Внутрішня і зовнішня політика Української Центральної Ради

Перемога Лютневої революції 1917 р. призвела до краху самодер­жав­ства. У революційний вир була втягнута вся Росія, усі її регіони. При­родним було й те, що процеси, які розвивалися під впливом зречення Миколи ІІ від престолу, а також започатковані у Петрограді політичні зміни, захопили й Україну. Спалахнувши, революція в Україні за своїм характером була національно-демократичною, в своїй стратегічній меті органічно поєднувала завдання національного відродження і держа­во­творення із необхідністю соціальних зрушень в інтересах широких мас українства. Мета революції — забезпечити всі можливості для повно­кров­ного розвитку українського народу, для вільної та ефективної життєдіяльності кожного члена суспільства. Особливою прикметою рево­люції стало масове створення Рад робітничих і солдатських депутатів. Вони відразу ж заявили про свої претензії на владні функції в суспільстві.

Однак паралельно з Радами формувалися й органи влади, які пред­ставляли Тимчасовий уряд. На місцях було запроваджено інститут губернських комісарів та створено комітети об’єднаних громадських орга­нізацій. Так, з одного боку, зусиллями Тимчасового уряду, а з іншого — внаслідок зустрічного демократичного волевиявлення оформилась влад­на вертикаль, яка й прив’язувала Україну до новоутвореного владного організму.

Уже перші повідомлення про демократичні зрушення в центрі викли­кали в українському середовищі природний сплеск до бажання самим наблизити розв’язання назрілих проблем національного розвитку. І вже 3 березня 1917 р. з ініціативи Товариства Українських Поступовців (ТУП) у київському клубі "Родина" відбулися збори представників україн­ських організацій. У них взяли участь близько 100 осіб, і поряд із "старою гвардією" — тупівцями — на зборах були присутні представники політич­них, наукових, освітніх, кооперативних, студентських товариств. Саме тоді народилася ідея створення спеціальної організації для координації українського руху. Логічною була й пропозиція назвати її Українською Центральною Радою. В такій назві цілком узгоджувалось наголошення на особливих функціях, особливій ролі, яку належало виконувати ново­утво­реній інституції: центральна, з історичною, національною традицією (найвищі колективні представницькі українські органи здебільшого називалися радами). Пізніше, 7 березня, було сформовано президію Української Центральної Ради, обрано голів комісій при ній. Головою Ради став Михайло Сергійович Грушевський — найавторитетніший і найвпливовіший на той час український громадський діяч, видатний вчений-історик.

Заступниками голови були обрані Ф. Крижанівський — кооператор, згодом лідер Української трудової партії та Д. Дорошенко — тупівець. Това­­ришем голови став Д. Антонович (український соціал-демократ), писарем — С. Веселовський (український соціал-демократ), скарбни­ком — В. Коваль (кооператор, пізніше український трудовик).

Важливу роль у створені Центральної Ради, зміцненні її та визначені основних напрямків діяльності відіграли три провідні українські партії: Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шраг); Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш); Українська партія соціалістів-федералістів (С. Єфремов, А. Ніконовський).

Протягом березня – квітня 1917 р. відбулися з’їзди та конференції цих партій, на яких були визначені їх автономістсько-федералістські орієнтації.

На різних етапах існування та діяльності Центральної Ради до її складу входили представники й інших українських, російських партій, а також партій національних меншин.

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості Української Центральної Ради сприяло те, що вона обстоювала близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та попу­лярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демо­кратичний та всеохоплюючий принцип формування Центральної Ради, адже з самого початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального.

Таким чином, наслідками Лютневої революції 1917 р. для України були: посилення політичної боротьби; зростання ролі політичних партій; поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад та створення Української Центральної Ради, яка в своїй роботі надавала перевагу питанням національного розвитку.

Розвиток національно-демократичної революції. Перший і Другий Універсали Центральної Ради

За місяць революції український визвольний рух набув такого розмаху, що Українська Центральна Рада в своєму первинному складі не могла ефективно керувати ним. Все українське суспільство відчувало потребу в перетворенні Центральної Ради на авторитетніший і право­здат­нійший орган, аніж той, який було створено на початку березня 1917 р. переважно з представників київських громадських організацій. Водночас виникла потреба намітити принципову лінію національно-ви­звольної боротьби, неминучість якої ставала дедалі очевидною. Окрес­лені завдання і вирішив форум, який відбувся у Києві 6 – 8 квітня 1917 р.

На конгресі були представники від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій. Були пред­ставники Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограда. В літературі зустрічаються різні дані щодо чисельності делегатів — від 700 до 1500 чол. Очевидно, остання цифра включала в себе як повноважних делегатів, так і гостей.

Робота звелася до двох головних завдань: обговорення різно­манітних аспектів національно-територіальної автономії України і виборів нового складу Ради. Обидва завдання були вирішені. По-перше, деле­гати одностайно оголосили, що "тільки широка національно-терито­рі­альна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі живуть на українській землі..." По-друге, 8 квітня конгрес обрав новий склад Ради за попередньо розробленим модусом представництва. Загалом було обрано 118 осіб, у тому числі М. Грушевського — головою Центральної Ради і двох його заступників — В. Винниченка та С. Єфремова.

На конгресі висувалися вимоги розширити склад Ради й збільшити представництво окремих організацій. Українській Центральній Раді було надано право кооптувати нових членів, яким вона користувалася, включивши спочатку до свого складу обрані на всеукраїнських з’їздах Всеукраїнські Ради військових, селянських та робітничих депутатів, а потім великий загін представників національних меншин (202 дійсних членів і 51 кандидат). У серпні 1917 р. мандатна комісія шостих загаль­них зборів Української Центральної Ради зареєструвала 639 дійсних членів і 4 кандидати. На той час склад Ради становив вже 798 мандатів (але це — формально, фактично їх було менше).

Найчисельнішою у Раді була фракція українських есерів; українські соціал-демократи кількісно поступалися їй, але тривалий час (до січня 1918 р.) відігравали у Раді провідну роль.

Таким чином, Національний конгрес надав українському руху орга­нізаційних форм і виробив стратегічні завдання. Ставку було зроблено на еволюційні, легальні, правові, ненасильницькі форми й методи досягнення цілей, на глибокі компроміси практично з усіма політичними силами як в Україні, так і поза її межами. З самого початку своєї діяль­ності стратегія Центральної Ради визначалась політичними партіями, які ставили за мету домагання автономії в складі демократичної Росії. Ставлячи це завдання діячі Центральної Ради щиро вірили, що росій­ський уряд і справді буде проводити демократичну політику щодо інших народів, які входили до складу Росії. Тому в середині травня до Петро­града була направлена делегація в складі 10 чоловік на чолі з В. Вин­ниченком. Вона звернулася до голови Тимчасового уряду князя Львова з проханням, у якому ставилися питання про автономію України, про участь у міжнародній мирній конференції, про комісара України при Тимчасовому урядові, про українізацію військових частин, освіти тощо.

Але офіційний Петроград відкинув українські домагання. Він не міг дати ніяких гарантій щодо запровадження автономії України, бо в російський національний та політичний менталітет не вписувалась думка про можливість існування неєдиної і ділимої Росії. Не дійшовши порозу­міння з Тимчасовим урядом і Петроградською Радою робітничих і сол­датських депутатів, українська делегація наприкінці травня 1917 р. повер­нулась до Києва.

Переговори викликали хвилю обурення і протестів українського населення. Ситуація загострилась також у зв’язку з тим, що О. Керенсь­кий (на той час воєнний міністр), заборонив проведення у Києві Другого Всеукраїнського військового з’їзду.

28 травня у Києві відкрився Всеукраїнський селянський з’їзд. Про­відною інтонацією на засіданнях стали вимоги самочинного проголо­шення автономії. Висловлювались незадоволення й діями Центральної Ради, лунала критика в її адресу за нерішучість.

Категорична відмова Тимчасового уряду щодо автономії України, з одного боку, та натиск національно-визвольного руху — з другого — вплинули на позицію Центральної Ради.

10 червня 1917 р. на засіданні Комітету Української Центральної Ради було ухвалено й того ж дня на Другому Всеукраїнському військо­вому з’їзді оприлюднено історичний документ, який дістав назву Першого Універсалу Української Центральної Ради. В ньому знайшла втілення ідея ліберально-демократичного напрямку в українському національно-визвольному процесі, тобто лінія на "федералізм". Отже, Україна мала не поривати державних стосунків з Росією, а обмежитися лише правом національно-державної автономії: "Хай Україна буде вільною. Не одді­ляючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям."

15 червня 1917 р. Центральна Рада на закритому засіданні сфор­му­вала Генеральний Секретаріат — орган виконавчої влади. Головою Гене­­рального Секретаріату обрали В. Винниченка, Генераль­ним писа­рем — П. Христюка, Генеральними секретарями — С. Єфремова (згодом О. Шульгіна), Х. Барановського, С. Петлюру, Б. Мартоса, В. Садовського, І. Стешенка, М. Стасюка. Таким чином, Україна фактично отримала свій уряд.

За професійною належністю члени першого українського уряду були кооператорами, письменниками, вченими, журналістами, партій­­ними лідерами. На жаль, жодного професійного адміністратора серед них не було. Проголошення Універсалу, створення Генерального секре­таріату й активна підтримка цих актів широкими верствами населення та армії справило відповідне враження на Тимчасовий уряд і змусило його шукати виходу із становища. 29 червня до Києва прибули три міністри Тимчасового уряду — О. Керенський, М. Терещенко, І. Цере­телі. Внаслі­док складних переговорів було досягнуто компромісу. Він полягав у тому, що Тимчасовий уряд визнавав Українську Центральну Раду як легальне представництво українського народу з умовою, що до її складу ввійдуть представники національних меншин.

За Центральною Радою визнавалося право виробити національно-політичний статус України і підготувати проекти усіх законів, які будуть затверджені Установчими зборами Росії. Російські представники погоди­лися на затвердження Генерального Секретаріату як свого адміністра­тив­ного органу на території України. Всі закони і розпорядження загального характеру мали проводитися через Генеральний Секретаріат. Але в петроградському уряді за прийняття запропонованого делегацією рішення проголосували лише 10 чоловік, проти — 5. Це спричинило кризу в Тимчасовому уряді, і міністри-кадети вийшли з його складу. Члени Центральної Ради 3 липня отримали Постанову Тимчасового уряду про затвердження Генерального Секретаріату. Після її оголо­шення, згідно з попередньою домовленістю, 4 липня 1917 р. з’явився Другий Універсал, який багато в чому наслідував федералістську лінію попереднього, але водночас вносив корективи у стратегію дій україн­ського руху: "...з задоволенням сприймаємо заклик правительства до єдності й сповіщаємо всіх громадян України, що вибрана українським народом через його революційні організації Центральна Рада незабаром буде доповнена на справедливих основах представниками інших народностей, які живуть на Україні...".

Погоджувалась Центральна Рада і на певний компроміс: "Ми рішуче відкидаємо спроби самочинного здійснювання автономії України до Всеросійських Установчих зборів".

Універсал містив також важливі положення стосовно самовря­ду­вання краю, вдосконалення Генерального Секретаріату та формування національних частин українського війська. Українська громадськість сприйняла Другий Універсал як ще один крок до омріяної автономії, хоч у ньому УЦР вимушена була відмовитися від спроб "самочинного здійсню­вання автономії України". Історики по-різному оцінювали цей документ. Одні наголошували, що це у порівнянні з Першим Універсалом був крок назад. Цікаві, на наш погляд міркування Д. Дорошенка. Не заперечуючи радикалізму положень Першого Універсалу і явної поміркованості Дру­гого, він звернув увагу на те, що Перший Універсал був швидше декла­рацією намірів, на які не було згоди уряду, а Другий Універсал став утіленням реальної, конкретної домовленості з легітимною владою. З цього погляду практичний процес державотворення був просунутий упе­ред майже в абсолютній відповідності з концепцією української рево­люції. Після досягнення угоди з Тимчасовим урядом Українська Цент­раль­на Рада почала втілювати здобуті права. Насамперед вона порозу­мілася з неукраїнською революційною демократією. 11 липня пред­ставники національних меншин взяли участь у роботі Малої Ради. Після дебатів було вирішено, що останні становитимуть 30% від загальної кіль­кості членів УЦР. Поповнення Ради відбувалися через представництво окремих національних партій та громадських організацій.

15 липня 1917 р. В. Винниченко у супроводі Х. Барановького та М. Рафеса виїхав до Петрограда для затвердження складу Генераль­ного секретаріату Тимчасовим урядом, як того вимагала досягнута в Києві угода. Українською Центральною Радою був підготовлений також Статут вищого управління України, який в остаточному варіанті було названо Статутом Генерального секретаріату.

Однак Тимчасовий уряд після розгляду відкинув цей Статут, не затвердивши його, і замінив його на "Тимчасову інструкцію для Гене­раль­ного Секретаріату тимчасового Правительства на Україні".

Згідно з цією "Інструкцією", повноваження Генерального Секрета­ріату поширювались лише на 5 із 9 губерній України. "Інструкція" також не визнавала законодавчих прав Центральної Ради. З 14 членів Генерального Секретаріату були затверджені 9.

У питанні про прийняття чи неприйняття "Інструкціі" склалася патова ситуація Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти "Інструкції", а Тимчасовий уряд був не в змозі реалі­зу­вати її положення на практиці. Конструктивної співпраці між Тимчасовим урядом і Генеральним Секретаріатом (за винятком спільної боротьби із заколотом генерала Корнілова), по суті, не було. У діях лідерів Цент­ральної Ради виявлялася ідейна обмеженість молодих і недосвідчених українських політиків, вік більшості з яких коливався у межах від 20 до 30 років. Особливо промовистим у цьому відношенні було їхнє ставлення до військових. Улітку 1917 р. близько 300 тисяч українських солдатів стихійно реорганізувалися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді. В цій ситуаціїї генерал П. Скоропадський надав у розпорядження Центральної Ради українізований корпус із 40 тисяч бійців, прекрасно дисциплінованих і споряджених порівняно з дезор­ганізованими російськими військами. Але його жест було відкинуто: ідеологи Центральної Ради доводили, що революція усувала необхід­ність регулярної армії, крім того, вони твердили, що не можна довіряти багатому землевласникові Скоропадському.

1 вересня 1917 р. у Києві відбувся "з’їзд народів". Так Центральна Ра­да намагалась використати політичний момент для згуртування наро­дів на­вко­ло проблеми демократичної федерації. У прийнятих резолюціях "Про фе­деративний лад республіки", "Про національно-персональну авто­номію", "Про Установчі збори" втілились принципи федеративного устрою держави.

До осені 1917 р. в Росії у боротьбі за владу відбулася поляризація політичних сил. В активну політичну боротьбу вступили більшовики, соціальною базою яких було, головним чином, робітництво. Тому що центральний уряд зволікав із наданням відповідних повноважень Генеральному Секретаріатові, то в жовтні, внаслідок заяви Центральної Ради про проведення Українських Установчих зборів, між ними спалах­нув новий конфлікт. Петроградський уряд розцінив намір Центральної Ради як спробу підірвати державну владу. Але Жовтневе повстання більшовиків відкрило нову сторінку в історії революції. Таким чином, відставання українського проводу від революційних настроїв мас логічно випливало з тогочасних уявлень лідерів Центральної Ради про мож­ливість досягнення головної мети — запровадження національно-тери­торіальної автономії України шляхом кабінетної домовленості з Тимча­совим урядом. Але з боку самого Тимчасового уряду бажання порозу­мітися з Центральною Радою не спостерігалося.