Росія за тимчасового уряду. двовладдя
За неповних вісім місяців існування Тимчасовий уряд пережив чимало драматичних моментів, здійснив ряд серйозних перетворень, припустився прикрих помилок і прорахунків. Він не був послідовним у своїй діяльності, як не була позбавлена зигзагів і сама епоха, у якій він діяв.
Серед перших демократичних перетворень Тимчасового уряду був ряд важливих заходів, реалізація яких мала вперше в історії Росії зробити її демократичною країною.
При цьому найважливіші питання повинні були отримати схвалення Установчих зборів Російської республіки, що мали бути скликані восени.
Утворення рад разом з Тимчасовим урядом створило ситуацію, що отримала назву двовладдя. Влада робітників та солдатів була реалізована у радах, а владу ліберальної інтелігенції, промисловців, частини землевласників уособлював Тимчасовий уряд.
Влада булв в руках двох органів, чиє ставлення один до одного було досить складним і коливалось від суперництва до співробітництва.
Історичне значення двовладдя полягало в тому, що в Росії з'явилась можливість мирного переходу від самодержавства до демократичного республіканського устрою при забезпеченні широкої демократії для народу. Практично всі політичні партії Росії, за винятком крайніх правих (монархісти) та крайніх лівих (анархісти, ліві есери та більшовики) співпрацювали з Тимчасовим урядом як законним і єдиним органом державної влади.
3 квітня 1917 р. зі Швейцарії через територію Німеччини, давши підписку не вести антивоєнну діяльність, у Росію в опломбованому німецькому вагоні прибув Володимир Ленін. Діставшись Петрограда, він виголосив так звані «Квітневі тези» - програму підготовки до соціалістичної революції. Проте тоді він не був підтриманий іншими лідерами більшовиків, і партія висунула гасло «Вся влада Радам!», сподіваючись здобути в радах більшість і використати це проти Тимчасового уряду.
1.4 Квітнева та червнева кризи Тимчасового уряду.
У квітні Тимчасовий уряд пережив кризу. Міністр закордонних справ Павло Мілюков опублікував ноту до союзників, у якій говорилось про «війну до переможного кінця», чим спричинив вибух невдоволення у країні. У результаті ініціатор ноти змушений був залишити уряд.
Революція в Росії викликала переживання союзників Росії у війні. Тому країни Антанти вимагали ясності від Тимчасового уряду в питанні про участь Росії у війні. 19 квітня газети надрукували ноту міністра закордонних справ Мілюкова урядам країн Антанти, в якій говорилось, що Росія буде вести війну до переможного кінця.
Ця нота викликала хвилю протестів, яка призвела до урядової кризи. У червні 1917 р. в Петрограді проходив перший з'їзд рад. Одним з головних питань, що обговорювалися на з'їзді, було питання про ставлення рад до Тимчасового уряду. Яскравим епізодом у роботі з'їзду стала відповідь лідера більшовиків - Леніна на заяву меншовика Церетелі про відсутність в країні партії, яка була б готова взяти в свої руки політичну владу. Саме тоді із залу пролунали слова Леніна: "Є така партія!". Це не було прийнято всерйоз, хоча і означало, що є сили, які прагнуть до політичної влади.
З'їзд прийняв документи, які забезпечували створення основ парламентаризму в Росії. З'їзд обрав також виконавчий орган рад - Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет у складі представників меншовиків, есерів, більшовиків та ін.
В країні невпинно загострювалось соціально-економічне становище. Народ вимагав реформ і припинення війни. У червні 1917 р. по країні, а особливо в столиці, прокотилась хвиля маніфестацій протесту. Назрівала нова урядова криза. На цей раз її вдалося відвернути, організувавши наступ на фронті. Проте це не вирішило проблеми, а лише відклало її. Провал наступу викликав загострення політичного становища, яким намагались скористатись кадети, щоб позбавити уряд опіки з боку рад, а також більшовики, які спробували дістатись до влади.
У Росії було створено коаліційний уряд на чолі зі Львовим, до якого Петроградська рада дозволила увійти 5 соціалістам з числа есерів, меншовиків і народних соціалістів. Майбутній прем'єр-міністр Олександр Керенський став військовим міністром.
18 червня 1917 р. на Південно-Західному фронті Першої світової війни російська армія розпочала невдалий наступ, всіявши поле битви 60 тис. трупів. В умовах загального обурення невдачею 3-5 липня у Петрограді сталися сутички між урядовими військами і озброєною 500-тисячною маніфестацією під гаслом «Вся влада Радам!». З Кронштадта більшовики привели 10 тис. моряків. У результаті зіткнень 50 чоловік було вбито та 650 поранено.
Тимчасовий уряд поклав відповідальність за кровопролиття на більшовиків і видав наказ про арешт В. Леніна та інших лідерів партії. В. Леніну було пред'явлене звинувачення у шпигунстві на користь Німеччини й організації заколоту. Проте на суд той не з'явився й переховувався у Фінляндії.
Після липневих подій Г. Львов подав у відставку, а «уряд порятунку вітчизни» очолив О. Керенський, якому Виконавчий комітет рад надав право самостійно добирати міністрів. Становище у країні було неспокійним і хистким. Монархічні та інші праві сили не приховували свого незадоволення демократизацією Росії, вважаючи, що лише «сильна рука» може запобігти сповзанню країни до «анархії». У серпні 1917 р. їхній фаворит, герой війни Верховний головнокомандувач генерал Лавр Корнілов здійснив спробу військового перевороту. Він направив О. Керенському ультиматум про відставку Тимчасового уряду і передачу влади йому, Л. Корнілову.
Для походу на Петроград було споряджено спеціальний загін під командуванням генерала О. Кримова. Проте через тиждень ця акція провалилася через узгоджені дії демократичних сил країни, а також відмову корніловців воювати проти уряду. У розпачі генерал О. Кримов наклав на себе руки, а генерал Л. Корнілов після короткотермінового арешту опинився на Дону.
На хвилі популярності О. Керенського як «переможця заколотників», з одного боку, і розколу серед урядової коаліції (лідери партії конституційних демократів таємно підтримували заколот), з іншого, на початку вересня за погодженням з радами було утворено уряд у скороченому складі - Директорію (Раду п'яти) на чолі з О. Керенським.
Тим часом у радах провідну роль стали відігравати більшовики; Петроградську раду очолив Лев Троцький. В. Ленін, переховуючись від суду, постійно закликав партію готуватися до захоплення влади, але не мав підтримки серед більшості членів більшовицького центрального комітету. На Демократичній нараді, що відбулася у середині вересня, більшовицькі делегати підтримали ідею загальнодемократичного соціалістичного уряду.
Наприкінці вересня в Росії було сформовано третій і, як виявилося, останній коаліційний уряд О. Керенського.
1.5 Початок розпаду Російської імперії.
Тимчасовий російський уряд успадкував від монархії гасло «єдиної і неподільної Росії». Починаючи з лютого 1917 р. у неросійських частинах колишньої імперії став швидко наростати національно-визвольний рух, який очолила національна демократична інтелігенція.
В Україні Українська Центральна Рада, створена на початку березня 1917 р., проголосила курс на автономію краю. Перший Універсал Центральної Ради (червень 1917 р.) та переговори у липні в Києві делегації Тимчасового уряду, яку очолював О. Керенський, призвели до урядової кризи в Росії - праві партії вийшли з уряду на знак протесту проти «поступок» Україні. Починаючи з серпня Центральна Рада перейшла в опозицію до Тимчасового уряду й зосередила зусилля на розбудові Української держави.
Білорусь на перших порах наслідувала «український варіант». У березні 1917 р. Білоруський національний з'їзд висловився за федералізацію Росії й утворив Білоруський національний комітет. У серпні того ж року постала Білоруська Рада, проте їй не вдалося стати такою могутньою силою, якою була Рада українська.
Фінляндія крім березневого акта Тимчасового уряду про відновлення «дарованої» свого часу Олександром І Конституції Великого Князівства Фінляндського більш нічого не отримала. Задоволення вимог фінського сейму надати країні автономію відкладалося до скликання Установчих зборів. Коли ж у липні у Фінляндії було прийнято закон про верховні права сейму в усіх справах за винятком військових і зовнішніх, Тимчасовий уряд розпустив його.
У Латвії, Естонії, Литві, Грузії, Вірменії, Азербайджані було утворено національні ради, у Бессарабії - Сфатул Церій, у Криму і в Башкирії - курултаї.
У Середній Азії національному руху був притаманний східний колорит. Наприклад, у Туркестані, як і повсюди в Російській імперії, швидко встановилася влада Тимчасового уряду. Проте вже у вересні 1917 р. Ташкентська рада здійснила переворот і перебрала владу до себе. Прикметно, що революційний рух не торкнувся етнічних узбеків, а зосередився в російських поселеннях. Коли ж у Коканді розпочалося мусульманське повстання, Ташкент придушив його.
Проте непоступлива національна політика Тимчасового уряду вже не могла спинити процесу розпаду Російської імперії.
Домашнє завдання:
1. Як розвивалися події в Петрограді в лютому березні 1917 р.?
2. З’ясуйте причини й завдання революції в Росії.
3. Які періоди вирізняють у розвитку Російської революції?
4. Коли, як і за яких обставин утворились органи влади, породжені революцією?
5. На які політичні сили та прошарки суспільства спиралися Тимчасовий уряд і Петроградська рада?
6. Що таке двовладдя? Чому так називають період Російської революції?
7. Охарактеризуйте кризи Тимчасового уряду, їхні причини і способи виходу з них.
8. Яка роль партії більшовиків та її лідерів у революції?
Запам’ятайте дати:
27 лютого 1917 р. Початок революції в Росії
2 березня 1917 р. Утворення Тимчасового уряду
Серпень 1917 р. Заколот генерала Корнілова
ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ
1.1Політична криза
Восени 1917 р. криза в Росії поглибилася: закривалися підприємства, вулиці заповнювали безробітні, порівняно з довоєнним періодом реальна зарплата скоротилася вдвічі, зовнішній борг країни становив 16 млрд золотих рублів. На селі селянський рух охопив 9/10 повітів європейської частини Росії.
1 вересня Тимчасовий уряд оголосив Росію республікою й призначив вибори до Установчих зборів, проте більшість людей вимагала роботи, зарплати і виходу країни з війни.
У кризових умовах значно активізувалися більшовики, їхнім ідеалом і кінцевою метою була світова комуністична революція. За теорією комунізму К. Маркса, така революція могла відбутися й перемогти лише одночасно в усіх чи принаймні більшості країн світу. У роки Першої світової війни В. Ленін скоригував ідеї К. Маркса: така революція може спочатку перемогти в одній країні, а потім уже поширитись на весь інший світ. Він бачив такою країною саме Росію. Переховуючись від Тимчасового уряду, В. Ленін надсилав своїй партії листи із закликом готуватися до повстання, щоб перетворити демократичну революцію в соціалістичну.
Більшість російських соціалістів, зокрема й більшовиків, вважали, що Росія через свою відсталість не дозріла до соціалізму. Тому більшість членів Центрального комітету більшовицької партії не погоджувалися з В. Леніним щодо збройного повстання. Так, Л. Троцький пропонував дочекатися II Всеросійського з'їзду Рад, відкриття якого мало відбутися 20 жовтня, де й вирішилося питання про владу. В. Ленін не вірив у те, що з'їзд підтримає більшовиків, і добивався повстання до початку його роботи, щоб поставити з'їзд перед фактом падіння Тимчасового уряду.
Більшовики на чолі з Володимиром Леніним декларували відстоп ювання інтересів робітничого класу, який мав бути головною рушійною силою соціалістичної революції та встановити диктатуру пролетаріату. Сама ж партія більшовиків бачила себе «політичним авангардом», воєніп зованим керівним центром робітничого руху проти буржуазії.
Ряд більшовицьких груп вибрав специфічну форму терористичної діп яльності- «революційну експропріаб цію», займаючись грабунками «для збирання коштів на потреби ревоп люції». Експропріацією займалась, зокрема, більшовицька бойова группа під керівництвом Л. Красіна. Найгучнішими акціями були пограп бування банків у Тифлісі (Грузія), Варшаві (Польща), Гельсінгфорсі (Фінляндія), а також у Прибалтиці та на Уралі. Під час «ексів» часто страждали безневинні прості люди, заради яких начебто боролися з влап дою революціонери. Інколи прапором «експропріації» просто прикривались кримінальні наміри заволодіти гроп шима та цінностями.
Експропріація - позбавлення власності тих, хто її мав. Більшовицька ідея «експропріювати експропріаторів» тлуї мачилася як перерозподіл власності (на заводи, фабрики тощо). З точки зору марксистів, у ході історичного розвитку буржуазія «відібрала» у робітників власі ність, і тому її треба було «повернути» труїдящим під гаслом «грабуй награбоване».
Цікаві подробиці
Є відомості, що одробиці«експропріацією» займався і молодий революціонер Йосип Джугашвілі (Сталін). Однак, після встаї новлення сталінської диктатури колишні «революціонериісоратники» вождя в Закавказзі були ліквідовані і нічого вже не могли розповісти про свого товариша.
У середині вересня відбулося засідання ЦК РСДРП(б), на яке В. Ленін надіслав листи «Більшовики повинні взяти владу», «Марксизм і повстання». У них він вимагав розпочати підготовку до повстання. Більшість членів ЦК відхилила його вимоги і тоді В. Ленін, погрожуючи вийти з ЦК, звернувся безпосередньо до більшовиків Москви та Петрограда із закликом брати владу. На початку жовтня відбулося друге засідання, на якому після гострих дискусій більшістю голосів було прийнято рішення про підготовку до повстання й створено спеціальний орган - Політичне бюро з семи чоловік (Л. Троцький (Бронштейн), В. Ленін, Йосиф Сталін (Джугашвілі), Леонід Каменєв (Розенфельд), Г. Зінов'єв (Радомисльський) та ін.). Проте невизначеність ще залишалася.
Наполегливість В. Леніна поступово схилила шальки терезів у бік збройного захоплення влади, але два впливові більшовики: Л. Каменєв і Г. Зінов'єв виступили проти, мотивуючи свою незгоду тим, що партія ще не має більшості в масах і передчасний виступ призведе до її розгрому. Вони пропонували зачекати до Установчих зборів і там вирішити питання про владу. Крім того, ці двоє зважились на те, щоб у меншовицькій газеті «Новая жизнь» надрукувати заяву про незгоду з ЦК з питання про переворот. Відтак Тимчасовий уряд довідався про таємний план В. Леніна, а двох «розкольників» виключили із ЦК.
У середині жовтня більшовицький ЦК створив Військово-революційний комітет (ВРК). Скоро ВРК установив контроль над військовими частинами, замінюючи комісарів Тимчасового уряду своїми представниками. Комісари ВРК мали право скасувати рішення командирів військових частин, де активно працювали більшовицькі агітатори; озброювалася Червона гвардія.
Після того як Всеросійський центральний виконавчий комітет переніс відкриття II з'їзду Рад на 25 жовтня, більшовики почали готуватися до виступу.
Намагаючись випередити більшовиків, Тимчасовий уряд вранці 24 жовтня наказав підрозділу юнкерів захопити редакцію більшовицької газети «Рабочий путь». Останнє полегшило більшовикам завдання, бо тепер у них з'явився привід для дій. Вони вирішили стежити за діями Тимчасового уряду поштовим зв'язком. Також було надіслано представників до Москви й розпочато переговори з лівими есерами про спільні дії. У разі непередбачених обставин створювався запасний штаб повстання в Петропавловській фортеці.
Протягом 24-25 жовтня військові загони ВРК без жодного пострілу зайняли в столиці мости, електростанцію, Державний банк, Центральну телефонну станцію, вокзали. Крейсер «Аврора» наблизився до Зимового палацу, де засідав Тимчасовий уряд, який крім Зимового палацу контролював ще Головний штаб та Марийський палац.
Тоді ж відбувалося засідання більшовицького ЦК за участю В. Леніна. Було ухвалено склад майбутнього більшовицького уряду, який за пропозицією Л. Троцького назвали «Радою народних комісарів» (РНК). Ще до повалення Тимчасового уряду В. Ленін написав відозву «До громадян Росії», де повідомлялося, що Тимчасового уряду більше не існує
Уранці 25 жовтня О. Керенський на автомобілі під прикриттям аташе США відбув на Північний фронт до Пскова за військами. Потім, після падіння уряду, він перейшов кордон і залишив Росію з паспортом сербського полоненого.
Майже у ті ж хвилини, коли О. Керенський залишав столицю, розпочав роботу II з'їзд Рад, більшість делегатів якого становили більшовики і ліві есери. В. Ленін на вранішньому засіданні не був присутнім. Меншовик Ф. Дан запропонував утворити єдиний коаліційний уряд усіх лівих сил, а ряд делегатів у знак протесту проти захоплення більшовиками влади демонстративно залишили з'їзд.
Тим часом ВРК наказав штурмувати Зимовий палац, який, за винятком Першого Петроградського жіночого батальйону (136 жінок), двох рот юнкерів школи прапорщиків інженерних військ, 2000 юнкерів у самому палаці, панцерника «Ахтирець» у воротах та 6 гармат, захищати було нікому.
Штурм Зимового палацу розпочався після холостого пострілу з «Аврори» в ніч з 25 на 26 жовтня і тривав трохи більше чотирьох годин. Близько другої години ночі 26 жовтня Тимчасовий уряд було заарештовано.
Під час штурму Зимового палацу II з'їзд Рад не переривав роботу. Меншовики та їхні прихильники звинуватили більшовиків у зраді революції й у розв'язанні громадянської війни, а меншовики-інтернаціоналісти залишили з'їзд. Л. Каменєв оголосив про повалення Тимчасового уряду, після чого було зачитано написану В. Леніним відозву «Робітникам, солдатам та селянам!» про перехід влади до II з'їзду Рад.
На вечірньому засіданні виступив В. Ленін, який запропонував делегатам прийняти декрети про мир та про землю. Декрет про мир проголошував негайне перемир'я на фронті з Німеччиною, початок переговорів з воюючими державами; укладення миру без анексій і контрибуцій.
Декрет про землю, основні положення якого були запозичені у популярних серед селян есерів, проголошував націоналізацію та конфіскацію усіх поміщицьких земель і передання їх радам селянських депутатів для зрівняльного розподілу, передання селянам реманенту та худоби з поміщицьких садиб, скасування селянського боргу на суму 3 млрд руб.
З'їзд також обрав вищі органи державної влади: Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК) з більшовиків та лівих есерів і РНК на чолі з В. Леніним (ліві есери спочатку відмовилися увійти до нього, але на початку грудня п'ять лівих есерів все ж таки стали народними комісарами).
Після шестиденних запеклих сутичок, в яких загинула 1 тис. чоловік, на початку листопада більшовики перемогли в Москві. На початок 1918 р. радянська влада поширювалася лише на Москву, Петроград та близько 400 км навколо цих міст.
Уже в листопаді 1917 р. більшовики ледь не втратили владу. Всеросійський виконавчий комітет профспілки залізничників (ВВКЗ) пригрозив паралізувати залізничний рух, якщо не буде виконано три його умови: утворити «однорідний» соціалістичний уряд без В. Леніна і Л. Троцького, ліквідувати ВЦВК і РНК й утворити «Народну раду» без В. Леніна і Л. Троцького. ЦК більшовиків знову розколовся: одні, зокрема В. Ленін та Л. Троцький, були проти поступок залізничникам, а Л. Каменєв, Г. Зінов'єв та інші зголошувалися прийняти вимоги і віддати в новому уряді половину місць меншовикам і есерам. Шляхом численних змін у РНК, до якого увійшли п'ять лівих есерів, більшовикам вдалося досягти порозуміння з ВВКЗ.
Другою подією, яка могла повернути колесо історії, стало скликання Установчих зборів. Власне, вибори до них відбулися ще до приходу до влади більшовиків, й ідея Установчих зборів була дуже популярною серед населення.
Після гострих суперечок у ЦК РСДРП(б) про те, скликати Установчі збори чи ні зійшлися на першому варіанті. РНК призначила перше засідання на 5(18) січня 1918 р., попередньо оголосивши кадетів ворогами народу. Багатьох із них було кинуто до в'язниці, кілька депутатів убито. 3(16) січня ВЦВК схвалив проект «Декларації прав трудящого і експлуатованого народу», яка узаконювала нову владу.
5(18) січня у Таврійському палаці почали працювати Установчі збори. Головою було обрано есера В. Чернова. Після 12-го-динних дискусій він поставив більшовицьку «Декларацію» на голосування. Результати голосування були для більшовиків і лівих есерів невтішними: «за» - 138, «проти» - 237. У знак протесту проти рішення більшості засідання спочатку залишили більшовики, а за ними й ліві есери.
Начальник караулу Таврійського палацу матрос-анархіст А. Желєзняков оголосив про те, що депутати повинні розійтися, оскільки... караул стомився. Було оголошено перерву на 12 годин, але Установчі збори більше ніколи так і не зібралися. У ніч з 6 на 7 січня ВЦВК оголосив про їхній розпуск і виставив варту при вході до Таврійського палацу. Через три дні Червона гвардія розігнала також III Всеросійський селянський з'їзд, який протестував проти розпуску Установчих зборів.
1.2 Громадянська війна: причини, головні події та наслідки.
Жовтневі події 1917 р. у Петрограді, перші кроки радянської влади та опір тих, хто не визнав нової влади, спричинили громадянську війну в Росії. Історики по-різному датують початок громадянської війни: лютий 1917 р., жовтневі події у Петрограді, розпуск Установчих зборів тощо. Також існують і різні її періодизації, більшість з яких все ж таки охоплюють період з літа 1918 р. до 1920 р.
Природно, що більшовики та їхні противники по-різному пояснювали причини війни.
Мислячі люди як у минулому, так і в наш час характеризують цю війну як братовбивчу війну на винищення під політичними гаслами. її коріння проросло з давньої бунтарської традиції пугачовщини та разінщини - прагнення вирішувати будь-які конфлікти не шляхом пошуків порозуміння, а фізичним знищенням свого ворога.
Майже неможливо за класовою, національною чи релігійною ознакою провести розподільчу лінію між двома ворогуючими таборами: більшовиками («червоними») і антибільшовиками («білими»). Як у Червоній, так і в Білій арміях воювали селяни і робітники, дворяни й творча інтелігенція, росіяни, башкири, татари, православні, католики, мусульмани, тобто віруючі й атеїсти. Жахлива й безглузда війна «розкидала» по різні боки окопів цілу країну, великі міста й дрібні села, батьків і дітей.
Особливістю громадянської війни в Росії було те, що вона торкнулася й багатьох інших країн. Одні з них (США, Англія, Франція, Німеччина, Японія) у березні-квітні 1918 р. направили в Росію свої війська, Азербайджан, Грузія, Вірменія, Польща, Україна, Середньоазійські емірати також були обпалені полум'ям цієї війни.
Причини громадянської війни у викладі більшовиків
- Війна - невід'ємна риса імперіалізму
- Контрреволюційні сили розв'язали громадянську війну, щоб повалити диктатуру пролетаріату
- Війна стала результатом боротьби об'єднаних сил внутрішньої контрреволюції й збройної інтервенції держав Антанти; «червоний терор» під час війни став відповіддю на «білий терор», зокрема на замах на В. Леніна у серпні 1918 р.; «червоний терор» впорядкував боротьбу проти ворогів революції і врятував їх від самосудів трудящих
- Радянська влада постала як влада трудящих, більшовики встановили дійсно народну, а не буржуазну демократію, і тому захищали завоювання народу всіма доступними їм засобами
Причини громадянської війни у викладі їхніх противників
- Війна - невід'ємна риса більшовизму
- Бажання комуністів остаточно знищити будь-яку опозицію своїй диктатурі, не давши їй отямитись, організуватись і зміцнитись
- Війну спричинила політика більшовиків, запроваджений ними «червоний терор» проти всіх, хто не підтримував їх, проти чого виступили різні верстви: монархісти, соціалісти, крупні землевласники, селяни, козацтво
- Захопивши збройним шляхом владу й розігнавши Установчі збори, більшовики зрадили демократію, а підписавши мирний договір з Німеччиною в березні 1918 р. - Росію
а Дону та Кубані проти Червоної армії билася Добровольча армія генералів Л. Корнілова й А. Денікіна та козача армія Області Війська Донського отамана Павла Краснова.
У Східному Сибіру, в Поволжі та на Уралі більшовикам загрожував чехословацький корпус. Він був сформований з 30 тис. чехів і словаків - полонених австро-угорської армії, ешелони з якими розтягайся на залізниці на кілька тисяч кілометрів. Вони поверталися з Росії через Владивосток додому й повстали по дорозі. Причиною виступу стала вимога РНК, щоб вони здали зброю.
Повсталі за підтримки селян ліквідували радянську владу від Волги до Владивостока й блокували залізницю Сибір - європейська частина Росії. У середині липня 1918 р. під приводом загрози його звільнення в Єкатеринбурзі більшовиками було вбито колишнього російського царя Миколу Романова, його сім'ю та прислугу.
На літо 1918 р. більшовики контролювали лише територію в районі Москви, яку вони проголосили столицею Росії. Незважаючи на те, що завдяки мобілізації вдалося збільшити чисельність Червоної армії, з неї дезертирувало близько 1 млн чоловік.
На сході Росії п'ять радянських армій під командуванням С. Каменєва на початку осені 1918 р. перейшли в наступ і зайняли міста Рязань, Симбірськ, Самару та Казань. Проте невдовзі адмірал А. Колчак завдав контрудару й, прорвавши радянський Східний фронт, стрімко просувався до Волги на з'єднання з Добровольчою армією. Ціною надзусиль радянські дивізії під орудою М. Фрунзе в 1919 р. відкинули А. Колчака за Урал, а наступного року завдали йому остаточної поразки.
На півдні Росії в середині 1918 р. козачі частини П. Краснова двічі безрезультатно намагалися взяти місто Царицин (тепер Волгоград), а Добровольча армія, завдавши поразки радянській Північно-Кавказькій армії, заволоділа Катеринодаром і Новоросійськом.
На початок осені 1919 р. Добровольча армія А. Денікіна вторглась на територію України й окупувала її. Далі її шлях пролягав на Тулу і Москву. Наступ радянського Південного фронту М. Фрунзе й анархістської армії Н. Махна на початку 1920 р. призвів до поразки А. Денікіна. Уже під командуванням генерала П. Врангеля Добровольча армія відступила у Крим, де й протрималася до листопада 1920 р., коли була остаточно розбита Червоною армією та махновцями. Після цього махновці стали непотрібними і навіть небезпечними, що й вирішило їхню долю - вони були розбиті Червоною армією.
На Далекому Сході громадянська війна ще тривала до початку 1922 р. й також, як і на всіх інших фронтах, завершилася перемогою більшовиків. За приблизними підрахунками у громадянській війні в Росії загинуло 12-15 млн чоловік (військові втрати становили близько 800 тис), економічні збитки - 50 млрд золотих рублів, промислове виробництво в 1920 р. становило лише 14 % рівня 1913 р., а сільське господарство скоротилося вдвічі.
Інформація для роздумів
Есери були найбільшою революційною партією Росії, але владу в жовтні 1917 р. захопили інші радикали - більшовики. Есери відстоювали інтереси селян та розрої били найважливіший документ про надання селянам землі, але його основні полої ження привласнили більшовики та проголосили «Декрет про землю», завоювавши симпатії мільйонів селян, яких згодом позбавили цієї землі, загнавши в колгоспи, політичний успіх супроводжує тих, хто вдало використоївує ситуацію та підлаштовується під неї.Терористичні акти есерів та «експропріації» більшовиків розкладали суспільну свідомість, привчали суспільство до сприйняття насильства, вбивств як повсякдені ного та буденного явища, яке може бути «виправдано» якоюсь «шляхетною метою». Це було важливою передумовою сповзання російського суспільства до кривавих подій революцій початку XX ст. та громадянської війни, жертвами яких стали і акі тивні учасники подій, і ті, хто намагався залишатися осторонь громадянського прої тистояння. Хвилі насильства, які охоплюють суспільство, змітають всіх...
Меншовики на чолі з Г. Плехановим представляли більш поміркоп ване крило Російської соціалпдемократичної робітничої партії (РСДРП), стримано ставились до експропріації, схилялись до необхідності реформ у Росії, яка могла «дорости» до соціалізму. На відміну від В. Леніна, який відстоював авторитарні методи керівництва партії, Г. Плеханов зазначав, що «потрібна дисципліна свідомості, а не дисципліна підкорення».
Політика русифікації мала наслідком організаційне поширення національного руху в багатонаціональній Російській імперії, переростання його культурно-просвітницького характеру в політичний. Національний рух поділявся на два напрямки: соціалістичний та самостійницький. Початок XX ст. знаменувався оформленням політичних національних партій у Польщі, Україні, Фінляндії, Вірменії, Грузії.
1.3 Національне питання
Особливістю Російської колоніальної імперії було те, що території, підкорені нею прилягали до метрополії. Так, у різні часи до Російської імперії були включені Фінляндія, Прибалтика, частина Польщі, Білорусія, Україна, Закавказзя, Середня Азія тощо. Сибір теж був завойований росіянами (можна згадати сюжет картиі ни художника В. Сурикова «Підкорення Сибіру Єрмаком»). Населення цих територій, з одного боку, відчувало національної релігійний тиск, з іншого-були створені більш сприятливі умови для їхнього економічного розвитку, припиниі лись міжкланові, міжплемінні усобиці.
У багатьох народів Середньої Азії панували напівфеодальні суспільні віді носини; деякі народи Сибіру, Крайньої Півночі, Далекого Сходу жили за патрії архапьних умов навіть дофеодальних відносин. Натомість деякі «національні окраїни» (Фінляндія, Польща, Україна тощо) за рівнем соціальноіекономічного та політичного розвитку випереджали російську метрополію.
Українські політики відстоювали необхідність докорінних реформ у державі, виступали за рівність всіх надій перед законом.
Майже всі польські партії виступали за автономію Царства Польського. Деякі з них тяжіли до терору, закликали до збройного повстання.
Єврейські політичні лідери в своїх програмах намагалися об'єднати боротьбу за громадянські права з національними інтересами свого народу.
Російські політики - ліві фракції Думи, кадети та інші, виступали за зміни, поступки національному руху, зокрема українському. Так, лідер кадетів П. Мілюков констатував, що український рух не є пріоритетом лише інтелігенції, та охопив уже весь народ. Тому його зупинити неможливо, але налаштувати проти російської держави, відбираючи останню надію щодо поліпшення його становища в межах імперії, дуже легко.
Однак значна частина російських політиків намагалася зберегти «єдність та непорушність» Російської імперії.
Навіть ті з них, хто з ліберальних позицій підходив до національного питання, відсували його вирішення на невизначений період.
У Росії посилювалися реакційні націоналістичні тенденції, спрямовап ні проти неросійських народів, винип кали чорносотенські організації.
Серед таких російських монархічних організацій найвпливовішим був «Союз російського народу», що утворився в жовтні 1905 р. та мав шовіністичний характер, спрямований проти неросійських народів, зокрема, пропагував українофобські та антисемітські погляди. Програма «Союзу російського народу» включала такі положення, як «єдність та неподільність» Російської імперії, збереження самодержавства, вилучення з державної служби противників монархії тощо. Покровительство організації надавав сам цар Микола II.
Інша шовіністична монархічна організація - «Союз Михаїла Архангела» - була створена у 1908 р. у Петербурзі. Цей «Союз» на чолі з його лідером, реакціонером В. Пуришкевичем, виступав за збереження православ'я та самодержавства, боровся за позбавлення прав виборців євреїв.
Чорносотенці - члени реакційі них правих організацій у Росії у 1905-1917 рр., що виступали під гаслами монархії, шовінізму та антисемітизму. На території України за сприяння царату виступали проти українського національного руху.
Чорна сотня (саме від цієї організаі ції пішла назва «чорносотенці») - одна з шовіністичних, погромних організацій. До загонів «чорної сотні» набирали селян та міських люмпеніпролетарів, розпалюючи в них почуття антисемітизму, а також представників чиновництва.
Українофобія - форма національних забобонів і нетерпимості, вороже ставлення до українців. Для російських шовіністів, українофобів було характерно неї визнання українців як нації зі своєю кульї турою, історією, мовою тощо, найменування їх «малоросами», фальсифікація історії, зокрема - представлення виключно Росії як національно-державної спадкоємиці Київської Русі; відмова українцям у праві на національно-культурне, релігійне та політичне самовизначення та ін.
Шовіністична політика царського уряду, посилення чорносотенських, антисемітських настроїв та розповсюдження міфів про «ритуальні вбивства» євреями християн, що помножувалося на соціальнопжономічні негаразди людей та пошуки «винних» у цьому, були передумовами єврейських погромів у Російській імперії.
Кривавий єврейський погром відбувся в квітні 1903 р. у Кишиневі. Десятки люп дей були вбиті, сотні — поранені та скалічеп ні. Кишинівські євреї спробували органіп зувати самооборону, але бійці їхніх загонів були оточені поліцією та військами, роззброєні та заарештовані.
Під час єврейських погромів у 1905-1907 рр. влада, як і раніше, або напряму підтримувала погромників, або потурала бандитам своєю повною бездіяльністю.
Царизм та реакційні суспільні сили намагалися спрямувати соціальну активність населення, яке протестувало проти соціально-економічного та національного тиску, в бік насильства проти євреїв.
Кращі представники християнської інтелігенції виступали проти антиєврейських акцій. Одеський архієпископ Дмитрій з церковної кафедри засуджував погроми. Єпископ чигиринський Платон ходив вулицями київського Подолу і умовляв натовп заспокоїтись та не чіпати євреїв.
Проти антисемітизму виступали відомі політики та діячі культури. Український та російський письменник, громадський діяч Володимир Короленко у своїх статтях викривав брехню та злочини чорносотенців. За ініціативи російського письменника Максима Горького була надрукована літературна збірка «Погром», у якій взяли участь письменники М. Гарін Михайловський і В. Вересаєв, видатні вчені К. Тімірязєв і І. Сєченов. У збірці різко засуджувався антисемітизм і злочини погромників. Деякі партії, профспілки та інші організації ухвалювали антипогромні резолюції та звернення. Громадські діячі збирали гроші для допомоги жертвам погромів. Під час антисемітської «справи Бейліса» у 1913 р. українці та росіяни, селяни та міщани, що були присяжними засідателями, виправдали М. Бейліса і, таким чином, відкинули несправедливі звинувачення.
Антисемітизм - форма національних, релігійних забобонів і нетерпимості, вороже ставлення до євреїв та переслії дування їх. Складовими антисемітизму є релігійний антисемітизм - переслідування через віру євреїв, спроби навернення євреїв до інших релігій, звинувачення у різних злочинах, зокрема- у розп'ятті Ісуса Христа, у «ритуальних вбивствах» християн; економічний антисемітизм намагання обмежити економічні права євреїв для подолання конкуренції з ними у різних сферах економіки та ін.
Документи, матеріали
Із звернення штабу Білої армії
Червоні офіцери!
За що ви боретесь і за що ми підняли зброю
Ви боретеся за комісародержавіє, за брехливу владу Апфельбаумів (Зинов’єв), Бронштейнів (Троцький), Розенфельдів (Каменєв), Нахамкесів (Стеклов), Калініних, Петерсонів, яким не дорога наша Батьківщина і потрібна лише одна її ганьба.
Ми боремося за Установчі збори, за всенародний вільний вибір…
Ви боретеся за інтернаціонал, за те, щоб російськими природними багатствами могли розпоряджатися не росіяни, а всілякі пройдисвіти…
Ми відновлюємо національну єдність і національне господарство…
Ви насаджуєте комуни, які дають можливість ледацюгам і неробам користуватися результатами робочих рук.
Ми обстоюємо право власності…
Ви руйнуєте церкви і нищите православну релігію…
Ми відновлюємо сплюндровану релігію і зруйновані храми…
Ви обстоюєте нахабне свавілля та огидне насилля більшовиків, комісарів та їхніх найманців — китайців, латишів, комуністів...
Ви втягнуті в безконечну війну з усім світом…
Ми несемо мир землі російській…
З нами хліб, з нами мир і господар землі російської — Установчі збори.
Запитання до документа
1. Як аргументували лідери білого руху необхідність боротьби проти більшовизму? Розкрийте мету учасників боротьби.
2. Спробуйте з’ясувати ставлення різних прошарків суспільства до цього звернення.
З наказу генерала Майковського від 30 вересня 1919 р. про розправу над повсталими проти Колчака селами
1. У кожному селі району повстання помешкання ретельно обшукувати; захоплених із зброєю в руках, як ворогів, розстрілювати на місці.
2. Заарештовувати… всіх агітаторів, членів совдепів, які допомагали повстанню, дезертирів, пособників і приховувачів зрадників, і передавати воєнно-польовим судам.
3. Ненадійних… висилати, передаючи їх міліції.
4. Місцеві влади, що не чинили належного опору бандитам… передавати воєнно-польовим судам, покарання збільшувати до смертної кари включно.
5. Повсталі знову села ліквідувати з подвійною суворістю, аж до знищення всього села.
Запитання до документа
1. Охарактеризуйте політику білого руху щодо селянства.
2. Чим було викликано повстанський рух проти режиму адмірала Колчака?
З матеріалів комісії з розслідування злодіянь більшовиків при головнокомандувачеві Збройних сил Півдня Росії
Відомості про злодіяння більшовиків у місті Єкатеринодарі та його околицях
До міста Єкатеринодар більшовики вступили 1 березня 1918 р. Того ж дня було заарештовано групу осіб цивільного населення, переважно інтелігенції, і всіх затриманих 83 осіб було вбито, зарубано й розстріляно без будь-якого суду і слід ства. Трупи було зарито у трьох ямах тут же в місті. Гурт свідків, а також лікарі, які потім оглядали вбитих, засвідчили випадки закопування недобитих, недорубаних жертв... Над жертвами знущалися, відрізали їм пальці рук і ніг, статеві органи, спотворювали обличчя...
Викладення даних засновані на показаннях свідків і судово-медичних оглядах.
Питання до документа
Висловіть своє ставлення до наведених фактів.
