Участь у Північній війні. Союз Мазепи з Швецією.

1700 рік став переломним для України. Північна віна, до якої Петро І втягнув і Україну, була чужою для українського народу, а участь у ній українських військ суперечила умовам договорів України з Росією (в кожному разі, договорові Хмельницького). До того ж Росія та її союзники - Саксонія, Данія, Польша, виступили в ній агресорами щодо Швеції, Яку збиралися розподілити між собою. Росія прагнула вібідрати у шведів узбережжя Балтики. Уже на початковому, нарвському етапі війни, Петро І викликав у Прибалтику 12-тисячний український корпус Обидовського. Щоправда, поразка московитів під Нарвою (листопад 1700 року) застала козаків щойно під Псковом, та все одно похід у далкі й холодні краї коштував їм тисяч жертв. Новий український корпус під проводом Апостола діяв у Ліфляндії проти Шліппенбаха, а сам гетьман отримав наказ іти в Білорусь на допомогу полякам. Загалом, участь у півнчних походах справедливо викликала велике невдоволення на Гетьманщині: московські офіцери відбирали в козаків трофеї, завдавали їм усіляких кривд і образ, козаки тисячами гинули не тільки в боях, а й від незвично суворого клімату й через брак харчів і платні. Війна руйнувала українську торгівлю й економіку взагалі.

Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею.

Петро не рахувався з військовим укладом України: українськи частини мусили виступати під командою московських начальників, а не гетьмана. В Москві виникали думки взагалі скасувати козацькі порядки і навіть віддати Україну князеві Меньшикову, або англійському герцеговіМарльборо. Все це свідчить про те, яка величезна небезпека загрожувала Український державі.

У 1702 році Карл ХІІ розбив Августа і захопив Варшаву. Його прихильником був позанський воєвода Станіслав Ліщинський, який згодом став королем Польші. Війна охопила всю Польшу і підійшла до українських кордонів. За наказом Петра І Мазепа вислав у Білорусь 12-тисячний корпус Миклашевського, а сам з 40-тисячним військом перейшов на Правобережжя. У 1704 році шведи здобули Львів і українські війська змушені були відійти з Польші, хоч Волинь і Київщина залишились за Мазепою. Але коли шведи перенесли бойові дії до Саксонії, Мазепа знову, хоч і ненадовго, зайняв Львів і всю Галичину. Бойові дії у Білорусії завдали великих втрат українському військові. При обороні Несвіжа загинув стародубський полковник Миклашевський, після довгої облоги здалися шведам Ляховичі, які боронив переяславський полковник Мирович. Критична ситуація для супротивників Карла ХІІ склалася восени 1707 року, коли Август капітолював і зрікся польської корони на користь С.Ліщинського. Фактично Петро І залишився сам на сам з Карлом ХІІ. В цих умовах старий гетьман опинився перед необхідністю вибору - надалі залишатись у сфері московської політики чи спробувати звільнити Україну за допомогою нових союзників. До того ж роки війни виразно показали, що для Петра І Україна була тільки знаряддям для здійснення імперських планів і він не зупиниться ні перед чим задля власних цілей, навіть віддасть Україну взамін за вихід до Балтики. Інтенсивне використання козацького війська у віддалених від України місцях, спроби перетворити окремі полки на регулярні драгунські, руйнування зовнішньої торгівлі України - все це провіщало близьку ліквідацію автономії України.

За цих умов серед української старшини, незалежно від планів і насторїв самого гетьмана, виникла опозиційна щодо царизму група, яка обговорювала можливості відновлення Гадяцького договору з Польшею (в особі С.Лещинського) і союзу з Карлом ХІІ проти Москви. Ще 1706 року полковники Горленко й Апостол волали до гетьмана : "Твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі", та зносини українських опозиціонерів з можливими союзниками почалися задовго до вступу шведів в Україну.

Не втаємниючи нікого зі старшини, за винятком генерального писаря П.Орлика, Мазепа, всупереч вимогам Петра І, затримав Волинь та Київщину і з ініціативи Лещинського розпочав 1704 року переговори з королем Станіславом Лещінським. На початку 1708 року переговори Мазепи з Лещинським завершилися формальною угодою, за якою Україна, як велике князівство, входила б в склад Речі Посполитої за гарантією короля шведського.

Але договір з Польшою залишався тільки дипломатичним інструментом, вигідним для Мазепи. Головна увага гетьмана була скерована на союз з Швецією. Справа ускладнювалась і тим, що Мазепа повинен був зберегти таємницю не лише від старшини, але також і від Польші, яка б не погодилась на незалежність України.

Зносини Мазепи зі шведами пожвавилися в 1706 році. Очевидно, тоді й була укладена угода між Швецією і Україною. П.Орлик у "Виводі прав України", написаному у 1712 році, подав такий зміст цієї угоди: Україна має бути вільною державою, Українським князівством, Мазепа - довічним князем, або гетьмангом. Після його смерті стани мають обрати наступника; король шведський має захищати Україну від ворогів.

Ці переговори велися у глибокій таємниці, тому ширші кола українського суспільства аж до 1708 року вважали гетьмана московським посіпакою, і коли той перейшов на бік Карла ХІІ, просто не повірили йому. Власне українська старшина змусила Мазепу до рішучих кроків 1708 року, коли гетьман опинився у безвиході після наказу Петра І йти на допомогу російській армії, в той час як уся Україна була окупована царським військами. Гатьман волів дочекатися наслідків вирішальної сутички між Петром І і Карлом ХІІ, але обставини не дозволили цього. І Мазепа виступив проти Петра І, не встигши ні підготувати до цього українське суспільство, ні стягнути в Україну більшість збройних сил.

До союзу з Карлом ХІІ змусив гетьмана вступ шведів в Україну восени 1708 року. У своєму зверненні до війська й народу гетьман стверджував, що союз із шведами - звичний для України договір, аналогічний договорам Хмельницького, - допоможе визволити Україну з рабства і московської тиранії і відновити її "самовладність", що у війні Україна дотримуватимется збройного нейтралітету, а після війни залишиться "при своїх природних князях і при всіх попередніх правах і привілеях, що вільну націю означають". Договір передбачав, що "Україна обох сторін Дніпра з Військом Запорізьким і народом українським має бути вічними часами вільною від усякого чужого володіння… Цільсть границь її, непорушність вільностей, законів, прав і привелеїв її свято мають заховуватися, аби Україна вічними часами вільно тішилася своїми правами і вільностями без жодної шкоди".

І хоч шведським солдатам заборонялось всілякі реквізії і насильства щодо українського населення, хоч харчі й фураж вони здобували виключно за гроші, народ переважно поставився до шведів як до ворогів, значною мірою завдяки православному духовенству, яке наголошувало на тому, що шведи - іновірці й мало не язичники. Позиція ж церкви визначалася настановами й наказами Петра І. У всіх церквах, навіть у тих, які збудував Мазепа, його ім"я піддавали анафемі, численні відозви до населення закликали не вірити "зрадникові" Мазепі, який діяв буцімто задля особистої вигоди і з приватних міркувань.

Стратегічним прорахунком шведського командування були дії на півночі України, які призвели до втрати Стародуба. Полковник Скоропадський, прихильник Мазепи, не маючи можливості з"єднатися з гетьманом, мусив скоритися Петрові І. Батурин, перетворений Мазепою на потужню фортецю, завдяки сильному гарнизонові й значній артилерії витримав перший штурм Мечникова, але був здобутий через зраду старшини Івана Носа. Увірвавшись у гетьманську столицю, московські війська чинили нечувану різанину, знищивши не тільки козаків, а й усе цивільне населення міста включно з немовлятами. А поза тим у Батурині знаходилися гетьманська скарбниця, артилерія, припаси продовольства, які б могли придатися шведам. Батуринська катастрофа була великим ударом і для всієї Мазепиної справи. З неї почалося винищеня по всій Україні прихильників гетьмана, зокрема серед старшини. У Лебедині діяв спеціальний суд, на якому українців тортурами змушували признатися у "зраді", а потім страчували. Тільки в Лебедині загинула майже тисяча українців. Згодом репресіям було піддано й жителів міст і сел, які гостинно зустрічали шведів і чинили опір російському військові.

Узимку 1708 року запеклі бої точилися на півночі України, але вирішальна битва відбулася лише всередині 1709 року. Взимку Карлові ХІІ вдалося розгромити московську кінноту, та через відлигу він мусив повертатися зі Слобожанщини.

Другим успіхом Карла ХІІ і Мазепи був перехід на їхній бік запорожців на чолі з кошовим атаманом Костем Гордієнком, адже протягом усього гетьманування Мазепи запорожці постійно були в опозиції до нього як до провідника кріпосницьких поглядів, не сумісних з демократичним ладом Запоріжжя. Боротьба за волю батьківщини поєднала запорожців з патріотичною старшиною. Запорожці завдали кількох поразок московським частинам і з"єдналися з гетьманом та шведами. Натомість московське військо завдяки перекинчикові Г.Галагану і його компанійцям зуміло після затятого бою оволодіти Чортомлицькою Січчю (14 травня 1709 року) і містечком Переволочною. Після Батурина це був великий удар спільній шведсько-українській справі. Винищивши цівільне населення, зруйнувавши козацькі укріплення і оволодівши статегічно важливими пунктами (внаслідок цого від України були відрізані татари, що виявили готовність виступити проти царя), царське військо, крім того, відтяло Карлові ХІІ й Мазепі можливий шлях відступу. Знищення річкового флоту не дало змоги союзникам біля Полтави переправити через Дніпро більшість війська й перетворило тактичну поразку на стратегічну.

З початком травня шведи почали облогу Полтави. Метою Карла ХІІ було викликати росіян на вирішальну битву. Адже сувора зима завдала великих втрат шведській армії, відчувався брак харчів, фуражу, боєприпасів, отож затягування війни просто знищило б шведську армію. Сама битва відбулася 27 червня (8 липня н.ст.) 1709 року й мала фатальні для шведів і України наслідки. За шведським підрахунками, Карл ХІІ виставив лише 18 тисяч боєздатного війська, натомість Петро І мав 40-тисячне військо. Козаки в бою участі не брали. Щоправда, шведські солдати мали кращій вишкіл, але й російська армія була вже не та, що десять років перед тим під Нарвою. Росіяни мали удвічі більше артилерії, у війську було багато європейських генералів і офіцерів, та й Петро І виявив себе добрим полководцем. А Карл ХІІ не зміг особисто керувати битвою, бо напередодні був тяжко поранений і його носили на ношах. Генерал Реншільд, якому Карл ХІІ доручив командування, припустився кількох помилок, і шведи, попри мужність війська, зазнали поразки. Щоправда, вони втратили всього 5 тисяч жовнірів, але, провадячи організований відступ, потрапили у безвихідь під Переволочною і значна частина армії капіталювала. Карл ХІІ з рештою шведів і Мазепа й Гордієнко з козаками відірвалися від погоні і знайшли притулок на турецьких землях.

6 липня 1709 року Мазепа і Карл ХІІ були в Очакові, а 1 серпня перейшли до Бендер, де турецький уряд призначив їм місце перебування. З Мазепою були тільки Орлик з родиною, Ломиковский, Войнаровський, Горленко, Мирович, Герцик, Гордієнко і ще кілька старшин.

Гетьман прибув до Бендер вже зовсім хворий і не вставав з ліжка. Сили шведів не були вичерпані: Карл ХІІ чекав нових військ зі Швеції і хотів продовжувати війну з Петром. Мазепа вірив у можливість укласти коаліцію серед держав для боротьбі з Московою.

21 вересня 1709 року в Бендерах упокоївся Іван Мазепа. Поховано гетьмана спочатку біля Бендер, а пізніше перенесено його останки до монастиря в Галиці. З ним зійшов з світу один з найвидатніших діячів України, людина виняткових адміністративних та діпломатичних здібностей. Він прагнув стоворити з України незалежну державу західноєвропейсько типу, з абсолютною владою правителя - гетьмана чи князя. Україну хотів він піднести на вискоий рівень культури.

Для України це була колосальна катастрофа. Визвольні плани її зруйновані. Але ім"я Мазепи залишилося для дальшіх поколінь символом бротьби за незалежність України.

Передумови

Після успішного завершення воєнних дій на території Речі Посполитої та Саксонії, король Швеції Карл XII вирішив завдати остаточної поразки Російській державі. З цією метою навесні 1708 його армія розпочала похід через білоруські землі на Смоленськ і далі на Москву. Однак протидія московських військ та хід таємних переговорів Карла XII та його союзника польського короля С. Лещинського з гетьманом І. Мазепою змусила шведське командування змінити початковий план воєнних дій. Український гетьман зважився на ведення переговорів з метою створення українсько-шведського воєнно-політичного союзу після того, як дізнався про намір московського царя Петра І ліквідувати політичну автономію України[Джерело?]. Цьому сприяло різке зростання податкових, військових та інших тягарів, яких зазнавала Гетьманщина під час Північної війни з боку московської адміністрації, а також вимога царського уряду повернути Правобережну Україну до складу Речі Посполитої. Крім того, І.Мазепа прагнув забезпечити незалежність України у випадку перемоги у війні шведів.У жовтні 1708 шведська армія вступила на українські землі. Такий розвиток подій змусив І.Мазепу відкрито перейти на сторону шведських військ і об'єднатися з ними для ведення війни з Російською державою (Московським царством). Відсутність більшої частини козацьких військ в Україні, жорстокість царських репресій та інші причини не дали можливості гетьману надати шведам суттєвої допомоги. Сувора зима 1708-1709, серія військових невдач, відсутність обіцяної допомоги з Криму, Туреччини та Польщі значно погіршили становище армії Карла XII. Лише підтримка кошового отамана Запорізької Січі К. Гордієнка, який на чолі 8000 загону козаків у квітні 1709 приєднався до шведського війська, дещо покращила ситуацію. В таких умовах Карл XII вирішив розпочати наступ на Москву через Харків та Курськ. Суттєвою перешкодою на цьому шляху була Полтава, розташована на перехресті важливих шляхів. Захищав місто російський гарнізон — 4300 чол., який очолював полковник О. Келін, а також 2600 жителів міста.

Перебіг битви

На початку травня 1709 шведські війська здійснили спробу штурмом здобути місто, але невдача змусила їх приступити до довготривалої облоги Полтави. Затята оборона міста московським гарнізоном надовго скувала головні сили Карла XII і завдала їм значних втрат (понад 6 тис. чол. було вбито). Це дало можливість московському командуванню зосередити сили і підготуватися до генерального бою, який Петро І планував провести 29 червня(10 липня) 1709. Царськими військами було збудовано укріплений табір, підступи до якого охороняли 6 поперечних та 4 поздовжніх редути.Армія Петра І нараховувала 42500 чол. та 102 гармати. Крім того, вірне цареві українське козацьке військо гетьмана І. Скоропадського перетинало шведам шлях до відступу у напрямі Дніпра. Шведська армія складалася з 17 000 чол. та 6 гармат. Гетьманські війська безпосередньої участі у Полтавській битві не брали[Джерело?]. Вони охороняли шведський обоз, частково брали участь в облозі Полтави, що не дозволило московській армії оточити військо Карла XII або гарнізону Полтави здійснити вилазку проти шведів. Карл XII, дізнавшись вночі 26.6. про можливість прибуття на допомогу Петру І 40-тисячного війська хана Аюки, вирішив випередити московське командування і першим розпочати битву. Будучи пораненим напередодні, король передав командування фельдмаршалу К. Г. Реншільду.О 5 год. ранку 27 червня (8 липня) 1709 р. шведська піхота розпочала штурм редутів, але була відкинута московською кавалерією. Вступивши в бій шведська кіннота успішно вела боротьбу з кавалерією противника, але під сильним гарматним вогнем змушена була відступити. За цей час шведська піхота перегрупувалась і розпочала новий штурм редутів, два з яких були здобуті, але знову нищівний вогонь московської артилерії змусив шведів залишити зайняті позиції. Спроба Карла XII обійти редути з півночі також зазнала невдачі. Навальний наступ шведської піхоти був зупинений гарматним вогнем і шведи були змушені відступити в напрямку Будищинського лісу. Біля 9 год. ранку обидві армії, перегрупувавши свої сили, вступили у рукопашний бій, у результаті якого шведи не витримали натиску і почали залишати поле бою. До 11 години ранку битва закінчилась цілковитою поразкою шведського війська.У Полтавській битві шведи втратили 9234 чол. вбитими та 2874 чол. пораненими. У полон потрапили фельдмаршал К. Г. Реншільд, перший міністр Швеції граф Піпер, багато генералів та офіцерів. Втрати московської армії становили 1345 чол. вбитими і 3290 чол. пораненими. Рештки шведського війська під командуванням генерала А. Л. Левенгаупта відступили вздовж р. Ворскли у напрямку Дніпра. Біля Переволочної Карл XII у супроводі, зокрема, генерал-лейтенанта А. Юленкрука, а також І. Мазепа, К. Гордієнко та ще близько 50 старшин, разом із загонами шведів та козаків (всього бл. 3000 чол.) переправилися через Дніпро і відійшли у турецькі володіння. 30 червня (11 липня) 1709 р. армія А. Л. Левенгаупта (16000 чол.) у районі Переволочної була оточена калмицькою кіннотою під командуванням О. Меншикова і здалася у полон.

Наслідки битви

8 липня (27 червня) 1709 року відбулася Полтавська битва, яка мала далекосяжні наслідки для Європи. З дня Полтавської битви, як зазначає шведський історик Петер Енґлунд, «закінчився період шведського панування, Росія почала звільнятися від свого старого ворога, могутнього сусіда, який закривав вихід до Балтійського моря. Водночас, Полтавська битва стала колосальною катастрофою не тільки для Швеції, але й для Європи; вона зламала колишній баланс влади, — могутність після Полтави переходить від Швеції до Росії, яка міцніє і перетворюється у велику державу». Лівобережна Україна 1709 року зазнає відчутного удару по своєму самоврядному статусу (але зберігає його до царювання Катерини II).