Походи Батия і створення Золотої Орди

Хронологія та перебіг нищівних монгольських походів у Європу 1237–1242 рр. добре задокументовані і в руських, і в західноєвропейських хроніках. Початок їм поклало обвальне падіння міст Рязанського та Володимиро-суздальського князівств. 21 грудня 1237 р., на сьомий день облоги, Батий здобув Рязань, через місяць, у січні 1238 р., після п'ятиденного штурму впала Москва, а 7 лютого стінобитні тарани розбили мури Володимира-на-Клязьмі, тодішньої столиці Володимиро-суздальського князівства. Замалим не дійшовши до Новгорода, Батий повернув на південь і, простуючи вздовж східних меж Смоленської та Чернігівської земель, спустився в Половецький степ між Доном і Волгою, де розбив тутешнього хана Котяна.

Через рік, навесні 1239 р., наступ на Русь було поновлено. На цей раз надійшла черга київських околиць: у березні впав Переяслав, у жовтні – Чернігів та ряд менших міст, розташованих побіч Десни і Сейму. Ще через рік, у листопаді 1240 р., монгольська армія підступила до Києва:

І пробував Батий коло города, а вої його облягали город. І не було чути [нічого] од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руська ворогами… І поставив Батий пороки [тарани] під город коло воріт Лядських… і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, [а] стріли затьмарили світ переможеним…

6 грудня 1240 р. Київ був здобутий. Останні захисники замкнулися в Десятинній церкві і навіть пробували прокопати підземний хід до Дніпрових круч, однак під ударами монгольських таранів стіни храму обвалилися, поховавши під собою людей.

З-під розграбованого Києва головні сили Батия, змітаючи все на своєму шляху, рушили на Волинь і Галичину. Навесні 1241 р. одна частина війська під командуванням темника (воєводи) Бурундая перейшла кордони Польщі і, завдавши поразки сандомирському та краківському князям, розорила Люблін, Сандомир, Краків та ін., а друга, керована самим Батиєм, попрямувала через Карпати в Угорщину. Король Бела IV був розгромлений, тож кіннота Батия, не зазнавши жодної поразки і смерчем пройшовши по території Словаччини, Чехії та Угорщини, навесні 1242 р. вийшла до Адріатичного узбережжя, де почала штурмувати тутешні міста.

Проте знайомство мешканців Адріатики з монголами на цьому, на щастя, скінчилося. У березні 1242 р. Батий, отримавши звістку про смерть каана Угедея, через Боснію, Сербію, Болгарію та причорноморські степи завернув додому – царевичі-чингізиди мусили бути присутніми на курілтаї для виборів нового володаря. Втім, імперії монголів як єдиному цілому не судилося проіснувати набагато довше від цих подій. Батий, вважаючи свій рід скривдженим у виборах, не присягнув новому каану Гуюку. Отаборившись наприкінці 1242 – на початку 1243 рр. в пониззі Волги, він фактично засновує власну державу (в руських джерелах вона згодом отримає назву Золота Орда ) зі столицею у місті Сарай у Нижньому Поволжі поблизу сучасного Волгограда, де розташувався управлінський апарат хана. За площею це була одна з найкрупніших держав середньовіччя, що широко розтяглась по Великому Степу Азії та Європи. Монголів-кочовиків, творців цього величезного політичного утворення, мало цікавили регіони, непридатні для їхнього звичного способу життя. Тож у безпосередні кордони Орди включалися лише землі степових народів – башкирів, волзьких булгар, кипчаків тощо. Натомість мешканці інших ландшафтних зон – лісових, лісостепових та гірських, зберігаючи територіальну відособленість, були обернуті на данників чи політичних васалів ординського хана. Відтак походи Батия мали різні наслідки для колишніх ворогів-сусідів – русичів і половців, оскільки Куманія, припинивши самостійне існування, увійшла до складу Орди, в той час як руські землі не цікавили ханів з точки зору розширення власної території. Їм розходилося про отримання данини з населення і допоміжну військову силу у вигляді дружин князів-васалів, а також про полонених, котрих монголи брали в неволю під час стрімких грабіжницьких рейдів, що періодично повторювалися або з метою покарати "неслухняного" князя, або для підтримки котрогось із руських правителів у внутрішніх конфліктах. При цьому вже в другій половині XIII ст. намітилася різниця в становищі окремих князівств, яка визначить їхні долі в майбутньому. Так, не зачеплені монгольським завоюванням Новгород, Псков та Полоцька земля почали все виразніше схилятися до зближення зі своїми литовськими сусідами. Через тяжкі випробування довелося пройти Володимиро-суздальському та Рязанському князівствам, де через територіальну близькість до Орди склалися особливо принизливі форми васальної залежності, а саме ординське панування виявилося найбільш тривалим. Що ж до князівств українських теренів – Київського, Переяславського, Чернігівського та Галицько-Волинського, то їхнє становище значною мірою обумовлювалося ще передмонгольськими подіями. Сорокалітня війна "за галицьку спадщину", що точилася тут впродовж 1205–1245 рр. (про це детальніше піде мова у наступному параграфі), до краю виснажила сили суперників якраз напередодні монгольського нашестя. Це зробило пограничні Київщину, Переяславщину та Чернігово-Сіверщину безборонною здобиччю Батия. І хоча апокаліптичні масштаби руйнувань, заподіяних його походами 1239–1240 рр., про які з пафосом оповідають тогочасні джерела, історики та археологи вже давно поставили під сумнів, встановлення тут монгольської зверхності стало без перебільшення катастрофою. Паралізовані монгольським втручанням у внутрішнє життя, знекровлені економічно, найстаріші руські князівства втратили головне – однаковий темп еволюції порівняно із західними сусідами. Доки в Польщі, Угорщині та Чехії впродовж XIII–XIV ст. вдосконалювалися політичні інститути, виникали перші університети, усталювалися самоврядні корпоративні форми організації суспільства, підносилася роль міста та супутньої йому міської культури, Києву і Чернігову понад сто років не вдавалося просунутися ані на крок уперед. Навпаки – морально деградувала тероризована монголами княжа еліта, занепало міське життя, інтенсифікувалося безупинне дроблення земель-князівств (наприклад, на Чернігово-Сіверщині на початку XIV ст. їх уже було не менше десяти), перетворилася на дивну аномалію позбавлена власної династії столиця Русі – Київ, де за монгольськими ярликами "володарювали" князі, що ніколи й ногою сюди не ступали. На противагу цьому, галицько-волинській княжій гілці, яка вийшла переможцем з війни "за галицьку спадщину", вдалося закласти підвалини власної потужної держави, котра на ціле століття затримає зникнення з історичної арени останніх уламків Київської Русі.