Ще одна польсько-українська угода

Австрійський уряд побачивши, що український політичний рух у Галичині давно переріс межі «внутрішнього» питання й не бачучи рів­ночасно можливості! полагодження його без поляків а тим менче проти них, заінспірував чергову польсько-українську угоду. Тим разом пе­реведення цього важного експерименту доручено наслідникові Потоцького Михайлові Б о б ж и н ь с к о м у; він мав приєднати україн­ців до згоди виборчою реформою до сойму та низкою концесій на культурно-економічному полі. Завдання намісника Бобжиньского бу­ло нелегке тим більше, що він уже дав себе пізнати українському гро­мадянству, як містопрезидент галицької шкільної ради. Його заяву про «безсторонність, справедливість і прихильність адміністрації супроти всіх, без огляду на національність, віру й суспільне становище», приня­то з самозрозумілим упередженням і недовірям. Скріпило його нових пять-селянських трупів, що впали від жандармських куль дня 25 трав­ня. 1908 р. вс. Ч є р н и х о в і в Тернопільщині, підчас спору громади з дідичем Коритовським за право риболовлі. Остаточно, по довгих пертрактаціях, які здебільша велися на «нейтральному» віденському грунті, намісникові Бобжинському не вдалася його санаційно-угодова місія. Він мусів уступити,, а його наслідник В, К о р и т о в с к і так пере­вів сонмові вибори, що противники виборчої реформи зискали в них ще більшіу силу, як її мали дотепер, Українці почали обструкцію в віденсь­кому парляменті й краевому соймі, а це нарешті примусило поляків згодитися на виборчу реформу до сойму ухвалену ледви не на самому передодні світової війни (14 лютня 1914).

Якнебудь вона не заспокоювала слушних постулятів українців то всетаки поширювала базу їх політичної акції. На загальне число 228 сеймових мандатів, виборча реформа заповнювала їм — 62, що. тво­рили силу, з якою мусіла числитися не тільки сеймова більшість, але й краєва адміністрація. «Забезпечення наших., виборчих округів, в значній части національним катастром, та застережений вибір укра­їнських членів Краевого Виділу, сеймових комісій і краєвих. установ нашого сеймового репрезентацію, мали статися зародом політичної автономії українського народу» —. пише в своїх споминах Кость Левицький. «Якнебудь виборча реформа в багатьох точках не заспокоює наших домагань — говорив він на засіданню старого сойму — то ми витаємо її як заповідь кращої долі українського народу, як самостій­ного й рівноправного, на шляху мирної праці обох народів». Подібну деклярацію склав радикальний посол М и к о л а Л а г о д и н с ь к и й, а тільки опозиційна група українських послів (Сінгалевич, Ваньо, Старух і Кохановський) опублікувала «Протест руської опозиції», в якому заявила, одо «клюбова солідарність, не дозволила ім поборю­вати в сеймовій палаті відносний законопроект, принятий більшістю Українського Клюбу й тому їй осталася дорога протесту на вічні часи проти обмежень прав нашої нації на нашій споконвічній землі». Цей протест закінчено запевненням, одо «наш народ не епічне в боротьбі, поки не виборе собі національно-територіяльної автономії».

Історія має звичку повторюватися. В даному випадку повторився тут експеримент польсько-українського компромісу на Словянському З'їзді в Празі в 1848 р., угодова акція Ю. Лаврівського з 1869 р. та «нова ера» Романчука й Барвінського з 1890 р...

В останній польсько-українській «угоді» помітну ролю відограли посторонні чинники, а саме тяжке становище австрійського уряду супроти загрози воєнного конфлікту на сході. Вже в 1912 р. нависла була над Австрією небезпека війни на Балкані. Тоді представник українців на спільних, австро-угорських делегаціях заявив, що найпевнішою забезпекою Австрії перед зовнішним ворогом є заспокоєння справедливих домагань народів Австро-Угорщини, але рівночасно висловив побоювання, щоби та «справедливість» не, прийшла запізно. Всеж таки вже годі, на довірочній нараді українських нотаблів (7 груд­ня 1912 р.) було рішено, що «зогляду на добро й майбутнє української нації по обох боках кордону, на випадок війни поміж Австрією й Росією, все українське громадянство однозгідно й рішуче стане по стороні Австрії; проти російської імперії, як найбільшого ворога Украї­ни». Народній З'їзд відбутий на прикінці тогож року рішив «обстоюва­ти повну Державну самостійність усього зєдиненого українського на­роду на цілій його території». Були це наявні познаки надвигаючого конфлікту, що з свого боку примушував австрійський уряд іти україн­цям на уступки, щоб мовляв «не було запізно»...

З нервової атмосфери воєнної небезпеки зродилася м. і. ідея ав­стрійського уряду погоди ги чеків з німцями а поляків з українцями, .та оскільки до сякої-такої польсько-української злагоди прийшло на тлі виборчої реформи до галицького сейму, то погодити чехів з нім­цями таки не вдалося. Дня 1.6 березня 1914 р. відрочено останню пе­редвоєнну сесію австрійського парламенту, а для ухвалення нових во­єнних кредитів скликано на день 28 квітня спільні делегації до Буда­пешту. Тут то в останнє порушено справу російської пропаганди в Га­личині., але на її ліквідацію вже було запізно.

Довідник-новий