Філософія культури управління

Філософія управління

Філософія управління як тип інтелектуальної діяльності зародилася в Греції в кінці VII в. до н.е. Спочатку філософія управління, як самостійне знання, що розвивається, була витиснена з науки про управління аналітичними методами розвитку соціально-економічних процесів. Згодом взаємодіючи з теорією управління, але, проте, залишаючись цілком самостійною наукою, філософія управління ще довго залишалася непопулярною.

В даний час інтерес до філософії управління постійно росте/

Філософія управління вступає в справу тоді, коли у людини виникає потреба проникнути в глибінь якоїсь реальності, зрозуміти її сутнісні підстави.

Філософія управління – це частина загальної філософії, одна з її галузей. Власне, філософія управління – це не тільки наука. Це знання, що допускає невизначеність, неоднозначність, послідовне обмеження, подолання і сприймане як необхідна приналежність буття взагалі.

Мета філософії управління – знаходити внутрішні метасмислу взаємодії суб'єктів і об'єктів управління, тобто знайти реальні значення зміни стану об'єкту від цільової дії суб'єкта управління. Філософам доводиться не тільки знаходити метасмислу, але і оперувати ними, конструюючи і пояснюючи наявну реальність, іноді приховану і неявну для зовнішнього спостереження.

Кожна компанія повинна мати свою філософію, в яку вірять, поважають і якою живуть всі працівники компанії, починаючи від його правління і закінчуючи рядовими працівниками. Останнім часом все активніше багато країн намагаються упровадити у себе нововведення, що привели японські фірми до значних успіхів.

2. Онтологія управління

Онтологія, як філософія буття, виступає системою загальних понять буття, і відповідає на запитання «що взагалі являє собою явище управління», «на якому метафізичному базисі ґрунтується», «в чому полягає його необхідність та роль у забезпеченні буття і життєдіяльності конкретної людини як суспільної істоти, у забезпеченні функціонування різних спільнот та суспільства в цілому як основної форми існування й діяльності людей», «якою є природа соціального управління».

Онтологія управління в класичній античній філософії базується на раціональному управлінні на основі знань і досвіду. Досліджуючи буття, Сократ вказав на спосіб його осягнення через внутрішню сутність людини, не зважаючи на зовнішнє. Заслугою філософа є розгляд онтологічної проблеми не у космологічному напрямі, а у антропологічному, спрямованому не на світ і його будову, а на людину і її життя. Певною мірою відійшовши від космологічного уявлення, Платон накладає власне розуміння онтології, не роз’єднуючи при цьому мислення й буття. Вчення філософа ґрунтується на етичних та гносеологічних принципах, що, ймовірно, мають постійну й незмінну основу. Спільною рисою філософії управління Сократа, Платона, й Геракліта, очевидно, є панування постійного над змінним у межах єдиного. При цьому управлінець має діяти у згоді з вищим законом (логосу), яким керує наука. У свою чергу наукою наук Платон називає розсудливість, «управляючи при цьому наукою про благо, вона приносить нам користь».

3.Гносеологія управління

У пізнанні й філософському осмисленні природи і сутності феномена управління важливу роль відіграє гносеологія управління як теоретична основа пізнання цього явища і його закономірностей. Вона відповідає на питання у чому полягає сутність і природа феномену управління, яким чином найбільш доцільно його досліджувати, як можна зрозуміти і усвідомити його сутність. Без урахування її положень щодо взаємовідносин суб'єкта об'єкта у пізнавально-перетворювальній діяльності та управлінні нею неможливе ефективне управління. Це ускладнює функціонування суспільного роду і сутність управління не дозволяє належним чином здійснювати управлінську підготовку фахівців, а це зумовлює недостатню якість управлінської практики, на підставі вивчення якої формується теорія управління, покладена в основу підготовки керівників.

В основі сучасної наукової гносеології лежать такі фундамен­тальні принципи:

1) об’єктивності – це вихідна вимога до дослідника – вивчати реальний об’єкт, як первинне начало, що знаходиться за межами людської свідомості і відображається нею.

2) пізнаванності –людина з допомогою мислення здатна розкривати сутність речей і явищ, з’ясовувати тенденції (закони) їх становлення і розвитку. Свідченням цього є досягнення в різних галузях науки і техніки.

3) Відображення – знання, їх зміст, є результатом рефлексії останніх у свідомості людини.

4) практики – це визнання за практикою ролі основного критерія істини, рушійної сили пізнання, його джерела.

5) конкретності істини – істина завжди конкретна, її можна точно визначити. Вона повинна бути зрозумілою, логічною. Конкретність істини означає, що кожне наукове положення, об’єктивний закон, повинні розглядатися з урахуванням конкретних умов, в яких вони виявляються і діють.

6) Історизму – розгляд предметів, явищ чи процесів в їх розвитку, змінах, саморусі, як те, чи інше явище виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і чим стало.

7) єдності теорії пізнання і діалектики, застосування в процесі пізнання законів, категорії і принципів останньої.

4.Логіка управління

Логіка у сучасному розумінні є наукою не тільки про форми і прийоми раціонального мислення, умови пра­вильності суджень, а й про форми і способи раціональної діяльності людини. Ця раціональність полягає у відповідності засобів діяльності як цілям і закономірностям цієї діяльності, так і закономірностям самоорганізації відповідної соціальної системи. Логіка управління відповідає на запитання, яким повинен бути управлінський вплив і як найбільш доцільно його здійснювати у конкретній ситуації. Тому во­на має забезпечити виявлення і належне пояснення джерел поход­ження і сутності загальних закономірностей, функцій і правил практи­ки соціального управління і внутрішнього взаємозв'язку між ними. Це набуває особливої важливості для їх застосування при підготовці та реалізації управлінських рішень. Логіка управління диктує і пояснює внутрішню структуру процесів управління, роль окремих його компо­нентів, характер поведінки людей в процесі управління. Логікою управ­ління зумовлюються взаємозв'язок, взаємозалежність і послідовність етапів і функцій управління, закономірності вибору різних методів, засобів і технологій здійснення управлінської діяльності, необхідних для того, щоб забезпечити належну її ефективність. Саме логіка управління безпосередньо пов'язує обрані цілі людей чи організацій, стратегію до­сягнення цих цілей, зміст і характер діяльності, спрямованої на її реалізацію, та очікувані результати.

Логіка управління являє собою специфічну галузь загальної системи філософських наук, а з іншого боку – важливу частину теоретичної, світоглядної і методологічної основи організації управління.

Логіка соціального управління призначена для забезпечення максимальної відповідності його цілей, а також процедур прийняття і реалізації управлінських рішень і дій ці­лям кожного відповідного соціуму, іманентним йому природним закономірностям і тенденціям його функціонування і розвитку та принципам самоорганізації соціуму як надзвичайно складної соціальної системи. Логіка соціального управління повинна розглядатись як один з визначальних чинників його ефективності.

Логіка управління необхідна для забезпечення на­лежної закономірної послідовності і несуперечливості управ­лінських команд і дій, процесів і процедур прийняття управлінських рішень та їхньої практичної реалізації.

5.Принципи логіки управління

Логіка управління диктує і пояснює внутрішню структуру процесів управління, роль окремих його компо­нентів, характер поведінки людей в процесі управління. Логікою управ­ління зумовлюються взаємозв'язок, взаємозалежність і послідовність етапів і функцій управління, закономірності вибору різних методів, засобів і технологій здійснення управлінської діяльності, необхідних для того, щоб забезпечити належну її ефективність. Саме логіка управління безпосередньо пов'язує обрані цілі людей чи організацій, стратегію до­сягнення цих цілей, зміст і характер діяльності, спрямованої на її реалізацію, та очікувані результати.

Механізм дії принципів логіки управління:

1-принципи логіки управління

2-цілі управління

3-цілі системи.

Сформульовано дві відносно автономних сукупності прин­ципів логіки управління.

Од­на із су­купностей принци­пів логіки управлін­ня носить світо­глядний характер і стосується най­більш загальних за­кономірностей уп­равління як специ­фічної функції соціальних систем та однієї з визначальних умов їх функціонування. Це принципи загальної логіки управління.

Друга сукупність принципів за своїм характером визначає логіку раціональної організації і практичного здійснення управлінської діяльності і може розглядатись як сукупність принципів прикладної логіки управління.

Принципи загальної логіки управлін­ня можна звес­ти до таких основних положень:

1) в процесі цілепокладення для здійснення управління функціонуванням і розвитком соціальної системи необхідно виходити із закономірностей її самоорганізації з тим, щоб визначені цілі відповідали, а не суперечили, природному перебігу процесів в ній.

2) система цілей управління не повинна бути внутрішньо суперечливою. Це зовсім не означає відсутності в ній цілком природних діалектичних супереч­ностей, наприклад між прагненнями збереження стабільності з одного боку, а з іншого боку - розвитку системи, яка й виступає основною передумовою самої можливості цього розвитку та його рушійною силою.

3) несуперечливою повинна бути й сукуп­ність цілей самої соціальної системи. Адже управління завжди спря­моване на досягнення її цілей.

4) цілі управління не повинні бути прямо проти­лежними цілям самої соціальної системи, хоча й не завжди можуть збігатися з ними.

5) ха­рактер управлін­ня, його зміст та застосовувані за­соби і технології управління не по­винні порушувати вимог, що випливають із закономірностей самоорганізації систем.

Послідовне дотримання цих принципів саме і сприятиме успішному досягненню визначених цілей управління.

6.Аксіологія управління

Аксіологія управління – складова загального вчення про при­роду цінностей та взаємовідношення між ними, вона досліджує властивості предметів і явищ, які стають метою діяльності та управління нею і здатні задовольняти потреби й інтереси людини і суспільства в цілому. У цьому розумінні аксіологія управління відповідає на запитання, чи не суперечить те чи інше управ­лінське рішення, той чи інший управлінський вплив ціннісним нормам і уявленням суспільства. Мета аксіології управління полягає у з'ясуванні природи і джерел ціннісних основ самого управління та у дослідженні характеру залежності процесів соціального управління від системи смисложиттєвих цінностей та ідеалів, притаманних цьому соціуму. Цінність відповідає на питання, яким щось повинно бути. Джерелом цінностей є бажання і задоволення, інтереси, цінності є прихованими веліннями або командами, джерелом цінностей є почуття.

7.Етика управління

Етика управління вживається як визначення норм поведінки, сукупності моральних правил певної суспільної чи професійної групи з метою ефективного управління іншими.

Етика управління відбиває моральні аспекти сукуп­ності суспільних відносин та особливості їх прояву у процесі соціаль­ного управління. Етика управління відповідає на запитання, яким чином управлінські рішення і впливи та їхні можливі наслідки спів­відносяться з нормами і принципами моральної парадигми, прийнятої у даному суспільстві. Тому етика управління має на увазі розуміння того, за якими правилами будуються і повинні будуватися ділові та управлінські відносини, як має здійснюватись ділове спілкування та якою має бути поведінка учасників управлінських процесів. Саме етика управління аналізує місце і роль таких категорій, як добро і зло, справедливість і несправедливість, честь і гідність тощо у загальній структурі процесів управлінської діяльності.

8.Мораль управління

Мораль (добропорядність) - це не лише норми поведінки, а також моральні ставлення, що склалися в процесі життєдіяльності людей та добропорядки свідомість. Практична необхідність погодження трудової діяльності людини з діяльністю колективу з'явилась вже на зорі розвитку суспільства. Із історії відомо, як виробничі потреби роду та племені вели до формування морального ставлення, норм поведінки. Для людини, що вступає у стосунки з іншими людьми, норми виступають як належне правило, у відповідності з яким він повинен діяти. Для суспільства моральні норми є виявом ставлення, що складаються з діями, згідно його інтересам. Сутність моральних ставлень не зводиться лише до дотримання людиною загальних інтересів, а складається з поєднання особистих та суспільних інтересів. Суспільство склало цілу систему правил, що призначені регулювати свої відносини з особистістю.

Необхідна сторона моральних стосунків – добропорядна свідомість – погляди та уявлення щодо належної поведінки, правила такої поведінки.

Соціально-психологічні аспекти управління пов'язані з пробле­мами морального аспекту сутності управління. До них мож­на віднести питання можливості зловживання керівниками службовим становищем, питання мораль­ної культури та відповідальності керівника, питання моральності управління тощо.

Ставлення керівника до дотримання моральних норм визначає дві найбільш поширені позиції. Перша полягає у необхідності безумовної відповідності будь-яких діянь, рішень і вчинків керівника та його поведінки і стилю спілкування з людьми нормам і принципам прийнятої у даному суспільстві моральної парадигми. Взагалі, аморальна людина в принципі не може і не повинна бути керівником. Тому сьогодні в більшості демократичних країн активно розвиваються нау­кові напрями і практична діяльність з впровадження етики менедж­менту і бізнесу.

Друга позиція, лінія якої генетично походить з системи філософ­ських поглядів Н. Макіавеллі та Ф. Ніцше, значною мірою нехтує "ста­рими" моральними цінностями. "Воля до влади" виступає у її прихиль­ників основним онтологічним поняттям, смисл якого полягає у тому, що ця воля є виявом конкретної індивідуальної волі людини. Ніцше вважав волю навіть первинною відносно свідомості і мислення людини і безпосе­редньо пов'язував її з людською діяльністю. Він висунув ідею "Надлюдини", що базується на концепції зрос­тання волі до влади і подолання всіх негативних, на думку філософа, якостей людини. Ціннісна орієнтація „Надлюдини" має полягати у абсолютній її здатності до докорінної переоцінки цінностей, у духовній творчості, у повній концентрації волі до влади, у надіндивідуалізмі.

9.Ідеологія управління

Ідеологія управління – це система понять, ідей, теорій, засобів, принципів, що відображають управлінське буття крізь призму інтересів, ідеалів, мети управлінців, менеджерів. Ідеологія слугує своєрідним механізмом приведення ідей у дію.

Ідеологія управління характеризується як певна сукупність поглядів, концепцій, відірваних від реальної дійсності.

Ідеологія — це об'єднуючий систематизований спосіб соціально-групового мислення.

Ідеологія є відображенням суспільного буття у свідомості людей та, яка, виникнувши, у свою чергу активно впливає на розвиток суспільства, сприяючи йому (прогресивна ідеологія) чи перешкоджаючи йому (реакційна ідеологія).

10.Компоненти філософії управління

Філософія управління є методологічною основою і невід'ємним елементом професійної підготовки і виховання майбутнього керівника-лідера.
Основними компонентами філософії управління є:
1- онтологія управління – як філософія буття, виступає системою загальних понять буття, і відповідає на запитання, що взагалі являє собою явище управління, в чому полягає його необхідність та роль у забезпеченні буття і життєдіяльності конкретної людини як суспільної істоти, у забезпеченні функціонування різних спільнот та суспільства в цілому як основної форми існування й діяльності людей, та якою є природа соціального управління.
2-гносеологія управління - відповідає на питання у чому полягає сутність і природа феномену управління, яким чином найбільш доцільно його досліджувати, як можна зрозуміти і усвідомити його сутність. Без урахування її положень щодо взаємовідносин суб'єкта об'єкта у пізнавально-перетворювальній діяльності та управлінні нею неможливе ефективне управління.
3-логіка управління – є наукою не тільки про форми і прийоми раціонального мислення, умови правильності суджень, а й про форми і способи раціональної діяльності людини. Відповідає на запитання, яким повинен бути управлінський вплив і як найбільш доцільно його здійснювати у конкретній ситуації. Тому вона має забезпечити виявлення і належне пояснення джерел походження і сутності загальних закономірностей, функцій і правил практики соціального управління і внутрішнього взаємозв'язку між ними.
4-аксіологія управління – складова загального вчення про природу цінностей, вона досліджує властивості предметів і явищ, які стають метою діяльності та управління нею і здатні задовольняти потреби й інтереси людини і суспільства в цілому. Відповідає на запитання, чи не суперечить те чи інше управлінське рішення, той чи інший управлінський вплив ціннісним нормам і уявленням суспільства.
5- етика управління. Вона відбиває моральні аспекти сукупності суспільних відносин та особливості їх прояву у процесі соціального управління. Відповідає на запитання, яким чином управлінські рішення і впливи та їхні можливі наслідки спів-відносяться з нормами і принципами моральної парадигми, прийнятої у даному суспільстві.
6- методологія управління - певна сукупність найбільш загальних принципів організації управлінського процесу, методів, форм і засобів, за допомогою яких забезпечується і повинне забезпечуватися досягнення його бажаної ефективності. Відповідає на запитання, які принципи мають бути покладені в основу організації управління, ефективного формування і здійснення системи управлінських рішень і впливів.

11.Філософія науки управління
Філософія управління як тип інтелектуальної діяльності зародилася в Греції в кінці VII в. до н.е. Філософія управління – це частина загальної філософії, одна з її галузей. Це знання, що допускає невизначеність, неоднозначність, послідовне обмеження, подолання і сприймане як необхідна приналежність буття взагалі. Мета філософії управління – знаходити внутрішні взаємодії суб'єктів і об'єктів управління, тобто знайти реальні значення зміни стану об'єкту від цільової дії суб'єкта управління.
Під наукою розуміється соціально значуща сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення й використання теоретично систематизованих об’єктивних знань про дійсність.
Наука управління ‒ система знань про закони і закономірності управління, про використання об’єктивних економічних законів з метою підвищення ефективності суспільного виробництва для забезпечення дальшого зростання добробуту людей, створення умов всебічного гармонійного розвитку всіх членів суспільства.
Предметом науки управління служать закони і закономірності управління, які формалізовані та використовуються із врахуванням об’єктивних законів розвитку виробництва, а також різноманітні за своїм змістом відносини.
Наукою управління вивчені загальні і специфічні функції, принципи, методи, організаційні форми управління, застосування технічних засобів в управлінні.
Як система знань наука охоплює не тільки фактичні дані про предмети навколишнього світу, людської думки й дії, не лише закони і принципи вивчення об’єктів, а й певні форми й способи усвідомлення їх. Цим самим наука виступає як форма суспільної свідомості.

У сорокових роках Леонард Байт у своєму підручнику "Вступ до вивчення державного управління" дав таке визначення: "Мистецтво управління - це керівництво, координування й контроль, які здійснюються над багатьма людьми для досягнення певної мети. Це мистецтво пронизує всі рівні організації, зв'язуючи між собою багато професій, ремесел та спеціальностей.

Мистецтво управління, здатність творчо підходити до постановки і реалізації цілей тією чи іншою системою набувається на основі особистого життєвого досвіду чи шляхом спеціального навчання керівників. Однак однією з найважливіших умов досягнення високого управлінського мистецтва є оволодіння теорією державного управління.

У цьому курсі вивчаються, головним чином, основні теорії і методології державного управління. За цільовими засадами і особливостями управлінської науки, у складі її загальної теорії розрізняють такі частини: методологічні основи управління; вчення про функції, методи управління; організаційні форми та структури управління, їх взаємодії; формування і розвиток процесу управління; організація роботи апарату державного управління; якості та ефективності управління, що дають можливість виявити та дослідити специфічні закономірності формування і розвитку систем управління, які реалізуються на практиці.

Таким чином, до методологічних основ теорії державного управління відноситься визначення суті науки управління, її предмету, методів, теоретичних досліджень, особливостей управлінських відносин, формування об'єкта і суб'єкта управління, механізму їх взаємодії.

Філософія культури управління

Поняття "культура" є узагальнюючим і має декілька значень. Наприклад, говорять про культуру суспільства, частини суспільства, окремої особистості і нарешті, про культуру окремих видів діяльності.

Діяльність людини може належати до виробництва матеріальних благ або духовних цінностей.

До матеріальної культури належать засоби виробництва і предмети праці, які використовуються в сфері суспільного виробництва. Рівень і характер розвитку матеріальної культури тісно пов'язані з розвитком виробничих сил і визначаються виробничими відносинами в суспільстві. Матеріальна культура є показником рівня практичного оволодіння людини природою.

До духовної культури належать наука, рівень освіти населення, стан освіти та медичного обслуговування, мистецтво, моральні норми поведінки людей, рівень розвитку духовних потреб та інтересів людей.

Таким чином, культура охоплює всі досягнення людини в процесі її розвитку як у сфері матеріального виробництва, так і в духовному житті. Вона полягає в знаннях людства, змісті праці, навичках і досвіді, набутих ним.

Культура управління є складовою людської культури і формою використання загальнолюдських культурних надбань у сфері управління. За змістом це сукупність досягнень в організації і здійсненні процесу управління, організації управлінської праці, використанні техніки управління, а також вимог, які висуваються до систем управління і працівників, обумовлених нормами і принципами суспільної моралі, етики, естетики, права.

На практиці розрізняють також реальну та еталонну культуру управління.

Реальна культура управління - це певний фактично досягнутий рівень розвитку управлінської діяльності в тій чи іншій галузі. Реальна культура розглядається як комплексна, узагальнююча характеристика управлінської праці, яка віддзеркалює його якісні риси та особливості.

Еталонна культура відображає найбільш високий, який можна досягти на даному етапі розвитку, рівень управління, тобто еталон його досконалості. Тут мається на увазі культура управління, яка ґрунтується на загальновизнаних у суспільстві вимогах до управлінських кадрів; нормах спілкування людей, у даному випадку управлінських та неуправлінських працівників; нормах права та естетики; на прогресивних науково обґрунтованих вимогах до організації управлінської праці, порядку здійснення функцій управління. В еталонних культурі втілені загальнозначущі потреби та інтереси.

З урахуванням цього про еталонну культуру говорять як про сукупність сучасних прогресивних вимог, які висуваються до менеджерів, способів та процесу їхнього праці, обумовлених принципами і нормами моралі, права, естетики організації та цілями здійснення управління. Еталонна культура представляється як ідеальний прообраз майбутньої реальної культури управління. Вона спрямована на досягнення управлінського ідеалу.

Культура працівників управління залежить від багатьох факторів і характеризується рівнем загальної культури, наявністю ділових якостей, необхідних для виконання роботи у відповідності з посадою, яку займає працівник. Культура працівників управління визначається також глибоким і всебічним знанням науки управління і вміння використовувати ці знання у своїй діяльності (мистецтво управління), та стилем роботи. Виконуючи роботу і спілкуючись в процесі своєї діяльності з іншими членами колективу, вони керуються правилами поведінки, які відображають суть взаємовідносин між людьми в суспільстві. Однак специфічність цієї діяльності визначає і специфічні вимоги до культури працівника.

Невід' ємним елементом культури управління є культура документації. Жодна із функцій не може здійснюватися без інформації, основним носієм якої є документ. Документальна інформація охоплює всі сторони внутрішньої і зовнішньої діяльності торговельних підприємств. З документації починаються й завершуються практично всі операції й процедури процесу управління.

Значення культури управління в різноманітній управлінській діяльності важко переоцінити. Врахування елементів цієї культури дозволяє поліпшити організацію управління, спростити і здешевити цей процес, забезпечити злагодженість і чіткість роботи управлінського апарату підвищити трудову дисципліну.

Удосконалювати культуру управління означає удосконалювати всі її елементи. В кожному конкретному випадку вони можуть набувати вирішального значення для підвищення ефективності управління. Тому необхідно здійснювати комплексний аналіз культури управління для виявлення тих її елементів і напрямів їх удосконалення, які можуть дати найбільший ефект.