У пошуках соціального ідеалу
За кордоном Драгоманов і Подолинський опинилися не з своєї волі. Вони змушені були емігрувати внаслідок поширення репресій царського режиму проти українського національного руху в середині 70-х pp., коли готувався і запроваджувався ганебної пам'яті Емський акт. Щоб завдати дошкульнішого удару громадівцям, царські власти почали обвинувачуючи не просто в "українофільстві", тобто у патріотичних почуттях до України, а й у "малоросійському сепаратизмі" й пропагуванні соціалістичних ідей.
Уже у "Передньому слові" до "Громади" 1878 р. було сформульовано кредо "Громадівського соціалізму": насамперед підкреслювалося, що "український соціалізм не партія, а громада", висовувалося першочергове завдання українських громадців — працювати в масах над тим, щоб Україна "якнайскравіше покрилась цілою сіткою зчеплених один з другим товаришів і товариств, робітників українського громадства, котрі були б товаришами і в мужицьких громадах". Отже, майбутній соціально-економічний і політичний лад України уявлявся прихильникам "громадівського соціалізму" федерацією робітничих і землеробських громад, заснованих на асоційованій власності і колективній праці їх учасників. Неможна не помітити тут впливу ідей кооперації, які незмінно обстоював і популяризував Зібер. А втілював їх у життя вже у 80—90-х pp. Микола Левитський — син сільського священника з Херсонщини.
Левитський, розчарувавшись в ідеях російських народників, які поділяв у юнацькі роки, не сприймав також і досить популярного серед багатьох своїх освічених сучасників соціалістичного вчення марксизму. Після закінчення юридичного факультету Харківського університету він повернувся до рідної Таврії, щоб пропагувати серед селян запровадження різних форм виробничої та споживчої кооперації — добровільного об'єднання людей для спільної господарської діяльності.
Авторський виклад цих принципів -"умов" — було видано окремою брошурою у Львові. Лвівські часописи "Народ", "Життя і слово" та особисто їх редактор, відомий український письменник, учений і громадський діяч Іван Франко, широко популяризували кооперативні ідеї Левитського, рекомендували запроваджувати їх в практику. На той час сотні артілей діяли в селах і містах більшості губерній України.
Кооперативний рух посів важливе місце у масовій боротьбі проти національного гноблення. Адже за своєю природою він мав спиратися на місцеве самоврядування і добровільну самодіяльність, був наочним запереченням державного колонізаторського централізму, на якому трималася Російська імперія. Отже, цілком природно, що український національний рух був прямо пов'язаний з кооперативним.
Сам же Левитський казав: "Кооперація, заснована на великій, по-справжньому демократичній ідеї братерського єднання і на народній самодіяльністі, є певною провідною зорею до економічного і духовного відродження рідного краю й народу". Тож не випадково царські власті чинили всілякі перепони кооперативному рухові: переслідували ватажків, залякували рядових учасників, під постійним політичним наглядом тримали його ініціатора, намагалися обмежити відкриття нових артілей, під різними причіпками закривали наявні.
Не склав рук і Драгоманов. Він сам під власним прізвищем чи псевдонімами продовжував активну діяльність як за кордоном, так і на батьківщині. 3-під його пера вийшло чимало творів: "Про українських козаків, татар і турків, "Шевченко, українофіли і соціалізм", "Чудацькі думки про українську національну справу", "Листи на Наддніпрянську Україну", "Історична Польща і великоруська демократія", "Лібералізм і земство в Росії" тощо. В них він виступав проти соціального і національного поневолення народів російським царизмом і австро-угорською монархією, обстоював право українського народу на національне самовизначенння, популяризував культурні надбання українського народу, засуджував будь-який централізм як загалом несумісний з демократизмом.
Драгоманов на сторінках емігрантської російської газети "Вольное слово", яку сам і редагував, розгорнув критику внутрішньої і зовнішньої політики Російської імперії. Останні роки свого життя він провів у Болгарії на посаді професора Софійського університету.
Найпоміркованіші старі громадівці у 80—90-х pp. згрупувалися навколо редакції часопису "Киевская старина", що з 1882 р. видавався в Києві. Тут та в інших містах України вони продовжували займатися культурно-освітньою діяльністю. А коли на початку XX ст. почали організовуватися українські національні партії, то колишні громадівці стали вступати до їх лав.