Нова епоха дезінтеграції і радикальної зміни світового порядку припала на XIV—XVIII ст

v У період XIV-XV ст. відбулися настільки істотні політичні зрушення, що його можна характеризувати як своєрідну геополітичну революцію. її суть полягала в падінні або зменшенні ролі деяких колишніх імперій, які домінували на світовій арені раніше, і переміщенні центру економічного життя в Західну Європу, причому її інтеграція за імперським типом була ускладнена. Політичні зміни XIV—XV ст. створили передумови для зовнішньої експансії європейців. А вона, у свою чергу, привела до формування світового ринку, що сприяло розвитку капіталізму як у самій Європі, так і в інших регіонах світу. У зазначений час на західній окраїні Європи йшла Реконкіста — відвоювання Піренейського півострова іспанцями в арабів, па східній — криза і розпад Золотої Орди. У Північно-Західній Свропі Столітня війна (1337-1453 pp.) серйозно послабила імперські домагання Англії і Франції на континенті й одночасно зробила незалежнішими багаті міста Фландрії. У Центральній Європі багато десятиліть точилися гуситські війни, що послабили Священну Римську імперію німецької нації і підготували Реформацію XVI ст. У Середземномор'ї з падінням Константинополя в 1453 р. припинила своє існування Візантійська імперія. Майже одночасно, у 1455 p., остаточно розпалася Монгольська держава. Впали "універсальні" імперії, які претендували на "вічність" і "об'єднання усього світу". Відбулися кардинальні зміни у світовому порядку.

v На авансцену виходить Європа. Домінування Європи починається з кінця XV ст. і утверджується у XVI ст. Це час Ренесансу, Реформації, становлення капіталізму. Майже одночасно, в XV ст., у Європі виникли відразу кілька центрів сили — Іспанія, Португалія, Франція, Англія. Ці централізовані держави конкурували між собою і прагнули створити могутню і пануючу в регіоні імперію. Однак, заважаючи одна одній, вони були не в змозі встановити політичну гегемонію на своєму континенті. Тоді погляди були звернені за його межі.Великі географічні відкриття сприяли європейській експансії в інших регіонах. З одного боку, був досягнутий певний рівень господарського розвитку, з іншого — капіталізм міг розвиватися, тільки розширюючи сферу свого впливу. Завоювати країни периферії, потім створити там господарські структури відповідно до своїх потреб, — от що було необхідно для капіталістичних метрополій. Таким чином, Великі географічні відкриття були пов'язані з формуванням європоцентристської світової системи. Створювалися колоніальні імперії, що були складовою нагромадження капіталів, а потім основою світового ринку. На той час Османська і Російська імперії були зайняті боротьбою одна з одною і не могли істотно вплинути на колоніальні завоювання європейців.

v У XVII— XVIII ст.на характер міжнародних відносин, як і раніше, великий вплив здійснювали династичні інтереси європейських монархів, які прагнули захопити і приєднати до своїх володінь все нові землі. Починаючи з другої половини XVII ст. поступово на передній план загальноєвропейського життя стали виступати інтереси централізованих національних держав.

Ø Система відносин національних держав як головних суб'єктів влади й регуляторів суспільних і політичних, у тому числі й міжнародних відносин, тобто система міждержавних відносин у сучасному розумінні слова, почала складатися після Тридцятирічної війни (1618-1648 pp.). Підписаний після її закінчення Вестфальський мир ознаменував собою початок формування нової політичної системи. Встановлена в Європі, вона потім була перенесена і в інші регіони. Ця система відносин отримала назву Вестфальської, або державно-центристської, моделі світу. У її основі — визнання як одного з основних принципів принципу національного (державного) суверенітету. Тобто кожна держава має всю повноту влади на своїй території, визначає внутрішню і зовнішню політику. Це право влади має поважатися іншими державами, які не можуть втручатися в чужі внутрішні справи. У суверенної національної держави мають бути наявні територія і населення, яке проживає на цій території, легітимне управління ним, а також визнання з боку інших національних держав. Якщо відсутня одна з характеристик, держава перестає існувати або стає надзвичайно обмеженою у своїх можливостях. Суверенні національні держави взаємодіяли і взаємодіють між собою, утворюючи систему міжнародних відносин.

Сенс і призначення системи міжнародних відносин у її традиційному розумінні завжди полягали у тому, аби знаходити шляхи і способи розв'язання протиріч і конфліктів між державши та їх союзами, які виникали передусім у результаті зіткнення їх реальних, а часом хибно зрозумілих національних інтересів. Під такими виступають насамперед потреби оптимального порівняно зі стандартами свого історичного часу розвитку державно організованого соціуму, які екстраполюються на зовнішнє середовище і вирішуються у сфері міждержавних, міжнародних відносин. Як правило, національні інтереси віддзеркалюють об'єктивні потреби безпечного існування і розвитку держави. Проте нерідко, як зазначав М. Вебер, під "національними інтересами" малися на увазі не тільки захист самостійності, незалежності держави, її територіальної цілісності, але й нарощування сили для забезпечення "власної" безпеки, вирішення на свою користь територіальних та інших суперечок, отримання доступу до природних ресурсів за межа­ми національних кордонів та ін. За "національні інтереси" видають й ідеологічні цілі, націоналістичні установки (апелюючи до природних почуттів національної самоідентифікації), інтереси істеблішменту.

Вестфальська система миру, запровадивши монополію на право застосовувати силу на своїй території,

ü поклала край міжусобицям усередині держави, о

ü днак призвела до безлічі міждержавних конфліктів, у тому числі до світових війн.

Спочатку міждержавні відносини мали тенденцію до впорядкування через укладання союзів, що дозволяли з деяких позицій погоджувати свої зовнішньополітичні дії. На початку XVIII ст. вперше з'являється термін "баланс сил", що набув пізніше значного поширення. Однак цей баланс незабаром став відчувати напругу внаслідок посилення позицій Великої Британії і значної протидії з боку Франції. Іспанія, Португалія, Швеція, Нідерланди, які мали колись дуже сильні позиції у світовій політиці, почали їх втрачати. Замість них активними акторами стають Пруссія і Росія.

Протягом усього XIX ст. у політичному житті Європи відбувалися постійні зміни в балансі сил між різними державами. Особливо серйозний "виклик" був кинутий Наполеоном з його претензією створити свою імперію.

Ø Справа закінчилася поразкою Франції і Віденським конгресом 1815 р. На ньому було укладено комплекс договорів, що передбачав збереження рівноваги між великими державами. Система міжнародних відносин, яка складалася на основі домовленостей, одержала назву "Європейський концерт", або Віденська система. У її рамках кожна держава забезпечувала реалізацію своїх інтересів, постійно змінюючи своїх союзників, але при цьому не порушуючи загальної структури союзів і стилю відносин між державами, а також територіальний і політичний статус-кво в Європі. Ця система трималася на згоді держав стосовно того, що відвернення війни важливіше від будь-якого надбання для кожної з них. Головним засобом і джерелом посилення могутності та впливу для провідних європейських держав стають колонії. Конкуренція на периферії не наражала на небезпеку позиції в самій Європі доти, доки наприкінці XIX ст. на планеті не залишилося територій, які можна було б перетворити у свою колонію. Світ був поділений між колишніми активними учасниками світової політики. Однак на початку XX ст. в неї вступають нові сильні гравці — Сполучені Штати Америки, Японія, Німеччина, Італія із своїми домаганнями. Відомо, що результатом суперництва стала Перша світова війна.

Ø У червні 1919 р. у французькому Версалібув підписаний мирний договір, а в 1921-1922 pp. відбулася Вашингтонська конференція. В результаті була сформована Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин.

ü Цього разу охоплювалася не тільки Європа, а й увесь світ.

ü Вона будувалася насамперед на інтересах країн-переможниць, утискаючи інтереси переможених, а також новоутворених держав (у Європі їх налічувалося 9).

Її суперечливість і нестабільність були однією з причин, що призвели до Другої світової війни.

Ø По закінченні її керівники держав-переможниць на конференціях в Ялті (4-11 лютого 1945 р.) і в Потсдамі (17 липня — 2 серпня того ж року) прийшли до домовясностей, що стали основою Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин.

ü Незабаром основною її характеристикою стала біполярність, тобто протиборство двох наддержав — СРСР і США.

ü Вони мали ядерну зброю і величезний військово-промисловий потенціал,

ü спиралися на сформовані навколо них військово-політичні блоки держав-союзників.

ü Поняття "баланс сил" стало одним із головних, що характеризували Ялтинсько-Потсдамську систему.

ü Світ був поділений на зони впливу "капіталізму" і "соціалізму". За їхнє розширення і протидію іншій стороні велася гостра боротьба.

ü І Радянський Союз, і Сполучені Штати не були європейськими державами. Тобто у світовій політиці закінчився період, коли панував принцип європоцентризму, розмивання якого почалося ще на межі XIX-XX ст.

ü Кожна зі сторін претендувала на перемогу у всесвітньому масштабі, беручи участь у "холодній війні".

Ø "Оксамитові революції" у країнах Центральної і Південно-Східної Європи, катастрофа світової соціалістичної системи, розпад Радянського Союзу завершили білодярну систему відносин.

§ Отже, у віковому протиборстві з Америкою за домінування у світовій політиці Росія програла. Після розпаду СРСР вона зіштовхнулася з проблемою геополітичного і геокультурного самовизначення в сучасному світі. Непростою є і проблема вироблення стратегії національно-державного розвитку. Як вважають самі російські аналітики, теоретично перед країною відкрилися чотири стратегічні альтернативи: по-перше, створення нації-держави; по-друге, вибудовування конфедерації пострадянських держав перехідного типу (СНД); по-третє, відновлення союзної держави; по-четверте, вступ у Європейський Союз, не чекаючи завершення формування нації-держави (як, наприклад, зробили країни Балтії). При цьому Росії доводиться обирати між Заходом (США і Європою), який міцно освоївся на шляхах Модерніті, і Сходом (Китаєм, країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону), який вирішує завдання національно-цивілізаційної адаптації до сучасного світопорядку. До числа альтернатив належить відстоювання принципів багатополярності (і спроби зберегти великодержавний статус) чи орієнтація на нинішнього світового лідера (що передбачає визнання власної вторинності і зовнішньополітичної несамостійності). Така незрозумілість геополітичного і цивілізаційного самовизначення утруднює політичну модернізацію країни, зумовлюючи Росію проводити внутрішньо суперечливий і в результаті непослідовний та малоефективний політичний курс. Попри те, що міжнародні позиції цієї країни значно ослабли, її вплив на стан справ у світі залишається істотним¹, хоча і непорівнянним з американським.

§ Сполучені Штати Америки в наш час є наймогутнішою державою світу. Історичний шлях до світового лідерства був довгим і непростим. Американо-англійський Версальський мирний договір 1783 р. підтвердив перемогу США у війні за свою незалежність від Англії. У цій боротьбі їх підтримували Франція, Іспанія, Голландія і Росія. Франція, Іспанія і Голландія були прямими союзниками США. Однак текст Версальського договору американці майже рік тримали у таємниці від своїх союзників. Відповідно до договору кордони США проходили на заході по річці Міссісіпі й умовною лінією в напрямку до Великих озер, на півночі — по лінії Великих озер і річки св. Лаврентія, на сході — берегом океану, на півдні обмелювалися Флоридою, що належала Іспанії. Сучасні південні штати США входили до складу Мексики. На момент одержання незалежності територія нової держави становила приблизно 1/5 території нинішньої. От чому автор Декларації незалежності США Т. Джефферсон сказав: "Я здригаюсь від страху за свою країну, коли усвідомлюю, що Бог справедливий". Він знав, що говорив. Спочатку переселенці вирішували свої територіальні проблеми за рахунок індіанців, а потім спрямували свої зазіхання на землі сусідньої Флориди, Мексики, Куби, Пуерто-Рико, Філіппін. Лідери США до 40-х років XIX ст. сформулювали принцип, що поєднує зростання могутності і добробуту країни з процесом експансії, розширенням території. Президент Д. Полк у середині 40-х pp. XIX ст. обґрунтував "права" Штатів на приєднання мексиканських територій: Техасу, Орегону і Каліфорнії. Пізніше це й зробили: більше половини території Мексики було відірвано. У 1867 p., використовуючи різні шляхи і методи впливу, американці змусили Росію про­дати за безцінь Аляску. Наприкінці XIX — на початку XX ст. США здійснили численні інтервенції на Кубу, у Мексику, Гаїті, Домініканську Республіку, Нікарагуа, Панаму та інші країни. Були започатковані політика "великого кийка" і "дипломатія долара", що активно використовувалася пізніше проти інших країн світу.

До певного часу американці сповідували принцип ізоляціонізму, тобто невтручання у світову, особливо у європейську, політику. У Першу світову війну Штати вступили не відразу. Вважається, що підштовхнуло їх до цього у 1915 р. затоплення німецькою субмариною морського корабля "Лузітанія", на борті якого перебувало 1500 осіб, у тому числі і 200 американців. Очевидно, це був лише привід, зміни в зовнішньополітичній лінії зумовлювалися більш глибокими причинами. Як би там не було, американці взяли участь у війні. Вони не зазнали значних втрат, проте багато чого виграли. Зокрема те, що зуміли провести низку своїх позицій стосовно післявоєнного устрою світу. У Другу світову війну Сполучені Штати також не поспішали вступати. 4 листопада 1939 р. за пропозицією президента Ф.Д. Рузвельта американський Конгрес прийняв рішення відмовитися від політики нейтралітету, у результаті якого було скасовано ембарго на постачання зброї і спорядження до Великої Британії і Франції. Однак у війну США вступили тільки 8 грудня 1941 р. після японського нападу на головну опорну базу американської Тихоокеанської флотилії Перл-Харбор на Гавайських островах (7 грудня). На відміну від Радянського Союзу і європейських країн, які дуже потерпіли в роки війни, Америка помітно зміцнилася і стала одним із двох головних акторів післявоєнного світу і "холодної війни". Через сорок п'ять років закінчився період двополюсного, чи біполярного, світу.

На початку 1990-х років тодішній американський президент Дж. Буш-старший заявив, що у зв'язку з розпадом СРСР зник один з "полюсів". Тобто залишилася єдина супердержава — Сполучені Штати Америки, покликана стати світовим лідером.

Претензії Америки на особливе становище у світі мають давню історію. Ще в 1824 р. президент Е. Джексон проголосив, що США "є країною, явно наділеною богом і долею, якій могли б позаздрити Давня Греція і Рим у дні своєї величі". Відтоді і дотепер претензії на гегемонію підносяться як "виконання святої місії" "керівництва людством", "ведення його до світлого майбутнього", "сприяння встановленню справжньої демократії на планеті", "боротьба зі світовим злом" і т. ін. Однією з теоретичних праць, що обґрунтовує місію США на сучасному етапі і яка одержала світовий резонанс, є книга знаного політолога 3. Бжезинського "Велика Шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи" (вийшла у світ у 1997 p., однак не втрачає актуальності дотепер). У ній автор постулює статус США як "єдиної і дійсно першої глобальної держави", що має "глобальні інтереси" і прагне до того, щоб "здійснювати своє світове панування". Це панування, за його словами, спрямоване до шляхетної мети: "створити дійсно готове до співробітництва світове співтовариство відповідно до довгострокових тенденцій і фундаментальних інтересів людства". А отже, американська держава готова взяти на себе всю повноту відповідальності за майбутнє світу, залишаючи за собою право приму­шувати інші країни виконувати "рекомендації" Вашингтона. У своїй книзі він показує величезну економічну, політичну, військову, ідеологічну силу США, з чим важко не погодитися. Однак важко погодитися з його твердженням, що американське панування є абсолютним благом і полягає воно насамперед в американізації усього і всіх.

Міркування теоретиків були взяті на озброєння політиками. Вже в середині 90-х років минулого століття офіційний Вашингтон розділив усі країни світу на чотири категорії: "стрижневі" (ті, котрі вже встали під американські прапори), "перехідні" (які рухаються в "правильному" напрямку), "ізгої" (ворожі США) і "невдахи" (що страждають від внутрішніх безладів). Було поставлене конкретне завдання: поступово перевести в "стрижневу" зону інші держави, у тому числі "ізгоїв" і "невдах". Події 11 вересня 2001 р. підхльоснули новий "хрестовий похід проти зла". До претензій на месіанство і гегемонію додалися жага помсти і рішучість забезпечити Америці безпеку, що виявилася настільки вразливою. У "Стратегії в галузі національної безпеки США", опублікованій 20 вересня 2002 p., записано: "Ми будемо захищати Сполучені Штати... у самій країні і за кордоном, виявляючи і знищуючи небезпеку ще до того, як вона досягне наших кордонів... Ми, не вагаючись, будемо діяти на свій страх і ризик, якщо це буде потрібно... Щоб випередити супротивників і не допустити... ворожих дій з їх боку, Сполучені Штати, у разі потреби, будуть діяти превентивно".

У доповіді під назвою "Глобальні тенденції 2015", підготовленій Національною радою із справ розвідки при президентові США, говориться: "Сполучені Штати — едина у світі держава з потенціалом глобальної проекції могутності; вони здатні домінувати на ключових театрах, базуючись на наземних плацдармах; вони мають єдиний у світі всеокеанський військово-морський флот; вони домінують у повітрі; вони зберігають здатність першими завдати ядерний удар; вони продовжують інвестування в системи контролю, комунікації і розвідки". Варто зазначити, що спочатку Штати не були мілітаризованою країною. їхня державна система складалася під впливом двох обставин. По-перше, не було серйозної зовнішньої загрози, а отже, потреби мати велику армію, що могло б впливати на становлення державної традиції. По-друге, "батьки-засновники" американської держави відчували відразу до насильства, свято вірили в торжество закону і моралі, а не сили. Однак ситуація кардинально змінилася згодом, особливо в XX ст. США постійно утримували найбільші збройні сили і розробили цілу систему поглядів і методів, призначену для того, щоб виправдати використання військової могутності. США стали типовою мілітаризованою державою. Для її керівників зовнішня політика є сферою боротьби, насамперед збройної, за зони впливу, вузли комунікацій, джерела сировини, а внутрішня політика підкорюється завданню забезпечення військових потреб держави.

Закінчення "холодної війни" багато хто в Сполучених Штатах розглядав як сигнал до демілітаризації політики й економіки, переорієнтації фінансування на мирні цілі як всередині країни, так і за її межами. Дійсно, деякий час мало місце певне скорочення військових витрат і звичайних збройних сил. Однак незабаром ця тенденція послабилися і зникла. Розвитку набула інша — розробка нових доктрин застосування збройної сили і впровадження принципово нових засобів збройної боротьби.

На думку американських політиків, був досягнутий такий рівень співвідношення озброєнь з іншими державами світу, за якого питання про застосування сили Сполученими Штатами визначається тільки їх власними інтересами. США вважають себе верховним арбітром усіх конфліктів у світі. Думка світового співтовариства, міжнародних організацій і окремих держав у розрахунок можуть не братися.

Ø Початок XXI ст., може розглядатися як точка біфуркації, коли розвиток міжнародних відносин може одержати різний напрямок. Головна альтернатива:

американська світова гегемонія — однополюсний світ

або багатополюсний світ.

Деякі аналітики переконані, що вже має місце перше. Інші вважають, що, навпаки, наявні ознаки складання багатополюсного світу. Монополярний світ цілком зручний, особливо для того, хто є цим полюсом. Напад на нього виключено, а він, маючи вирішальну перевагу, підтримує "порядок" у світі. Однак такий стан справ не влаштовує тих, над ким здійснюється контроль і найчастіше диктат.

Нинішні претензії Вашингтона суперечать настроям Західної Європи, Росії, Китаю, Японії. Останнім часом посилилася протидія з боку арабо-мусульманського світу. У зв'язку з цим "гегемон" змушений напружувати себе підвищеною пильністю і витратами. Через це з'явилася концепція мультилатералізму, світової системи, у якій владні повноваження, розподілені між Сполученими Штатами й іншими великими державами, але Америка зберігає за собою провідну роль. У згадуваній "Стратеги в галузі національної безпеки" зазначається, що "можливості США не безмежні" і тому для врегулювання конфліктів потрібні "формування коаліцій однодумців і домовле­ності про забезпечення безпеки на основі співробітництва, необхідна координація з європейськими союзниками і міжнародними інститутами".

Війни супроводжують людство протягом тисячоліть. Особливого значення вони набувають у XX ст., оскільки виникає загроза його існуванню, а також через ті наслідки, які пов'язані із війнами як такими.

Для визначення поняття "війна" існує безліч дефініцій. Сучасне визначення цього поняття, прийняте серед вітчизняних військових теоретиків, виглядає так. Війна — соціально-політичне явище, крайня форма вирішення соціально-політичних, економічних, ідеологічних, а також національних, територіальних та інших суперечностей між державами, народами, націями, верствами і соціальними групами засобами збройного насильства.

Щодо ставлення людства до воєн, то тут історія показує широкий спектр позицій: від своєрідної ейфорії відносно перспектив зникнення воєн з життя світового співтовариства до беззастережної відданості відомій формулі "війна всіх проти всіх", що розглядається як основоположний принцип. У всі часи людські спільноти зовсім не розглядали мир як найвище благо. Хтось прагнув підкорити своєму пануванню чужі країни і народи, інші бажали воїнської слави, треті вважали, що краще вмирати стоячи, ніж жити на колінах. У будь-якому випадку виправдання війнам завжди знаходили найпереконливіші, оскільки людина, якщо судити за її діяннями, наче підсвідомо керувалася мефістофелівською настановою — немає у світі речі, вартої пощади. Не випадково, що з найдавніших часів скептики не припиняли стверджувати, що homo homini lupus est (людина людині — вовк). Більш того, у всі епохи людині була притаманна схильність романтизувати й оспівувати війну та її героїв.

Здавна, від часів давньогрецького філософа Демосфена (IV ст. до н. е.), війни поділялися на справедливі і несправедливі.

Перші, на думку філософа, ведуться заради захисту батьківщини від розорення і знищення ворогом, в ім'я справедливості.

Несправедливими є ті війни, які ведуться заради користі, вигоди, порушуючи принципи справедливості.

Однак, що вважати справедливим, а що несправедливим, як правило, входило у прерогативи самих ініціаторів війни. Наполеон, зокрема, писав: "Війна 1812 р. має вважатися найбільш народною... Це була війна здорового глузду і в ім'я справжніх інтересів, і в ім'я безпеки для всіх. Вона була у чистому вигляді спрямована до миру і збереження традиційних підвалин суспільства. Настали б загальні добробут і безпека. Європа являла б, таким чином, справді єдиний народ... Скільки крові у майбутньому буде пролито задля досягнення його блага, яке я бажав подарувати людству".

Якщо виходити з історичних реалій, то не може не виникнути підозра, що війна — це невід'ємна, вроджена складова самої людської природи, так само, як потяг до гри, наприклад. Видатний німецький філософ І. Кант небезпідставно вказував, що історія в цілому аж ніяк не свідчить про людську мудрість, швидше вона є літописом людської недосконалості, безумства, марнославства і пороку. Можливо, слушними є аргументи і тих авторів, які вважають притаманні людині від народження зле начало, ірраціональні і руйнівні потяги, агресивність, войовничість, почуття ворожнечі до чужих, схильність до непокори, заздрість, прагнення панувати, владарювати, підкорювати інших, гордощі, пиху і користолюбство не останніми за значенням мотивуючими факторами суспільно-історичного розвитку, важливим компонентом якого є війна.

Звичайно, було б абсурдом зводити всі фактори, що породжують війни, до однієї тільки людської агресивності, войовничості та почуття ворожнечі до чужих. Таких факторів набагато більше. Але їх можна звести до декількох основних. Серед них найголовнішими можна вважати:

ü експлуататорський спосіб виробництва, несправедливість, нерівність, насильство;

ü екстремістські соціальні класи, групи, партії, владу;

ü переважаючу військову могутність країни або блоку (наддостатні для оборони і підтримання миру військові потенціали);

ü войовничі духовно-моральні настанови і норми;

ü панування мілітаризму.

Серед нових найголовніших факторів, які будуть важливими вже у XXI ст., слід назвати

ü боротьбу за поклади сировини, енергоносії, водні ресурси, ліси, родючі землі,

ü збереження власної екології і перетворення на звалища виробничих відходів території слабко розвинених країн.

Чимало дослідників вказують на позитивну роль війн. Так французький автор М. Ревон наводить аргументи на користь такої оцінки: "Війна як світовий закон виявляється повсюди, тисячами могутніх зіткнень нестримних стихій, вічних агоній усього живого, боротьбою добра і зла... Війна є джерело плідного руху, поштовхом, що надає життя усьому сущому. Вона є мати, яка народжує усі перетворення зовнішнього світу і світу внутрішнього. Війна визначається розумністю, сповненою таємницею недосяжного. І як розумне, вона прекрасна... вона є матір'ю усього сущого: релігій, поезії, героїзму, суспільного устрою і усього світу".

Менш романтично налаштовані аналітики зазначають, що

війни є фактором прискорення суспільного розвитку, породження відносин та інститутів більш високого рівня, стимулювання здібностей людини і т. ін.

Вони вказують на те, що війни у всіх відношеннях були найважливішим фактором становлення класового суспільства. Без них перехід до цивілізації був би не можливим.

Війна не тільки прискорювала соціальну диференціацію суспільства, зумовлену економічним і політичним розвитком, але й робила її більш багатоманітною.

Вона, перетворюючись дедалі більше на одне з головних занять держави, формувала розгалужену мережу нових соціальних структур, інститутів і відносин.

Каталізуючи і розширюючи спектр соціального розшарування і диференціації суспільства, війна слугувала також фактором згуртування, консолідації, асиміляції, посилення національного відокремлення суспільства.

Багато мислителів розглядало війну як шлях і засіб до зближення й об'єднання рас, націй, народів, формування єдиної всесвітньої культури, умов для міцного миру, щоправда, у віддаленому майбутньому.

Серед інших соціальних наслідків війни слід зазначити ще й те, що вона здавна була засобом соціальної мобільності. Проста людина "з народу", яка виявила хоробрість і кмітливість у боях, могла пробитися до лав військової еліти і навіть правлячого класу.

Негативний вплив воєн насамперед позначається на кількості і якості населення. Втрати людей у війнах безперервно зростали, особливо у війнах нової і новітньої історії. У XVIII ст. в них загинуло 4,4 млн осіб, у XIX ст. — 8,3 млн, а у XX ст. — приблизно 140 млн. Особливо вражаюче зростали втрати у двох світових війнах. У Першій світовій війні брали участь 33 держави з населенням приблизно 1 млрд осіб, що становило 62 % усього населення планети. Було вбито 10 млн, інвалідами стали 20 млн осіб. У Другій світовій війні брала участь 61 держава з населенням 2 млрд осіб (приблизно 80 % усього людства). Вбито — більше 60 млн, скалічено — 50 млн. Тобто у Другій світовій війні порівняно з Першою збільшилася чисельність вбитих майже у 6 разів, інвалідів — у 3 рази, кільксть країн, які були втягнуті у війну, і безпосередніх учасників — майже вдвічі. Як свідчить історичний досвід, війна затято косить життя найбільш здорових, талановитих, моральних. Це значно знижує творчий потенціал суспільства, особливо за значної кількості великих війн, які випадають на долю країни.

Війна відволікає колосальну масу найбільш дієздатного населення від креативиої праці. Війни зношують величезні ресурси. Тобто багато мільйонів найбільш життєздатних і працездатних людей вилучається з нормального життя. Під час світових воєнних катаклізмів до 60—80 % населення головних воюючих держав працювало на війну.

У 1939-1945 pp. прямі військові витрати воюючих держав Європи склали 60-70 % їхнього національного прибутку. Загальні матеріальні збитки від воєнних руйнувань (за далеко не повними даними) вимірюються у 260 млрд доларів (в цінах 1938 p.). Найбільших жертв зазнав СРСР, який втратив понад 27 млн осіб. На його території було зруйновано 1710 міст, 70 тисяч сіл, знищено 32 тисячі промислових підприємств. Країна втратила приблизно 30 % національного багатства. Війна затримала її розвиток на 10—15 років, а деякі дослідження вказують і на більше відставання. Страшними були втрати і України. Так, більш ніж на 14 млн скоротилася чисельність її населення: на 4 січня 1941 р. вона становила 41,5 млн осіб, а після закінчення війни у 1945 р. — 27,4 млн, 2,5 млн загинули на фронтах. На території республіки було зруйновано 714 міст і містечок, понад 28 тис. сіл, 16,5 тис. промислових підприємств. Україна втратила 40 % національного багатства, її економіку було відкинуто назад на 20 років. Негативні демографічні наслідки позначаються на розвитку країни і нині. Велика війна, підкорюючи собі всю діяльність суспільства, невідворотно завдає більшої шкоди йому. Змарновані, обернені проти людства, величезні кошти могли б послужити на користь прогресу, розвитку кожної особистості.

Отже, якщо подумки уявити собі терези, на одну шальку яких "покласти" користь, а на другу — шкоду від усіх війн, що пережило людство, то вага другої буде багатократно більшою, ніж першої. Ті війни, без яких був би неможливим прогрес, становлять вельми малу частку у загальній масі воєн за всю історію. Критерій "прогресивності" не можна застосувати щодо воєн епохи новітньої науково-технічної революції, яка породила зброю небаченої потужності, що перетворило війну на стихію всезагального знищення і руйнування, на неприпустимий засіб розв'язання будь-яких суперечок. Суспільства, які змушені систематично вести війни протягом тривалого часу і "звичні" до них, мають схильність до силових рішень у проблемах со­ціально-політичної боротьби всередині і ззовні, применшуючи при цьому можливості мирних засобів і способів. Слід зазначи­ти, що Росія належить до кола таких держав і суспільств, бо 2/3 свого історичного буття вона провела у війнах.

Важливо підкреслити, що до середини XX ст. ніяка війна не могла зупинити суспільний прогрес. Ядерна зброя, якщо вона буде задіяна, здатна знищити всі досягнення прогресу, а також саме життя на Землі. Однак загибель багатьох суспільств може відбутися і в разі великомасштабної війни із застосуванням зви­чайної зброї, яка за своєю руйнівною силою наближається до атомної.

Протягом тисячоліть, аж до середини XIX ст., результат битв залежав, головним чином, не від озброєнь, а від особистої мужності вояків і таланту воєначальників, які вдало розставляли своїх бійців на полі битви. Коли у 1914 р. починалася світова війна, ніхто — навіть воєначальники — не здогадувався, що вона виявиться такою кривавою. Такого масового знищення вояків у війні історія ще не знала. Значною мірою це було зумовлено наявністю на озброєнні великої кількості швидкострільних кулеметів а також артилерії. Солдати гинули тисячами. Винайшовши автоматичну стрілецьку зброю — кулемети й автомати, армії навчилися оборонятися. Однак потреба у наступі була така велика, що дуже швидко проти кулеметів було винайдено протидію — танки, що були важливими у наступі. Щоб зробити війну динамічнішою, армії оснастили транспортними засобами, з'явилися значні військово-повітряні сили. Як показала пізніше історія, саме авіація стала зброєю, що визначала хід війни. Наземні і морські війська були безсилими проти атак з повітря. Наступати без підтримки авіації не було сенсу. Проте і в Другій світовій війні головну роль відігравала стрілецька зброя. Ніколи ні до, ані після неї такі величезні маси вояків не сходилися у боях, маючи на озброєнні гвинтівки й автомати. Відсутність на той момент зброї масового ураження призвело до того, що на лінії фронту воюючі країни були змушені концентрувати величезну кількість солдатів, аби заткнути людиною буквально кожну прогалину у суцільному фронті.

Високотехнологічні системи озброєнь дають змогу в недалекому майбутньому суттєво збільшити частку бойових дій без безпосереднього контакту військ (так звані "безконтактні війни").

Серед лих людства, що мають багатовікову історію, одно із значних місць займають терор і тероризм. Протягом останніх десятиліть тероризм перетворився в глобальну проблему і глобальну загрозу життю. З кожним роком збільшується число загиблих ні в чому не винних людей. Однак сучасні умови можуть створити катастрофічну перспективу загальної загибелі людства, якщо будуть задіяні новітні засоби масового знищення. Попри те, що про тероризм знають всі, міжнародне співтовариство поки що не дало чіткого визначення цього феномену. Таке визначення дійсно складно зробити, оскільки заважає суб'єктивна оцінка тієї чи іншої події, яка є актом терору або тільки зовнішньо па нього схожим явищем, тобто диверсією, одним з видів військових операцій. Аналогічно для однієї сторони вибух автобуса, у якому їхали солдати, — це акт терору, а для іншої акт помсти "агресорам", "окупантам". Той, хто його скоїв, для одних людей — терорист, для інших — борець за свободу.

Термін "тероризм" походить від латинського слова, що означає страх, жах. Сучасні дослідники виводять визначення тероризму від французького terroriser, що означає страхати насильством, тримати у стані постійного страху.

Терор — це насильство.

Тероризм — насильницькі дії (переслідування, руйнування, захват заручників, вбивства тощо) з метою залякування, придушення противників, конкурентів, нав'язування певної лінії поведінки.

Історія використання тероризму — давня, а географія — далекосяжна. Поняття "терор" запровадив ще Арістотель для позначення особливого типу жаху, який оволодівав глядачами трагедії у давньогрецькому театрі. Ідея використання реального жаху у масовій свідомості задля завоювання і утримання влади — стара як світ. Єгипетські фараони використовували для залякування населення таку каральну санкцію, як штучний голод: тим, хто не бажав сплачувати непомірні податки і виконувати повинності просто "відключали воду" (засипали канали). З'являвся страх, що настане голод і прийде смерть. У І ст. н. є. (66-73 pp.) під гаслами звільнення Іудеї від влади римлян діяло одне з перших терористичних угруповань — секта сікаріїв (сіка — кинджал або короткий меч). Сікарії вбивали римських чиновників і проімперськи налаштованих євреїв, спалювали міські зерносховища і виводили з ладу системи во­допостачання в Єрусалимі.

Засновником теорії сучасного тероризму став німецький радикал К. Гейнцген. Ще у 1848 р. він доводив, що заборону вбивства не можна прикласти до політичної боротьби і що фізична ліквідація сотень і тисяч людей може бути виправданою, виходячи з "найвищих інтересів людства". Він вважав, що силі і дисципліні реакційних військ треба протиставити таку зброю, за допомогою якої невелика група людей може створи­ти максимальний хаос. Це й є так звана "філософія бомби". Його теорія набула подальшого розвитку у "теорії руйнування" М. Бакуніна. Як засоби боротьби він пропонував отруту, ніж і мотузку. Революціонери, вважав М. Бакунін, повинні бути глухими до стогонів приречених і не повинні йти ні на які компроміси. У 70-ті роки XIX ст. анархісти висунули "пропаганду дією". Суть її полягала у тому, що не слова, а тільки терор може спонукати маси до тиску на уряд. Ця ж думка проходить пізніше і у П. Кропоткіна, який визначав анархізм як "постійне збудження за допомогою слова усного і письмового, ножа, гвинтівки і динаміту". Наприкінці XIX ст. особлива роль у пропаганді тероризму в Європі і США належить Й. Мосту, який проповідував "варварські засоби боротьби з варварською системою".

Тероризм (як систематичне залякування, провокування, дестабілізація суспільства насильством) стає постійним фактором суспільного життя з другої половини XIX ст. Його представники — російські народники, радикальні націоналісти в Ірландії, Македонії, Сербії, анархісти у Франції, Італії, Іспанії, США. До Першої світової війни тероризм вважався знаряддям лівих. Але, по суті, до нього вдавалися не тільки вони. Прикладом може бути діяльність правої організації — американського ку-клукс-клану. Із закінченням війни праві узяли терор на своє озброєння — націонал-сепаратисти і фашистські рухи в Німеччині, Франції та Угорщині, "залізна гвардія" у Румунії. Найбільшими терактами того часу були політичні вбивства К. Лібкнехта і Р. Люксембург у 1919 p., югославського короля Олександра і французького прем'єр-міністра Л. Барту в 1934 р.

У XX ст. спектр мотивів для використання методів терору суттєво розширився. Якщо російські народовольці, есери розглядали терор як самопожертву на благо суспільства, то для італійських "червоних бригад" він слугував способом і засобом самоутвердження. "Червоний" і "коричневий" терор фашистського типу стоять недалеко один від одного і не мають нічого спільного з тим, що робили народовольці, тим більше — з сучасним тероризмом, який але ніяк не турбується про благо суспільства.

У XX ст. відбулося перенесення тероризму на державний рівень (тероризм "згори"). Найяскравіший приклад — фашизм у Німеччині. Радянський Союз — тоталітарно-терористична держава також з перших днів свого існування "душила" громадян беззаконням всередині країни, примушувала їх постійно відчувати безсилля і слабкість. В. Ленін стверджував, що диктатура пролетаріату "є війна, і набагато більш жорстока, більш тривала і запекла, ніж будь-яка з війн, що були до того". Почавшись майже з перших днів після жовтневих подій 1917р., одержавши офіційне визнання у 1918-1919 pp., "червоний терор" перетворився на державну політику, пізніше відому під назвою "сталінські репресії". Після смерті Й. Сталіна методи були дещо змінені. Зокрема широко використовувалися психіатричні лікарні, де людей катували і перетворювали на інвалідів за допомогою сильнодіючих хімічних засобів. Ініціатором широкого використання таких методів вважають М. Хрущова. Він міркував: за марксистсько-ленінською філософією буття визначає свідомість. Оскільки в Радянському Союзі буття — соціалістичне, то й свідомість має бути соціалістичною. А якщо у людини свідомість не така, то особа є психічно хворою, її треба ізолювати від суспільства і "лікувати". До в'язниць і "зон" ізолювали й інших. Чимало людей потрапили туди через свої переконання і опозиційність до радянської влаи. Та влада не змінювала своєї поведінки і за межами кордонів. Спектр її дій був дуже широким: від спецоперацій з усунення політичних опонентів (наприклад, вбивство Л. Троїцького, Э. Коновальця, С. Бандери) до ведення відкритих війн проти народів, які не бажали коритися її ставленикам (Афганістан).

До Першої світової війни тероризм мав, як правило, класовий, або псевдокласовий, досить вузький політичний характер: достатньо згадати російських народовольців та есерів.

Після Другої світової війни активізувалися "Червоні бригади" в Італії, "Фракція Червоної армії" у Німеччині та ін.

При цьому варто порівняти їхню тактику з тактикою їх попередників, наприклад, російських терористів. Останні прагнули залякати правлячий клас шляхом замахів на членів царської родини, міністрів, губернаторів, генералів і примусити уряд піти на зміну державного ладу. Західноєвропейські "радикали" другої половини XX ст. не мали таких ілюзій і тому стали на шлях провокуючого тероризму. Терористи замість замахів на державних діячів планували, а інколи і здійснювали акції, мета яких полягала у тому, щоб посіяти у населення жах і паніку, викликати у країні хаос, подолати який уряд міг, за їхніми розрахунками, тільки драконівськими заходами.

У Латинській Америці, наприклад, декілька колумбійських, перуанських та інших терористичних організацій переплітаються з наркомафією.

Після Першої світової війни на передній план вийшли етнічні мотиви тероризму. Етнічний, або націоналістичний, тероризм найчастіше не можна відокремити від партизанської війни, він є її складовою. Показові приклади таких країн, як Шрі-Ланка (таміли проти сингалів), Індія і Пакистан (кашмірський конфлікт) та ін. У таких випадках разом із більш регулярними бойовими діями збройних угруповань застосовуються типово терористичні методи боротьби: вбивства окремих осіб в тилу ворога, як військових, так і цивільних, захоплення заручників тощо. Найчастіше терористи цього типу мають за мету створення окремої держави тієї чи іншої етнічної групи. Свою справу вони вважають за справу "національного визволення", про яку весь світ забув. Прикладом може бути розстріл 12 беззбройних спортсменів — олімпійської команди Ізраїлю у 1972 р. у Мюнхені бойовиками з "Організації визволення Палестини", які вирішили за допомогою цієї акції нагадати людству про болюче питання бездержавності свого народу. Північноірландські, баскські, корсиканські, курдські, кашмірські, ланкійські, філіппінські бойовики, на відміну від "класо­вих" терористів, обома ногами стоять на твердому ґрунті: вони впевнені у підтримці значної частини своїх етнічних спільнот, кожна з яких вбачає в них борців за свободу і незалежність народу.

Хоча релігійний тероризм має давню історію, його помітна активізація припадає на другу половину XX — початок XXI ст. Представники цього напряму належать і до невеликих конфесій, і до світових релігій. Зокрема з 56 найзначніших теро­ристичних організацій, які діяли наприкінці минулого століття, майже половина декларувала релігійні мотиви своєї діяльності. Вони використовують терор задля досягнення мети, "визначеної Богом". Ворогами таких людей виступають всі "невірні", тобто ті, хто не належить до їхньої віри. Часом боротьба ведеться на глобальному рівні. Це зокрема стосується ісламістського тероризму, про що мова йтиме далі.

Набирає силу економічний тероризм — регулярне використання насильства у господарській сфері. Яскравими прикладами можуть бути захоплення або "недружнє об'єднання" об'єктів підприємництва, фізичне усунення норовливих бізнесменів, залякування різними методами конкурентів у перерозподілі сфер діяльності, рекет, рейдерство. Легальні, напівлегальні або нелегальні господарські суб'єкти, як правило, мають "дах", до "складу" якого входять мінімум 20-25 бойовиків. Економічний тероризм часто прямо змикається з кримінальним світом (наркомафією, работоргівлею тощо).

Новим явищем став агротероризм. У 2005 р. в Канзас-Сіті відбувся перший Всесвітній конгрес з агротероризму. Відомості про нього не є широкодоступними. Можливо, це зумовлено недостатньою вивченістю явища або небажанням певних кіл афішувати його можливості. Зокрема будь-яка велика сільськогосподарська компанія може найняти вчених-дослідників, за допомогою яких виростити новий або "запустити" існуючий вірус у господарство конкурента. Лунають припущення, що атипова пневмонія і "курячий грип" — явища одного порядку. Атипова пневмонія змусила знищити мільйони курей у Південно-Східній Азії. На ринки миттєво почали масово постачатися "ніжки Буша". На відновлення птахівництва Туреччини після спалаху "курячого грипу" потрібно приблизно 10 років. Ринки займуть своєю продукцією американські та інші фірми. За такими діями може бути прихована більш далекосяжна мета — дестабілізувати ситуацію у тій чи іншій країні.

До кримінально-грабіжницького тероризму можна віднести і такі форми, як захват літаків і захоплення заручників з метою одержання великого викупу. Протягом останніх десятиріч ці форми набули значного поширення.

Все більше активізується екологічний тероризм. Єдиного координуючого центру в нього немає. Координація дій відбувається через Інтернет. Дії екологічних терористів часом мають радикальний характер. Так 27 березня 2002 р. у французькому місті Нант активіст місцевої екологічної організації розстріляв з автоматичної зброї засідання мерії. 8 осіб загинули, понад 30 були поранені. У травні того ж року був убитий лідер партії "Життєздатні Нідерланди" П. Форейн. За компетентними джерелами, мотивами злочину стали екологічні пункти його передвиборчої програми.

Останнім часом набуває поширення інформаційний тероризм, націлений на злам банківських кодів, і не тільки на це. Нещодавно прийнятий у США закон прирівнює цей тип тероризму до "класичного". Прикладом інформаційного тероризму може бути скерована американцями діяльність засобів масової інформації під час агресії США проти Іраку. Частково під їхнім виливом населення країни відчуло деморалізацію (звичайно, не можна відкидати дії багатьох інших факторів).

"Міжнародність" тероризму виявляється також у зростаючих претензіях, масштабності його цілей. Акція 11 вересня 2001 р.² була декларативним викликом не тільки Сполученим Штатам, але й західному "золотому мільярду" в цілому, політиці глобалізації, втіленням якої виступав Всесвітній торговий центр. Ця подія, а також наступні терористичні акти в інших країнах призвели до певних наслідків, а саме: масової паніки, невротизації та психологічної депресії населення цілих держав; обмеження громадянських прав і свобод, насамперед, у найбільш демократичних розвинених країнах; економічних потрясінь; зростанню військових витрат і здійсненню "профілактичних", а за суттю — репресивних військових операцій; зміни характеру і формату міжнародних відносин, у тому числі і між центрами сили. Транснаціональний тероризм є системним викликом світоустрою.