Польсько-українська конфронтація 4 страница
Взагалі, початок 60-х pp. обіцяв буйний розквіт української культури. Міністерство народної освіти готується видавати навчальні та шкільні посібники українською мовою як мовою викладання. Духовенство цією мовою виголошує проповіді; створюється українська література. Навіть місцева адміністрація, в районі Київського генерал-губернаторства, іноді вдається до спілкування з місцевим населенням їхньою мовою.
Але польське повстання, з викликаною ним реакцією, кладе всьому кінець. Уряд, керований злим генієм Катковим, почав вбачати в українському русі польську інтригу. З 1863 р. починаються жорстокі утиски української мови та літератури. Забороняються підручники і взагалі народні книги, переклади книг церковних — усе, крім творів художньої літератури. З 1873 р. настає коротке послаблення суворостей. Але вже в 1876 р. з'являється закон, за яким остаточно й на тривалий час для української мови встановлюється для українського слова нестерпне становище, в якому вона перебувала останнім часом, а почасти перебуває й досі. Законом 1876 р. забороняється видання в самій державі оригінальних творів та перекладів, за винятком історичних документів і творів красного письменства, та й то з дозволу Головного управління в справах преси. Закон тлумачився так широко, що не дозволялися перекладні видання красного письменства, не дозволялися дитячі книги, навіть белетристика, не дозволялися періодичні видання будь-якого виду, змісту й спрямування.
Закон убивав українську літературу, але він не міг убити думки. Думка зріла й розвивалася незалежно від її проявів у місцевій літературі. Старе українофільство зникло. Натомість з'явилися різноманітні течії національної української самосвідомості. На створення цих течій впливала як загальноросійська, так і європейська філософська, політична й соціальна думка. Немає українофілів, а є українці різних напрямів, од консервативних до радикально-соціалістичних, з усіма відтінками, об'єднані лише спільною любов'ю до батьківщини і прагненням до її культурної самостійності. Останнім часом з'явилася можливість цим напрямам і відтінкам організовуватися в політичні партії. Водночас українське слово утверджується в періодичній пресі. Періодичні видання українською мовою починають з'являтися одне за одним і, звичайно, їх кількість зростатиме разом з ростом політичної свободи й національної самосвідомості.
Звичайно, на зростанні української національної самосвідомості позначалося й те, що вона одержувала підтримку з Галичини, бодай навіть і суто моральну. Там завдяки умовам життя конституційної держави українське друковане й усне слово користувалося свободою, й галицько-руська література 28 стала представницею національної думки для всієї української території.
Галичина відійшла до Австрії в 1772 р. за першим поділом Польщі. Австрія застала галицьких русинів у стані цілковитого пригноблення. Селянство перебувало в тяжкому кріпосному рабстві; руське міщанство було нечисленне й безправне. Православ'я в Галичині перейняло уніатський обряд, і тому вище духовенство, із ченців базиліанів, мало більше спільного з католицизмом, ніж з православ'ям; а нижче духовенство, бідне й темне, майже не відрізнялося від своєї убогої кріпосної пастви. Здавалося, що руська народність Галичини, затиснута лабетами економічної, культурної та правової залежності, безповоротно приречена на загибель. Але вона не загинула.
Австрія хотіла підтримати галицьких русинів на противагу полякам, ворожих їй. Ліберальні реформи Иосифа II внесли в становище русинського населення важливі зміни 29. Тягар кріпацької залежності було послаблено. Завдяки продажу церковного майна створився освітницький фонд, який мав слугувати також і православному населенню. На кошти цього фонду було засновано руську семінарію у Львові, створено сільські школи при церквах, видрукувано для цих шкіл підручники. Але національне самоусвідомлення галичан було таке слабке, що вони не зуміли скористатися з законів, які надавали свободу місцевій мові. Представники галицького суспільства вважали мову власного народу простонародною, не гідною того, щоб нею могла користуватися культурна людина; мовою ж церковних книг та богослужіння не можна було ні розмовляти, ні писати.
Таким чином, незважаючи на надану законами свободу, галичани користувалися польською мовою, в якій вони вбачали єдину, їм доступну мову, яка здатна бути проводирем культури 30. І це в той час, коли на Лівобережній та Слобідській Україні вже поширювалися твори Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки, які досить переконливо довели, що мова України, а отже, й Галицької Русі, може бути мовою літературною. Головною причиною відсталості, виявленої галицьким суспільством, було, звичайно, те, що представником галицького культурного класу було майже виключно духовенство. А духовенство всюди є тим середовищем, яке погано сприймає нове.
Але дух часу робить свою одвічну справу. Думки про народність та її значення починають проникати і в мало сприйнятливе галицьке суспільство. В Галичині з'являються й літературні твори українців з Росії. Робляться спроби скористатися народною галицько-руською (українською) мовою для церковної проповіді. В 1837 р. виходить альманах «Дністрова Русалка», збірник творів галицького гуртка, на чолі якого стояв Маркіян Шашкевич.
Слідом за цією першою ластівкою з'явилися інші твори місцевою мовою — літературні й наукові, з етнографії, з граматики. Одначе цей рух попервах не мав великого розмаху. Не можна було відразу позбутися впливу того факту, що носієм народності була хлопська маса, неповноправна, а отже, суспільно зневажена. Духовенство продовжувало розмовляти й писати по-польськи, самі церковні книги друкувалися латинським шрифтом. Важливий поворот до народності приніс 1848 рік, що докорінно змінив становище селянства.
Хвиля революційного руху охопила Австрію; повстала Угорщина, повстали слов'янські народності імперії на чолі з чехами — ідея слов'янського відродження дала свої плоди. Уряд поспішив назустріч народним вимогам. Особливо застережливим був він до галицьких русинів, бо розраховував на їхню допомогу в приборканні поляків. Скасовано було кріпосне право в його останніх залишках; надано конституцію; поновлено Львівський університет з місцевою мовою на кількох кафедрах; місцева мова стає мовою середніх і нижчих навчальних закладів усюди, де переважало руське населення.
Усе це дуже обурювало поляків. Вони вважали започаткований рух вигадкою русинів, які змовилися з урядом — на зло їм, панам краю. На їх думку, русинська народність якщо и існувала колись, то давно зникла, а русинська мова є говіркою польської мови. Але тим часом галичани скористалися наданою конституцією свободою зборів та спілок з метою зміцнення й розвитку національної самосвідомості. Виникли просвітницькі товариства й заклади з місцевим національним характером, з'явилася газета «Галицька Зоря» галицько-руською мовою, втім, поки що дуже далекою від безпосередньої краси народної мови. Ця газета роз'яснювала народові його нові конституційні права, особливо звертаючи увагу на аграрне питання: галицький люд одержав орну землю, але дуже несприятливо було поставлене питання про сервітути (права користування спільними угіддями). Одне слово, галицьке суспільство в цей важливий історичний момент виявило правильний інстинкт, поєднавши справу відродження народності з інтересами народної маси, з демократичними принципами. Водночас з'ясувалося, яким слабким іще був політичний розвиток суспільства. Коли настала смуга реакції, галичани не змогли зайняти через зміну умов правильну позицію. Вони підтримували уряд у його реакційних заходах, тратили час і сили на взаємну боротьбу через дріб'язкові незгоди.
А тим часом висунулася так звана «староросійська» партія, яка деякий час мала чималий вплив, який не втратила остаточно й досі. Ця партія гадає, що розвиток галицької народності можливий тільки за сприяння Росії, через засвоєння російської культури і російської мови. Проте не так-то легко засвоїти мову іншої, хоча й близької та спорідненої людності, культури, що зросла на іншому історичному грунті. Замість живої російської мови виходило якесь штучне «язичіє» (за глузливим висловом супротивників), яке можна було застосувати для написання урочистих од у дусі Ломоносова. Ніяке живе почуття чи жива думка не передавалися цією дерев'яною «твердою язицією», якою люди не могли писати, бо не думали нею. Старо-російська партія постійно одержувала підтримку з Росії не тільки моральну, а й матеріальну, грошову; російський уряд був зацікавлений в «обрусінні» галичан. Завдяки цій підтримці російська літературна мова галицьких друкованих органів почала поліпшуватися. Але вона все-таки не встигла стати мовою життя, а в майбутньому це вже буде абсолютно неможливо: в Галичині на народній основі встигла тим часом утвердитися своя літературна мова.
З 60-х pp., з часу невдач в Італії, Австрія знову стала на шлях лібералізму. Хвиля літературного руху з України докотилася й до Галичини. Особливе значення мало знайомство з поезією Шевченка. Місцеві українофіли, або народовці, вийшли зі свого стану животіння. З'явилося декілька літературних органів народницького спрямування — «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка» та ін. Спочатку цей напрям був поверховий, здебільшого наголошувалося на зовнішньому боці української історії та побуту, але поступово він набував глибшого характеру. Дедалі посилюється прагнення об'єднати вияви національної самосвідомості з реальними інтересами народних мас. Життя конституційної держави відкривало шлях для практичної діяльності на користь народу. Виникло просвітницьке товариство «Просвіта». Воно ставило своїм завданням: випуск популярних і дешевих книжок для народу з усіх галузей знань, відкриття сільських читалень та бібліотек. Окрім того, скрізь організовуються товариства тверезості, допоміжні каси, споживацькі товариства тощо. Таким чином народовці, розвиваючи літературну мову на місцевій народній основі, водночас ставали справжніми керівниками народу в усіх сферах культурного й політичного життя.
У 1873 р. в Галичині вперше скликали народне віче; відтоді селянство почало брати участь у загальному духовному житті народності. Поряд з цим фактом важливого суспільного значення мав місце інший, який також справив сильний вплив на подальший культурний розвиток галицького життя. Маємо на увазі появу в Галичині М. П. Драгоманова, а також його діяльність.
Появу Драгоманова в Галичині не можна вважати просто випадковістю. Вона була природним наслідком того, що через тяжкі обмеження законів та адміністративні утиски в російській Україні став неможливий подальший розвиток української культури. Тепер українські літературні сили спрямовувалися на роботу в галицькій літературі; з України в Галичину на підтримку галицької культури, здебільшого літературних і наукових заходів українською мовою, почали постійно надходити грошові кошти.
На чолі літературно-наукових сил, котрі перенесли свою діяльність з України в Галичину, стояв Михайло Петрович Драгоманов. Професор Київського університету, він емігрував з Росії, щоб під захистом політичної свободи працювати для розвою української самосвідомості.
Діяльність Драгоманова та його послідовників не просто розширювала й посилювала галицько-руську суспільну думку. Вона започаткувала собою справжній перелом у розвитку цієї думки. Драгоманов з його широким науково-філософським світоглядом вніс новий, освіжаючий струмінь у духовну атмосферу галицького суспільства. До нього ця атмосфера через сильний вплив духовенства, яке підтримувало всілякі традиції та устої щодо мислення і життя, була досить задушливою. Критицизм, тобто вимога погоджувати своє ставлення до світу з висновками сучасної позитивної науки, — все, що так посилено поширював Драгоманов, — дуже бентежив і настроював проти себе одну частину галицького суспільства і викликав до себе палкі симпатії іншої, переважно молоді. Під впливом Драгоманова склалася нова течія в галицькій суспільній думці — радикальна, біля якої сформувалася й нова політична партія — теж радикальна. Новий напрямок висунув і нових діячів; між ними перше місце за особистими достоїнствами, талановитістю і впливом належить Іванові Франку. Взагалі, треба сказати, що відродження галицько-руської народності з того пригнобленого становища, в якому її застало XIX століття, до гідного й повноправного національного існування досягло величезних успіхів, особливо останні тридцять років, починаючи з 1873 р. Перед нами такі значні факти. Зараз у Галичині місцевою мовою видається до двадцяти газет і журналів. У Львівському університеті є вісім кафедр, де мовою викладання є та само мова, є чотири руських гімназії — вже не кажучи про сільські школи, де люд навчається, звичайно, своєю рідною мовою. Особливе значення для будучини галицько-руської народності має заклад, відомий під назвою «Наукове товариство ім. Шевченка». Його було засновано 1873 р. на кошти, що надійшли з російської України. Товариство почало інтенсивно розвиватися з 1892 р. Його розвій пов'язують з іменем М. С. Грушевського, київського історика, який переніс свою діяльність з України в Галичину. Товариство розділилося на три секції: філологічну, філософсько-історичну та медич-но-природничо-математичну з підрозділами у вигляді наукових комісій. Майже кожна із секцій та комісій видає свій спеціальний друкований орган. Записки Товариства ім. Шевченка, спочатку спільний орган усього закладу, спеціалізувалися згодом на питаннях української археології, історії, мови й історії літератури. Цих Записок вийшло вже 60 томів. При Товаристві ще видається «Літературно-науковий вісник» — щомісячний журнал, який не поступається перед аналогічними виданнями інших культурних країн. Можна сподіватися, що в недалекому майбутньому Товариство ім. Шевченка стане галицько-руською Академією наук, а поряд із Львівським університетом, з його небагатьма українськими кафедрами, з'явиться університет з викладанням українською мовою, як цього домагається галицьке суспільство.
Українська народність за межами Росії живе, окрім Галичини, ще на Буковині та в Угорщині. Буковина — австрійська провінція, що управляється своїм обласним сеймом у Чернівцях. Буковинські русини відокремилися від галицьких з XV століття, коли Буковина ввійшла до складу Молдавії і разом з нею перейшла під владу Туреччини. Таким чином вона зберегла деякі старовинні особливості і, між іншим, православний обряд. Загарбана під час турецької війни в XVII ст. російськими військами, вона була подарована Катериною II Австрії. Тепер буковинцям треба обстоювати свою національність од німців, мова яких є офіційною мовою області, та від румунів.
Пробудження національної самосвідомості серед буковинських русинів пов'язується з талановитою особистістю буковинського горця Федьковича (1834 — 1887). Федькович, незважаючи на свою безперечну поетичну оригінальність та обдарування, прийшов до свого світовідчуття не самостійно, а під впливом Шевченка. Його вірші та повісті тривалий час високо оцінювалися в Галичині та Україні, але не на батьківщині — таким низьким був стан культурної думки на Буковині. Та вплив живого и талановитого слова встиг-таки пробудити русинську народність Буковини до усвідомленого існування. В 1870 р. з'являється перша газета «Зоря буковинська». Нині духовний рух на Буковині йде пліч-о-пліч з галицьким рухом. Гірші справи щодо відродження русинської національності були в Угорщині, хоча чисельністю вона й переважає Буковину. Коли і як тут опинилося руське плем'я — зовсім невідомо. Русини Угорщини прийняли уніатський обряд, і весь їх національний інтерес зосереджується на питаннях своєї віри та обряду. Єдина культурна група тут — духовенство, але й воно перебуває на дуже низькому рівні освіченості. Причини жалюгідного становища русинської народності в Угорщині, з одного боку, в її відірваності від племені, з другого — в насильницькому характері мадярської національності, серед якої вона опинилася. 1848 р. з його широким визвольним характером був поворотним пунктом в історії Угорської Русі. Він приніс скасування кріпосного права і безпосереднє знайомство з росіянами: відомо, що російські війська приборкували угорську революцію. До всього цього долучився і вплив сусідньої Галичини. Але із галицьких напрямів тільки один знайшов тут співчуття: це — «староросійський». Угорські русини твердо стояли на тому, аби прилучитися до мови і духовної культури, виплеканих російською державністю. Звичайно, російська мова не могла бути цілком опанована угорськими русинами, а чужою мовою неможливо створити літературу, виявити творчість. Нарешті, й самі місцеві діячі зрозуміли, що їхня справа безнадійна, й облишили її. Почалася посилена мадяризація. Але народ залишався все-таки зі своєю рідною мовою, повністю ізольований від будь-якої освіти. Нарешті й мадярський уряд зрозумів, що необхідна бодай якась доза освіти для того, щоб боротися з народним зубожінням; освіта ж може успішно прививатися лише за допомогою рідної мови. І от сам уряд почав видавати підручники і газету для народних учителів місцевою мовою. Останнім десятиліттям помічається, під впливом Галичини, певний поворот до народництва. Тяжке економічне становище руського народу, як у Галичині, так і в Угорщині, змушує його щороку шукати щастя за океаном. Таким чином зараз можна знайти в Америці такі куточки, де чути українську мову й де видаються українські книги та газети.
Поява на світ роботи з історії українського народу до останнього часу зустрічала перепони з боку цензури. Протягом усієї другої половини XIX століття не вийшло жодної систематизованої праці з цього предмета, ніякого цілісного огляду. Тільки останнім часом завдяки визвольному рухові помічається поворот на краще.
Але розробка питань української історії, хоча й уповільнена зовнішніми перепонами, не припинялася. Основна заслуга тут належить київській школі істориків та її творцеві Володимирові Боніфатійовичу Антоновичу. Ця видатна людина майже протягом півстоліття керувала як науковою розробкою питань південноруської історії, так і напрямом громадської думки інтелігентних українців, проводила те й інше майстерною рукою через підводне каміння та мілини, котрими так щедро був усіяний шлях українського національного відродження.
Курс лекцій - ще