Структура політичної культури юриста.

1.Оволодіння політичними знаннями, широка інформованість про політичне життя суспільства, його політичні ідеї і цінності, за­кономірності функціонування політичної системи, політичні права і обов'язки громадян, про стратегію і тактику політичного розвит­ку країни, політичні програми основних політичних партій і рухів та ін.

2. Уміння перетворити політичну інформованість у власний варі­ант політичної культури, що узгоджується з політичним режимом і культурою суспільства; сформувати ставлення до владних струк­тур, до держави, державної влади і управління; усвідомити полі­тичні цінності, виробити стійкі політичні орієнтації й установки.

3. Реалізація установки на політичну участь у певних формах і різновидах політичної поведінки, у системі конкретних політич­них стосунків, здатність передбачати наслідки своєї участі в полі­тичній діяльності.

Юрист, залишаючись у рамках своєї професії, зобов'язаний об­слуговувати конституційні основи суспільного ладу і чинного зако­нодавства. Він вправі критикувати існуючі недоліки і порушення з позиції закону і використовуючи правові можливості і засоби. Оголошення ж держави і суспільства кримінальними, міркування про системну криз, антинародний характер влади, зрозуміло, пови­нні допускатися в демократичному суспільстві. Але висловлювати­ся вони повинні в рамках діяльності політика, а не з позицій профе­сійної діяльності юриста. Юрист повинен керуватися державними інтересами і цілями, передбаченими Конституцією України.

Не можна уявити собі юриста без твердих громадських устано­вок. Юрист зобов'язаний бути патріотом своєї Вітчизни, служити суспільству, керуючись законом, бути переконаним у доцільності і необхідності основних принципів демократичної, соціальної, пра­вової держави.

Кожен юрист — носій індивідуальної політичної культури. З формальної точки зору юриста (суддю, прокурора, слідчого та ін.) можна змусити бути поза політичними інститутами і процесами. Але було б недемократичним примушувати його відмовитися від політичних поглядів і політичних схильностей узагалі, не брати участь у політичному процесі, не втілювати світоглядні орієнтації в типових для нього вчинках.

Юристи-практики є творцями національної політики, а не сторонніми спостерігачами. Їхня участь в обговоренні законо­проектів не вільна від політичних пристрастей. Так, обговорення юристами Конституції України — політичний захід, оскільки сама Конституція в значній мірі складається з норм, що безпосередньо регулюють політичні відносини владування. Голосування за ту чи іншу партію на виборах до Верховної Ради — показник певних полі­тичних симпатій. Політичні дії юристів зобов'язані бути легальними, тобто відповідними закону. Юрист повинен вміло користуватися усіма світовими політичними цінностями, принципами і нормами, що одержали законодавче закріплення в країні: гласністю, демократією, політичним плюралізмом, політичними правами і свободами тощо. Вони є його політичним інструментарієм. Інша справа — необхід­ність юриста піднятися вище своїх власних амбіцій і політичних пристрастей у процесі професійної діяльності — розгляді юридич­них справ. Його політична упередженість виключається. Він має бути політично нейтральним і не порушувати норм Конституції і законів, що стосуються його професії, а саме — про заборону політичної діяльності (неучасті в громадських об'єднаннях, що переслідують політичні цілі). Відповідно до «Загальних правил поведінки державного службовця», затверджених наказом Голов-держслужби України від 32.10.2000 p., «державні службовці, з ура­хуванням конституційних прав, можуть брати участь у політичній чи іншій громадській діяльності лише поза межами їх службових обов'язків і в позаробочий час, щоб не підривати віру громадсь­кості в неупереджене використання ними своїх функцій. Власні по­літичні погляди вони не можуть використовувати при виконанні своїх посадових обов'язків».

Важливим політичним інструментарієм юриста є демократія — одна з фундаментальних цінностей людства. В основі демократії лежить політична рівноправність громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави, насамперед рівність виборчих прав, що дає можливість вибору між різними політичними альтер­нативами — варіантами розвитку суспільства і держави. Юрист має можливість використовувати усі форми й інститути демок­ратії — брати участь в управлінні державними справами через представницьку і безпосередню форми народовладдя (у референду­мах, виборах, всенародному обговоренні законопроектів та ін.), формуванні системи органів держави і державної волі (не зловжи­ваючи при цьому владою), захисті й охороні конституційно закріп­лених політичних прав і свобод громадянина відповідно до міжна­родних стандартів.

Конституційно закріплений принцип гласності виражається в гарантованому праві на свободу думки і слова, на вільне вислов­лення своїх поглядів і переконань, у праві вільно збирати, зберіга­ти, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або іншим способом — за власним вибором, у праві направляти індиві­дуальні і колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а та­кож до посадових і службових осіб (ст.ст. 34, 40 та ін. Конституції України). Уміння юриста користуватися цим демократичним прин­ципом означає не тільки реалізацію конституційних прав як грома­дянина, але й обов'язків як посадової особи, покликаної сприяти встановленню повного інформаційного обміну між державою і гро­мадянським суспільством.

Якісний стан структурних елементів політичної культури у коленого юриста, як і у будь-якого громадянина, різний, що дозволяє говорити про індивідуальний варіант політичної куль­тури особи. Якісний стан політичної культури юриста можна пода­ти таким чином:

Ступінь освоєння політичних знань

Характер політичної орієнтації

Міра входження у реалізацію політичної влади

Індивідуальний варіант політичної культури юриста залежить від сукупності факторів соціального, історичного й особистісного по­рядку, що обумовлені професійними можливостями, зафіксованими в законах, посадових інструкціях, положеннях і т. п.

2. Національна культура юриста як знання культурно-правової спадщини української нації, прав нації, усвідомлення її політико-правової мети, засвоєння мовленнєвої культури та її впровадження у професійну діяльність.

Кожен історичний період має свої особливості. Так, нинішній етап розвитку України характеризується новими соціокультурними здобутками. Першочерговими серед них є національна самобутність, переорієнтація духовності громадян, подолання соціостереотипів мислення.

Зміна духовної ситуації часу призводить до зміни мислення і відповідно діяльності людини. Сучасна духовна ситуація суттєво визначає наш світогляд та дії. Як зазначає Ю. Бохенький, відбувається переосмислення цінностей релігії, філософії, які б узгоджували світобачення, сучасні погляди на науку .

Як відомо, прийнята напередодні п'ятої річниці незалежності України Конституція дала змогу юридичне закріпити процес формування національної культури, позаяк тривала відсутність власної незалежної держави та її основного закону негативно позначилися на ментальності української нації, її культурі. Слід зауважити, що незалежність Україні фактично не встановлено, а в черговий раз відновлена.

Упродовж століть гальмувалося формування в українського народу національної свідомості, «розмивався» національний характер, нівелювалась українська національна культура.

Національні цінності - це велике інтелектуальне багатство, невичерпний резерв відтворення загальнолюдських цінностей, культурних й моральних традицій народу. Нині культура не може існувати поза національною формою вияву. Національне народжується із конкретно-історичних особливостей життя народу. Тому у кожної національної культури є свої плоди: духовні набутки і відкриття, власні драми і трагедії, власне бачення світу. Своє майбутнє кожен народ сьогодні пов'язує з національною культурою, що є для нього гарантом життя та Інтеграції в загальносвітову культуру. Це означає, що кожна національна культура належить всьому людству і зобов'язана самовиразитися перед усім світом. Адже єдиної загальнонаціональної культурної моделі не існує . Все залежить від етносу, етнічного коріння. Загальнолюдська культура, як зазначає С. Кримський, існує як загальнозначущий аспект національних (чи етнічних) культур .

Відомо, що між поняттями «етнос» і «нація» відображена різниця. Перше з них відображає стійку спільноту людей, а друге - вдосконалений етнос у зв'язку з існуванням держави.

Першовитоки національної культури — це духовно-ментальні атрибути етносу, які є «душею» народу. З цим по-різному пов'язані, як зазначає І. Старовойт, різні форми культури . Справа в тому, що етнос дуже впливає на особистість. М. Шульга вказує на три шляхи такого впливу: примусовий (у процесі етнізації, коли формується етнічна особистість); вплив через закони; силовий (вплив через ідеологію). Людина може нечітко усвідомлювати свою належність до того чи іншого народу, хоча може глибоко сприймати її на емоційному рівні, виявляти з цього приводу сильне почуття, глибоко переживати свій зв'язок з етносом . Таким чином встановлюється обопільний зв'язок між етносом, нацією і культурою.

На думку С. Кримського, якщо нація - це здатність етносу втілювати історичний універсум, то культура - провідний чинник конституювання життя народу як індивідуальної іпостасі людства, розкриття його етнічного автопортрета, неповторного вираження загальнолюдського досвіду. Культура трансформує історичний досвід у цінності життя, творчість, символічний лад спілкування, соціальні якості, формування світу людини за вимірами блага, правди, краси .

Вектором нації є національна ідея, яка відображає національну свідомість, характер, менталітет. Як зазначає М. Костицький, ідеї мають національний характер і через ідеологію трансформуються в доктрини [80, с. 22]. Можна вважати, що національні ідеї виступають культурною програмою для громадян, яку реалізує національна інтелігенція, в тому числі юристи.

Адже право і держава формуються під впливом національної ідеї, яка є для кожного суспільства індивідуальною. Національна ідея - це духовна концентрація самосвідомості, розуміння народом сутності свого буття, існування та призначення у державотворенні. Для українського суспільства, як зазначає Ю. Канигін, такою національною ідеєю є незалежність, державність, соборність . Це одвічна мрія українців, яка упродовж останніх восьми століть не втратила ознаки духовності.

Звичайно, мрія ще не може виступати ідеєю. За ідею потрібно боротися, ідея передує мріям, спогадам. Оскільки Україна більше нагадує політично-національну, ніж етнічно-національну державу, то потрібна така національна ідея, яка наближала б суспільство до його етнічних витоків.

Важливою характеристикою української національної ідеї є ідея конструктивного націоналізму як елемента великої української мрії. Адже в останні десятиліття колишня радянська держава вела жорстоку боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом», який нібито був притаманний лише Україні.Основним чинником національної ідеї є право, яке підсилює національну гордість і національний характер. У ньому як в одному з державних атрибутів ми вбачаємо національну культуру українського суспільства, а у формах і способах його реалізації - національну культуру юриста.

Національна культура жодною мірою не протистоїть загальнолюдській, а органічно пов'язана з нею. Однією з найвагоміших вартостей загальнолюдської культури є, як зазначає А. Фартушини, пошанування всього національного: мови, держави, традицій у галузі освіти, науки, релігії тощо .

Важливою проблемою професійної культури юриста є його національна культура. Причому суть цієї проблеми нині полягає у відродженні національно-державницьких засад правничої діяльності. Це і буде початком формування національної культури правника. Тому що нині, до речі, доволі активний процес нівелювання національних цінностей призводить до послаблення і без того духовно ослабленої держави. Тобто характеристикою юриста повинно бути первинність національного і вторинність інтернаціонального. Інакше це буде позадержавний, позанаціональний спеціаліст. Адже джерелом права, суб'єктами якого є юристи, - це досягнення, інтелектуальні здобутки народу, нації, в яких закладений відповідний менталітет й «запрограмована» його дія. Такий правовий код нації може зрозуміти лише національний юрист.

Отже, під національною культурою юриста розуміємо знання культурно-правової спадщини української нації, прав нації, усвідомлення політико-правової мети української нації, засвоєння мовленнєвої культури та їх впровадження у професійну діяльність.

Чинниками національної культури юриста є державна українська мова, мовлення (слово), мовленнєвий режим та етикет.

Так, мова виступає культурним феноменом нації, духовним надбанням народу, у ній відтворюється характер душі суспільства. Без мови нема національних почуттів, а значить, державності.

Мова і культура характеризують будь-який етнос, хоч би на якій стадії еволюції він перебував, оскільки це вічні супутники свого народу, які перетворюються у власний фольклор, фольклорну культуру та фольклорну творчість . Мова — форма безсмертя етносу. Вона важливий засіб об'єктивування самосвідомості людини. Оскільки мова органічно пов'язана з мисленням, вона сприяє реалізації усіх вищих психічних функцій. Мова - визначальна ознака духовної культури і форма активного освоєння уні-версуму людського буття, передавання новим поколінням соціально-культурного досвіду .

З такою складною і суперечливою мовною проблемою, яка існує в Україні, не стикалася у своєму розвитку жодна європейська держава. Відомо, що українська мова не мала умов для повноцінного розвитку і часто заборонялася, її застосування обмежувалося, здійснювалася політика мовної дискримінації, відбувалося зросійщення, полонізація.

Якщо основними чинниками національної культури є мова, то показником культури суспільства є його ставлення до своєї мови. В етнічних процесах кожної нації поступово формується власна мовна культура, в результаті чого елементи мовної культури впливають на національну самобутність, а інколи - й на відродження нації. Отже, такий елемент культури, як знання мови, визначає сучасне й майбутнє нації, впливає на інтелектуальну культуру тощо. Звичайно, за таких умов українська національна культура аж ніяк не претендує на роль передової, авангардної і цілковито утвердитися зможе через декілька десятків років. Тоді культурні напрацювання вплинуть на якісний розвиток української мови, хоч досконале оволодіння мовою -процес, безумовно, тривалий.

Безперечно, кожному юристові треба засвоїти мовну культуру, усвідомити, що вона не тільки соціальний, а й антропологічний феномен, і, як українська нація, є культурно-історичним фактом.

Другий важливий чинник національної культури юриста - його мовлення, невід'ємне від думки слово. Оскільки мова - це феномен культури, то мовлення характеризується незавершеністю, безперервним процесом розвитку, виявом творчої діяльності людей. Зауважимо, що нині ділове українське мовлення у галузі юриспруденції перебуває ще на низькому рівні: далися взнаки різноманітні штучні перешкоди, складності історичного характеру, які гальмували професійне мовлення і створення відповідної термінології.

З попередніми чинниками тісно пов'язаний мовленнєвий режим та мовленнєвий етикет. Мовленнєвий режим характеризується певними орфографічними, стилістичними, фонетичними та іншими нормами. Велику роль при цьому відіграє слово як духовна зброя суспільства. Використання слсь ва пов'язане з певним етикетом, адже професійна діяльність правника вимагає уважного підходу до інтонації, скорочення слів, введення абревіатур тощо. Мелодійність, милозвучність української мови сприяє розвиткові мовленнєвого етикету.Основним компонентом національної культури правника є його національне мислення. Воно полягає у цілеспрямованих думках про народні ідеї, що розкривають національну культуру; в усвідомленні власних національно-етичних коренів, що нині є проблемним для українського суспільства. Національне мислення - це підсумок всього історичного розвитку народу. Щирі почуття надають національному мисленню більшої гостроти і цілеспрямованості.

Стосовно усвідомлення національної безпеки варто наголосити, що воно є гарантом національної культури. Йдеться, зокрема, про вплив національного духу на громадян, особливо на молоде покоління. Насущною потребою нинішнього дня є не пасивне споглядання життя, а інтенсивна, уміла ідеологічна боротьба з противниками сучасного державотворення, з відвертими та скритими його противниками. Основними складовими елементами національної безпеки є мовна та етнонаціональна безпека. Завдання національної безпеки в такому випадку - не допустити деформації у цій сфері.

Чи не найважливішим складовим елементом національної культури юриста є виконання національного обов'язку. Під ним ми розуміємо систему принципів буття української нації, які повинен поважати правник у процесі своєї професійної діяльності. Зауважимо, що у розвинених європейських державах, де цей обов'язок формується сам собою, питання про нього так гостро не стоїть. Громадяни цих держав навіть не замислюються над тим, щоб підносити авторитет своєї нації, оскільки протилежного у них не існує. Інша ситуація в Україні. Для громадян нашої країни національний обов'язок, який розпочинається з утвердження української мови, виступає на перше місце. Адже йдеться про фактичне будівництво держави, логіку формування національного мислення, національної думки тощо. Це завдання надзвичайно складне й актуальне.

Національний обов'язок щодо поліпшення мовної ситуації в Україні насамперед повинні сумлінно виконувати державні службовці. Суть його полягає у створенні такої атмосфери, в якій незнання державної української мови свідчило б про низьку духовну культуру службовця. І кому, як не національній еліті, зокрема юристам, - підносити на належний рівень державну мову, утверджувати мовний режим у правоохоронній діяльності. Адже професійним інструментом для юриста є слово, втілення думки у слово. Юрист повинен виробити певний мовний та мовленнєвий етикет, культуру публічного мовлення, етику й культуру письма. Зрозуміло, що цього він зможе досягти, якщо володітиме належним культурним рівнем.