварман І, Яшоварман І, Раджендраварман ІІ, Джаяварман VІІ, Фа Нгум, Потісарат, Сеттхатірат, Сулинья Вонгса, Ранні Лє, Лі, Чан, Пізні Лє. Дати: ІІІ – ІХ ст., середина ІХ ст., 1044-кінець ХІІІ ст., 1017-1077, 1084-1113, 1113-1167, 1527, 1486-1597, 1597-, 1629-1648, 1275-1317, 1350, 1511, 1569, 1584, 1628, 1689-1703, 600-610, 616-665, 800, 944, 1181, 1434, 1353, 1428, 1530, 1563, 1637-1694, 1641, 1010-1225, 1225-1400, 1428-1789.

Тайські народи в Індокитаї та формування державності. Сукхотаї

Предки тай переселилися, ймовірно, з Південного Китаю. Ці міграції відбувалися по річкових долинах упродовж декількох століть. У ХІ-ХІІ ст. мігранти досягли рубежів кхмерської держави Камбуджадеша.

Перші тай, такі, що іменувалися в ангкорских хроніках сіамцями, мабуть, досягли високого рівня культури і громадської організації завдяки контактам з цивілізацією кхмерів і монов.

З часом тай стали відігравати важливу роль в життя Ангкорської держави.

Поступово сіамці добилися автономії, а в 1238 р. і незалежності, заснувавши на півночі Центральних рівнин власну державу Сукхотаї з однойменною столицею (у сучасній транскрипції Сукхотхай). Невеликі тайські князівства виникли і в північному Таїланді (Ланна), на півдні Лаосу (Пхаяу) і на півдні Центральної рівнини (Лопбурі).

Тайці не лише перейняли у кхмерів багато виробничих досягнень, але і принесли свою виробничу організацію. Її основою було село кровних родичів (бан), що складалося з "будинків" (ріан). Одно-два села споруджували дрібномасштабні зрошувальні системи. Землеробство було на заливному полі (рис) і на суходільному.

Велику незалежність отримали домогосподарства і їх очільники. Проводилося розчищення лісу для створення рисових полів. У 1292 р. був введений новий порядок спадкоємства майна "батька роду", глави будинку. Знать (чао мианги) будувала кріпосні замки. У столиці і в місті Саванкалок Рамакхамхаенг Великий поселив майстрів з виготовлення фарфору.

Активно розвивалася торгівля, податки за просування по дорогах були відсутні, відбувалася товаризація дрібного виробника.

Королевство Сукхотаи (1238—1438)
Си Индрадитья (1238—1270) • Бан Муанг (1270—1279) • Рамакхамхаенг Великий (1279—1298) • Лертхай (1298—1323) • Нгуанамтхом (1323—1347) • Литхай (Маха Таммарача I) (1347—1368) • Леутхай (Маха Таммарача II) (1347—1368) • Сайлеутхай (Маха Таммарача III) (1347—1368) • Бороммапан (Маха Таммарача IV) (1347—1368)

Рамакхамхэнг Великий

พ่อขุนรามคำแหงมหาราช

Правил в Сукхотаи во времена его наибольшего расцвета. Во время его правления был разработан Тайский алфавит, а Тхеравадский буддизм стал государственной религией королевства.

На него часто ссылались монархи, как на доказательство «доброй монархии», в том числе и современные.

У кінці ХIV ст. держава Лопбурі з центром в місті Аютія (нині Аюттхая) підпорядкувало собі королівство Сукхотаї і розповсюдило свою владу на південний Лаос, південну Бірму і більшу частина півострівного Таїланду. В середині ХV ст. був підкорений і Ангкор. Згідно з легендою, звідти в Аютію було переселено багато художників, ремісників і священнослужителів-брахманів.

У скорених народів сіамці перейняли багато елементів культури: шрифт для листа, індуїстські і буддійські релігійні представлення, стилі образотворчого мистецтва і архітектури, систему управління державою.

Подібно до кхмерських монархів, тайські королі вважали, що пишні придворні ритуали і обряди, запозичені у індусів, сприятимуть зміцненню їх власної влади і авторитету.

З палацової практики сусідів верхні верстви сіамського суспільства сприйняли чимало культурних досягнень, у тому числі в області художньої літератури, театру і будівництва культових споруд.

До кінця ХV ст. в основному завершилося формування сіамської держави, що було закріплено законами короля Трайлока (Боромотрайлоканата) про військову, цивільну і провінційну ієрархію.

Селяни були зобов'язані виконувати трудову повинність і платити податі землевласникам, чий статус і багатство залежали від прихильності короля. У свою чергу землевласники були зобов'язані поставляти королеві солдатів і платити податки.

Країна була слабо заселена, тому у війнах Сіаму з Лаосом і Бірмою сторони прагнули швидше до захоплення і переміщення людей, ніж до територіальних завоювань. Переможцями насильно переселялися цілі села.

У ХVІ -ХVІІ ст. Сіам почав встановлювати зв'язки з європейськими купцями. Торгівля з Китаєм і Японією велася регулярніше, але сіамські королі виявили особливу цікавість до вогнепальної зброї з Європи. Деякі правителі спеціально відправляли туди своїх емісарів з тим, щоб вони знайомилися з технікою виробництва рушниць і закуповували їх для потреб королівства.

Політична ситуація в ХVІІ ст. була нестабільною: громадянські війни і озброєні зіткнення ставали частими явищами при спадкоємстві престолу. У подібного роду конфлікти нерідко втручалися іноземці.

Королевство Аютия (1351—1767)

Раматхибоди I (1350—1369) • Рамесуан (1369—1370) • Бороморача I (1370—1388) • Чао Тхонг Лан (1388—1388) • Рамесуан (1388—1395) • Рамарача (1395—1409) • Интарача I (1409—1424) • Бороморача II (1424—1448) • Боромотрайлоканат (1448—1488) • Бороморача III (1488—1491) • Рама Тибоди II (1491—1529) • Бороморача IV (1529—1529) • Ратсадатхират (1529—1533) • Чайрача (1533—1533) • Йодфа (1533—1546) • Кхун Воравонгзатхират (1546—1548) • Маха Чаккрапхат (1548—1568) • Махинтхратхират (1568—1569) • Маха Таммарача (1569—1590) • Наресуан Великий (1590—1605) • Экатотсарот (1605—1620) • Саовапак (1620—1620) • Сонгтам (1620—1628) • Четтатират (1628—1629) • Атит Чакравонг (1629—1629) • Прасат Тхонг (1629—1656) • Фа Чай (1656—1656) • Си Сутхаммарача (1656—1656) • Нарай Великий (1656—1688) • Пра Петрача (1688—1703) • Сурийентхратхибоди (1703—1708) • Йю Хуа Тхай Са (1708—1732) • Боромакот (1732—1758) • Утумпон (1758—1758) • Экатхат (1758—1767)

На півночі сучасного Таїланду існувала також держава Ланна (Ланнатай, Ланнатхай – тайськ. "Мільйон рисових полів").

Центром царства було місто Чіангмай. Державу заснував правитель Менграй Великий в 1296 р. У XIV - XV ст. були "золотим століттям" царства, яке розширилося, приєднавши інші царства. Аютия і інші держави намагалися завоювати Ланну, але без успіхів. У XVI ст. почався занепад, що посилився в 1526 р. після смерті правителя Кео. Інша тайська держава, Сукхотаї, навпаки, було союзником Ланни.

У 1558 р. Ланна потрапила у вассальну залежність від бірманців, які через 20 років встановили своє повне правління.

Царство Накхонситхаммарат (также Царство Лігор) – було на території сучасного південного Таїланду (верхня частина Малаккського півострова) в сукхотайський і аюттхайський періоди історії Таїланду. Імовірно попередником Накхонсітхаммарата є згадуване в китайських хроніках держава Тамбралінга.

До середини XIII ст. Накхонсітхам-марат був частиною малайської держави Шрівіджая, на Суматрі. Після розпаду Шрівіджаи, Накхонситхаммарат став незалежним царством і поступово почав потрапляти в сферу впливу Сіаму, столиця якого в той момент знаходилася в Сукхотаі.

Розквіт держави почався в першій половині XIII ст., в правління царя Чандрабану. Він зробив військовий похід проти Цейлону. Результатом цього стало поширення в державі буддизму школи тхеравада, яка була (і залишається по теперішній час) основною гілкою буддизму на Шрі-Ланці. Саме звідси тхеравада поширилася на інший Сіам.

У подальші двісті років держава посилилася і зайняла лідируюче положення на Малаккському півострові і контролювала морську торгівлю. Це викликало істотний інтерес найбільш могутніх регіональних держав, що намагалися підпорядкувати Накхонсітхаммарат. В середині XIII ст. царство потрапило у формальну залежність від держави Сукхотаї. Після цього Накхонсітхаммарат, із столицею в однойменному місті, служив південним форпостом Сіаму.

Дрібні малайські мусульманські князівства знаходилися, у свою чергу, у васальній залежності від нього. Малакка, Кеда і інші державу платили в Накхонсітхам-марат данину, частина якої, у свою чергу, вирушала в Сукхотаї. Вплив Накхонсітхаммарат на малайські держави ослаб лише в XIX ст.

Кілька разів за свою історію Накхонсітхаммарат намагався звільнитися від залежності від Сіаму. Так, в 1628 р. держава відмовилася присягнути цареві Аютії Прасаттхонгу, вважаючи, що домагання того на трон були безпідставні. Аютія почала військові дії, які тривали чотири роки і привели до підпорядкування Накхонсітхаммарата. У 1767 р., після падіння Аютії, держава оголосила себе вільною, але король Таксін швидко зміг підпорядкувати її.

Формування в’єтнамської державності у середні віки

У політичній історії В'єтнаму простежуються наступні основні тенденції: експансія на південь, географічний регіоналізм і прагнення центральної влади контролювати дії місцевих лідерів. Потрібно помітити, що мирних періодів в історії В'єтнаму було небагато.

Другий етап китайського домінування почався в 44 р. і був перерваний тільки після заколоту видатних представників династії Лі (544-602 рр.). Після 939 р., коли засновник династії Нго захопив владу, В'єтнам зумів набути самостійності, хоча і з деякими елементами китайського сюзеренітету, що тривало аж до періоду французького колоніального панування.

Добившись незалежності, в'єтнамці розширили свої землі від Тонкина до північного Аннама, потіснили кхмерів і тямов - землеробів, мореплавців і торговців.

Претенденти на в'єтнамський престол часто зверталися за допомогою до китайських імператорів, вторгнення яких закінчувалися, як правило, невдачами.

Навіть монгольські армії Хубілая, що зробили походи в дельтову область р.Хонгха були двічі (у 1285 і 1288) розбиті в'єтнамським полководцем Чан Хинг Дао.

У 1407 китайське вторгнення на якийсь час забезпечило відновлення влади династії Чан, яка правила з 1225 по 1400 рр. В ході визвольної війни, яку очолив Лє Лоі, засновник династії Лє, китайські імператорські війська були остаточно вигнані з В'єтнаму (1427 р.).

При династії Лє (1428-1789 рр.) був досягнутий значний прогрес в управлінні, вдосконаленні законодавства і розвитку культури. Але з ХVІ ст. Лє царювали номінально. Спочатку реальну владу присвоїло могутнє сімейство Мак. З переїздом в 1558 Нгуєн Хоанга на південь формується влада клану Нгуєн, а у кінці 16 ст. на півночі країни оформляється влада клану Чинь.

Лє залишалися номінально-сакральними фігурами аж до падіння династії. Нгуєни поступово вишли на перший план, оскільки зуміли розширити зону свого впливу, розповсюдивши його наприкінці ХVІІ ст. на долину Меконгу і потім на усю Кохінхіну (1757 р.).

Пагода Тьенму

Юго-Восточная Азия в 1400 году
Темно-зелёный: Лансанг
Пурпурный: Ланна
Оранжевый: Сукхотаи
Фиолетовый: Шан
Красный: Кхмерская империя
Синий: Аютия
Жёлтый: Чампа
Голубой: Дайвьет

Народи та держави Лаосу в період середньовіччя

Перша лаоська держава, за переказами, виникла в 877 р. Впродовж ХІ-ХІІІ ст. під натиском предків лаолум мон-кхмеркські народи лаотенг відступали в гори, а частково були перетворені на рабів (кха).

У ХІІІ ст. Південь Китаю і Індокитай стали об'єктом експансії монгольської династії Юань, що підкорила Китай. Війська хана Хубілая знищили державу Наньчжао, а в 1284 р. поклали край державі лао на Меконзі. Останнє розпалося на різні дрібні князівства.

Королівство Лан Санг.

У 1353 р. Фа-Нгун, правитель одного з дрібних князівств Міон Шва, об'єднав лаоські і тайські володіння на Меконзі в єдине королівство, що прийняло назву Лан Санг Хом Кхао ("Королівство мільйона слонів і білої парасольки").

Фа-Нгун виріс при дворі Ангкор і був одружений на кхмерській принцесі. Офіційною релігією нової держави був оголошений буддизм хінаянського толку, і з Ангкора прибули ченці, що доставили священні тексти на мові палі і знамениту золоту статую Будди, - Пхабан.

Фа-Нгун (1353-1373 рр.) завоював великі території і перетворив своє королівство на одно з найбільших держав Індокитаю, що ворогувало з В'єтнамом і Аютією. Він був зміщений своїми міністрами.

Його син Сам Сене Тхаі (1373-1416 рр.) провів перший перепис населення, будував чернечі школи і буддійські храми, удосконалив управління країною, розвивав торгівлю. Він був одружений на принцесі з Аютії, і запозичував деякі адміністративні методи цієї держави.

Лан Санг прагнув підтримувати зв'язки з Аютіїю і В'єтнамом, але між сусідами періодично виникали конфлікти. У 1478 р. в'єтнамські війська захопили столицю королівства, змусивши короля Чао Тіакапхата (1438-1479 рр.) бігти.

Але син монарха – Сувана Банланг (1479-1486 рр.) зібрав лаоські сили, вигнав в'єтнамців і відновив благополуччя країни, намагаючись одночасно поліпшити стосунки зі східним сусідом.

Боротьба з В'єтнамом змінилася тривалим мирним періодом, і Лан Санг процвітав завдяки тісним торговим зв'язкам з тайськими містами долини Менама.

Король Пхотхісаратх (1520-1547 рр.) будував буддійські храми і намагався побороти поширені серед населення анімістичні вірування.

Він уперше розмістив свою резиденцію у В'єнтьяні, що займав вигідніше положення для ведення торгівлі з сусідами.

Період відносного спокою закінчився в 1545 р., коли король Лан Санга втрутився у боротьбу за престол в північнотайському королівстві Чіангмай.

Сходження лаоського принца Сеттхатхіратха на чіангмайський престол викликало конфлікт з Аютією. Війська Лан Санга вигнали сили Аютії із спірної держави. Проте в 1547 Сеттхатхірат повернувся в Лан Санг і зайняв лаоський престол (1547-1571).

У 1707 Лан Санг розпався на дві окремі держави: у В'єнтьяні з 1700 р., де затвердився принц Сай-Онг-Хюэ і в Луангпхабангу став правити онук Сулінга Вонгса - Кітсарат.

Завдання

•Прочитати відповідний матеріал у підручнику та запам'ятати головні положення.

•Виконати завдання самостійної роботи №6. “Південно-Східна Азія (Бірма, Камбоджа, Малайя та Індонезія в середні віки). ”

Дякую за увагу!