Русіфікаторська політика царизму

Цементуючою силою української нації об'єктивно була українська мова. Як літературну, вивільнену від регіональних діалектизмів, її розвивали, пропагували усним і друкованим словом учені, письменники, митці. Цих діячів української культури охоронці непорушних підвалин Російської імперії затаврували українофіла­ми, всіляко перешкоджаючи їх культурно-просвітницькій діяльності. Уже за царювання Ми­коли І, який запровадив обов'язкову попередню цензуру друкованої продукції, з Петербурга в Україну надійшов суворий наказ пильно стежити за ук­раїнською літературою, не допускати в ній переваги любові до батьківщини", тобто до України, "над лю­бов'ю до вітчизни", тобто, до імперії. Політично неблагонадійними уважався всякий, хто виявив інте­рес до українських старожитностей, історії, літе­ратури. В Московському університеті знайшлися й професори, які в лекціях і в пресі стали цілком-серйозно запевняти, що українська мова є та сама російська, але попсована польською.

Російська шовіністична преса заповзято пропа­гувала думку, нібито освіта українською мовою прищеплює масам дух відчудження від Російської імперії. До цькування самої ідеї навчання українською мовою учнів навіть початкових народних шкіл підклю­чилися й польські та єврейські шовіністи. Вони називали українців "сепаратистами", що стало підста­вою для нещадних нагінок на українство офіційних царських властей. Останні, вбачаючи в українстві загрозу "єдиній і неподільній", посилили цілеспрямо­вану політику русифікації корінного населення України. Українську мову було вигнано з освітніх навчальніх закладів і державних установ. Зрештою, майже повсюдно більшість українського панства пе­рейшла на вживання російської мови навіть у

родинному спілкуванні. Українську мову стали нази­вати "мужичою ', бо від неї не відмовились селянські маси.

Насамперед русифікувалися міста, куди з російсь­ких губерній охоче приїздили в адміністративно-управліньські установи чиновники. Тут вони почу­вали себе як повновладні господарі. А чиновники-українці, як і заможні міщани, духовенство, також здебільшого зрікалися своєї рідної мови, свідомо відкидали багаті віковічні надбання української ду­ховної культури.

Проте і серед української освіченої еліти були патріотично настроєні люди, які не сприймали колонізаторсько-русифікаторської політики царизму. В їх пам'яті жили культурницькі та державницькі тра­диції українського народу з його національно-політичним ідеалом, який ще не мав чіткої орієнтації й схилявся чи то до певної державної самостійності, чи до автономії у державних системах Росії або Польщі, чи навіть до федеративної спілки з якоюсь із цих держав.

Значне занепокоєння царських властей викли­кав поданий тоді ж на розгляд цензури на початку 60-х pp. XIX ст. український переклад Євангелія, зроблений Ф.Морачевським. Спеціально утворена комісія Синоду винесла безапеляційне рішення: виз­нати рукопис небезпечним і шкідливим лише через мову перекладу. Отже, перша спроба донести сло­во Боже до українців їх рідною мовою була зустрінута вкрай неприязно як світською, так і церковною вла­дою Російської імперії.

Одразу ж потому царський міністр внутрішніх справ П.Валуєв 18 липня 1863 р. видав і розіслав у всі українські губернії циркуляр, яким суворо забо­ронялося друкування українською мовою книг "навчальних і взагалі призначених для початкового чи­тання народу". Навчання українською мовою визна­чалося ним як політична пропаганда, а ті, хто за це брався, звинувачувалися "у сепаратистських задумах, ворожих Росії і загибельних для Малоросії".

Слова валуєвського циркуляра про те, що й са­мої української мови як такої "не було, немає і бути не може", свідчили про відверто антиукраїнське спря­мування всієї внутрішньої політики царського уряду. А він не обмежився цим циркуляром, яким, за висло­вом видатного діяча та історика культури України Івана Огнієнка, на українську літературу, науку, культуру накладали важкі пута, а українську інтелі­генцію одірвали від народу, заборонили їй промовляти до нього рідною мовою.

Проте цього було замало царату. В середині 70-х рр.XXcT. в Петербурзі була створена таємна уря­дова комісія, що мала виробити ефективні заходи щодо боротьби проти українства. Після майже ро­ку роботи ця комісія дійшла висновку, що "допустити окрему літературу простонародним українським наріччям означало б покласти тривкий грунт для переконання у можливості відокремлення, хоча б і в далекому майбутньому, України від Росії".

Доповідну записку разом з проектом відповід­ного указу негайно відправили Олександру II. 18 травня 1876 р. цар підписав ганебний указ. Ним заборонялося не тільки друкувати українською мо­вою оригінальні й перекладні твори (навіть тексти до нот), а й завозити в межі Російської імперії такі кни­ги і брошури, надруковані за кордоном. Також заборонялися українські театральні вистави, кон­церти національною мовою.