Тема: Трагізм життєвої долі М.Хвильового та його героїв
Незвичайна постать Миколи Хвильового (1893-1933) справила значний вплив на розвиток української літератури і суспільно-політичної думки всього XX ст.
Після виходу збірки “Сині етюди” (1923) О. Білецький назвав М. Хвильового “основоположником справжньої нової української прози”. Новели прозаїка приваблювали не лише тематично, а й стильовою, мистецькою самобутністю.
Характерним стилем для 20-х рр. був стиль революційного романтизму, роман-тики вітаїзму (активного романтизму). У “Синіх етюдах” вирізнялися такі героїко-романтичні новели, як “Кіт у чоботях”, “Солонський Яр”. Ранні новели відбили прийняття М. Хвильовим своєї неспокійної сучасності як світанку нової щасливої ери. Але це захоплення було недовготривалим.
В оповіданні “Кіт у чоботях” письменник тонко підмітив бюрократизацію партії вже в перші роки по війні, обмеженість партійців, їх небажання вчитися, розвиватися: “Товариш Жучок дочитала – прочитала “Что такое коммунизм” (без автора) і тільки”. Уже тут зазвучали ноти сатири. Письменник був надто прозірливим і чесним, щоб закривати очі на драматичну невідповідність між ідеалом і його реальним втіленням. Звідси проблема розбіжності між мрією і дійсністю стала найголовнішого в усіх його подальших творах. Серед поетичних символів М. Хвильового одне з чільних місць займає образ “загірньої комуни”, який має мало спільного з народжуваним “новим світом”, тобто радянською дійсністю.
Відмова письміенника від традиційного описового реалізму увібрала відмову від послідовного викладу подій, намагання через часові зміщення, непослідов-ності досягти посилення емоційних ефектів. Збірка оповідань “Осінь”, повість “Санаторна зона” (1924) і особливо громадянська активність зробили М. Хвильо-вого центральною постаттю у літературному процесі 20-х рр. Одним із найкращих творів М. Хвильового є оповідання “Я (Романтика)”. М. Жулинський писав: “Небагато є в світовій літературі таких творів трагічного звучання, в яких були б відтворені драматичне роздвоєння реальності та ідеалів, внутрішній конфлікт революціонера, який потрапляє у “витворену революційними ідеями пастку”.
Твір присвячено оповіданню М. Коцюбинського “Цвіт яблуні” і написано в імпресіоністичній манері. У вступі ліричний герой говорить про свої дві великі любові: “Загірня комуна”, вимріяна, до якої ще йти і йти, воювати, лити кров чисельних жертв – це перша любов. Друга любов – “воістину моя мати”, “прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків”. Мати, яка всім серцем любить свого єдиного, бунтівливого сина, відчуває: “Надходить гроза!” Різким дисонансом до вступу змальовані криваві судилища, де вершить “справедливість” герой новели. Ліричний герой вважає себе “чекістом і люди-ною”. Ось перед ним чоловік і жінка. “Мужчина впав на коліна і просить милості. Я з силою штовхнув його ногою – і він розкинувся горілиць… Женщина сказала глухо і мертво: – Слухайте, я мати трьох дітей!.. Я: – Розстрілять”. Комунари, чекісти безупинно п’ють, а ліричний герой ходить до матері, щоб відчути себе “людиною”. Його терзають страхи: “…Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів – тьма на моїй совісті”. Настав момент, коли у непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синжська любов і революційний обов’язок. Він стає гвинтиком і заручником могутньої системи. Нездатному на бунт героєві залишається виконати волю системи: він, “охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню”. Абстрактному ідолу “загірньої комуни” принесено найбільшу жертву і в його ім’я скоєно найбільший злочин-матеревбивство.
У 1925 р. М. Хвильовий разом з однодумцями створює літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). Тоді ж він започаткував літературну дискусію, яка від питання про якість творів художньої літератури перейшла на ідеологічні засади. Він закликав письменників повернутися до українських національних джерел, орієнтуватися па “психологічну Європу”. Звідси знамените гасло М. Хвильового- “Геть від Москви!”. “У Європу ми поїдемо вчитись, – писав письменник, – але із затаєною думкою – за кілька років горіти надзвичайним світлом”. Отже, новітня українська література яе може орієнтуватися лише на російську, бо не позбудеться рабського наслідування.
Але хмари однієї із найстрашніших трагедій XX ст. вже збиралися над Україною. Для М. Хвильового наступала пора гірких розчарувань. Він прозірливо вгадує, що голод в Україні свідомо організований. Письменник болісно переживає ті численні компроміси, на які йшов, щоб не порвати з більшовицькою партією. М. Хвильовий, як зазначав М. Жулинський, “не бачив виходу з цієї ідеологічної пастки, в яку він, комуніст, потрапив, натхненно довірившись ідеалам Революції”. 13 травня 1933 р., зібравши друзів, письменник застрелився. Трагедія його полягала у тому, що він “свято вірив у можливість рідкісного шлюбу” (І. Драч), тобто вільної України і ленінського комунізму.
Самостійна робота№4
Тема: Відображення традицій українського народу у романі Івана Багряного «Тигролови»
Жорстока доба 30-х років XX століття. Було знишено три чверті українських письменників: одних розстріляно без суду і слідства, інших заслано на Солов-ки, що на Білому морі, ще когось замели колимські сніги. Одним із тих, хто, на думку сталінських прихвоснів, не мав права на життя, був Іван Багряний. Але він вважав інакше… Його по праву можна назвати визначною постаттю нашої епохи. У його творах відображено дух часу, його філософські, морально-етичні тенденції народжували оптимізм і життєствердність. Письменник став політичним провідником і визначним авторитетом у справі утвердження української державності, вільної від будь-якого тоталітаризму, від командно-адміністративної системи й насильства. Адже нікому не можна було говорити правду про жахливі сталінські репресії. Іван Багряний взяв на себе таку сміливість і зробив це у яскравій художній формі, написавши роман «Тигролови».
До певної міри цей твір є автобіографічним. У ньому подані детальні описи тюремного побуту, допитів, тортур. Іван Багряний волею трагічних обставин «помістив» у страхітливий ешелон смерті себе, свою долю, підносячи її до образу-символу непокірної і гордої, волелюбної і сплюндрованої України.
Головний герой твору – Григорій Многогрішний. Він – нащадок запорозького гетьмана Дем’яна Многогрішного, першого політкаторжанина. Цей мужній юнак, авіатор, який не вчинив жодного злочину, був засуджений органами НКВД на двадцять п’ять років каторги, провівши перед тим два жахливих роки в катівнях. Не плакав, не просив помилування, не обмовляв товаришів. Стійко зносив тортури й поклявся помститися за-тисячі замучених і змордованих, за загублений рідний край. Григорій тікає з «ешелону смерті»… і цим божевільним протестом дає надію тисячам знеособленим в’язням. Відновлює почуття людської гідності, надії, переконання, що серед них, приречених, є такі, що не здаються, бо впевнені «ліпше вмирати, біжучи, ніж жити, гниючи!» Григорій Многогрішний не скорився, не змирився зі своїм статусом в’язня жахливої системи і залишився Людиною. Для Івана Багряного – людини і митця – це головне’: за будь-яких обставин особистість може і мусить бути Людиною. Неймовірна воля до життя рятує Григорія в дикій тайзі і зводить із родиною тигроловів – Сірків, теж запорозьких нащадків. Колись ця сім’я втекла від злиднів і збудувала собі в далекосхідному краї нову, славну та вільну Україну. Працьовитості ж українцям не бракувало ніколи, то й жили в достатку – полювали, ловили рибу та звірів, навіть тигрів, копали золото і переборювали труднощі лише матінки-природи. Після революції міцні селянські господарства від утисків «нової влади» занепали, і люди ховалися у найглухіші закутки тайги, щоб спокійно дожити свій вік.
У родині Сірків Григорія прийняли як рідного сина, – вилікували, дали притулок, навчили тайгових премудростей. Юнак почувався, як удома, бо ці українські люди зберетли всі звичаї, традиції, навіть побут свого краю, були людьми щирими, добрими та мужніми. Добрий душею старий полтавський переселенець Сірко, його ладна дружина, щира в коханні Наталка відігріли зболене серце і поранену душу колишнього в’язня, повернули його до життя. Григорій милується душевним спокоєм своїх рятівників, їхньою вірністю біленій хаті, вишитим рушникам, рідній мові, звичаям, народним пісням, Вони навіть поселення свої називали; Київ, Чернігівка, Полтавка, Переяславка тощо. Різдво святкували, «як з діда-прадіда велося; з кутею на Святвечір і з усім тим зворушливим і романтичним ритуалом, що такий пам’ятний Григорієві з дитинства, з віршуванням, з колядками». Але вірність традиціям українського народу відчувається і в характерах героїв, і в діях, і вчинках.
Творчість І. Багряного довела, що сповнене небезпек, пригод, трагедій, зрад життя письменника не знищило в ньому віри в перемогу добра над злом. І радісно, що, хоч і з великим запізненням, його народ має можливість читати твори, дізнаватися з них про гіркі сторінки української історії, щоб уже ніколи не допустити їх повторення.
Отже, головне для Івана Багряного переконати читача, що за будь-яких обставин людина має зберегти в собі доброту, віру в людяність. Бо для кожного українця почуття національної гідності, патріотизму є органічним, природним, як саме життя..
Самостійна робота №5