Особливості соціально-економічної та політичної ситуації на західноукраїнських землях у 1944-1950 рр.

Вагому роль у регіоні почала відігравати створена в 1942 р. Українська Повстанська Армія, яка організовувала боротьбу проти німецької та радянської влади, в тому числі і проти колективізації. Українські селяни дуже часто підтримували УПА лише за те, що та боролася проти запровадження колгоспів.

Якщо в 1939 р. ОУН була не готова до боротьби з колективізацією, то до 1944 р., коли радянська влада повернулася на Західну Україну, ОУН та УПА створили широку підпільну мережу, яка в основному і чинила опір колективізації.

Про початок колективізації в Галичині, на Волині, Буковині і, щойно приєднаному Закарпатті, було оголошено одразу після звільнення цих територій від військ Німеччини та її союзників в липні – жовтні 1944 р. А в травні 1945 р. вийшла постанова Раднаркому УРСР і ЦК КП (б) У “Про заходи по відбудові та дальшому розвитку господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Ровенській, Волинській і Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік”, в якій зазначалося необхідність роздати селянам землю забрану в них німцями, потребу створення земельних громад.

Проте чи не основними в 1944- 1948 рр. засобами прискорення темпів колективізації були терор, залякування, побої, виселення селян до віддалених районів СРСР.

Найбільш поширеним засобом впливу на селян було виселення до Сибіру за звинуваченням в “куркульстві”, “співробітництві” з німецькою окупаційною владою.

Найповільніше колективізація проходила в Станіславській області, де була найбільш розвинута підпільна структура ОУН та найбільш масово діяли загони УПА, а найшвидше колективізація відбувалася в Чернівецькій та Закарпатській областях, де мережа ОУН-УПА майже не існувала. Так, в Чернівецькій області на 1 січня 1946 р. було лише 32 колгоспи,Закарпаття дещо відставало від Чернівецької області за темпами колективізації, але це було пов’язано, насамперед, з проблемами кадрів та малою кількістю орних земель. Хоча в цілому поява колгоспів на Закарпатті і Буковині проходила значно спокійніше ніж на території Галичини і Волині.

Якщо в 1946 р. за документами були відомі випадки коли в колгоспах селянам за трудодні видавали зерно і певну заробітку плату, то в 1948 р. таких фактів очевидно не було взагалі, оскільки навіть в офіційних збірниках документів, які мали на меті покращення добробуту селян-колгоспників, документів з такими повідомленнями немає.

Колективізація в цей час проходила при допомозі особливої жорстокості, супроводжувалася виїздами на місця каральних загонів і перших осіб УРСР, в т.ч. М.С. Хрущова. В цілому колективізація на території західних областей УРСР в 1944 – 1950 рр. характеризувалася такими особливостями:

1) колективізація набула масових розмірів і торкнулася більшості селян Західної України;

2) створення колгоспів велося примусовими, репресивними методами, що в свою чергу викликало опір місцевого населення та підтримку ним загонів ОУН-УПА;

3) серед методів, які використовувала радянська влада, вагоме місце займали економічний тиск, побої і грабування населення, а також депортація найбільш активних селян, що виступали проти колективізації, у віддалені райони СРСР;

4) депортації піддавали найкращих господарів, найбільш свідому частину селян;

5) до кінця 1948 р., не дивлячись на опір і небажання селян, було досягнуто “корінного перелому” в колективізації на території західних областей УРСР.

В цілому, вже в кінці 1948 р. більше половини селян Західної України, під тиском дій радянської влади змушена була вступити до колгоспів. По областях було колективізовано від 17 % (Станіславська область) до 81 % (Чернівецька область) орної землі. Темпи колективізації явно не задовольняли керівництво республіки. Було зроблено висновки на місцях. Так, на 1949 – 1950 рр. припадає друга за величиною хвиля репресій, коли у віддалені райони СРСР було депортовано 32,7 % всіх вивезених із західних областей за 1944 – 1952 рр. В цілому ж за даними І. Винничека було виселено із західних областей УРСР “куркулів та членів їх родин”, “бандпособників” і т.д. 203 662 особи .

Під дією цілеспрямованої державної політики колективізація все ж вступила у завершальну фазу. Найшвидше в Чернівецькій області. Там, станом на 17 січня 1949 р. було створено 477 колгоспів, в яких було 299 674 га землі (90,1 % всіх орних земель області), тобто кількість орної землі в колгоспах за півмісяця зросла більш ніж на 30 тис. га (біля 10 %) .

Завершення колективізації мало водночас як позитивні так і негативні наслідки. До позитивних, слід віднести такі як припинення масового терору щодо селян; широке впровадження сільськогосподарської техніки; запровадження нових, більш продуктивних сортів та культур рослин та порід тварин; спеціалізація та товаризація сільського господарства в цілому. Однак переважали негативні наслідки: 1) під час колективізації було ліквідовано прошарок найбільш хазяйновитих селян, які вміли і хотіли працювати на селі; 2) селяни були позбавлені економічних стимулів до праці і часто-густо були змушені красти щоб вижити і прогодувати свої родини; 3) командно-адміністративне керівництво колгоспами призводило, до значних втрат під час посівної і збору врожаю і стало однією з причин занепаду сільського господарства СРСР 4) створення колгоспів позбавило ОУН-УПА економічної бази.

Саме колективізація, стала однією з причин тривалого протистояння ОУН-УПА з органами радянської влади. Вина за численних розстріляних, депортованих, закатованих і просто пограбованих селян повністю лежить на керівництві УРСР та СРСР.

колективізація 1939 – 1952 рр. проводилася, щоб ліквідувати яскравий приклад того, що господарство селян-одноосібників є більш ефективним і рентабельним ніж колективне. Своїм успішним розвитком господарств селяни-одноосібники заперечували догми марксизму і не вливались в картину світлого комуністичного майбутнього.

Крім того СРСР були необхідні кошти для індустріалізації і відбудови у повоєнний період промисловості, зерно для поставок у країни соцтабору. І найголовніше – було необхідно знищити економічно незалежні від радянської держави прошарки населення, серед якого могли появитися нові паростки політичної незалежності та вільнодумства. Всі ці результати були можливі лише за умови суцільної колективізації.

Водночас, становище селян-колгоспників було найгірше у порівнянні з усіма верствами населення СРСР. Не вистачало елементарних засобів для існування, поганим був стан соціально-побутової сфери (сільські школи, садочки, клуби, лікарні, магазини і т.д.). Це чітко проявилося і на території західних областей УРСР. В багатьох селах не було шкіл. Надзвичайно низьким залишався рівень зарплати колгоспників по Україні в цілому. В сукупності всі трудові доходи колгоспників України до 1970 р. були найнижчими серед п’ятнадцяти республік СРСР, і це в той час, коли внесок України в сільськогосподарський дохід Радянського Союзу становив більше 25 % .Ці фактори призвели до прискорення процесів урбанізації і такого негативного феномену як “вимираючі села” та “неперспективні села”.