Мюнхенська конференція та розчленування Чехословаччини.
29—30 вересня відбулася Мюнхенська конференція Гітлера, Муссоліні, Чемберлена й Даладьє з їхніми міністрами. Чехословацька делегація в зал засідань була не допущена. Сторони підписали основну угоду.
Мюнхенська угода про поділ Чехословаччини складалася з головної частини, додатка й трьох декларацій про «міжнародні комісії», які мали остаточно визначити кордони ЧСР. Основний зміст угоди: а) Судетська область відділяється від Чехословаччини й передається Німеччині з 1 по 10 жовтня; б) все майно, в тому числі зброя, укріплення, особисті речі, худоба, меблі громадян, має залишатися на місці; в) Чехословаччина повинна задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини.
У цій ситуації за ініціативою Муссоліні 29-30 вересня 1938 року було проведено нараду представників Великої Британії, Французької республіки, Третього Рейху та Королівства Італія в Мюнхені, на якому 30 вересня без участі представників Чехословацької республіки було підписано Мюнхенська угода (датована 29 вересня).
Обґрунтовуючи свої вимоги, канцлер Німеччини А. Гітлер доводив Е. Даладьє і Н. Чемберлену, що Чехословацька республіка є «форпостом більшовизму у Європі», пов'язана із СРСР договором про взаємодопомогу, а Радянський Союз підштовхує її до війни з Третім Рейхом. При цьому керівництво СРСР не лише намагається завдати удару по Гітлеру, а й розраховує розв'язати світову війну, наслідком якої може стати більшовицька революція.
У Чехословаччині національні меншини мали реальний захист своїх прав. У районах, де вони становили 20% населення, представникам груп меншин була надана повна свобода на використання своєї мови в повсякденному житті, в школах і в питаннях, пов’язаних з владою, можливість організовувати власні партії та впливати на політичне життя країни. Найзначнішою була німецька меншина, яка проживала в Судетській області, Сілезії, інших територіях держави. Загальна кількість меншини сягала 3,3 – 3,5 млн. осіб, що було більше, ніж кількість словаків у державі. Сам термін «судетські німці» в політичному сенсі почав активно використовуватися лідером Судето-Німецької партії Конрадом Генляйном тільки з 30-х років, до того часу німці не висловлювали чітких політичних вимог, особливого статусу в рамках Чехословачини та не були об’єднані ідеологічно. Їхня політизація розпочинається з середини 30-х років ХХ століття, основною вимогою СудетоНімецької партії, політичної сили, яка користувалася найбільшою підтримкою серед населення, стає автономія судетських німців. Чисельність угорської меншини, яка проживала на півдні Словаччини та Закарпатті, становила більше 700 тисяч осіб. Угорські політичні сили, а також політичні партії, які були так чи інакше фінансовані з
боку Будапешта (русофільський Автономно-Землеробський Союз на Закарпатті) мали на меті відновлення великої Угорщини за рахунок земель Чехословаччини.
МЮНХЕН
У квітні 1937 р. Судето-Німецька партія зажадала повної автономії Судетської області. Хоча ці вимоги були відхилені, Генляйн не відмовився від своїх задумів, заявляючи, що судетська проблема стала загальноєвропейською і від її «врегулювання» залежать відносини між Німеччиною та Чехословаччиною.
Вже 18 березня 1938 р. Гітлер заявив у рейхстазі, що не допустить «пригнічення» мільйонівнімців, розташованих «біля самих воріт» німецького рейху. Спираючись на Генляй-на, нацистська Німеччина з кінця березня провела активну підривну роботу, спрямовану на дестабілізацію внутрішнього становища і розвал Чхословаччини. Розпочалися прикордонні провокації, які супроводжувалися чутками про концентрацію німецьких військ уздовж чехословацьких кордонів. У Судетах проводилася кампанія мітингів і маніфестацій, на яких демонстранти з’являлися в нацистській формі та під прапорами зі свастикою, а стіни будинків і паркани обклеювали фашистськими символами. 23−24 квітня 1938 року в Карлових Варах на з’їзді Судетської партії в ультиматив ній формі знову були висунуті вимоги повної автономії судетських областей, свободи пропаганди нацистської ідеології («німецького світогляду»), федералізації державного устрою, підпорядкування зовнішньої політики країни гітлерівській Німеччині. Наприкінці квітня 1938 року французький прем’єр Е. Даладьє повідомив президенту Чехословаччини Е.Бенешу, що в разі війни Франція не зможе надати допомогу Чехословаччині, але публічно французький уряд не відмовиться від підтримки, щоб полегшити чехословацькому урядові угоду з генляйнівцями. Водночас уряд Даладьє отримав повідомлення з Лондона, що Англія не вступить в європейську війну через Чехословаччину та про те, що Франція повинна вплинути на Чехословаччину для прийняття вимог судетських німців. Тим часом у генеральному штабі німецьких військ 20 травня була завершена робота над детальним планом військового захоплення Чехословаччини – проектом «Грюн». У ці дні гітлерівці організували демонстративні маневри своєї армії. На кордонах Чехословаччини наростала реальна загроза німецького вторгнення. Англійська дипломатія активізувала свої зусилля з метою досягнення домовленості з Берліном. 23 серпня в Лондоні радник Чемберлена Х. Вільсон заявив німецькому повіреному вправах Т. Кордту, що Англія згодна на будь-яке «вирішення» Судетської проблеми за од- нієї умови: Німеччина не повинна через це починати війну. 19 вересня 1938 р. уряди Англії та Франції направили Чехословаччині ноту з ультимативною вимогою передати Німеччині не тільки Судетську область, а й інші райони країни, де переважає німецьке населення. 23 вересня Угорщина зажадала від Праги надання угорській меншині тих же прав, що й судетським німцям, а також передачі Угорщині тієї частини Чехословаччини, де угорці становили більшість. Угорці також розраховували повернути собі все Закарпаття, а Польща – дістати район Тешина та невеликі території в Північній Словаччини, в Татрах. 29 вересня 1938 р. у Мюнхені відбулася конференція Англії, Франції, Німеччини та Італії, без будь-якої консультації з Чехословаччиною і без її участі. Історія дипломатії навряд чи пам’ятає більш цинічний прецедент відкритого нехтування канонів міжнародного права та загальноприйнятих етичних норм. Дискусія була по фактично відсутня, конференція стала формальним затвердженням заздалегідь узгодженої угоди чотирьох держав. За основу був прийнятий запропонований Муссоліні проект, який йому надіслали з Берліна. Мюнхенська угода складалася з головної частини, доповнення та трьох додаткових декларацій. У головній частині йшлося про відторгнення Судетської області та інших чехословацьких територій, де була більшість німецького населення, і передачу їх Німеччині до 10 жовтня, причому зайняття цих районів німецькими військами мало розпочатися з 1 жовтня. Чехословаччині наказувалося передати території з усіма існуючими там спорудами. Процедура передачі встановлювалася «міжнародною комісією» з представників Англії, Франції, Німеччини, Італії та Чехословаччини. У додатку до угоди фіксувалася готовність Великобританії та Франції брати участь у нових «міжнародних гарантіях» чехословацьких кордонів. На практиці Мюнхенська угода означала розчленування Чехословаччини. Німеччина дістала 1/5 її території і близько 1/4 її населення. До Німеччини переходили чехословацькі військові споруди, половина добувних і металургійних підприємств країни, важливі залізничні вузли. Після закінчення роботи конференції чехословацьких делегатів ввели в зал, де залишалися тільки Чемберлен і Даладьє зі своїми радниками. Їм було оголошено про ухвалення рішення та заявлено, що жодних змін не буде. Через кілька годин уряд Чехословаччини заявив, що приймає Мюнхенську угоду.
ФЕДЕРАЛІЗАЦІЯ ТА АНЕКСІЯ
З метою полегшення остаточної ліквідації Чехословаччини німецька дипломатія підштовхнула Польщу й Угорщину на негайне зайняття чехословацької території: 2 жовтня 1938 р. польські війська зайняли частини Тешинської і Фріштатської областей. 2 листопада 1938 р. у Відні в рамках «першого Віденського арбітражу» був
залагоджений «угорсько-чехословацький спір» з приводу угорської меншини в Чехословаччині: Німеччина та Італія, які виступили «арбітрами», передали Угорщини південні райони Словаччини та Закарпаття з населенням понад 1 млн. осіб, хоча Угорщина наполягала на передачі всієї території Карпатської України. Тим часом Чехословаччина була згодна на федерацію, були створені автономні уряди Словаччини (6 жовтня) і Карпатської України (11 жовтня). Слід відзначити, що тільки зовнішньополітична ситуація змусила чеський уряд піти на створення автономії Карпатської України, яка була формально визначена Конституцією республіки ще з 1920 року. 11−12 березня 1939 зусиллями Німеччини була проголошена «незалежність» Словаччини, уряд якої звернувся до Берліна по допомогу. Президент Чехословаччини Е.Гаха і міністр іноземних справ Ф.Хвальковський були викликані в Берлін, де, по суті, була підписана капітуляція Чехословаччини. ЗМІ Німеччини повідомили офіційну інформацію: «Берлін. 15 березня 1939 року. Сьогодні фюрер прийняв президента Чехословаччини д-ра Гаху і міністра закордонних справ Чехословаччини д-ра Хвальковського на їхнє прохання. На зустрічі був присутній міністр закордонних справ фон Ріббентроп. У довірливій атмосфері обговорювалося серйозне становище, в яке потрапила Чехословаччина у результаті подій останніх тижнів. Обидві сторони висловили одностайну думку, що їхні зусилля повинні бути спрямовані на підтримку спокою, порядку і миру в цій частині Центральної Європи. Президент Чехословаччини заявив, що для досягнення цієї мети і мирного врегулювання він готовий довірити долю чеського народу і самої країни в руки фюрера і німецького рейху. Фюрер вислухав цю заяву і висловив намір взяти чеський народ під захист німецького рейху і гарантувати йому автономний розвиток відповідно з національними традиціями». Того ж дня, 15 березня, о 6:00 німецькі війська вступили на територію Богемії і Моравії. Жодного опору не було, і вже ввечері Гітлер був у Празі. Тоді ж угорські війська перейшли кордон і почали окупацію Карпатської України. Такий був безславний підсумок Мюнхенської конференції. По суті, вона являлася кульмінацією політики «умиротворення» Гітлера, свого роду прелюдією до початку Другої світової війни, остаточно розв’язавши руки агресору.