Лекція 10. Джерела та принципи права.

Правоутворення ~ це відносно тривалий процес форму­вання юридичних норм, що починається з визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їхнього правового регулювання, формального закріплення і державного захисту юридичних приписів.

Під правотворчістю розуміють організаційно врегульовану, особливу форму діяльності держави або безпосередньо народу, внаслідок якої потреби суспільного розвитку й вимоги справедливості набувають правової форми, що знаходить свій вияв у певному джерелі права (нормативному акті, прецеденті, звичаї тощо).

Для етапів правозакріплення і правотворчості, як особливих форм діяльності компетентних державних органів, уповнова­жених громадських організацій або всього народу по встанов­ленню, зміні чи скасуванню юридичних норм, створенню та роз­витку системи права, характерні певні ознаки. Правозакріплення і правотворчість:

а) є монополією держави, яка в особливих випадках може делегувати ці повноваження громадським організаціям або іншим суб'єктам права, вона також може здійснюватися безпо­середньо громадянами держави на референдумі;

б) має організаційну спрямованість, кожний правотворчий орган санкціонує або видає нормативні акти згідно зі своєю компетенцією;

в) здебільшого відображається у формулюванні правових норм. Це становить її основну функцію, оскільки зміна, скасу­вання норм права і кодифікація правового матеріалу є лише її допоміжними функціями;

г) чітко регламентується нормативними приписами, що зу­мовлено принципом законності, необхідністю суворого дотри­мання кожним правотворчим органом своєї компетенції, з метою запобігання можливим юридичним колізіям, суперечностям та дублюванню норм права в законодавстві.

Постійне удосконалення законодавства, обумовлене законо­мірним розвитком сучасної держави, є необхідною умовою все­бічного врахування в нормативних актах потреб суспільного розвитку, поєднання інтересів окремих прошарків суспільства та індивідів.

Поняття “принцип” у перекладі з латинської мови означає “початок”, “першооснова”, “первинність”. З давніх давен прин­цип вважався підвалиною, фундаментом будь-якої соціальної си­стеми (в тому числі правової), вимоги якого поширювалися на всі явища, що належали до цієї системи. Принципи не формулюють конкретних прав і обов'язків і не завжди забезпечені конкретни­ми законодавчими санкціями, однак від того, на яких принципах заснований правовий порядок, можна значною мірою судити про характер самої держави (демократична, тоталітарна тощо).

Провідна роль принципів забезпечується прямим чи непря­мим їхнім закріпленням у нормах права. Ті засади, що не за­кріплені у правових приписах, можуть вважатися лише ідеями права, і належать вони до сфери правосвідомості, їх іноді назива­ють “правовими принципами”, що передують створенню системи права. У свою чергу, принципи права можуть бути прямо сформу­льовані в законодавстві або ж випливати з його загального смис­лу. При цьому вони стають орієнтиром правотворчої і правозастосовчої діяльності органів держави.

Значення принципів у праві обумовлюється тим, що вони:

мають властивість вищої імперативності, універсальності, загальнозначущості, їм притаманні стійкість і стабільність протя­гом невизначено тривалого часу;

спрямовують розвиток і функціонування всієї правової системи;

зумовлюють напрями правотворчої, правозастосовчої та іншої юридичної діяльності;

виступають найважливішим критерієм законності дій грома­дян, посадових осіб та інших суб'єктів права;

сприяють подоланню прогалин у праві;

впливають на рівень правосвідомості в суспільстві.

Принципи права можна класифікувати за такими підставами:

а) за формою нормативного вираження (тобто за характером нормативного джерела, в якому вони закріплені);

б) за сферою дії (в одній чи в кількох галузях, праві в цілому);

в) за змістом.

За формою нормативного вираження принципи можна роз­поділити на такі, що закріплені в міжнародних та внутрішньодер­жавних деклараціях, конституціях і в поточному законодавстві. За сферою дії вирізняють загальноправові, міжгалузеві, галузеві та принципи правових інститутів. За змістом бувають загально-соціальні (економічні, політичні та ін.) і спеціально-юридичні принципи.

Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права безпосеред­ньо визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (політич­ним, економічним, соціальним, моральним тощо) і повинні висту­пати універсальним критерієм становлення національних право­вих систем. Вони закріплені в міжнародних правових документах і частково у внутрішньому законодавстві окремих держав.

До них належать принципи гуманізму, демократизму, справедливості, свободи, рівноправності та інші, тобто ті, без яких право не може функ­ціонувати. Загальноправові принципи, характерні для права в цілому, визначають якісні особливості всіх правових норм національної правової системи незалежно від специфіки регульованих ними суспільних відносин. Вони діють у всіх галузях права, через що їх називають загальними (за обсягом), або основними. До них нале­жать: єдність прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин, гарантованість прав і свобод громадян, принцип відповідальності за вину, принцип законності, поєднання стабільності і динамізму та деякі інші.

Міжгалузевими називаються принципи, що діють відразу 6 кількох галузях права. Більшість принципів мають міжгалузевий характер, бо більш-менш одноманітно виражені в нормах кількох галузей. До них належать принципи судоустрою, судочинства (цивільного, господарського, кримінального) і правового стану осіб, які беруть участь у процесі. Це, зокрема, такі:

незалежність суддів і підкорення їх тільки законам;

здійснення правосуддя тільки судом;

рівність прав учасників судового розгляду;

всебічність, повнота й об'єктивність з'ясування обставин справи;

ніхто не може бути суддею у власній справі;

усність, безпосередність, безперервність, гласність процесу;

національна мова судочинства;

доступність судового захисту та багато інших.

Галузеві принципи підкреслюють особливості конкретної галузі права і нарівні з предметом і методом сприяють індивіду­алізації галузі як самостійної 6 загальній системі права.

Принципи правових інститутів діють у межах однорідних суспільних відносин, що регулюються нормами окремого інсти­туту.

ТЕМА 9. НОРМА ПРАВА.

План:

1. Норми права. (лекція 11)

2. Поняття, ознаки і види соціальних норм. Норми-звичаї і норми права. Корпоративні норми і норми права. (самостійна робота)

3. Структура норми права. (лекція 12)

4. Норма-розпорядження. (самостійна робота)

Лекція 11. Норми права.

Норма права — це соціальна обумовлене, спрямоване на регу­лювання суспільних відносин обов' язкове для виконання правило поведінки, яке схвалюється або встановлюється державою і у своїй реалізації забезпечується рівнем свідомості виконавців, організаційною та виховною роботою і можливістю застосу­вання державного примусу в разі порушення його вимог. Вона не­розривно пов'язана з сутністю права, оскільки є первинним еле­ментом його структури, безпосереднім втіленням такої його озна­ки, як нормативність.

Ознаки норм права тісно пов'язані з суттєвими ознаками пра­ва як суспільного явища. Так, норма права завжди є правилом по­ведінки людей і їх організацій; в існуванні норм знаходить свій конкретний вияв нормативність права.

Норма права має регулятивний характер, є мірою, еталоном (зразком), масштабом можливої або належної, дозволеної або за­бороненої поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин; є правовим критерієм при оцінці поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин щодо її правомірності чи неправомірності, законності чи незаконності; моделює стан суспільних відносин, їхні особливості, об'єктний і суб'єктний склад; містить інформа­цію про поняття і ознаки правових явищ, межі, методи і принципи правового регулювання. Шкідлива, небажана для суспільства по­ведінка також може відбиватися в нормах права, але не сама по собі, а на рівні встановлення юридичної відповідальності за неї.

Норма права має загальнообов'язковий характер. Внутрішній аспект загальнообов'язковості полягає в тому, що особа, усвідом­люючи типовість, поширеність, практичну доцільність певних правил, дотримується їх у своїй поведінці. При наявності високо­го рівня правової свідомості й правової культури це прагнення стає внутрішнім переконанням, спонукальною силою поведінки учасників суспільних відносин. Зовнішній аспект загальнообо­в'язковості обумовлюється такими факторами впливу на психіку особи, як стимулювання, переконання та примус; способи забез­печення обов'язковості приписів у цьому разі виходять від су­спільства та держави.

Норма права являє собою втілення єдності форми і змісту в праві. Здебільшого вона є формально визначеним правилом по­ведінки, первинною клітиною права. Формально визначена норма завжди являє собою нормативний припис, який набуває свого ви­разу в тексті нормативно-правового акта у вигляді статті чи час­тини статті або ж у формі іншого джерела права. Саме через його формальну визначеність правило повною мірою набуває значен­ня юридичної норми.

Держава покликана забезпечувати та охороняти права і сво­боди людини і громадянина, виконання закріплених у нормах обов'язків, отже, нормі права притаманний примусовий харак­тер. Це, однак, не означає, що норми права реалізуються тільки за допомогою примусу. Виконання норм права гарантується: свідомістю людини, якщо їх зміст відповідає її моральним уста­новкам; ефективним правовим вихованням; проведенням певних організаційних і превентивних заходів. Водночас без примусу не може бути повної гарантії реалізації норм права. У разі невико­нання чи неналежного виконання припису норми права може на­стати юридична відповідальність.

Нормі права властива соціальна, економічна і культурна обу­мовленість. Зміст норми права повинен містити нормативні еле­менти суспільних відносин — тільки за цієї умови вона буде ефек­тивним регулятором. Крім цього, норми права призначені для врегулювання суспільних відносин, що тільки формуються, по­винні враховувати тенденції розвитку цих відносин. Це робить норми права соціальне виправданими, вони тоді сприймаються свідомістю людей як справедливі, тобто “природні”. Норма пра­ва має також відповідати принципам гуманізму, демократії, непо­рушності основних прав і свобод людини.

Разом з тим нормам права притаманні юридичні ознаки, які розкривають їх як відносно самостійне правовове явище.

Норми права в цьому аспекті слід розглядати як першоклітину, первинний елемент системи права. Це, однак, не означає, що нормам права притаманне все те, що властиве праву в цілому. Відмінність між ними полягає як в обсязі регулювання суспільних відносин, так і у відповідності потребам суспільного розвитку, культурному рівню суспільства. Так, право в цілому завжди відповідає цим потребам, відбиває панівні в певний проміжок ча­су суспільні уявлення про справедливість, міру свободи й рівності, тоді як окремі чинні норми, що набули формальної

визначенності, можуть бути застарілими, такими, що гальмують розвиток суспільних відносин.

Формально визначена норма права є владним приписом, який формулюється державою від імені всього суспільства. Незалеж­но від того, яку правову установку вона містить (уповноваження, веління, дозвіл, заборону тощо), ця норма завжди являє собою владний припис щодо поведінки чи діяльності суб'єктів суспіль­них відносин.

Норма права завжди має загальний характер, її дія поши­рюється на необмежене коло осіб (наприклад, “Усі люди е вільні і рівні у своїй гідності та правах”, ст. 21 Конституції України). Вона характеризується багаторазовістю використання (її дія не вичерпується застосуванням щодо конкретної життєвої ситуації конкретними суб'єктами суспільних відносин). Для дії норми права характерна, як правило, довготривалість. Це означає, що норма права може діяти протягом точно визначеного (напри­клад, норми закону про бюджет) або невизначеного часу. В ос­танньому випадку правило, що становить її зміст, втрачає юри­дичну силу здебільшого внаслідок скасування її державним ор­ганом. Окремі норми права через свій граничне загальний характер потребують конкретизації як умови їх реалізації (на­приклад, конституційна норма щодо права громадян на об'єднання в політичні партії, згідно з ч. 1 ст. 36, є чинною, але здатна повною мірою регулювати відповідні суспільні відносини лише після своєї конкретизації в нормах закону про політичні партії). Свою закінчену текстову форму норма права набуває в нормативному приписі.

Одним з дискусійних питань теорії держави і права є питання щодо визначення структури норми права. Окремі автори тра­диційно вирізняють у ній три структурні елементи, тоді як інші — дві: гіпотезу і диспозицію або диспозицію і санкцію. Нормою — класичним приписом про модель поведінки — можна назвати тільки таку норму права, яка містить класичну композицію нормативного матеріалу: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Саме таке приписання може забезпечити державно-владне, юридичне регулювання суспільних відносин.

Норма права як класичний припис про модель поведінки завжди є показником взаємообумовленої поведінки сторін право­вих відносин. Тобто цей припис має представницько-зобов'язаль­ний характер, оскільки одній стороні (учаснику) воно надає права, а на другу покладає юридичні обов'язки або ж передбачає на­явність прав і обов'язків для обох сторін.

Воно також вказує на в й д поведінки, тобто на те, що можна або необхідно робити (якісна характеристика), і на її міру (кількісна характеристика). Отже, в такому приписані поєд­нується якісна і кількісна характеристика поведінки.

Як класичний припис норма права може вбирати в себе всі ос­новні способи впливу на поведінку суб'єктів суспільних відносин, тобто дозвіл, веління, заборону. Така норма права акумулює всі основні властивості права, тобто нормативність, формальну визна­ченість, системність, відображення міри соціальної свободи і рівності, загальнообов'язковість.

Таким чином, норма права як класичний припис про модель поведінки є не чим іншим, як логічною нормою, тобто виявленим логічним шляхом загальним правилом поведінки, що втілює ор­ганічні зв'язки між нормативними приписами і має всі власти­вості, які характеризують його як державно-владний регулятор суспільних відносин.

1.У реальному житті всю багатоманітність суспільних відносин врегулювати правом неможливо і робити цього не слід. Упоряд­кування поведінки людей здійснюється за допомогою різних пра­вил, які є еталоном, моделлю, взірцем такої поведінки — соціаль­них норм. До соціальних норм, крім правових, належать звичаї, моральні, групові (корпоративні), релігійні, а також деякі інші норми. При цьому немає жодної галузі соціального життя, в якій діє тільки якась одна група соціальних норм.

До загальних рис соціальних норм належать:

об'єктивна обумовленість правил поведінки, необхідність са­морегулювання суспільних систем, забезпечення стабільності і порядку, що виникають у процесі історичного розвитку суспіль­ства з метою регламентації взаємодії людей і мають вольовий ха­рактер;

однаковість масштабу (міри) поведінки, власне норм, кожно­го з цих регуляторів;

неперсоніфікованість правил на відміну від індивідуальних, які обумовлюють поведінку конкретних суб'єктів, їх розрахованість на багаторазове застосування до невизначеного кола осіб;

гарантованість більшості з них на випадок порушення засоба­ми державного або суспільного впливу;

відображення особливостей культурних традицій того чи іншого суспільства.

Таким чином, соціальні норми — це правила поведінки загаль­ного характеру, які виявляють волю певної частини населення або всього суспільства і гарантуються різними засобами соціального впливу.

Класифікація соціальних норм здійснюється за такими кри­теріями:

за змістом регульованих відносин (політичні, організаційні, естетичні, технічні норми тощо);

за способами встановлення і забезпечення виконання (норми права, норми моралі, звичаї, корпоративні норми);

за способами закріплення і зовнішнього виразу (норми, які знаходяться у свідомості людей або ж виражені в усній чи пись­мовій формі).

Інколи розрізняють також вторинні (змішані) нормативні структури, до яких належать релігійні норми, що поєднують в собі риси і моральних, і корпоративних норм.

У суспільстві право і мораль тісно пов'язані, їх співвідношен­ня проявляється в стані єдності, відмінності і взаємодії. Для ха­рактеристики кожного з означених станів необхідно передусім визначити, що являє собою мораль як соціальне явище.

Мораль (лат. моralis — моральний) — система життєвих принципів, поглядів, суджень, оцінки людей, а також відповідних їм норм поведінки, що відображають погляди, які склалися в суспільстві про добро і зло, борг, справедливість, гідність і безчестя, про похвальність і ганебність, про те, що схвалюється чи відкидається суспільством.

З цих позицій вирізняють усвідомлення людиною свого внут­рішнього “я”, якого вона повинна неухильно дотримуватись, і конкретні форми, межі зовнішнього прояву поведінки особи до інших людей, соціальної групи, суспільства, держави у вигляді вимоги, веління, заборони.

Як самостійні нормативні регулятори право і мораль, разом з тим, мають спільні риси. І право, і мораль:

виконують функцію соціального компромісу між індивідом, групою індивідів і суспільством, сприяють збереженню стабіль­ності і рівноваги в суспільстві;

мають нормативний характер, тобто формують правила, межі свободи суб'єктів, є засобами нормативного виразу справедливості;

є універсальними критеріями оцінки поведінки суб'єктів у різних сферах суспільної діяльності;

сприяють певному типу культури, рівню розвитку суспільства.

Розмежування права і моралі може бути проведене за такими критеріями.

За походженням: норми моралі формуються поступово, в процесі суспільного життя на основі уявлень про добро і зло, справедливість, честь, безчестя, мають неофіційний характер і можуть передаватися з покоління до покоління; норми права складаються у процесі взаємодії людей як певні норми, повторю­вальні відносини та ідеї, які визнає і захищає держава, і мають офіційний загальнообов'язковий для всіх осіб характер.

За сферою регулювання: моральне регулювання поширюється на відносини, які не піддаються зовнішньому контролю, на віднос­но вузьку сферу міжособового спілкування — кохання, дружбу, взаємодопомогу тощо; норми права регулюють лише ті відносини, які мають загальносуспільне значення і є найважливішими.

За формою вираження: норми моралі не мають офіційно фіксованих норм вираження і можуть міститися у релігійних за­повідях, традиціях, ритуалах, прислів'ях і т. ін. (наприклад, “Той, хто робить ганебне, повинен передусім соромитися самого се­бе”); право ж має ознаку інституціоналізованості, його норми на­бувають формального виразу в нормативних актах та приписах, встановлених державою, — законах, указах, постановах, нака­зах, інструкціях і т. ін.

За ступенем деталізації: норми моралі не містять точних, де­талізованих правил поведінки, вони виступають як принципи про­голошення безособової повинності формування бажаної по­ведінки; норми права і законодавства, в якому право втілюється, є деталізованими правилами про належну, бажану і заборонену по­ведінку, яка реалізується через механізм правового регулювання.

За засобами забезпечення, виконання та специфікою санкцій: додержання моралі забезпечується внутрішнім переконанням, чинністю громадської думки, суспільним впливом, соціально-психологічними стереотипами; право охороняється та гаран­тується примусовою силою держави. Порушення правових норм тягне за собою юридичну відповідальність — негативні наслідки майнового, особистого і організаційного характеру, що застосо­вуються в певному порядку державним апаратом. При цьому пе­релік санкцій має чітко фіксований характер.

Взаємодія права та моралі полягає в тому, що право пройня­те нормами моралі, ґрунтується на них. Деякі дослідники вважа­ють навіть, що право — це юридичне оформлена мораль (напри­клад, юридичне закріплений обов'язок батьків щодо виховання дітей в основі містить моральні вимоги).

Регулятивна взаємодія моральності та права проявляється і в тому, що без звернення до дослідження моральних понять не мож­на виявити значення ряду термінів, закріплених у праві, з оцінкою яких пов'язані юридичні наслідки. До них належать оціночні по­няття: “образа особистої гідності”, “дії, що відзначаються особли­вим цинізмом чи особливою зухвалістю”, “розумні строки”, “не­можливість спільного проживання”, “низькі мотиви” та ін.

І право, і мораль мають подібні, хоча і не тотожні системи оцінки — обидві нормативні системи засуджують протиправні вчинки.

Важливу роль відіграють моральні норми у процесі правозастосовчої діяльності при вирішенні конкретних юридичних справ. Так, мотив і мета деяких злочинів, інших правопорушень є обов'яз­ковими або додатковими (факультативними) ознаками, що по­винні бути встановлені при кваліфікації. А в разі прийняття судо­вого рішення про позбавлення батьківських прав моральний фак­тор часом є вирішальним. Досить складним не тільки з правового, а й з морального боку є питання тримання взятих під варту і засуд­жених осіб. До уваги беруться юридичні, соціальні, економічні, ге­ографічні і, звісно, моральні фактори сумісного перебування за­суджених і їх охорони. Йдеться і про розміщення засуджених за категоріями, умовами тримання, обмеженнями, видами і порядком покарань (покарання не повинні бути жорстокими чи такими, що принижують людську гідність), а також про деякі інші фактори.

У процесі розвитку суспільних відносин політика є одним з факторів формування права. Право закріплюється в законо­давстві, яке виражає державну політику. Законодавство встанов­лює правові форми здійснення політики і, у свою чергу, сприяє здійсненню певної політичної лінії.

У перекладі з грецької мови слово “політика” озна­чає державну або громадську справу, сутністю якої є визначення форм, завдань, змісту діяльності держави. Термін “політика” має широкий спектр значень: влаштування державної влади; мис­тецтво спільного життя; сукупність настанов та мети різних соціальних груп і практичних дій у досягненні цієї мети; мис­тецтво досягнення можливого і необхідного; участь у справах держави для досягнення соціальної згоди і т. ін.

Іноді до широкого спектра значень терміна “політика” приєд­нується ще одне: політика як явище, сумнівне у моральному від­ношенні. Не випадково існує розхожа фраза: політика — це бруд­на справа.

У найширшому значенні поняття “політика” — це відносини між державними утвореннями, великими соціальними групами, ет­носами, націями, верствами населення, класами, конфесіями, пар­тіями, профспілками з приводу тих чи інших соціальних подій.

Політика — це облік і поєднання всіх інтересів, що мають місце в суспільстві. У міру того як соціальні групи усвідомлюють свої класові, національні, партійні, групові та інші інтереси, вони починають діяти відповідно до них, влада ж як центральний еле­мент політики потрібна для проведення тих чи інших інтересів у життя. Тобто політика підштовхує індивідів до певних політич­них дій. При цьому соціальні групи, масові рухи покладаються не тільки на розум, а й піддаються емоціям, інстинктам, жаху, впли­ву вірувань, міфів, тобто певному психологічному впливу.

Основна мета політики — маніпулювати великими групами людей, спонукати їх іти у визначеному нею напрямку. Отже, щоб не допустити масо­вих політичних рухів, держава шляхом прийняття відповідних правових рішень впливає на хід політичних подій, тобто знижує тиск політичних рухів на владу (наприклад, встановлює мінімаль­ний розмір оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпе­чення, соціальної допомоги, які забезпечують рівень життя не нижчий за прожитковий мінімум).

Існування масових рухів передбачає наявність політичного лідера, вождя чи іншого керівника. Він підтримує цілісність мас, виступає як втілення ідеї нації, волі, соціальної справедливості. Однак будь-які дії мас і їх лідерів повинні базуватися на верхо­венстві закону, їхньої поваги до нього, поваги до прав окремої осо­би, контролі за проведенням політики в інтересах суспільства, що є можливим лише в умовах демократичних політичних режимів.

У сучасному суспільстві соціальні суб'єкти здійснюють свою діяльність через систему політичних об'єднань — партій, гро­мадських рухів. Всі вони реалізують власні завдання через посе­редництво державних інститутів шляхом суворого дотримання вимог правових норм. У свою чергу, право впливає на політику через законодавство.

За умовами демократичної організації суспільства учасники політичних відносин поставлені в рівні межі правового спілкуван­ня. Це дозволяє підтримувати баланс різних соціальних сил у стані конструктивної взаємодії. Водночас історія людства, так само як і практика сучасного державно-правового будівництва, демонструє чимало прикладів домінування політики над правом, проведення її в позаправових формах.

У деспотичних державах Давнього Сходу (Єгипет, Вавилон), давніх державах Індії і Китаю, монархіях періоду абсолютизму, теократичних монархіях Азії й Північної Африки, радянському суспільстві пріоритет політики над правом забезпечувався від­повідно обожнюванням волі правителя, свавіллям феодальної влади, релігійно-общинними і моральними традиціями або ідео­логічними юридичними конструкціями, вираженими в спільних актах партійних і державних органів. Політичне насильство ста­вало змістом законів, звичаїв, прецедентів судових органів, зако­нодавчі акти часто набували неправового змісту.

Співвідношення між політикою і правом суттєво змінилося в період буржуазних революцій у Європі та Північній Америці, ко­ли поряд із ідеями рівності, прав та свобод сформувався принцип верховенства права, його пріоритету над державою, обмеження свавілля політичної влади правами людини. Закони, що прийма­ються парламентом, все більше набувають правового змісту, обо­в'язкового для виконавчої та судової гілок влади. У свою чергу, виборці під час виборів парламенту голосують за ту чи іншу партію, а значить, визначають напрямок політики держави. Партії, які перемогли на виборах, реалізують політичні інтереси соціальних суб'єктів через механізми державної влади. Таким чином, співвідношення політики, права і законодавства зале­жить від ступеня розвитку громадянського суспільства, його можливості впливати на формування політичного курсу держави і здійснення прав та свобод людини.

Враховуючи викладене, можна визначити напрямки взаємодії політики і права, які виражаються у станах єдності, розбіжності, у взаємопідтримці, протиборстві, солідарності, блокуванні.

Право і політика передусім мають єдине джерело розвитку і функціонування — суспільні відносини, і, насамперед, відносини власності, на підставі яких виникають політико-правові зв'язки.

Право виражає міру (межі) свободи та рівності учасників гро­мадських відносин, включаючи політичні відносини між соціаль­ними групами, партіями, націями, станами з приводу здійснення політичної влади, що складаються об'єктивно впродовж розвит­ку суспільних відносин.

Право і політика мають нормативну природу. Вони формують­ся у вигляді визначення напрямків діяльності (політика), прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин (право). Проте на відміну від правових політичні норми не завжди мають ознаку формаль­ної визначеності і можуть бути закладеними в політичних погля­дах, ідеях, уявленнях політичних діячів, засобах підтримки, нейт­ралізму, насильства, які використовує державна влада. Право і політика у своїй основі містять загальні принципи функціонування і ціннісні орієнтації, що відбивають інтереси і по­треби соціальних суб'єктів. Коло суб'єктів сучасної світової політики значно розширило­ся. З другої половини XX століття на політику почали помітно впливати так звані нетрадиційні фактори — транснаціональні

корпорації (ТНК), неурядові організації та рухи, засоби масової інформації і т. ін. Отже, якщо предметом міжнародних відносин є суто міждержавні відносини, правове регулювання взаємодії між державами, то світова політика включає більш широкий спектр проблем, що пов'язані з діяльністю нових, недержавних суб'єктів. У праві закріплюються політичний устрій суспільства, політичні права і свободи громадян, механізм функціонування політичних інститутів, причому, як правило, — в нормативних ак­тах, що мають вищу юридичну силу в системі законодавства: кон­ституціях або конституційних (органічних) законах.

Вимоги правових норм є обов'язковими не тільки для грома­дян, але й для депутатів, керівників держави, державних служ­бовців, які здійснюють політичну владу, і це є важливою складо­вою правової політики держави.

Звичай більшою чи меншою мірою відомий усім правовим сис­темам, проте його регулятивна роль та особливості взаємодії із правом мають велику розмаїтість в сучасному світі. Це успадко­ваний стереотипний спосіб поведінки, який є звичним і досить відомим для членів окремого суспільства чи соціальної групи внаслідок постійного і одноманітного його застосування до то­тожних життєвих ситуацій. Слід насамперед відмежувати звичаї, що збереглися як пережиток минулого і не відповідають сучасно­му розумінню гідності і свободи особистості, від звичаїв, вироб­лених у процесі спільної діяльності людей і корисних для держа­ви та суспільства.

Звичаї, що віджили (наприклад, кровна помста, примушуван­ня до вступу в шлюб, одруження з малолітніми та ін.), прямо за­бороняються і витісняються за допомогою юридичних норм з практики розвинених держав. Звичаї, корисні для держави і суспільства (наприклад, звичаї в галузі земле- і водокористуван­ня, торгівлі, мореплавства, шлюбних, політичних та інших відно­син), підтримуються державою шляхом створення умов для їхньої реалізації і захисту. Проте до більшості звичаїв юридичні норми байдужі.

Нормам права і звичаям притаманні такі спільні ознаки: вони є загальнообов'язковими правилами поведінки людей, що розра­ховані на кількоразове застосування до невизначеного кола осіб, можуть бути формами інших соціальних норм.

Водночас норми розрізняють за такими критеріями. За походженням: звичаї виникають поступово внаслідок постійного відтворення стереотипних варіантів поведінки в подібних життєвих ситуаціях; норми права й приписи складають­ся внаслідок взаємодії суб'єктів повторювальних суспільних відносин і подальшого закріплення останніх у джерелах права.

За вольовою спрямованістю норм: звичаї висловлюють волю певної соціальної групи або територіальної спільності; правові при­писи висловлюють погоджену волю держави і всього суспільства.

За формою вираження: звичаї виражаються в поведінкових традиціях, звичках членів певного суспільства; правові приписи являють собою деталізовані правила про бажану, дозволену чи заборонену поведінку, а також зафіксовані в нормативних ак­тах — законах, указах, постановах, рішеннях і т. ін.

За часом набуття чинності: звичаї виникають поступово й так само відмирають; правові приписи набувають чинності в чітко встановлений строк і так само скасовуються.

За способом забезпечення виконання: слід констатувати від­сутність особливого механізму забезпечення звичаю, який вико­нується через звичку. Звичаї на відміну від норм права при вико­нанні не становлять системи через їх багатоманітність, вони не зв'язані між собою і регулюють лише окремі сторони суспільних відносин.

Співвідношення правових і звичаєвих норм може бути досліджене за такими напрямками.

Звичай може бути тільки додатковим (субсидіарним) джере­лом щодо правових норм. Наприклад, у цивільному спорі сторо­ни можуть посилатися на існуючий у даній місцевості спосіб зем­лекористування або користування водоймищем. Якщо суддя в процесі розгляду справи встановить наявність такого звичаю, він, приймаючи рішення у справі, має можливість додатково посила­тися поряд з нормою законодавства на звичай цієї місцевості.

По-друге, звичай може застосовуватися не тільки як право, а і як самостійне джерело чи навіть проти норм писаного права за наявності суперечностей між ними. Застосування звичаю проти нормативного права більш характерне для традиційних правових систем, хоча зустрічається навіть у континентальній Європі.