Змістовий модуль ііі. новітня історія україни

ПРАКТИЧНЕзаняття № 1

Тема 9: Відродження незалежної України. Суспільно-політичний розвиток України в умовах незалежності

Мета заняття: засвоєння, поглиблення і систематизація знань про:

- історичне значення українського Всенародного референдуму 1 грудня 1991 року;

- роль та значення міжнародного визнання незалежності України;

- особливості політичної ситуації в Україні наприкінці 90-х рр. ХХ ст.

- суспільно-політичний розвиток України протягом 2000-2001рр.

- стан соціально-економічного розвитку українського суспільства на початку ХХІ ст.

- особливості розвитку культури та молодіжної політики в сучасній Україні.

План заняття

1. Проаналізуйте політичний, економічний та духовно-культурний розвиток сучасної України.

2. Визначте основні аспекти зовнішньої політики України на сучасному етапі.

3. Розкрийте проблему національної ідентичності українського народу як запоруки духовної єдності.

4. Проаналізуйте євроінтеграційну політику сучасної України.

Методичні рекомендації до практичного заняття

Розглядаючи перше питання слід запам’ятати, що саме 24 серпня 1991р. Верховна Рада УРСР зібралася на позачергову сесію і прийняла Акт проголошення незалежності України. Цей доленосний документ підлягав затвердженню на референдумі, який мав відбутися одночасно з виборами Президента України 1 грудня 1991 р. Верховна Рада України визнала за необхідне створити Раду оборони України, Збройні сили України, Національну гвардію, прискорити формування Конституційного Суду України. Урядові доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю і забезпечити її конвертування. Президія Верховної Ради України 26 серпня прийняла Указ про тимчасове припинення діяльності Компартії України. 30 серпня, коли було доведено безпосередню участь керівників КПУ в підготовці та здійсненні контрреволюційного путчу, Голова Верховної Ради Л.Кравчук підписав Указ про заборону діяльності КПРС на території України. 1 грудня 1991 р. український народ на референдумі схвалив Акт проголошення незалежності України. Президентом України став Леонід Кравчук. Підтвердження Акта проголошення незалежності України більшістю населення республіки створило якісно нову ситуацію в усьому СРСР. Через тиждень Президент РРФСР Б.Єльцин, Президент України Л.Кравчук і Голова Верховної Ради Білорусі С.Шушкевич зібралися під Мінськом і заявили, що СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє існування. 8 грудня було підписано Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня на зустрічі в Алма-Аті до СНД приєдналися ще вісім союзних республік. За цих умов М.Горбачову не залишалося нічого іншого, як оголосити про припинення виконання ним функцій Президента СРСР у зв’язку зі зникненням самої держави. Наприкінці 1991р. закінчилася епоха, що тривала понад сім десятиліть. Народилася нова, демократична Україна.

Необхідно звернути увагу на те, що важливим зовнішньополітичним актом України стала постанова Верховної Ради УРСР від 25 грудня 1990 р. «Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України в сфері зовнішніх відносин», в якому головним напрямом діяльності визнавалось забезпечення безпосередньої участі України у загальноєвропейському процесі та європейських структурах. Справжнім проривом української дипломатії у 1990-1991 рр. став активний розвиток україно-угорських взаємовідносин. Серед важливих подій у сфері зовнішньої політики України став початок переговорів з Румунією про врегулювання проблеми кордонів, а також виїзд голови Верховної Ради Л. Кравчука до США, Канади, Франції та Німеччини. 24 жовтня 1991р. Верховною Радою України прийнято рішення ліквідувати ядерну зброю, дислоковану в республіці. Ідучи послідовним шляхом до без’ядерного статусу, Україна спочатку підписала угоду СНД з питань ядерних озброєнь (грудень 1991р.), Лісабонський протокол (травень 1992р.). 14 січня 1994 р. у Москві підписано тристоронню Заяву Президентів України, Росії та США, за якою Україна має одержати компенсацію за вартість високозбагаченого урану. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада прийняла рішення про приєднання нашої держави до договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Це дало можливість лідерам чотирьох держав: України, Росії, Великої Британії та США підписати Меморандум про гарантії безпеки України. Такі ж гарантії безпеки Україні в односторонньому порядку надали Франція та Китай. Відмова України від ядерної зброї позитивно вплинула на її відносини як з провідними державами світу, так і з міжнародними організаціями. Необхідно запам’ятати, що протягом грудня 1991р. незалежність України визнало 68 держав: 2 грудня – Канада Польща, 3 грудня – Угорщина, 4 грудня – Латвія, Литва, 5 грудня – Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія, 25 грудня – США. Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави.

У 1996 р. було прийнято Основний Закон України – Конституцію, а у жовтні 1997 р. Верховна Рада України прийняла Закон про парламентські вибори 1998 р. за пропорційно-мажоритарною системою. Вибори до Верховної Ради у березні 1998 р. пройшли в один тур. Кількість політичних партій на той час була більшою за сотню. Центральна виборча комісія допустила до участі у виборах 30 політичних партій і партійних блоків, які претендували на перемогу у багатомандатному загальнодержавному окрузі. Ліві партії дістали 127 місць, центристи – 98, праві – жодного. Перемога лівих була прогнозованою і пояснювалася незадоволенням виборців діями влади в економічній сфері. Очолюваний непримиренним противником Президента Л.Кучми екс прем’єр-міністром П.Лазаренком регіональний блок «Громада» набрав 4,7 відсотка голосів. Найчисельнішу групу народних депутатів становили люди, які мали свій бізнес і прийшли в парламент, щоб сприяти йому. Розколовся і Народний рух України. Трагічна загибель в автокатастрофі у березні 1999р. лідера цієї партії В.Чорновола загострила внутрішньопартійні суперечності. Виникли дві окремі партії, які очолили Ю.Костенко і Г.Удовенко. Президентські вибори відбулися 31 жовтня 1999р. Результат першого туру не виявив переможця. Президент України набрав 9599 тис. голосів. Друге місце посів П.Симоненко, якого підтримали 5849 тис. виборців. Виявилося, що країна стоїть перед вибором: або підтримати курс демократичних реформ Л.Кучми, або зробити спробу повернутися у минуле. 14 листопада 1999р. за Л.Кучму проголосувало майже 16 млн. виборців , тобто 52, 6 відсотка. 23 грудня Верховна Рада затвердила Главою уряду керівника Національного банку України В. Ющенка. 1 лютого 2000 р. Головою Верховною Ради було обрано І.Плюща (НДП), першим віце-спікером – В.Медведчука (СДПУ(о)), віце-спікером – С.Гавриша («За відродження регіонів»). Депутати ухвалили постанову про заміну радянської символіки на фасаді будинку Верховної Ради державною символікою незалежної України.

Слід усвідомити, що запропонований до розгляду період політичного розвитку в Україні є доволі складним та неоднозначним. Адже, після президентських виборів 1999 р. склад депутатів Верховної Ради не змінився. Проте розподіл політичних сил у парламенті після перемоги Л.Кучми на виборах зазнав кардинальних змін. У січні 2000р. у Верховній Раді була створена більшість у складі 239 депутатів. Депутати більшості зобов’язувалися підтримати курс реформ і взаємодіяти з урядом, який у грудні 1999р. очолив колишній Голова правління Національного банку України В.Ющенко. 29 лютого 2000р. мала розпочатися п’ята сесія Верховної Ради 3-го скликання. У відновленні роботи парламенту були зацікавлені всі депутати. Якби протягом місяця Верховна Рада не змогла розпочати спільні засідання, президент мав би єдину, передбачену Конституцією можливість. розпустити її. Тому ліві фракції змушені були погодитися з переобранням керівництва парламенту і зареєструватися в залі засідань. Початок п’ятої сесії позначився „зникненням” трьох парламентських фракцій, чисельність яких досягла критичного рівня(14 депутатів). Щоб врятувати фракцію О.Ткаченка, комуністи відрядили до неї сімох депутатів. Незабаром утворилася нова фракція „Солідарність” на чолі з бізнесменом П.Порошенко. Боротьба навколо призначеного на 16 квітня 2000 р. референдуму показала, що палітра політичного життя після президентських виборів урізноманітнилася. Раніше на перший план виходило протистояння між лівими і правими політичними силами, в якому праві виступали досить консолідовано. Необхідно відзначити, що Л.Кучма відчував опозицію з боку Прем’єр-міністра. Та розбіжності між Л.Кучмою і В.Ющенком не мали особистого характеру. Кілька місяців протистояння призвели до відставки Прем’єр-міністра В.Ющенка, якого опозиція (нібито всупереч його волі) бажала зробити своїм вождем. Розглядаючи звіт уряду, Верховна Рада висловила В. Ющенку недовіру. Президент України згідно з Конституцією прийняв відставку Прем’єр-міністра і після тривалих консультацій з різними політичними силами запропонував парламенту кандидатуру А. Кінаха. 29 травня 2001р. А.Кінах виступив у парламенті з викладом своєї програми дій. На подив багатьох політиків він був негайно затверджений на посаді Прем’єр-міністра. Отже, внутрішня політика в Україні, на зламі 2000-2001рр., зазнала значних змін, особливо відчутних в держав

Економічну кризу в Україні сучасного періоду, можна повністю пояснити недостатніми темпами і незадовільною якістю ринкових реформ. У нашій країні не було створено належних умов для повноцінної праці. Йдеться передусім про жалюгідну її оплату, яка не стимулює належної віддачі й негативно впливає на створення повноцінного ринкового середовища. Адже протягом тривалого часу так і не було вирішено чималої кількості актуальних питань. Економічний спад спостерігався тільки у двох країнах посткомуністичної Європи, які увійшли до статистичної розробки Світового банку. Лише Хорватія мала гірші показники за глибиною спаду, ніж Україна, хоча і випереджала її за абсолютним рівнем ВВП, розрахованим на душу населення. Проте Хорватія впродовж кількох років вела винищувальну війну із Сербією. На науковій конференції, яка відбулася 16 листопада 2000р. у Києві, цілком слушно зауважувалося, що в країні, яка більше семи десятиліть будувала свою економіку на антиринкових засадах, процес утвердження нового не міг не бути значно тривалішим у часі й на порядок складнішим від того, що здійснювалося в країнах Центральної та Східної Європи. У промові «Формування нової історичної реальності», яка була заслухана на цій конференції, та у Посланні Президента України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України в 2000 році», поданому до Верховної Ради у березні 2001 р., Л.Кучма визнав, що трансформація економіки здійснювалася значною мірою хаотично і безсистемно. Структурні деформації в народному господарстві поглибилися, а різниця у доходах між багатими і бідними значно зросла. Навіть після того, як намітилося стабільне зростання промислової продукції (з квітня 1999 р.), реальна заробітна плата продовжувала знижуватися. У 2000 р. обсяг промислової продукції зріс на 12,9 відсотка, а реальна заробітна плата скоротилася на 0,9 відсотка. У цілому за 1991-2000рр. ВВП скоротився майже на 60 відсотків, обсяг промислової продукції – на 48,9, а сільськогосподарської – на 51,5 відсотка. Реальна заробітна плата зменшилась у 3,8, а реальні виплати пенсій – у 4 рази. При цьому рівень матеріального добробуту громадян України вже на початку 90-х років набагато відставав від рівня розвинених країн Заходу. На сьогодні питання економічного розвитку також є пріоритетним, від правильного вирішення якого залежить майбутній добробут громадян України.

Починаючи з 2000 р. простежується підвищення рівня розвитку науки, техніки, загалом освіти. Виконуються цікаві та перспективні роботи в галузі енергетики, екології, геології, клітинної біології, генної інженерії, а також у широкому спектрі фізико-хімічних проблем. Міністерство освіти та науки України регулярно проводить ліцензування та акредитацію ВНЗ. Найвищий IV рівень акредитації отримують університети та академії. Вища освіта на сьогодні працює за новим переліком спеціальностей, найпопулярнішими з яких є менеджмент, маркетинг, право, медицина, іноземна мова. В останні роки актуальності набуває молодіжна політика, яка реалізується комітетом у справах молоді і спорту. Студентське самоврядування в ВНЗ забезпечує виконання основних завдань: соціально–правового та духовно-культурного характеру. Загалом розвиток культури в сучасний період української історії зазнав значних змін, як в духовно-культурній так і молодіжній сферах.

Європейський вибір України обумовлює необхідність вивчення сучасною молоддю досвіду держав-членів Європейського Союзу щодо реформування національних систем економіки, державного управління в контексті державотворчих, глобалізаційних та інших закономірних світових процесів. Для майбутніх українських економістів та фінансистів важливо розуміти та орієнтуватися у специфіці суспільно-політичної природи, правової й інституційної системи Європейського Союзу, для того аби в процесі інтеграції України у це міждержавне утворення забезпечити дотримання інтересів власної національної безпеки.

Сучасні реалії економічного життя України вимагають підготовки таких фахівців економічного профілю, які б виступали експертами з питань реформування різних сфер вітчизняної економіки та могли б вільно орієнтуватися в питаннях щодо особливостей роботи європейського економічного ринку.

На сучасному етапі розвитку, коли українська влада обрала європейський шлях розвитку, необхідно задуматися над наступним: чи являємося «ми» – сучасні громадяни України – цілісною духовною етнонаціональною спільнотою, саме «українським народом», чи усвідомлюємо ми себе носіями неповторної та духовно-багатої «народності» із багатовіковою історичною традицією, що витворила наш самобутній духовний уклад, чи зможемо ми в майбутньому подолати духовну кризу. Відповіді на ці питання допоможуть усвідомити українцям, як представникам «корінного етносу», значення збереження історичної цілісності буття власної етносоціальної спільноти, адже саме український етнос як головний носій «духу української народності», має реалізувати націотворчу місію.

На сучасному етапі розвитку, правлячі кола розвинутих європейських держав (Німеччини, Австрії, Бельгії, Франції, Великобританії, Фінляндії, Швеції, Данії та інших) своє головне завдання вбачають в тому, щоб забезпечити всі умови для того, аби їхні громадяни мали можливість та бажання принципово змінити свій світогляд, зміст якого не може бути зведений лише до нового політичного мислення: це й нові світовідчуття, світопочуття, світосприймання, світоуявлення, ставлення до світу тощо. Йдучи цим шляхом (маючи на меті в майбутньому приєднатися до європейського співтовариства цих держав) чи буде український народ змінювати свою душу, свої риси, суттєві ознаки своєї психології, свого характеру? Порушуючи ці питання, ми усвідомлюємо, що перед нами, як і перед нашими предками, коли вони понад три чверті століття тому, як і ми сьогодні, розпочинали розбудову української державності, незалежності, самостійності, знову постає проблема збереження національної самосвідомості, національної ідентичності, історичної пам’яті та духовно-культурної самобутності українського етносу, як основних рис його характеру. Перебуваючи під впливом історичного часу з розмаїттям його подій, український характер зазнав відчутних метаморфоз. Ми усвідомлюємо, що у загальнолюдському процесі культурогенези йому були притаманні і передові позиції, і стан майже повної нерухомості, і навіть зворотні рухи. Але не завжди ми бачимо дійсні чинники всіх цих змін. Адже на тлі перебігу подій видимої, чуттєво сприйманої історії у надрах соціуму відбуваються зовнішньо непомітні зміни, які може відобразити тільки проникливий розум. Отже, мав рацію Гермам Гєссє,коли писав, що «у культури, або у духу, або у душі є своя власна історія, яка перебігає поряд з так званою світовою, тобто поряд з невщухними болями за матеріальну владу, як друга, таємна, безкровна та священна історія». Такою є, зокрема, й історія характеру будь-якого народу, в тому числі, зрозуміло, й українського.

Історія свідчить, що всі держави, які створювалися чи відтворювалися на уламках імперій, починали свій шлях у вільне життя з відродження духовності й мови корінного народу. Відроджуючись духовно, усвідомлюючи себе як одну з найяскравіших зірок у безмежних небесах людськості, народ підносився й матеріально. Згадаймо історію Греції, Чехії, Польщі, Латвії та інших країн. Незважаючи на злигодні долі, народи цих країн досягли значного поступу в усіх галузях духовного й матеріального життя. На сучасному етапі склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, ми наголошуємо на національному відродженні (оновленні) України, всіх її етносів (субетносів), а з другого, не зробили майже нічого в законодавчому плані в цій гострій проблемі. Вирішення проблема «держави і нації (етносу)», має відповісти на питання, як включити в національний розвій етнонаціональний фактор, перетворити багатонаціональний склад населення України з фактора слабкості на фактор сили та могутності держави. Саме тому, перед сучасною українською владою постає питання щодо збереження мовно-культурної самобутності тих етнічних меншин та етнографічних груп, які хоч і є громадянами нашої держави, але за походженням не є корінними українцями. Для прикладу, такі багатоетнічні європейські країни як Швейцарія, Люксембург, Франція, Бельгія мовно-культурні проблеми власних етнічних меншин вирішили досить вдало на законодавчому рівні, забезпечивши збереження їхньої духовно-культурної самобутності (запровадивши у всіх навчальних закладах курси вивчення рідних діалектів та мов). Так, Швейцарія представлена чотирма національними мовами: німецькою, французькою, італійською та ретороманською, три з яких мають статус державних, що не заважає бути їй однією з найбільш розвинутих країн Європейського Союзу. Те ж саме стосується і Великого Герцогства Люксембург, де разом із летцебурзькою мовою (мовою корінного етносу), в якості офіційних мов використовуються французька та німецька мови. Використовуючи історичний досвід щодо вирішення культурно-мовних проблем, таких багатоетнічних держав як Швейцарія, Франція, Бельгія, Люксембург, українська політична влада зможе не лише забезпечити гармонійний розвиток усіх етнічних меншин держави, але й зберегти культурні особливості українців, як титульного етносу.

Ключові терміни та поняття

Децентралізація — управлінська політична система, за якої частина функцій центральної влади переходить до місцевих органів самоврядування з метою оптимізації практичного вирішення питань загальнонаціональної ваги, а також реалізації регіоиально-локальних програм.

Еволюція — процес поступових змін, суть яких полягає в спрощенні або ускладненні розвитку чого-небудь або кого-небудь.

Ідеологія — система концептуально оформлених уявлень, ідей та поглядів на політичне життя, яке відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрій людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб'єктів політики.

Автономія — самоврядування певної частини держави, що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавним законом (Конституцією).

Валова продукція — показник, що характеризується розміром і напрямом виробництва продукції національної економіки, окремих промислових чи сільських підприємств у грошовому обчисленні.

Громадянське суспільство — суспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних якостей, яке, будучи незалежним від держави, спільно з нею формує розвинуті правові відносини, взаємодіє заради спільного блага.

Демократія — форма політичного та економічного устрою суспільства, заснована на визнанні народу основним джерелом влади; тип держави, яка декларує і втілює на практиці принципи народовладдя, права і свободи громадян, рівні можливості для діяльності різних політичних сил, контроль за діями органів влади.

Держава — базовий інститут політичної системи та політичної організації суспільства, що створюється для забезпечення життєдіяльності суспільства в цілому і здійснення політичної влади домінуючою частиною населення в соціальне неоднорідному суспільстві з метою збереження його цілісності, безпечного існування, задоволення загально соціальних потреб.

Питання для обговорення

1. Проаналізуйте духовно-культурний стан розвитку сучасного українського суспільства.

2. Які на вашу думку фактори сприяли утворенню незалежної Української держави?

3. Як Ви охарактеризуєте процес формування владних структур в Україні?

4. Дайте характеристику процесу становлення багатопартійності в Україні?

5. Визначте, які тенденції економічного розвитку притаманні Україні на сучасному етапі?

6. В чому полягає суть «релігійного відродження» в Україні та особливості сучасних процесів в цій галузі?

7. Визначте основні напрямки молодіжної політики в сучасній Україні.

8. Проаналізуйте перспективи входження України до сучасного освітянського простору?

9. Визначте позитивні та негативні тенденції євроінтеграційної політики в сучасній Україні.

10. Проаналізуйте роль використання європейського досвіду для розвитку соціально-економічної галузі в Україні?

Бібліографічний список

Основна література: 3, 6, 7, 8, 12, 16, 17, 18.

Додаткова література: 13, 14, 16, 18, 21, 23, 24, 36, 39, 45, 85, 96, 101.

4. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО виконання індивідуальнИХ завданЬ

Мета і завдання дисципліни “Історія України ” полягають уформуваннітакоїсистеми знань студентів про сучасні процеси та явища розвитку в українському суспільстві, пізнання яких допомогло би зрозуміти об’єктивну та цілісну історію України, яка відображає досвід минулого, без осмислення якого не можливо передбачити майбутнє. Науково-історичний підхід до історії передбачає вивчення різноманітних явищ суспільно-політичного, економічного та духовно-культурного життя у їх хронологічному розвитку, виявлення взаємозв’язку минулого, сьогодення й майбутнього.

Індивідуальні завдання, як форма організації навчального процесу, мають на меті поглиблення, узагальнення та закріплення знань, які студенти одержують в процесі навчання, а також застосування цих знань на практиці, розвиток творчих здібностей, актуалізацію мотивів як навчально-пізнавальної, так і наукової та інноваційної діяльності студентів. Адже, для того щоб знати, які ідеї, програми можуть бути реалізовані в українському суспільстві на сучасному етапі, необхідно добре вивчити накопичений суспільством досвід, ретельно зважити його й оцінити. Це особливо актуально сьогодні, коли ми живемо в часи протиборства різних ідеалів, течій, програм, й від того, яку з них молодь обере сьогодні, залежить наше майбутнє.

Консультативні заняття з індивідуальних завдань проводяться у позанавчальний час за окремим графіком.

Індивідуальні завдання виконуються студентами самостійно під керівництвом викладача.

Індивідуальні завдання повинні формувати уміння студентів індивідуально працювати над рекомендованим матеріалом, свідомо висловлювати і захищати власну точку зору, орієнтувати студентів на засвоєння та закріплення головного, суттєвого при вивченні тем програми, розвивати самостійне мислення, навички розумової праці. Індивідуальна робота студента є засобом оволодіння навчальним матеріалом самостійно у вільний від обов’язкових навчальних занять час.

Індивідуальне завдання забезпечує засвоєння предметних знань, навичок, умінь, формує певний енциклопедизм навчання, передбачає самостійне використання набутого, дає змогу реалізувати цілі вищої школи щодо підготовки ініціативних, активних, творчих фахівців.

Контроль за виконанням індивідуальних завдань здійснюється на індивідуальних заняттях.

Індивідуальне завдання необхідно оформити у вигляді презентації, тез доповіді чи наукової статті.

Результати індивідуальної роботи студентів перевіряються, оцінюються, можуть бути заслухані на наукових семінарах кафедри, загальноакадемічних студентських наукових конференціях, міжвузівських науково-практичних конференціях та засіданнях круглого столу тощо.